Зашкільняк- Історія Польщі

митців. З'явилися нові літературні часописи, до літератури прийшло нове покоління поетів і письменників, що виросли у ПНР. ■... і.

На першому етапі після 1956 р. більшість літераторів прагнула звести порахунки з минулим. Сформувалося кілька груп і позицій щодо сталінізму. Крайні критичні погляди висловили зокрема ті митці, які у попередній період виступали найбільшими догматиками. Вони емоційно відкидали весь літературний доробок, зосереджуючи увагу на викритті зловживань, репресій, бюрократії. Ці тенденції були представлені в творчості Казімєжа Брандиса ("Мати королів", 1957), Александра Сцібор-Рильського ("Сарагосове море", 1956), Єжи Анджеєвського ("Брами раю", 1960). Виваженішою була позиція представників старшого покоління, творчість яких ставила за мету критичну оцінку минулих подій, але також своєї ролі в них. До них належали Я. Івашкевич, Т. Бреза. Характерним прикладом було оповідання Леона Кручковського "Ввічливі замітки з пекла" (1963), де на підставі реальних подій письменник показав переживання комуніста, який все життя боровся за соціалістичні ідеали, зазнав тяжких репресій і

Рис. 72. Марія Домбровська.

597

Історія Польщі

прийшов до розчарувань у 1955-1956 pp. Його досвід письменник назвав "пеклом порядних людей". Ще один підхід пропонувало молоде покоління поетів і письменників, які зростали у лавах ЗМС і теж пережили розчарування. Герої їхніх творів були носіями рис апатії, зневіри, слабкості, прагматизму і пристосуванства. Свої роздуми вони друкували в новому часописі Вспулчесносць (Сучасність). Пізніше їхня творчість набула більш спокійних рис (Станіслав Ґроховяк, Владислав Терлецький, Еутеніуш Кабатц, Іренеуш Ірединський та ін.). Більш помірковані погляди на сучасність та її моральні виміри демонстрував Марек Гласко, який 1958 р. виїхав за кордон і більше не повернувся. Там він встиг перед смертю опублікувати автобіографічну книгу Чудові двадіїятирічні (1966), яка показала ентузіазм перших років будівництва соціалізму і наступне розчарування.

На початку 60-х років поетична творчість знову стала модною. Моралізаторськими мотивами була пронизана поетична й прозова творчість Тадеуша Ружевича, який видав збірки Відкрита поема (1956), Розмови з князем (1960), а також драматичні твори Картотека (1960), Група Лаокоона (1962). Трохи із запізненням дебютував у поезії Збіґнєв Герберт, шукаючи асоціації з античністю, європейськими культурними течіями (збірки "Струна світла", 1956, "Гермес, пес і зірка", 1957, "Напис", 1969). Побачили світ нові поетичні твори Віслави Шимборської, в яких вона реалістично показала безпорадність людини перед ударами долі, байдужість у ставленні до інших людей, вміння втішатися невеликими радощами ("Заклики до Йеті", 1957, "Сто утіх", 1967, "Усякий випадок", 1972). Фольклором, увагою до природи, предметів, що оточують людину у повсякденному житті, була насичена поезія Тадеуша Новака ("Сліпі кола уяви", 1958), "Зерно трави", 1964, "Псалми", 1971), а також Єжи Гарасимовича ("Повернення до країни лагідності", 1957, "Польські мадонни", 1969). Громадянським пафосом були просякнуті поетичні твори

Анджея Бурси, Богдана Дроздовського, Ернеста Брилля. У поезії представників старшого покоління більшою мірою відбивалося філософське ставлення до життя, звучали екзистенціальні мотиви (Я. Івашкевич, А. Слонімський, Ю. Пшибось, М. Яструн, А. Важик).

Прозова література розвивалася у багатьох тематичних і стильових напрямах. Новим явищем стала поява й активний розвиток літературної есеїстики, яка набула популярності як у Польщі, так і за її межами. Вона представляла собою авторські роздуми над історичними подіями, явищами культурного плану і суспільного життя. Розголос отримав твір Тадеуша Брези "Спіжова брама" (1960), який на прикладі механізму управління у Ватікані показав безпорадність людини перед владою і державою. Високохудожністю вирізнялися есеї культуролога Казімєжа Вики, який писав про літературу, митців, учених, війну. Велику популярність здобули есеї Яна Парандовського про античність, середньовіччя, відомих митців ("Алхімія слова", "Міфологія", "Мій Рим"). Близькою до нього була творчість ще одного популяризатора культури Зенона Косідовського - автора книг про старовину ("Коли сонце було богом", 1956, "Біблійні оповідання", 1963). Не менш популярними були літературні есеї Александра Кравчука на теми античного світу ("Гай Юлій Цезар", 1962, "Нерон", 1965, "Перикл і Аспазія", 1967). Історична тематика, але з національного минулого, переважала в творчості Павла Ясєн'щи, який вдавався до романтичної ідеалізації давніх подій ("Польща Пястів", 1960, "Польща Ягеллонів", 1963, "Річ Посполита Обох Націй", 1967). Близько до нього стояли есеї Єжи Завєйського та Анджея Кійовського. Натомість партійну лінію в есеїстиці проводили Владислав Махеєк і Ян Ґерхард, які описували роки

РисЛЗ.Єжи Анд.же-евський.

598

В умовах комуністичного експерименту

війни і післявоєнної політичної боротьби (Я. Ґерхард в художній формі представив боротьбу з українським національним рухом в 1944-1947 pp., змалювавши українців у спотвореному вигляді - "Відлуння в Бєщадах"). Увагу читачів привертали жваві есеї з часів війни Мельхіора Ваньковича, Станіслава Цата-Мацкевича, які повернулися на батьківщину з еміграції.

У белетристиці яскраво проявився талант Тадеуша Конвіць-кого, автора оповідань, повістей, сценаріїв і драм про долю людини під час воєнних випробувань, складних життєвих катаклізмів ("Діра в небі", 1959, "Сучасний сонник", 1963). Тема війни все ще була в полі зору літераторів: їй присвятили свої твори Богдан Чешко (повість "Трон", 1961), Роман Братни ("Колумби. Покоління 20", 1957), Войцєх Жукровський ("Викупані у вогні", 1961), Тадеуш Голуй ("Кінець нашого світу", 1958). Ярослав /вашкевич завершив епопею Слава і хвала (З т., 1956-1962), яка була спробою намалювати картину життя поляків від початку XX ст. через бачення різних особистостей: ефект поліфонії найбільше відповідав складним перипетіям польської історії півстолітнього періоду. Марія Домбровська не встигла завершити епопею про післявоєнні часи: вже після її смерті побачили світ "Пригоди мислячої людини" (1970), сповнені філософських роздумів, особистих спогадів та розповідей інших людей. Тему села і селян розвинув Юліан Кавалєц у повістях Приписані до землі (1962), Заклик (1968). Традиційний для польського письменства жанр історичної белетристики успішно продовжив Теодор Парніцький, в творах якого на історичному тлі прослідковувалися сучасні психологічні колізії героїв ("Слово і тіло", 1959, "Обличчя місяця", 3 т., 19611967). Католицька проза відбилася у творчості Яна Добрачинського ("Такий білий як червона кров", 1972). Фантастично-пригодницька белетристика пов'язана з творчістю колишнього львів'янина Станіслава Лема, романи і повісті якого про суспільство майбутнього перекладалися багатьма мовами ("Магелланова хмара", 1955, "Високий замок", 1968, "Соляріс", 1961).

Світове визнання здобули твори польських письменників в еміграції. Група молодих поетів, що об'єдналася навколо часопису Континенти, прагнула налагодження зв'язку з батьківщиною (А. Буша, Я. Даровський, Є.С. Сіти, Б. Таборський). У Польщі почали друкуватися твори талановитого прозаїка Вітольда Ґомбровича, який, окрім численних повістей і драм, написав тритомник Щоденники (1957-1966), який мав значну літературну цінність. Романтичні традиції польської поезії в еміграції продовжував Казімсж Вєжинський (збірки "Корець маку", 1951, "Куфер на плечах", 1964, "Сон моря", 1964). Особливого резонансу набула поетична та есеїстична творчість Чеслава Мілоша, який від 1960 р. перебував у США. У цей час з'явилися численні збірки його філософських поетичних творів ("Місто без імені", 1969, "Де сонце сходить і заходить", 1974), в яких підносилася проблема внутрішньої свободи в умовах сучасного світу, засуджувалися прояви тоталітаризму. Йому належать багато есеїв, в яких ставиться питання ролі культурних традицій в житті окремих людей і суспільств, а також досліджень польської та світової літератури. 1980 р. він одержав Нобелівську премію в галузі літератури, що засвідчила високий рівень усієї польської гуманістики. За кордоном розвивалася творчість Станіслава Вінценца, який у своїх творах стверджував думку про потребу культурно-естетичного виховання людини. Пройшовши радянські концтабори, він залишив спогади ("Діалоги з Советами", 1966), в яких намагався знайти гуманістичні риси у всіх, з ким його зводила доля. В автобіографічному творі На високій полонині він з великою теплотою описав верховинські Карпати, звідки сам походив, їх

Рис.74. Тадеуш Конвіць-кий.

599

Історія Польщі

населення - гуцулів, їхні традиції та звичаї. Різнобарвною була творчість в еміграції колишнього львів'янина Маріана Гемара, знаного сатирика з довоєнних часів. Його поезії були пройняті ностальгічними мотивами і львівським фольклором ("Чим далі в ліс", 1963, "Куликівський хліб", 1971), а фейлетони та есеї - неприйняттям комуністичної Польщі і критикою еміграційних стосунків.

У цей період успішно розвивалася польська драматургія, до якої прийшли як старші, так і молоді літератори. Тут повною мірою проявився талант Т. Ружевича у творах Наша мала стабілізація (1964), Перервана дія (1970), в яких він засуджував міщанський спосіб життя. Багато драматичних творів написав Славомір Мрожек ("Поліція", 1963, "Танго", 1964). У них в сатиричній пародійній формі змальовувалися стосунки особистості й влади, загубленості людини в сучасному світі. У 60-ті роки польський театр прагнув знайти власний оригінальний стиль, звертаючися до літератури сюрреалізму, гротеску, сатири. Власне цей стиль давав змогу в алегоричній формі передати відчуття людини, позбавленої духовних обріїв, затисненої у "кам'яному мішку". Театральні режисери наново відкрили публіці гротескно-іронічні твори СІ. Віткевича. Влада сприяла розвиткові театру, створюючи нові сцени в провінційних містах: у 1970 р. діяло 111 професійних колективів, виникли численні аматорські групи. У театрі 60-х років класичний репертуар співіснував з сучасним. Оригінальні постановки романтичних творів здійснив на сцені варшавського Театру народового Казімєж Деймек. Польські режисери намагалися багато експериментувати, поєднуючи в представленні польських та зарубіжних творів елементи різних видів мистецтв. Тадеуш Кантор заснував у Кракові експериментальний театр "Кріко-2", який включав глядача у дію вистави. Кшиштоф Ясінський організував Театр Ста, який ставив великі театралізовані дійства поза сценою ("Вавельська кантата", "Освєнцімська кантата"). Талановитими постановками здобули визнання режисери Адам Ганушкевич, Конрад Свінарський, Єжи Ґротовський та ін. Популярність здобули актори Ґустав Голоубек, Анджей Лапіцький, Тадеуш Ломніцький, Збіґнєв Цибульський, які з'являлися перед глядачами на театральній сцені, телеекрані, у кінофільмах.

Справжній бум переживало після 1956 р. польське кіномистецтво, яке вийшло за межі країни,

давши підстави говорити про польську школу в кінематографії. Своїм міжнародним успіхом вона завдячувала творчості талановитих режисерів, які здійснювали вдалі екранізації польської літературної класики й творів про сучасність. Анджей Байда поставив фільми Канал (1957), Попіл і діамант (1958) з блискучим актором 3. Цибульським (трагічно загинув у 1967 р.), потім історичний фільм Попіл (1965) за С. Жеромським. У 1960 р. вийшов на екрани фільм Александра Форда Хрестоносці, згодом Фараон — Єжи Кавалеровича. Анджей Мунк зробив фільми Ероїка (1958), Зизовате щастя (1960). Єжи Гоффман

екранізував Пана Володийовського Г. Сєнкевича. Психологічні та експериментальні тенденції виявилися в творчості молодих режисерів. Не маючи змоги працювати в Польщі через цензурні перешкоди, емігрували на Захід талановиті Роман Полянський ("Ніж у воді", 1962) та Єжи Сколімовський ("Валковер", 1965), які швидко здобули визнання за кордоном. Продовжував працювати в Польщі талановитий режисер Кшиштоф Зануссі ("Структура кристалу", 1970). Сатирична комедія Марка Півовського "Рейс" (1970) в алегоричній формі критикувала польську дійсність, представивши її у вигляді судна з п'яними відпочиваючими, яке застрягло на мілині. Певну популярність здобули фільми Єжи Пассендорфера, присвячені війні: Кольори боротьби (за книжкою М. Мочара) і Ставка більша за життя, зроблені на замовлення групи "партизанів". Образ сміливого польського розвідника капітана Клосса ("Ставка більша за життя") став популярним в країнах радянського блоку і водночас об'єктом багатьох жартів. У 1967 р. високі

600

В умовах комуністичного експерименту

нагороди здобув популярний кіносеріал Чотири танкісти і пес за сценарієм Я. Пшимановського, який показував історію екіпажу танку, що спільно з радянськими віськами громив гітлерівців.

Польське образотворче мистецтво звільнилося від пут соцреалізму в другій половині 50-х років і відразу вийшло за егалітарні межі, визначені ПОРП. Партійні керівники з поблажливістю ставилися до формальних експериментів митців, вважаючи їхні твори незрозумілими для основної маси населення. Більший публічний резонанс мали твори скульпторів, серед яких виділявся старший Ксаверій Дуніковський - автор пам'ятника Повстанський чин на горі св. Анни і багатьох інших подібних творів. Його стиль полягав у компонуванні образів з допомогою великих кам'яних брил, котрі повинні підкреслювати велич людської особистості. Монументальне мистецтво отримало державну підтримку. Густав Зємла створив пам'ятник сілезьких повстанців у Катовіцах, а Єжи Бандура- пам'ятник на честь Ґрюнвальдської битви 1410 р. Владислав Гасьор був автором пам'ятника на честь партизанів біля Чорштина ("Залізні органи"), а Юзеф Шайна - низки скульптур під загальною назвою Ремініщенції 1939-1945.

Воєнна тематика сильно вплинула на творчість молодих живописців, котрі експериментами з формою прагнули підвищити експресивність образу. Для них взірцем була "Ґерніка" Пабло Пікассо. Засади абстрактного живопису підтримували Тадеуш Кантор, Александр Кобдзей, Броніслав Лінке, Тадеуш Кулісевич, Ян Лєніца, Войцєх Фантор. Справжній поворот у живописі стався на II Виставці сучасного мистецтва в 1957 p., яка продемонструвала велику різноманітність творів польських митців у пошуках форми зображення: від кубізму до колоризму. У 60-х роках художники об'єдналися в численні творчі групи. Генрик Стажевський зорганізував "Групу 1955", яка пропагувала "живопис метафор". До цього напряму належали М. Боґуш, В. Гасьор. Аліна Шапочніков поклала в основу малюнка відображення структур людського тіла. Виникло чимало творчих груп, кожна з яких шукала свій оригінальний шлях у мистецтві.

піднесення переживало польське музичне мистецтво, до якого прийшли талановиті композитори і виконавці. У 1956 р. відбулося відкриття фестивалю сучасної класичної музики Варшавська осінь, який швидко здобув світове визнання. Польських композиторів, диригентів і виконавців тепло вітали на багатьох престижних сценах світу. До широко знаних артистів належали Гражина Бацевич, Вітольд Лютославський, Болеслав Войтович. У 60-ті роки з'явилися спроби вийти за межі неокласицизму і збагачення музичної мови. Експерименти з додекафонією й новими способами передачі звуку розпочали Казімєж Сєроцький, Тадеуш Берд, Генрик Турецький. Світову славу здобули музичні твори Кшиштофа Пендерецького, який запропонував нове прочитання духовної музики ("Псалми Давида", "Трон пам'яті жертв Хіросіми", "Стабат Матер"). Далеко за межами Польщі знали диригентів Яна Кренца, Вітольда Ровецького, Богдана Водічку, співаків Гал і ну Лукомську, Кристину Щепанську, скрипалів Константина Кульку і Ванду Білкомірську. До Польщі часто приїжджали музиканти з усього світу для участі у Конкурсі ім. Ф. Шопена, Конкурсі ім. Г. Вєнявського в Познані.

У 60-х роках зменшився публічний інтерес до фольклорної музики. Державні інстанції всіляко підтримували численні фольклорні ансамблі, деякі з яких були візитною карткою для презентації польської культури за кордоном (ансамблі "Мазовше", "Шльонск"). Усе більшої популярності набувала ритмічна естрадна музика та її виконавці Войцєх Млинарський, Ева Демарчик, Анна Герман, Чеслав Нємен. Молодь, яка намагалася наслідувати західні взірці, віддавала перевагу поп-групам "Червоне гітари", "Нєбєско-чарні", "Алі Бабки" тощо. Інтерес публіки привертали фестивалі естрадної пісні в Ополє та Сопоті, на які поза виконавцями з країн соціалістичного табору часом приїжджали відомі західні співаки.

601

Історія Польщі

Важливим чинником формування масової свідомості стали фізкультура і спорт, підтримувані державною. На олімпійських іграх у Мельбурні в 1956 р. польські спортсмени здобули

9 медалей, в Римі (1960) - 21 медаль, Токіо (1964) - 23 медалі, Мехіко (1968) - 18 медалей. Спортсменівпереможців зустрічали в Польщі як національних героїв. Серед видатних спортсменів великий авторитет мали Юзеф Ш.мідт (олімпійський чемпіон у потрійному стрибку), спринтерка Ірена Шевінська, боксери

Єжи Кулей, Юзеф Ґрудзєнь, роверист Ришард Шурковський.

На культурному житті поляків цього періоду яскраво .позначилися суперечливі тенденції: з одного боку, політика партійно-державного керівництва сприяла прилученню до культурних здобутків значних мас населення, надавала культурі традиційних національних рис, а з другого - в нових умовах ставали все більш тісними рамки тоталітарної держави з пануванням партійної бюрократії та догматичної ідеології, які обмежували права і свободи людей.

Між двома кризами: десятиріччя Е. Ґерека (1971 - 1980 pp.)

"Умиротворення". Криза 1970 р. значно підірвала авторитет ПОРП та ідею соціалізму в суспільстві. Зміна керівництва партії та держави не спричинила негайного заспокоєння. Робітники чекали не обіцянок і кадрових перестановок, а реальних змін у становищі. Наприкінці січня 1971 р. знов розпочалися страйки робітників Труймяста і Щеціна, на початку лютого - Лодзі. У Щеціні суднобудівельники погрожували підірвати підприємство, якщо для придушення страйку буде застосовано силу. Під тиском обставин керівники партії та держави зустрілися з робітниками Щеціна і Ґданська. Е. Ґерек скаржився на труднощі і обіцяв робітникам задовольнити економічні вимоги при їхньому сприянні. Він звернувся до них із закликом-запитанням "Поможете?", почувши у відповідь - "Поможемо". Цей фрагмент діалогу був підхоплений пропагандою і став гаслом, яке повинно було символізувати єдність партії з робітничим класом. У такому ж дусі пройшли зустрічі партійних керівників з робітниками Лодзі. Факт прямого спілкування робітників з керівниками держави став новим явищем у житті країни і вселяв надії на порозуміння між партією і масами.

На початку лютого 1971 р. відбувся пленум ЦК ПОРП, який дав оцінку грудневим заворушенням, звинувативши у всьому попереднє керівництво, яке втратило зв'язок з масами та управляло країною з допомогою адміністративних методів. (В. Гомулка надіслав до ЦК лист, в якому не погодився з оцінками дій попереднього керівництва й усуненням його з керівних органів партії). Пленум видалив з ЦК прибічників В. Гомулки, ввівши нових людей з оточення Е. Ґерека. Невдовзі зібрався сейм, який замінив маршалка сейму Ч. Вицеха представником ЗСЛ Д. Ґалаєм. Навесні 1971 р. у вищому керівництві виник конфлікт між групами Е. Ґерека і М. Мочара; останній наполягав на проведенні жорсткої лінії щодо страйкуючих. Е. Ґереку вдалося перетягнути на свій бік С Каню, який став секретарем ЦК. На початку червня 1971 p. E. Ґерек, підготувавши необхідний грунт, дав наказ заарештувати декількох високих чиновників МВС, які були зв'язані з М. Мочаром. Незабаром черговий пленум ЦК усунув того з посади секретаря і затвердив на менш впливовій посаді голови Верховної контрольної палати сейму, що поставило крапку на його політичній кар'єрі. Поступово формувалося нове "вузьке" керівництво партії та держави, до якого входили П. Ярошевич. Ф. Шляхціц, який посів посаду міністра внутрішніх справ, Е. Бабюх, К. Барціковський, Я. Шидляк, С. Ольшов-ський, С. Каня.

Група Е. Ґерека була змушена багато сил віддати консолідації партійних лав. Груднева криза розчарувала чимало комуністів: близько 60 тис. членів вийшли з партії.

602

В умовах комуністичного експерименту

Партійні керівники організували зустрічі з активом ПОРП, дискусії та обговорення політичних питань. Вони обіцяли повернення "ленінських засад" діяльності партії, розширення внутріпартійної демократії. Для консультацій з робітництвом було вибрано 163 підприємства, на яких збиралися попередньо обговорюватися важливі політичні рішення. Для розробки нової стратегії розвитку країни були створені спеціальні групи експертів із залученням провідних учених і фахівців. Окрема партійно-урядова комісія під головуванням Я. Шидляка зайнялася опрацюванням програми модернізації управління економікою. Для підготовка рапорту про стан освіти створено Комітет експертів на чолі з професором Я. Щепанським. Відновила діяльність Вища школа суспільних наук ЦК ПОРП, на яку було покладено обов'язок підготовки кадрів і проведення експертиз виконання партійних і державних рішень. Усе це створювало видимість зміцнення зв'язку партії з масами, ліберальних поглядів нових лідерів. Але жодних законодавчих та інституційних змін нове керівництво ПОРП не планувало.

Упродовж 1971 p. E. Тереку та його групі вдалося опанувати партійний та державний апарат, але залишався проблематичним вплив на суспільство, яке чекало реальних дій. Ліберальні кола покладали надію на особу нового лідера партії, який мав реноме "господаря Сілезії"', в молодості був гірником у Франції та Бельгії, знав стосунки у Західній Європі. Сам Е. Ґерек підігрував таким настроям, наголошуючи у своїх численних виступах на єдності нації (гасло "морально-політичної єдності нації""), зміцненні "соціалістичної демократії". Улітку-восени 1971 р. правляча група підготувала проекти нової економічної стратегії і змін політики партії, які були представлені на VI з'їзді ПОРП, що зібрався у грудні 1971 р. - швидше, ніж передбачав статут. Порядок проведення з'їзду повинен був засвідчити відхід від традиційної парадної схеми: крім пленарних засідань, відбувалися наради в 19-ти тематичних групах, під час яких виступило понад 630 делегатів. З'їзд ухвалив документ Про подальший соціалістичний розвиток ПНР, який обіцяв швидкий господарський поступ, модернізацію промисловості, поліпшення добробуту населення, демократизацію

соціальних відносин, піднесення культурного потенціалу. Деталі й засоби такого прискорення були приховані за загальними фразами. Насправді серйозних структурних змін не передбачалося. Ухвалені документи містили запевнення в міцності соціалістичних засад устрою Польщі, єдності країн соціалістичного табору, дружби та співробітництва з СРСР. Водночас відбулося розширення й зміцнення групи прихильників Е. Ґерека. Більш ніж на половину оновився склад ЦК, до якого увійшло чимало молодих діячів. До вузького грона керівників належали Е. Бабюх, К. Барціковський, М. Яґельський, В. Ярузельський, В. Кручек, Є. Лукашевич, С. Ольшовський, Я. Шидляк, С. Каня.

Гасло "модернізації Польщі" було покладене в основу передвиборної програми ФЄН. Головою ФЄН було поставлено відомого вченого-електронщика, президента ПАН Януша Ґрошковського. Вибори відбулися достроково у березні 1972 p., що повинно було символізувати повний розрив з минулим і початок нового етапу розвитку країни. За офіційними даними, в них взяло участь 97,9 % виборців; кандидати ФЄН здобули 99,5 % голосів. У новому складі сейму за ключом розподілу місць ПОРП отримала традиційних 55,5 % мандатів, ЗСЛ - 25,4 %, ДП - 15 %; було обрано також 49 безпартійних послів, в тому числі 5 належало до католицького кола "Знак", 3 - Об'єднання "Пакс", 2 - ХСС. Маршалком сейму став людовець Станіслав Ґуцва, а Державну раду замість Ю. Циран-кевича очолив історик Генрик Яблонський. Уряд залишився за П. Ярошевичем.

Соціалізм "у кредит". VI з'їзд ПОРП затвердив директиви чергового п'ятирічного плану економічного розвитку, які передбачали зростання національного доходу на 40 %, промислової продукції - на 50 %, сільськогосподарської - на 20 %, реальної заробітної плати - на 18 %. Загальна стратегія була спрямована на розвиток державної економіки у

603

Історія Польщі

взаємозв'язку з систематичним піднесенням життєвого рівня населення. Забезпечити одночасну реалізацію обидвох завдань за рахунок внутрішніх засобів було неможливо. Дефіцит вирішено було покрити за рахунок кредитів від західних країн і закупівлі там нових технологій. Міжнародна кон'юнктура, що була результатом початку процесу "розрядки напруженості" між Заходом і Сходом, сприяла таким намірам. Польща активізувала свою зовнішню політику; майже кожний візит польських делегацій до західних країн закінчувався одержанням нових кредитів. Тільки від ФРН Польща одержала в першій половині 70-х років 1 млрд. марок кредитів і 1,3 млрд. марок воєнних відшкодувань. Загалом сума кредитів, отриманих країною у 70-х роках, перевищила 24 млрд. доларів.

Закордонні кредити значно пожвавили польську економіку, дозволили розпочати модернізацію багатьох галузей промисловості шляхом закупівлі ліцензій та сучасного обладнання. У 1971-1972 pp. підписано угоду з італійською фірмою "Фіат" щодо випуску доступних для населення малолітражних легкових автомобілів ("Фіат 126 п -"малюх"), розпочато будівництво найбільшого в Європі металургійного комбінату "Гута Катовіце", яка повинна була переплавляти залізну руду з України, розбудовано ЛеґніцькоЛюбінський мідний район, завершено спорудження кількох теплових електростанцій; в Ґданську збудовано великий нафтопереробний комбінат і здано в експлуатацію новочасний Північний порт; почалися великі роботи з реконструкції Варшави. Створювалася мережа валютних магазинів "Певекс" і "Бальтона", які відкривали доступ до західних товарів. Символічне значення мали угоди з фірмами "Кока-кола" і "Мальборо", в результаті яких у країні з'явилися товари, що асоціювалися із західним світом. З 1 січня 1972

р.уряд скасував обов'язкові поставки сільськогосподарської продукції селянами, вжив заходи для створення приватних господарств з відгодівлі худоби. На селян було поширене безкоштовне медичне обслуговування. Уряд відкрив "зелене світло" для дрібної приватної ініціативи, якою скористалися ремісники та власники невеликих закладів. Було полегшено видачу паспортів для виїзду за кордон і відкрито кордони з Чехословаччиною та НДР.

Перші роки реалізації нової стратегії принесли значне зростання: промислова продукція збільшувалася щорічно на майже 11 %, сільськогосподарська - 6 %, національний доход - 10%. Заробітна плата в державному секторі у 1971-1973 pp. зростала щорічно майже на 7 %. Це дало підстави керівництву ПОРП на І партійній конференції на початку січня 1973 р. висунути гасло Збудуємо другу Польщу. Воно передбачало в найближчі 20 років подвоїти економічний потенціал, забезпечити кожну родину окремим помешканням, довести споживання населення до західних стандартів. З'явилися гасла "поляк зможе", "великий стрибок", "польське економічне диво". Магазини наповнилися товарами; виробництво холодильників зросло майже в два рази, пральних машин - на 50%, легкових автомобілів - у 5 разів. У 1973

р.планові показники п'ятирічки було значно підвищено, хоча керівництво не врахувало світових економічних тенденцій, не бажало зауважувати диспропорцій, котрі виникли в розвитку промисловості, зовнішній торгівлі, не вдалося до кроків з метою проведення суттєвих змін в механізмі функціонування господарства.

Повернення до пройденого. Успішний розвиток економіки в 1971-1973 pp. дав підстави

керівництву ПОРП приступити до зміцнення тоталітарного устрою, що приховували за гаслом соціалістичного будівництва. Посилилося ідеологічне втручання ПОРП у всі сфери суспільного життя. Організовувалися численні пропагандистські кампанії, під час яких лунали дифірамби на адресу партії та її керівництва, поширювалися слоґани про морально-політичну єдність партії та народу, нову могутню

Польщу. У червні 1973 р. відбувся II Конгрес Польської Науки, на якому йшлося передусім про "наукове"

604

В умовах комуністичного експерименту

обгрунтування партійних рішень, а реальні потреби галузі залишилися без уваги. На початку 1973 р. було оголошено Рапорт про стан освіти. Незважаючи на серйозну критику системи освіти з боку громадськості та єпископату, у жовтні того ж року сейм ухвалив Закон про реформу освіти, який, за радянським взірцем, запроваджував єдину обов'язкову 10-річну середню школу й надавав перевагу суспільним чинникам у "соціалістичному вихованні'' молоді. Навесні 1973 р. примусовим порядком було створено Федерацію соціалістичних спілок польської молоді, до якої увійшли ЗМС, Соціалістичний союз польських студентів (ЗССП), Соціалістичний союз селянської молоді (ЗСМВ), Соціалістичний союз військової молоді і Союз польського харцерства (ЗХП). Федерація повинна була діяти під ідейнополітичним керівництвом ПОРП. У 1973-1974 pp. партійний апарат багато попрацював над організацією масових кампаній на відзначення 25-річчя ПОРП і 30-річчя ПНР. Апогеєм урочистостей стало засідання сейму 21 липня 1974 р., на якому Е. Ґерек виголосив промову про успіхи соціалізму в Польщі і нагородив присутнього радянського керівника Л. Брежнєва вищою державною нагородою - Великим Хрестом ордена "Віртуті Мілітарі".

Разом з тим, досягнуті економічні успіхи значною мірою стали результатом закордонних кредитів, які треба було невдовзі повертати. Зовнішня торгівля розвивалася динамічно, але якщо в 1971-1975 pp. експорт зріс на 66 %, то імпорт - на 104 %. Торговий дефіцит постійно збільшувався, а енергетична криза на Заході у 1974-1975 pp. спричинила зростання цін на всю промислову продукцію, зменшення можливостей польського експорту, а отже, припливу валюти для погашення боргів. У 1975 р. Польща опинилася перед дефолтом, не будучи в стані сплатити проценти по зовнішніх боргах. Ситуацію врятував СРСР, надавши їй позику в розмірі 100 млн. доларів. Натомість східний сусід запровадив розрахунки з країнами соціалістичного табору на засадах т.зв. "трансферного карбованця", який не відповідав реальному співвідношенню (1 долар США = 0,67 коп.) і давав змогу одержувати з країн-сателітів велику кількість товарів за заниженими цінами. В умовах адміністративно-розподільчої системи, яка не зазнала суттєвих змін, не відбулося планового зростання продуктивності праці і поліпшення якості промислової продукції: польські товари не витримували конкуренції на західних ринках. Попри це партійно-державне керівництво продовжувало здійснювати курс на "будівництво другої Польщі", скеровуючи величезні кошти на капіталовкладення. Частка бюджетних коштів, призначених на інвестиції, постійно зростала, досягнувши 1974 р. найбільшого рівня за всі роки існування ПНР - 35 %. Зростання національного доходу не покривало інвестиційних витрат, зовнішньої заборгованості, досягнутого рівня споживання населення. У підсумку це повинно було призвести до напружень на споживчому ринку, труднощів у розрахунках із зарубіжними кредиторами.

Керівники ПОРП були більшою мірою заклопотані забезпеченням свого реноме і політичних впливів, аніж аналізом економічної ситуації. Господарський план став фікцією, оскільки його показники постійно змінювалися залежно від політичної кон'юнктури, діяльності різних галузевих груп тиску ("вугільне лобі", "оборонне лобі" тощо). Е. Ґерек, прагнучи здобути популярність, запровадив новий стиль праці: він постійно роз'їжджав по країні, відвідуючи підприємства, школи, селянські господарства, провадив приязні розмови з людьми про умови життя і праці, цілуючи руки жінкам і підносячи на руках дітей. Такі візити, як правило, організувалися заздалегідь, широко висвітлювалися ЗМІ і повинні були символізувати єдність партії та народу. Пропаганда поширювала образ загального добробуту населення, перемоги "соціалістичної демократії"". Водночас всередині ПОРП продовжувалася боротьба груп. Е. Ґерек поступово відсував від впливу тих осіб, які могли стати претендентами на вищу партійну посаду. У 197 р. були здійснені перестановки у вищому владному ешелоні: з секретаріату ЦК

605

Історія Польщі

ПОРП відійшли Ф. Шляхціц. який вважався "№ 2" в партії, К. Барціковський, а на їх місце прийшли В. Красько, Ю. Піньковський і А. Верблян - слухняні виконавці волі першого секретаря. Керівники ПОРП поверталися до традицій формальних засідань і нарад, на яких не було місця для ділової дискусії, а йшлося лише про успіхи і досягнення, формувався імідж '"народного" керівника партії й держави.

У 1974 р. відбулися нерозголошувані зміни в проведенні аграрної політики. Державний земельний фонд почав приймати від селян земельні ділянки взамін за призначення пенсій та пожиттєвих виплат. Продаж землі приватним селянам було припинено, натомість вона передавалася держгоспам і кооперативам. У результаті дещо збільшився колективний сектор у сільському господарстві (з 17 % у 1971 р. до 21 % земельних угідь у 1975 p.), але переважну масу сільськогосподарської продукції на споживчий ринок надалі постачали індивідуальні селяни. Держава продовжувала політику пріоритетного фінансування колективних господарств. В умовах несприятливих кліматичних умов (неврожаїв 1974 і 1975 pp.) сільське господарство не змогло забезпечити споживчий ринок продовольчими товарами, насамперед зерном та м'ясом, а уряд змушений був імпортувати продовольства. Труднощі з продуктами харчування відбилися на споживчому ринку: знову з'явилися черги і "дефіцити".

Прагнучи продемонструвати вірність курсу реформ і, разом з тим, зміцнити вплив на середню

керівну ланку, група Е. Ґерека в 1973 р. розпочала адміністративну реформу, яка здійснювалась упродовж трьох років. Спочатку громади були об'єднані в більші територіальні об'єднання - ґміни, до яких було перенесено всі головні адміністративні органи. Згодом, у червні 1975 р., сейм ухвалив закон, за яким скасовувалася така територіально-адміністративна одиниця, як повіт, а замість 17 воєводств створено 49. Пропаганда стверджувала, що новий адміністративний устрій сприятиме господарському та культурному піднесенню сільських районів, зменшить адміністративний апарат і бюрократичні перешкоди для населення. Насправді наслідком реформи було зростання кількості адміністративних посад, заміни неугідних правлячій групі осіб на воєводському рівні. Тільки незначною мірою реформа вплинула на піднесення невеликих міст і містечок; здебільшого нові воєводства були дрібними й слабкими. Водночас реформа сприяла централізації влади: вищим органам було простіше диригувати меншими осередками, розставляючи слухняні кадри.

Поряд з поліпшенням економічної ситуації і збільшенням споживання в першій половині 70-х років поліпшилися настрої більшості поляків, відродилися надії на можливість гідного життя за соціалізму. Цьому сприяла нова політика ПОРП щодо католицького костелу. Відбулися зустрічі державних керівників з церковними ієрархами, було дозволено будувати нові костели. У червні 1972 р. папа Павло VI видав спеціальну буллу, яка затвердила польську церковну організацію на Західних землях, поклавши край тривалим суперечкам щодо прав костельної ієрархії на них. У 1974 р. було налагоджено контакти з Ватіканом і створено постійне представництво Польщі в папській державі. Польські лідери значно розширили контакти із західними країнами, не забуваючи про зверхність СРСР.

Стабілізація в керівних ешелонах і суспільстві привели групу Е. Ґерека до переконання про досягнення бажаного підпорядкування населення владі. Польський лідер взяв участь у Міжнародній конференції з безпеки і співробітництва в Європі в серпні 1975 р. в Гельсінках, де разом з главами 35 держав підписав Заключний Акт, який стверджував незмінність післявоєнних кордонів в Європі, незалежність і самостійність європейських країн та їх прагнення до рівноправного співробітництва в інтересах збереження миру і відвернення загрози війни. Т.зв. "третій кошик" конференції торкався гуманітарних питань і закликав уряди всіх країн дотримуватися засад "Декларації прав людини",

606

В умовах комуністичного експерименту

міжнародних угод про права людини, свободу мислення, переміщення та обміну інформацією. Ці документи суперечили суспільній практиці країн комуністичного блоку, підштовхуючи опозиційні сили всередині цих країн до активізації діяльності, скерованої на захист демократичних свобод. Польські керівники, за прикладом радянських, не звертали особливої уваги на гуманітарні питання, задовольнившися територіальними аспектами. У Польщі вони планували дальший "наступ соціалізму", розбудовували сили міліції та ЗОМО, заарештовували ініціаторів найменшого опозиційного руху. У травні 1975 р. сейм ухвалив постанову про внесення поправок до Конституції, які повинні були засвідчити соціалістичний характер країни, керівну роль партії у суспільстві і нерозривний зв'язок з СРСР та комуністичним табором. У вересні 1975 р. пленум ЦК ПОРП підготував стратегічний документ "За динамічний розвиток соціалістичного будівництва, за вищу якість праці та умов життя нації"", який повинен був послужити платформою чергового з'їзду правлячої партії й містив пропозицію конституційних поправок. Проте проекти новацій несподівано викликали рішучий опір костелу та інтелектуального середовища. Єпископат скерував до державних органів меморіал, в якому зазначалося, що внесення до конституції положення про керівну роль ПОРП перетворило би державу на суб'єкт ідеологічної системи, який знищить залишки демократії, а запис про нерозривний зв'язок з СРСР - підважить суверенітет Польщі. Такі ж міркування містилися в листі, який підписали 59 відомих учених, літераторів і громадських діячів і за посередництвом професора Е. Ліпінського на початку грудня 1975 р. надіслали до ЦК ПОРП. Посилаючися на Заключний Акт КБСЄ, автори критикували проект поправок до Конституції, підкреслювали значення свободи людської діяльності, яка неможлива без плюралізму світоглядів, віровизнань, прав на працю, об'єднання, доступу до інформації. Партійна влада не дуже прислухалася до протестів, покладаючися на дієвість пропагандистської машини та органів правопорядку, але все ж внесла корективи до остаточних варіантів поправок.

8-12 грудня 1975 р. у Варшаві пройшов VII з'їзд ПОРП, на якому були представлені делегати від 2,4 млн. членів партії. Е. Ґерек запропонував делегатам стратегію, яка пройшла апробацію попереднього періоду, роблячи акцент на зростанні споживання матеріальних благ населенням на підставі подальшої розбудови державної економіки. Було проголошене гасло будівництва суспільства "розвинутого соціалізму" і запропоновано поправки до Конституції, серед яких не було положень про колективізацію селянства, виховання в соціалістичному дусі та деяких ін. Під час попереднього обговорення поправок була відкинута пропозиція перейменування країни на Польську Соціалістичну Республіку. З'їзд остаточно усунув з керівних органів партії старих членів ПОРП, які ще там залишалися (Ю. Циранкевича, С Єндриховського), замінивши їх представниками нової генерації. Партію очолив Е. Ґерек, його найближчими дорадниками були Е. Бабюх, П. Ярошевич, С. Каня, С Ковальчик, М. Яґельський, Я. Шидляк, Є. Лукашевич, А. Верблян.

Невдовзі після з'їзду сейм утворив спеціальну комісію для підготовки закону про внесення змін до Конституції, яку очолив голова Державної ради Г. Яблонський. Однак протести проти змін в Основному законі країни не вщухали. У січні-лютому 1976 р. представники польської культури (101 особа) скерували до комісії лист протесту проти планованих поправок. Подібні листи надійшли до комісії також від інших

інтелектуальних осередків. Протести громадськості змусили комісію пом'якшити ряд положень проекту, а від інших зовсім відмовитися. 10 лютого 1976 р. сейм ухвалив Закон про поправки до Конституції (при голосуванні утримався лише один посол - католицький діяч С. Стомма). Стаття 1 стверджувала, що Польща є "соціалістичною державою"; стаття 3 проголошувала ПОРП "керівною політичною силою суспільства в будівництві

607

Історія Польщі

соціалізму"; у новому тексті було вписано слова про зміцнення "нерозривних зв'язків дружби і співробітництва з СРСР". Не були включені до поправок положення про безумовне поєднання прав і обов'язків громадян. І все ж зміст внесених поправок і процедура їх одноголосного схвалення в сеймі викликали негативну реакцію інтелігенції. Наступним подразненням суспільної свідомості стали чергові вибори до сейму, що проводилися за старим сценарієм. ФЄН йшов на вибори під гаслами VII з'їзду ПОРП. Офіційні дані стверджували, що до виборчих урн прийшло 98 % виборців, з яких 99 % проголосували за кандидатів ФЄН. Склад нового сейму не відрізнявся від попереднього, за винятком того, що від католицьких організацій не було обрано С. Стомми, натомість усі п'ять посольських місць посіли прибічники Я. Заблоцького, схильного до співробітництва з ПОРП. Вищі державні керівники залишилися на своїх посадах.

Після сесії сейму влада чинила тиск на авторів листів протесту проти змін у Конституції. Він обмежився дрібними переслідуваннями, які проявлялися в створенні перешкод для публікації праць, презентації творів. Наслідком стало прагнення опозиційних кіл знайти площину для об'єднання. У травні 1976 р. було надруковано і поширено програму Польської незалежницької угоди (Польського порозумєня неподлєглосьцьовего), яка була підготовлена таємною групою інтелігенції, якою керував Здзіслав Найдер. У ній йшлося про відновлення повного суверенітету Польщі, демократичних принципів устрою, вільний розвиток економіки та культури. Це була перша спроба некомуністичних сил в Польщі сформулювати політичну програму.

Червневі протести. Економічні труднощі, пов'язані з швидким зростанням споживання і можливостями забезпечити ринок товарами, змусили уряд повернутися до питання підвищення цін на основні продукти харчування. 24 червня 1976 р. голова уряду П. Ярошевич представив послам сейму проект підвищення цін майже на всі продовольчі продукти, зокрема, цукру на 100%, м'ясних виробів - на 69%. Уряд пропонував компенсацію до зарплати, яка однак не покривала видатків, що знижували життєвий рівень населення. Сейм погодився з пропозицією, але запропонував провести консультації з колективами підприємств. Реакція робітників була однозначною: вже на другий день розпочалися страйки та демонстрації протесту в кількох містах. Найбільшого розмаху вони набули в Урсусі (під Варшавою), Радомі і Плоцку, де від страйків і демонстрацій робітники великих промислових підприємств (в Урсусі - заводу тракторів, Радомі - машинобудівних заводів ім. Вальтера, Плоцку - комбінату "Петрохімія") перейшли до нападів на партійні комітети, будинки міліції та служби безпеки. Робітники Урсуса заблокували рух на залізничній колії Варшава-Кутно. Учасники акцій протесту вимагали скасувати рішення про підвищення цін. Страйки відбулися також на підприємствах Варшави, Лодзі, Вроцлава, Познані, Щеціна, Ґданська та інших міст. Демонстранти були розігнані загонами міліції та ЗОМО, обійшлося без жертв, але багатьох затриманих сильно побили. Були проведені масові арешти найбільш активних робітників, що стало можливим завдяки тому, що учасники протесту були сфотографовані й зняті на кіноплівку. Арешти охопили понад 630 осіб у різних містах, найбільше в Урсусі (172 особи). Того ж дня ввечері (25 червня) П. Ярошевич виступив по телебаченню, повідомивши про відкликання урядового проекту підвищення цін після проведення "консультацій" з робітничими колективами. У наступні дні офіційна пропаганда подала інформацію про події в Урсусі, Радомі і Плоцку як порушення "консультацій" "хуліганськими елементами". Були організовані віча і збори на підтримку політики ПОРП і засудження "підбурювачів", які "перешкоджають діалогу партії з народом". З метою залякування робітників влада вирішила покарати учасників подій. Під час розгону демонстрацій міліція влаштувала масове побиття затриманих, організувавши т.зв. "стежки здоров'я" - проводження через два ряди міліціонерів, які завдавали

608

В умовах комуністичного експерименту

удари гумовими палицями. Найбільш активні протестанти були засуджені на різні строки ув'язнення (від 1 до 10 років) за "порушення громадського порядку" або "напад на представників міліції".

Виникнення організованої опозиції. Червневі акції протесту активізували опозиційні сили. На захист робітників виступили діячі науки і культури. Я. Куронь написав листа до генерального секретаря Компартії Італії Е. Берлінгуера з проханням вплинути на владу ПНР, Є. Анджеєвський оголосив Лист до переслідуваних учасників робітничого протесту, група вчених і літераторів скерувала лист до вищої влади Польщі з протестом проти жорстокої розправи над робітниками. Стихійно виник рух на допомогу заарештованим і потерпілим робітникам. Наприкінці вересня 1976 р. група діячів опозиції утворила Комітет захисту робітників (Комітет охрони роботнікув, КОР), який, спираючися на Заключний Акт КБСЄ і Конституцію ПНР, виступив на захист прав робітників, проти порушення законів при їх затриманні. Члени КОР оголосили Відозву до суспільства і влади ПНР, де виклали причини створення організації, метою якої є захист прав і свобод людей праці. На початках до КОР належали 14 осіб, серед яких були люди

різних світоглядних орієнтацій - від марксизму до християнських доктрин, молоді люди і представники старшого покоління: Єжи Анджеєвський, Яцек Куронь, Едвард Ліпінський, Ян Юзеф Ліпський, Антоній Пайдак, Адам Щипюрський, ксьондз Ян Зея та ін. Свої відозви і листи КОР керував до сейму, партійних органів, вимагаючи суворого дотримання Конституції та законів ПНР. Водночас члени КОР почали організований збір коштів для робітників, надали їм юридичні консультації, нав'язали контакти із зарубіжними правозахисними організаціями. Важливим напрямом діяльності КОР стало інформування громадськості про репресії проти робітників, конституційні права громадян, події в Польщі і за кордоном. Спочатку матеріали комітету друкувалися на друкарській машинці і переписувалися від руки, згодом розмножувалися на копіювальній техніці. Видання КОР поклали початок т.зв. літературі другого обігу, тобто такої, що не підлягала офіційній цензурі й поширювалася приватними особами. Влада намагалися припинити діяльність КОР, але не наважилася вдатися до репресій з огляду на те, що його організатори не закликали до повалення устрою, а лише до забезпечення конституційних прав і свобод громадян. На захист робітників виступив також католицький єпископат. Окрім того, залежність від західних кредитів змушувала партійне керівництво миритися з існуванням легальної організації, яка повинна була свідчити про "соціалістичну демократію" в країні. Влада намагалася різними засобами ізолювати КОР, не вдаючися до прямих репресій.

Утворення КОР дало поштовх розвитку легального опозиційного руху, який спирався на положення Заключного Акту КБСЄ і діяв в межах конституційних свобод. 25 березня 1977 р. кілька осіб, у тому числі

Анджей Чума і Лєшек Мочульський, утворили Рух захисту прав людини і громадянина (Рух оброни прав чловєка і обивателя, РОПЧІО) і поширили відозву До польського суспільства, в якій вимагали реальної незалежності Польщі, закликали дотримуватися християнських і національних традицій. Невдовзі Рух розпався на два крила: проендецьке (А. Чума) і пропілсудчиківське (Л. Мочульський). У

Рис. 75. Діячі опозиції (згори вниз): Я. Куронь, Е. Ліпінський, Я.Ю. Ліпський, А. Міхнік.

609

Історія Польщі

1977-1978 pp. виникли також невеликі опозиційні групи: Рух молодої Польщі (РМП) на чолі з А. Галльом в Ґданську, Студентський комітет солідарності в Кракові, Товариство наукових курсів у Варшаві та ін. Більшість з них видавала свої бюлетені, інформатори, часописи, які поширювалися в "другому обігу". Спецслужби стежили за діяльністю опозиційних груп, вдавалися до конфіскацій, обшуків, тимчасових затримань їх учасників, але не влаштовували погромів і незаконних арештів. Про розмах діяльності опозиційних осередків у 1976-1979 pp. свідчить той факт, що за цей період працівники МВС конфіскували 440 тис. примірників друкованої продукції, 121 множильний апарат, 1770 рулонів паперу і 113 кг друкарської фарби. За підрахунками дослідників, з опозиційними організаціями співпрацювало від декількох сотень до кількох тисяч осіб. Вплив опозиції на суспільство був незначним, але він зростав у міру погіршення економічного та політичного становища в країні.

Нові явища з'явилися в середовищі польської еміграції на Заході. Криза і розкол, викликані відмінними підходами до оцінки ситуації в Польщі, наприкінці 60-х років змінилися пошуками шляхів консолідації. Представники старшого покоління відходили з життя, а молоді асимілювалися. У 1970 р. еміграційний уряд в Лондоні утворив Спеціальну комісію під керівництвом професора Є. Ґавенди, яка займалася проведенням переговорів з еміграційними політичними центрами. У червні 1972 р. вдалося розробити засади політичного порозуміння, які зводилися до п'яти положень: прагнення повернути незалежність Польщі із запереченням ухвал Ялтинської конференції 1945 р., діяльність на підставах Конституції 1935 р., утворення нового політичного представництва -Національної ради (HP), визначення способу делегування представників до HP, механізм діяльності HP. Улітку 1972 р. новий екзильний президент Станіслав Островський призначив головною уряду соціаліста Альфреда Урбанського, який утворив Уряд національного примирення з включенням до нього представників різних політичних центрів, окрім Стронніцтва народового. Розрядка напруженості в міжнародних відносинах не сприяла діяльності еміграційного уряду. Натомість Радіо "Вільна Європа" і паризька "Культура", що орієнтувалися на поляків у Польщі, нав'язали контакти й співробітництво з частиною нових польських емігрантів, які виїхали з країни після березневих подій 1968 р., але зберігали зв'язки з нею. З ними активно співпрацював Л. Колаковський, тексти якого часто друкувалися в "Культурі" або звучали на РВЄ. На початку 1973 р. нові емігранти з числа колишніх "командос" почали видавати часопис Анекс (Додаток), присвячений пошукам шляхів і розробці

програм опозиційної діяльності в Польщі. Маючи зв'язки з країною, вони переправляли на Захід і видавали там праці польських опозиціонерів, зокрема Я. Куроня ("Політична опозиція в країні", 1974), 3. Найдера ("Про потребу програми", 1975), А. Мацєревича ("Роздуми про опозицію", 1976). На сторінках опозиційних видань відбувалися жвавий обмін думками і теоретичні дискусії про можливості змін політичної системи Польщі, засоби ідеологічного впливу на маси тощо. Ці видання різними шляхами потрапляли до Польщі. Після 1976 р. обмін інформацією між опозицією та еміграцією значно зріс. У березні 1978 р. еміграційні кола утворили Фонд захисту свободи слова і прав людини в Польщі, який надав фінансову допомогу опозиційним діячам в країні та закордоном.

У Польщі надалі єдиною незалежною від ПОРП інституцією залишалася католицька церква. Зміна політики держави щодо костелу, яка проявилася у першій половині 70-х років, спричинила певне зближення між ними. Проте костел зберігав незалежність і право на критику влади. У квітні 1975 р. єпископат виступив з критикою системи номенклатурного добору керівних кадрів адміністрації, вимагаючи відкриття доступу на керівні посади для віруючих, які становили більшість суспільства. Костел висловився проти змін Конституції, засудив репресії проти робітників у 1976 р. Партійне керів-

610

В умовах комуністичного експерименту

ництво намагалося уникати конфліктів з церквою, робило кроки з метою притягнення костелу на бік влади з огляду на неминуче погіршення економічної ситуації. У жовтні 1977 p. E. Ґерек вперше особисто зустрівся з примасом С. Вишинським. Під час зустрічі кардинал звернув увагу першого секретаря ПОРП на поганий стан економіки і зростання невдоволення людей. У грудні 1977 р. під час візиту до Італії відбулася зустріч Е. Терека з папою Павлом VI. Переговори не забезпечили польському керівництву безапеляційної підтримки церкви. Обидві сторони - влада і костел - залишилися на своїх позиціях.

За таких невизначених обставин відбулися події великої ваги. У серпні 1978 р. помер папа Павло VI. Через кілька тижнів папою було обрано нового зверхника, який взяв ім'я Іоанн Павло І, підкреслюючи намір продовжити політику двох своїх попередників. Але через місяць новий папа несподівано помер. 16 жовтня 1978 р. конклав обрав новим папою римським краківського митрополита, кардинала Короля Войтилу, який взяв собі ім'я Іоанн Павло II. Для більшості поляків обрання співвітчизника главою католицької церкви стало надзвичайною подією. Авторитет польського костелу в світі значно зріс. Для влади ПНР обрання папи-поляка стало шоком. Але польські керівники швидко оговталися і поспішили використати цей факт для підкреслення авторитету "соціалістичної Польщі". Проте в реальності обрання нового глави католицької церкви ставило польське керівництво перед складними ідеологічними та політичними проблемами, серед яких чи не головнішими були узгодження релігійного світогляду і комуністичної ідеології, а також невідповідність тоталітарного устрою Польщі загальноприйнятим засадам свободи особи й демократії. Це стало очевидним під час першого паломницького візиту папи Іоанна Павла II до Польщі 2-Ю червня 1979 р. Приїзд папи, який зібрав багатомільйонні маси населення (6 млн. осіб), створив у країні нову атмосферу, що визначалася єднанням з європейськими народами, вірністю національним традиціям і загальнолюдським цінностям. Хоча в своїх виступах папа уникав політичної тематики, але загальне їх спрямування суперечило постулатам офіційної комуністичної пропаганди. Прощаючися з Польщею, папа говорив, що "часом треба відважитися піти в тому напрямі, яким ще ніхто не ходив", заохочуючи тим самим до пошуків нових розв'язань суспільних проблем. Польські власті й ЗМІ намагалися всіляко применшити значення візиту папи-поляка, але наслідки пропаганди були протилежними від намірів організаторів. Суспільні настрої зазнали суттєвих змін: під впливом візиту папи, його промов і спілкування з вірними люди більш відверто висловлювали свої погляди і громадянську позицію.

У другій половині 70-х років економічна ситуація в країні неухильно погіршувалася. Інвестиційна "лихоманка" поглинала чимраз більше засобів, не даючи належного ефекту. Зростання заробітної плати, яке не покривалося приростом продукції, призводило до напружень на ринку. Керівники партії та держави намагалися пояснювати труднощі кризою світової економіки. У грудні 1976 р. пленум ЦК ПОРП оголосив про проведення "економічного маневру". Йшлося про зменшення імпорту та капіталовкладень, в тому числі для деяких розпочатих проектів. Зменшення інвестицій в умовах екстенсивної економічної політики викликало зменшення приросту продукції й гальмування розвитку енергетики. З 1975 р. почалися тимчасові відключення електроструму в житлових масивах і на підприємствах. Брак коштів на модернізацію засобів транспорту (залізниця, автопарк) викликав незадоволення працюючих, які не могли вчасно дістатися місця праці. Продукція сільського господарства в 1976-1980 pp. знизилися на 8 %, а в рослинництві - на 16%. Причиною цього були неврожаї, зменшення ареалу оброблюваної землі, некорисні структурні зміни в економіці. Зовнішньоторговельний баланс характеризувався постійним дефіцитом через низьку якість виробів польської промисловості, які не мали попиту за кордоном. Водночас

611

Історія Польщі

країна була змушена продовжувати закупівлю імпортного обладнання і матеріалів, а також кормів. До певного часу напруження на ринку вдавалося стримувати за допомогою західних кредитів. Однак вони збільшували зовнішній борг країни, який зріс з 12,1 млрд. доларів у 1976 р. до 23,8 млрд. доларів у 1979 р. Обслуговування процентів боргу забирало у 1979 р. до 75 % експорту. Торгівля з СРСР, країнами РЕВ, яка