Зашкільняк- Історія Польщі

плані вона залишалася поділеною, незважаючи на угоду 1972 р., за якою було визнано повноваження екзильного президента С. Островського й уряду соціаліста А. Урбанського. Консолідація політичної еміграції спричинила пожвавлення діяльності екзильних структур, що діяли в Лондоні -президента, уряду, Національної ради. Однак усе більший вплив на еміграцію чинила діаспора в США, особливо після того, як секретарем РЫБ при президенті США став поляк зі Львова Збіґнєв Бжезінський. Зміна поколінь болісно відбивалася на становищі політичної еміграції. На хвилі розрядки міжнародної напруженості у 70-х роках зв'язки між діаспорою та країною пожвавилися в результаті діяльності Товариства зв'язку з поляками за кордоном "Полонія". Однак надалі серед емігрантів переважало упереджене ставлення до комуністичної влади. У листопаді 1975 р. американські й канадські полонійні організації скликали конференцію представників діаспори "вільного світу", на якій було ухвалено матеріально і морально підтримувати поляків на батьківщині, не співпрацюючи з режимом. Польська еміграція надала допомогу першим легальним опозиційним організаціям у країні - КСС-КОР, КПН та ін. У вересні 1979 р. в Лондоні пройшов Світовий з'їзд єдності з країною, що бореться, на якому діаспора ухвалила надавати всіляку допомогу опозиційним силам в Польщі, створивши спеціальний фонд допомоги. Новим екзильним президентом того ж року став Едвард Рачинський. На підтримку антикомуністичного руху в країні активно діяли Радіо "Вільна Європа", "Голос Америки", паризька "Культура", лондонський часопис "Анекс" та ін. Виникнення "Солідарності" було потрактоване на Заході як великий успіх опозиційного руху. Після запровадження у Польщі воєнного стану в Лондоні було створено Комітет допомоги новим емігрантам, посилено матеріальну підтримку підпільних організацій. У 80-і роки з Польщі емігрували на Захід близько 400 тис. осіб, які оселилися переважно в США, здобувши визнання в різних галузях науки і культури (А. Ват, М. Гласко, Л. Колаковський, Р. Полянський, Є. Сколімовський та ін.). Опозиція та нові емігранти приймали допомогу діаспори, але з недовірою ставилися до політичних постулатів традиційних партій, вважаючи їх анахронічними. Серед "молодих" користувалися успіхом переважно ліберально-демократичні ідеї. Еміграційні урядові структури в Лондоні намарно намагалися переконати діячів польської опозиції у слушності старих постулатів. У вересні 1987 р. в Рамзау (Австрія) відбулася зустріч представників еміграційного уряду і внутрішньої опозиції, на якій було вирішено, що роль еміграції повинна зводитися до матеріальної та соціальної допомоги. Спроби накинути опозиції легальність Конституції 1935 р. і незмінну позицію в справі східних кордонів Польщі викликали заперечення крайових діячів. Вони вважали, що еміграція не повинна

670

У нових реаліях Європи та світу

втручатися у внутрішні справи країни. Еміграція з недовірою поставилася до угоди Круглого столу. У 1989 р. ще було проведено вибори до еміграційної Національної ради, яка налічувала 133 члени. Після смерті того ж року наступного екзильного президента К. Саббата його місце посів колишній в'язень радянських таборів і вояк армії В. Андерса Ришард Кемеровський. Після проведення в Польщі перших демократичних виборів президента у 1990 р. екзильний президент у грудні цього року видав низку декретів, котрі припинили діяльність і ліквідували еміграційні осередки польської державності в зв'язку з утворенням незалежної Польської держави. Численні польські громадські та культурні товариства продовжують свою діяльність в багатьох країнах світу.

Наприкінці 80-х років спостерігалося пожвавлення громадської активності поляків в СРСР і Україні. У 1989 р. в Україні їх налічувалося близько 220 тис. осіб, які заселяли переважно західні райони, найбільше Житомирську (31,7% від усіх поляків), Хмельницьку (16,7 %), Львівську (12,3 %) та інші області. У Білорусі на той час проживало понад 417 тис. поляків, Литві -258 тис, а в решті республік СРСР - понад 300 тис. У 1988 р. було створено Культурно-освітнє товариство поляків в Україні (КОТПУ), яке ставило завдання захисту польських історичних пам'яток в Україні, вивчення польської мови, проведення культурно-освітньої діяльності тощо. У травні 1990 р. у Києві зібрався / Конгрес поляків в Україні, який закликав до активізації культурно-освітньої діяльності та підтримки демократичних процесів. У відродженні польського національного життя в Україні значну роль відіграв католицький костел, який почав розбудову католицьких єпархій. Державні установи Польщі надали матеріальну допомогу відновлюваним польським школам, культурним закладам. Водночас виникли певні тертя і розбіжності в середовищі поляків: 1991 р. з'явилися нові громадські організації, що претендували на представництво національних інтересів поляків - Спілка поляків в Україні, Польське товариство Львівської землі, Федерація поляків в Україні тощо. Конфлікт спричинило відновлення з допомогою польського уряду низки історичних пам'яток, таких як Цвинтар Орлят у Львові, де поховані поляки-жертви українсько-польської війни 1918-1919 pp. Частина українського населення, зокрема західних областей, болісно сприйняла відновлення польських історичних пантеонів польським воїнам на українській території, трактуючи їх як намір поляків повернутися на "кресові землі". Олії до вогню додавали численні товариства "кресов'яків", які виникли в Польщі після 1990 р. і намагалися відродити ностальгію за старими часами. Подібні суперечності мали місце також у Литві, де компактно розміщене польське населення ставило питання про створення автономного району. У ході демократичних процесів у пострадянських країнах польська меншина поступово займала своє місце і здобувала належні їй права.

Політичний розвиток і зміни (1991 -2001 pp.)

Розколи і протистояння. Новий склад парламенту приховував серйозні проблеми організації влади в країні. Це було на руку президенту, який отримав можливість маніпулювати угрупованнями, які не мали більшості. Сейм досить швидко обрав маршалком В. Хшановського (ЗХН), а сенату - представника "Солідарності" А. Хелков-ського. Натомість з утворенням уряду виникли певні труднощі. Л. Валенса намагався поставити на чолі уряду представників УД (Я. Куронь, Б. Ґеремек), але проти цього заперечували інші праві партії, без голосів яких уряд не міг здобути більшості в сеймі. СЛД до уваги не брали, і він посів місце в опозиції. Активну діяльність розгорнув Я. Качинський і ПІД, яким вдалося досягти угоди з КЛД, ЗХН, КПН і ПЛ (т.зв. "п'ятірка") і висунути на прем'єра Яна Ольшевського (ПЦ). У ході переговорів дійшло до гострого особистого конфлікту між Л. Валенсою і братами Качинськими, яких було

671

Історія Польщі

усунуто з канцелярії президента. Але ПІД вдалося домогтися затвердження Я. Ольшев-ського на посаді голови уряду. У новому уряді не було Л. Бальцеровича, його місце посів Є. Ейсимонт (ПЦ), майже всі міністри належали до "п'ятірки"; з попередніх залишився лише К. Скубішевський. Представники УД і СЛД опинилися поза владними структурами. В опозиції до уряду перебував і президент.

Уряд Я. Ольшевського запропонував відмовитися від узгоджень Круглого столу і накреслив програму "політики перелому", яка передбачала розрахунок з діячами ПНР шляхом проведення люстрацій, більш рішучий поворот в бік Заходу у зовнішній політиці та прискорення економічних реформ. Однак реалізувати такий курс за умови протидії президента і лівої частини сейму було проблематично. В економічній галузі його діяльність йшла протореним шляхом "шокової терапії-" і зрівноваження бюджету, що викликало критику з усіх боків і часту зміну міністрів. У січні 1992 р. відбулися масові протести проти соціальної політики уряду, організовані НСЗЗ "Солідарність". Навесні вперше заявила про себе Селянська спілка "Самооборона", керована А. Лєппером, яка окупувала будинок міністерства сільського господарства, вимагаючи скасування селянам боргів по позиках. За спиною прем'єра президент Л. Валенса домовився з "Самообороною", пообіцявши їм задоволення вимог. Оскільки виконати їх уряд не міг, то влітку 1992 р. загони "Самооборони" блокували шляхи до Варшави, вимагаючи виконання обіцянок. Позиція уряду Я. Ольшевського стала хиткою.

Люстрації. Перша половина 1992 р. проминула під знаком постійних суперечок між урядом, президентом і парламентом. Гострого характеру набули спори про кадри в міністерстві оборони, які точилися навесні між канцелярією президента і міністерством оборони. Результатом стала відставка міністра оборони Я. Париса. Змушені були відійти два чергових міністра економіки. У сеймі зійшли нанівець спроби схвалити засади нової конституції. Було представлено сім проектів, але жоден не здобув більшості. Скандального характеру набула справа люстрацій. 28 травня 1992 р. сейм з подачі правих послів більшістю в два голоси ухвалив Закон про проведення люстрації високих державних посадовців на предмет їхньої співпраці з службою безпеки ПНР. Закон суперечив діючій Конституції й невдовзі (19 червня) був відхилений Конституційним трибуналом. Але міністр внутрішніх справ А. Мацєрєвич підготував і поширив серед послів списки "встановлених" співробітників спецслужб комуністичного режиму, серед яких були міністри, їхні заступники й навіть президент Л. Валенса та маршалок сейму. Це переповнило чашу терпіння, і 5 червня 1992 р., за поданням президента, уряд Я. Ольшевського відправили у відставку. Події засвідчили небезпеку такої гострої зброї, як люстрація. Президент та інші діячі колишньої опозиції змушені були виправдовуватися в тому, що наявність у спецслужб якихось документів про них не свідчить про співробітництво. Однак "люстраційна афера" була тільки приводом для відставки уряду. Уряд Я. Ольшевського не мав достатньої політичної підтримки. Ще від березня прем'єр вів переговори з УД про розширення урядової коаліції, але вони не принесли позитивних результатів.

Уряд Г. Сухоцької. Коли в сеймі вирішувалася доля уряду Я. Ольшевського, Л. Валенса з'ясовував про кандидатуру нового прем'єра. Ним став молодий лідер ПСЛ 32-річний Вольдемар Павляк, якого підтримала УД. Проте утворити коаліційний уряд тому не вдалося, незважаючи на підтримку президента. Праві угруповання звинувачували В. Павляка в прокомуністичному минулому. У закулісних переговорах між головними партіями було вирішено підтримати на посаду прем'єра представника УД правника Ганну Сухоцьку. 11 липня 1992 р. сейм затвердив склад уряду, який очолила перша жінка-прем'єр в історії країни. За нею стояло порозуміння УД з партіями "п'ятірки". До складу уряду увійшли міністри від УД, ЗХН, ПХД, ПЛ, КЛД. Ключові

672

У нових реаліях Європи та світу

посади обійняли представники УД, ЗХН і президента: віце-прем'єр Г. Ґоришевський (ЗХН), міністр оборони Я. Онишкевич (УД), міністр внутрішніх справ А. Мільча-новський (безпартійний), міністр закордонних справ К. Скубішевський (безпартійний). Союз провідних урядових партій (УД, ЗХН, КЛД) оцінювався спостерігачами як "екзотичний" з огляду на ідеологічні розбіжності його членів. Особливо виділявся віце-прем'єр Г. Ґоришевський, який заявляв, що католицький характер Польщі для нього важливіший, ніж рівень її заможності. Клерикально-націоналістичні тенденції міністрів ЗХН негативно познача-лися на діяльності уряду.

Новий уряд розпочав діяльність в умовах зростання соціальної напруженості. Загони селянської

"Самооборони" блокували шляхи, робітничі страйки охопили шахти Сілезії, машинобудівні підприємства в Мельці, Любліні, Тихах. Робітники вимагали підвищення зарплати, ліквідації безробіття, припинення приватизації. Уряду вдалося шляхом переговорів досягти компромісу зі страйкуючими. Критика уряду йшла як з боку КПН, "Солідарності 80" М. Юрчика, ОПЗЗ, так і СЛД. У грудні 1992 р. нова хвиля страйків охопила шахтарів Верхньої Сілезії у відповідь на публікацію програми реструктуризації гірництва, яка передбачала звільнення з роботи 150 тис. осіб. Уряд змушений був поступитися і внести до програми корективи, які уповільнювали реструктуризацію галузі. Кількість страйкуючих у 1992 р. зросла в три рази порівняно з 1991 р. і досягла 752 тис. осіб. Щоб охолодити пристрасті, уряд підготував і 22 лютого 1993 р. підписав з усіма головними профспілками Пакт про державне підприємство в період його трансформації,

який передбачав широкі соціальні гарантії для працюючих у період приватизації. На кінець 1992 р. з'явилися ознаки, що віщували загальмування економічного спаду. Загальна продукція зросла на 4 % (але була на 14 % нижче рівня 1989 p.), швидко збільшувалася частха приватного сектора, який виробляв майже 50 % всієї продукції країни. Інвестиції закордонного капіталу в Польщі досягли 4 млрд. доларів. Разом з тим, реальна зарплата в бюджетній сфері не тільки не зросла, але й зменшилася. Швидкими темпами зростало безробіття, досягнувши показника 2,5 млн. осіб (14,3 % працездатних). Після тривалої підготовки уряду вдалося в квітні 1993 р. провести через сейм Програму загальної приватизації. З розвитком приватного сектора було пов'язане утворення нелегального капіталу, який функціонував у т.зв. "сірій сфері", щоб уникнути оподаткування. Було запроваджено загальний податок на прибуток, а також податок на додану вартість, що дало змогу поповнити бюджет, але викликало повсюдні нарікання. У суспільстві зростали настрої розчарування у політиці правлячого табору. Проведені в травні 1993 р. опитування показали, що 53 % населення вважали політичну ситуацію в країні незадовільною, а 73 % погоджувалися з думкою про поганий економічний стан.

У сеймі та сенаті відбувалося постійне перегрупування політичних сил, виникали нові групи і коаліції. Попри це парламент зумів завершити роботу над конституційним законом під назвою "Конституційний закон про взаємні стосунки між законодавчою і виконавчою владою, а також територіальним самоврядуванням Республіки Польща", який отримав назву Мала Конституція. 17 жовтня 1992 р. сейм затвердив його останню версію, яку через кілька днів підписав президент. Закон складався з 78 статей, які визначали організацію, функції та взаємодію органів державної влади. Він чітко окреслював три гілки влади - законодавчу (сейм і сенат), виконавчу (президент і уряд), судову (незалежні суди). Законодавчі органи обиралися на основі загального, безпосереднього, таємного, пропорційного виборчого права на чотири роки. Президент обирався всім народом терміном на п'ять років, керував збройними силами і відповідав за безпеку держави, мав право розпускати сейм, пропонувати кандидатуру голови уряду та його склад, які підлягали затвердженню сеймом. Сейм міг відкликати уряд, ухваливши вотум недовіри простою більшістю голосів, а також подолати вето прези-

673

Історія Польщі

дента двома третинами голосів. Територіальні органи складалися з виборних ґмінних рад і воєводських сеймів, які обиралися ґмінними радами, а також з воєводів, призначуваних прем'єром, і керівників гмін. Запроваджена політична система належала до президентсько-парламентських і була компромісом між значно більшими амбіціями Л. Валенси і намірами його політичних опонентів.

Значне місце в роботі парламенту посіло питання заборони абортів. За ним стояли спроби католицької церкви і політичних угруповань (ЗХН, ПХД та ін.) посилити роль релігії в суспільному житті як засобу витіснення залишків комуністичної ідеології. Ці тенденції викликали супротив лівиці, а також ліберально-демократичних сил. Щоб зламати цей опір, клерикальні кола виступили з ідеєю проведення референдуму в справі заборони переривання вагітності, створивши для цього спеціальний комітет (Б. Лябуда, 3. Буяк). Однак проти референдуму виступила більшість парламенту, президент і конференція єпископату. 7 січня 1993 р. сейм схвалив закон "Про планування родини, охорону людського плоду та можливі умови переривання вагітності", яка допускала аборти, якщо виникала загроза здоров'ю матері. Спроби піднести роль церкви в суспільно-політичному житті продовжувалися. Гострі політичні дискусії викликала критика католицької ієрархії і примаса Ю. Ґлемпа за втручання в світські справи, з якою навесні 1993 р. виступив новий Уповноважений у справах захисту громадянських прав (конституційна посада) професор Т. Зєлінський. Проти нього розпочали політичну кампанію посли від ЗХН, ПХД та інших католицьких угруповань. Між тим, уряд у таємниці перед громадськістю вів переговори з Ватіканом про підписання спеціального договору ("конкордату"). 28 липня 1993 р., вже після відставки уряду Г. Сухоцької, міністр К. Скубішевський підписав цей договір, який не був ратифікований парламентом, оскільки надавав католицькій церкві переваги в реєстрації шлюбів, контролі над цвинтарями і запроваджував державне фінансування релігійної освіти.

Політичні скандали. Політичні дискусії в парламенті, підхоплені ЗМІ, спричинили серйозні перегрупування головних політичних сил. ПЦ покинула група Я. Ольшев-ського, утворивши партію Рух для республіки (РДР). Розкол торкнувся і ЗХН, з якого вийшов А. Мацєрєвич, заснувавши власну партію

Християнсько-національний рух "Акція Польська" (АП). А. Галль залишив УД і створив Консервативну партію (ПК). Відставний міністр оборони Я. Нарис організував партію Рух Третьої республіки (РТР).

Історія Польщі

про створення Центральноєвропейського об'єднання вільної торгівлі, яка передбачала поступове скасування мит на промислові товари. Але з 1993 р. стосунки між партнерами почали охолоджуватися, оскільки стало відомо, що ЄС розглядатиме індивідуальні заявки країн про вступ до союзу. Назагал зовнішня політика Польщі, керована незмінним міністром К. Скубішевським, відрізнялася послідовністю і результативністю.

Парламентська криза. Навесні 1993 р. кабінет Г. Сухоцької зіткнувся з серйозними труднощами: через суперечності з приводу цін на сільськогосподарські продукти з урядової коаліції вийшло ПЛ, досягли критичної межі взаємини уряду і НСЗЗ "Солідарність". На початку травня 1993 р. Крайова комісія "Солідарності" скерувала до уряду ультиматум - упродовж тижня виконати вимоги робітників щодо підвищення зарплати. Після відмови посли "Солідарності" в сеймі поставили запит про вотум недовіри уряду, який супроводжувався страйком залізничників і маніфестаціями селян, що проходили під гаслом "Село хоче спокою, Сухоцька з урядом - до гною". 28 травня 1993 р. сейм з перевагою в один голос відправив уряд у відставку. Оскільки сейм не запропонував кандидатури нового прем'єра, президент 1 червня розпустив сейм і сенат й призначив нові вибори парламенту на 19 вересня 1993 р. В останній день роботи сейм ухвалив новий виборчий закон, який мав на меті зменшити різнорідність політичних сил, представлених у парламенті. Він зберіг пропорційну систему, але запровадив 5 %-вий поріг для політичних партій і 8 %-вий - для коаліцій, а розподіл мандатів повинен був проводитися за спеціальним методом (Ґондта), який надавав перевагу великим партіям. Кожен кандидат був зобов'язаний представити декларацію, що він в минулому не був агентом СБ ПНР.

Передвиборча кампанія відбувалася в умовах відчутної зміни настроїв населення: розчарування у "Солідарності", яка перейняла владу, але не добилася поліпшення соціальних умов життя людей; зростання недовіри до правлячої еліти, що більше дбала про свій добробут і приватні інтереси. Роздратування викликала приватизація і збільшення соціальних контрастів між невеликою часткою багатіїв і більшістю населення, зростання корупції та кримінальної злочинності, які постійно висвітлювалися ЗМІ. Громадськість не розуміла політичної гри, яка велася дрібними угрупованнями, котрі мало відрізнялися одне від другого за ідеологією. За таких умов набували популярності прості і зрозумілі гасла соціального плану.

Водночас у середовищі політиків сталися подальші зміни. Подальшого розпаду зазнав табір "Солідарності". На V з'їзді НСЗЗ "Солідарність" відбувся розкол: більша частина делегатів пішла за М. Кшаклєвським, підтримуючи соціальну програму; інша частина (т.зв. "мережа") залишилася вірною Л. Валенсі. У червні 1993 р. прихильники президента утворили Безпартійний блок підтримки реформ (Безпартийни блок вспарця реформ, ББВР), який асоціювався з міжвоєнним твором Ю. Пілсудського і так само проявляв авторитарні тенденції. На чолі ББВР став Анджей Олєховський, який обіцяв виборцям "справедливу приватизацію". Інші партії центру і правиці здебільшого не змогли домовитися про створення коаліцій та блоків. УД і КЛД не створили коаліції й пішли на вибори під антикомуністичними гаслами, лякаючи громадськість поверненням "комуни". Лідера КЛД Я.К. Бєлєцького не врятували спільні передвиборчі виступи з популярною рок-групою "Де Моно" і співачкою Корою. ЗХН під патронатом костелу сформувало Католицький виборчий блок "Ойчизна" (Вітчизна), в якому, крім ЗХН, не було впливових партій. Єпископат закликав "викинути" з політичного життя Польщі посткомуністів, порівнюючи їх з гітлерівською партією НСДАП у Німеччині. ПЦ, яке швидко втрачало позиції внаслідок протидії президента й інших партій, спромоглося утворити блок Порозуміння Центрум - З'єдноченє польське (ПЦЗП), до якого приєдналися дрібні антипрезидентські партії та групи. У передвиборчій боротьбі блок

676

У нових реаліях Європи та світу

виступив проти всіх - лівих, лібералів, католиків, президента, звинувачуючи їх у "пограбуванні" народу, а Л. Валенсу - у зраді й співпраці з СБ ПНР (під псевдонімом "Болєк").

Іншим шляхом пішли ліві сили. У липні 1993 р. до СЛД приєдналися нові угруповання, які підписали чергову угоду про коаліцію, яку очолив В. Цімошевич. Серед нових партнерів була партія А. Мьодовича Рух людей праці (РЛП), частина ППС П. Іконовіча. Провідну роль у блоці відігравала СДРП та її лідери. Виборча програма СЛД містила критику дій усіх попередніх урядів, соціальні обіцянки боротьби з безробіттям, підтримки бюджетної сфери, "справедливої приватизації", опору клерикалізму. Новим елементом програми став заклик вступу Польщі до НАТО. До лівого флангу політикуму еволюціонувало кілька радикальних відламів табору "Солідарності". У липні 1993 р. "Солідарність праці" Р. Бугая і РДР 3. Буяка об'єдналися в єдину Унію праці (УП) на чолі з Р. Бугаєм. УП проголосила вимоги, близькі до СЛД, наголошуючи, однак, на засудженні комуністичного режиму. ПСЛ проводила виборчу кампанію під гаслом "Польщі потрібен господар", робила акцент на традиціях людового руху, орієнтувалася на селянство. Бурхливу передвиборчу діяльність організувала КПН Л. Мочульського. її програма "оздоровлення" країни передбачала насамперед "чистку" владних структур від "непорядних елементів". Загалом на виборах було зареєстровано 34 виборчі комітети, які представляли 8610 кандидатів до парламенту.

Парламентські вибори відбулися 19 вересня 1993 р. У них взяло участь 52% виборців. Вони принесли перемогу СЛД, за який проголосувало 20,4% виборців (171 мандат). На другому місці була ПСЛ -

15,4 % (132), за нею йшли УД - 10,6 % (74), УП -7,28% (41), КПН - 5,77%, ББВР - 5,4% (16). Інші партії і блоки не подолали встановленого порогу. У сенаті мандати розподілилися так: СЛД - 37, ПСЛ - 36, НСЗЗ "Солідарність" - 9, УД - 4, ББВР - 2, УП - 2, КЛД - 1, ПЦ-ЗП - 1. Поразка правих сил і костелу була однозначною, хоча аналітики стверджували, що вона була наслідком вад нового виборчого закону, а також декомпозиції табору "Солідарності". Проведені дослідження показали, що 50 % поляків вважали причиною перемоги СЛД і ПСЛ незадоволення від правління урядів "Солідарності".

Ліва коаліція. У новому парламенті СЛД і ПСЛ утворили коаліцію, яка спиралася на абсолютну більшість (303 мандати в сеймі і 73 - в сенаті). Маршалком сейму став Юзеф Олекси (СЛД), сенату -А дам Струзік (ПСЛ). Уряд очолив людовець Вольдемар Павляк. До складу уряду, крім членів СЛД і ПСЛ, ввійшли "президентські" ставленики П. Колодзєйчик (МОН), А. Мільчановський (МВС) і А. Олєховський (МЗС). Нова коаліція погодилася на їх включення, щоб відвести звинувачення у реставрації "комуни". Однак це не могло запобігти політичній конфронтації між лівим урядом і правим президентом. Окрім того, щоразу помітнішими ставали суперечності між СЛД і ПСЛ в уряді. Програма уряду не вносила нових акцентів до політики, ґрунтуючися на ідеях ринкової економіки, приватизації, правопорядку. Однак головним завданням лідери СЛД вважали заміну кадрів у державних органах, обсаджуючи їх своїми людьми. За діями СЛД стояла постать лідера СДРП А. Квасьнєвського, якого називали "сірим кардиналом" блоку. На цій площині дійшло до перших конфліктів всередині правлячої коаліції СЛД-ПСЛ. Уже на зламі 1993-1994 pp. виникли непорозуміння між прем'єром В. Павляком і віце-прем'єром М. Боровським (СЛД) у справі приватизації Сілезького банку, акції якого були продані з порушенням порядку. Прем'єр звільнив заступника міністра фінансів без згоди віце-прем'єра, який на знак протесту подав у відставку. СЛД запропонувало нову кандидатуру на цю посаду (Д. Росаті), але в гру втрутився президент, який не затвердив пропозиції, сподіваючися внести розкол у коаліцію. Після тривалих дискусій віце-прем'єром все ж став представник СЛД Ґ. Колодко. Прем'єр

677

Історія Польщі

посилено займався просуванням на адміністративні посади людей з ПСЛ: за перші шість місяців урядування він поміняв 27 воєводів, з яких 19 були членами ПСЛ і лише два -СДРП. Коаліція і уряд не спішили проведити системні реформи, посилаючися на потребу "упорядкування і стабілізації'" обстановки. Вони гальмували проведення адміністративної реформи, яка передбачала зменшення кількості воєводств і повернення повітів, запровадження нової системи соціального забезпечення, що передбачала зміну соціальних виплат залежно від стану цін.

Натомість СЛД багато уваги приділяв політичним питанням, намагаючися реабілітувати старі кадри ПНР і не допустити зміцнення правої опозиції. За його ініціативою прокуратура розпочала слідство в справі фінансування "Солідарності"; в липні 1994 р. сеймова комісія закордонних справ піддала критиці кадрову політику МЗС, а незабаром сейм ухвалив закон про комбатантів, який надавав соціальні пільги колишнім службовцям безпеки, що викликало роздратування правої опозиції. Водночас посилювалися суперечності всередині коаліції. У липні 1994 р. в сеймі знов почалися дискусії в справі ратифікації Конкордату з Ватіканом: всупереч позиції ПСЛ, послам СЛД вдалося провести рішення про відкладення ратифікації до моменту схвалення нової конституції. За місяць до цього голоси людовців опинилися в таборі противників схвалення поправок до закону про переривання вагітності, які лібералізували обмеження абортів. Поправки були представлені послами СЛД. Хоча вони пройшли, але президент наклав на них вето, а спроба подолати його не принесла успіху, тому що СЛД не вдалося зібрати двох третин голосів. Прем'єр В. Павляк улітку 1994 р. загальмував реалізацію Загальної програми приватизації, коли стаю відомо про початок приватизації тютюнової промисловості. У сеймі СЛД опинилася серед опонентів закону про державну монополію на тютюнові вироби, який запропонувала ПСЛ. Посткомуністів, політичні еліти, а також представників ЗМІ дратував стиль роботи прем'єра, який довго зволікав з прийняттям рішення, часто змінював свою думку, уникав чітких і зрозумілих висловлювань, намагався не поширюватися про діяльність уряду. Сподіваючися поправити власний імідж у ЗМІ, В. Павляк запросив на посаду прес-секретаря колишню "Міс Полонія" Еву Вахович, яка не була підготовлена для цієї ролі. Іронічний підтекст мало присудження npec-секретареві прем'єра нагороди "Промовець року" за двозначний вислів: "Прем'єру не відмовляють".

Справжню війну проти коаліції вів президент Л. Валенса. Упіймавши облизня з утворенням ББВР, він намагався чинити опір як урядовим, так і парламентським рішенням. Перший прояв "війни" мав місце в лютому 1994 р., коли сейм відхилив проект законів про способи схвалення конституції, запропоновані президентом. Від цього часу Л. Валенса і його правник Л. Фаляндиш почали погрожувати розпуском парламенту. Надалі боротьба перенеслася на питання кадрів трьох міністерств -оборони, внутрішніх справ і МЗС, а також Крайової ради радіофонії та телебачення (КРРТ). У березні 1994 р. президент, порушуючи закон, відкликав голову КРРТ М. Маркевича і призначив на його місце Р. Бендера. У відповідь сейм вніс поправки до закону, який позбавив президента права втручатися в діяльність КРРТ. Восени 1994 р. Л. Валенса призначив керівником Генерального штабу ВП генерала Т. Вілєцького, який у своїх виступах проголошував ідеї, що суперечили деполітизації армії. ЗО вересня 1994 р. дійшло до т.зв. "дравської афери": під час зустрічі вищого командного складу ВП з участю президента у м. Дравськ було влаштовано "голосування", внаслідок якого більшість військових висловилася проти міністра П. Колодзєйчика. Цей

незрозумілий акт викликав обурення більшості послів сейму, які ухвалили спеціальне звернення до президента, в якому йшлося про "загрозу для польської демократії-". Проте прем'єр В. Павляк, за погодженням з президентом, відкликав П. Колодзєйчика, а на його місце

678

У нових реаліях Європи та світу

прийшов ставленик Бельведеру (резиденція президента) Єжи Мілєвський. Наступний конфлікт був спровокований СЛД. У жовтні 1994 р. міністр юстиції В. Цімошевич (СЛД) розпочав пропагандистську акцію "чисті руки", прагнучи виявити урядовців, які є членами різних акціонерних товариств і фірм. Проведена перевірка показала, що міністр закордонних справ А. Олєховський був головою Надзірчої ради Банку гандльового (Торгівельного банку). Коли це стало відомо, міністр негайно подав у відставку, але вона не була прийнята. У свою чергу, він звинуватив коаліцію в намаганнях запобігти вступу Польщі до НАТО і заграванні з Росією. Нарешті, наприкінці січня 1995 р. президент виступив з погрозами розпустити парламент під приводом негайного призначення міністрів оборони і закордонних справ (на той час їхні функції виконували заступники), а також схвалення бюджету на 1995 р. Однак сейм не піддався паніці і 4 лютого 1995 р. прийняв ухвалу, яка застерігала президента від антиконституційних дій. Політична криза досягла апогею. Президент поставив вимогу зміни уряду.

Цей момент використав СЛД, змусивши партнера по коаліції до поступок. На початку лютого 1995 р. відбулися переговори між представниками СЛД і ПСЛ. їх наслідком став перегляд коаліційної угоди: прем'єром повинен був стати діяч СЛД, маршалком сейму - ПСЛ. 1 березня 1995 р. сейм більшістю голосів відкликав В. Павляка з посади голови уряду, доручивши ці функції виконувати Юзефу Олекси (СЛД). В уряді відбулися значні зміни: віце-прем'єрами стали Ґ. Колодко (СЛД), Р. Яґєлінський (ПСЛ) і А. Лучак (ПСЛ); три "президентські" міністерства (МОН, МВС, МЗС) очолили безпартійні, інші портфелі мали 7 представників ПСЛ і 11 СЛД. У наступні місяці прем'єр продовжив практику "впровадження" кадрів СЛД у державні структури. Через шість років після повалення комуністичного режиму уряд очолив колишній перший секретар воєводського комітету ПОРП у Бялій Подлясці (Ю. Олекси). Проте і ситуація в країні, і партія були іншими. >■

Партії табору "Солідарності" в парламенті після поразки на виборах перейшли в опозицію до коаліції СЛДПСЛ. Було очевидно, що слід шукати шляхи до об'єднання. Одним з перших кроки до об'єднання почало робити ПІД Я. Качинського. У травні 1994 р. йому вдалося дійти згоди з ЗХН і створити коаліцію Союз для Польщі (Пшимєже для Польські, ПП), до якого приєдналися інші право-центристські партії (ПЛ, РДР, ПК тощо). Але вже восени 1994 р. коаліція почала розпадатися. Не здобули підтримки серед населення інші партії та коаліції. Невдачею закінчилися спроби реанімувати правоцентристський ББВР. який невдовзі розпався (1996 р.). Певний резонанс мало тільки об'єднання УД з КЛД, яке завершилося в квітні 1994 р. утворенням єдиної партії - Унії свободи (Унії вольносці, УВ). Партію очолив Т. Мазовєцький. Через рік його замінив Л. Бальцерович. Однак суперечки в партії не припинилися. До кінця 1995 р. у Польщі було зареєстровано 270 партій.

У період конфронтації з коаліцією різко впав авторитет президента Л. Валенси. Його хаотичні дії, авторитарні тенденції, боротьба проти всіх дестабілізували державу. Не надихала слухачів риторика президента, яка не вирізнялася претензіями на інтелігентність. Так, уряд Ю. Олекси він назвав "бандитським" і пообіцяв з ним розправитися. Його звинувачували в тому, що він оточує себе людьми із сумнівною репутацією, до яких належав, зокрема, його колишній водій, а потім керівник канцелярії президента М. Ваховський. Не додавали авторитету президенту його сини. Стало відомо, що Богдан Валенса займав офіцерські посади в ґданському відділі Управління охорони держави (УОП), не маючи необхідної освіти, Славомір Валенса збив автомобілем перехожу, за що був засуджений; подібний випадок стався з Пшемиславом Валенсою, який провадив машину "під хмелем".

679

Історія Польщі

Уряд Ю. Олекси почав діяльність в умовах пропагандистського обстрілу ЗМІ, які називали його "комуністичним", звинувачували в реставрації ПНР. Конфлікт з президентом тривав, католицька церква зайняла антиурядові позиції, лякаючи вірних поверненням "комуни". Ситуація загострилася, коли прем'єр, всупереч наполяганням президента, в травні 1995 р. здійснив офіційний візит до Москви для участі в урочистостях з приводу 50-річчя перемоги у Другій світовій війні. Разом з тим, правління коаліції СЛД-ПСЛ супроводжувалося загальним поліпшенням економічного становища країни. У 1994 р. загальна продукція господарства зросла на 5,2 %, а в 1995 р. - на 7 %. Зменшилася інфляція (до 29 %), а також бюджетний дефіцит. Постійно зростали закордонні інвестиції, які досягай рекордного рівня 5,2 млрд. доларів у 1996 р. У вересні

1994 р. Лондонський клуб інвесторів скасував 6,5 млрд. доларів боргів Польщі (з 14 млрд.), а МВФ надав чергові кредити на суму 1,3 млрд. доларів. Це дало змогу з 1 січня

1995 р. провести деномінацію злотого: один новий злотий обмінювався на 10 тис. старих; але впродовж двох років в обігу залишалися старі і нові купюри. Спостерігався спад соціальних конфліктів: у 1994 р. було 429 страйків (1993 р. - 7443), а у 1995 р. - 42. У 1994 р. сейм ухвалив програму Стратегія для Польщі, розроблену під керівництвом віце-прем'єра Ґ. Колодко. Вона спиралася на засади бюджетної рівноваги, посилення ролі соціальної допомоги. Водночас коаліція загальмувала приватизацію, посилаючися на небезпеку зловживань. Якщо в 1993 р. в рамках приватизації було продано 48 державних спілок, то в наступні роки ця цифра постійно зменшувалася (1994 р. - 36, 1995 р. -26, 1996 р. - 11). Натомість зросла кількість підприємств, які підлягали комерціалізації - перетворенню в акціонерні державні підприємства, що залишалися під наглядом держави.

У центрі подій 1995 р. були другі президентські вибори, які повинні були відбутися в листопаді. Навесні більшість партій і коаліцій провели з'їзди, на яких були висунуті кандидати в президенти. Претендентами на вищу державну посаду виступили 30 осіб, які повинні були представити заявки зі 100 тис.

справ (Д. Росаті), внутрішніх справ (3. Сємьонтковський); міністерство оборони очолив людовець С. Добжанський; керівником управління Ради міністрів став Л. Міллєр (СЛД). Через рік з уряду відійшов віцепрем'єр Ґ. Колодко, а його місце посів М. Белька з СЛД. Новий уряд продовжував проводити попередню політику. Суспільні настрої заспокоїлися. У лютому 1996 р. був проведений референдум з питань приватизації. У ньому взяли участь тільки 32,4 % виборців, з яких 95,5 % висловилися за загальну приватизацію з допомогою приватизаційних бонів. Але результати референдуму не були визнані обов'язковими.

Уряд розпочав реформу державної адміністрації, яка увійшла в дію з 1 січня 1997 р. Згідно з нею, було зменшено кількість міністерств і відомств, визначено політичні і адміністративні посади. Це пояснювалося потребою фахових, а не політичних дій. У червні 1996 р. сейм ухвалив закон про цивільну службу, який вимагав семирічної практичної роботи в галузі для кандидата на керівні посади в державній адміністрації. Було впорядковано діяльність спецслужб (УОП, військова розвідка). Коаліція добилася внесення поправок до закону про переривання вагітності, які скасували попередні обмеження. 11 квітня 1997 р. сейм ухвалив Закон про люстрації. Згідно з ним, усі кандидати в посли, на високі урядові й адміністративні посади повинні були скласти декларації про можливу співпрацю із спецслужбами ПНР. Після заміни керівника Генштабу ВП, яким став генерал Г. Шумський, активізувалися процеси реорганізації армії, яка у 1995 р. налічувала 248 тис. солдат і офіцерів, 1721 танк, 299 літаків і З підводних човни. Результати діяльності уряду позитивно позначилися на економіці: глобальна продукція зросла на 6 %, промисловості - на 8,5 %; інфляція знизилася на 18,5 %. Польща стала однією з найбільш динамічних країн посткомуністичного табору.

Політична сцена Польщі після президентських виборів зазнала подальших змін. Навесні 1996 р. 30% опитаних висловлювали підтримку СЛД, 15% - "Солідарності", 12 % - УВ, 9 % - ПСЛ. Зміцнення впливу коаліції змусило праві сили до консолідації. Ініціатива вийшла з боку НСЗЗ "Солідарність". У червні 1996 р. її лідер М. Кшаклєв-ський утворив блок Акція виборча "Солідарність" (ABC), до якого закликав вступити інші партії та групи, що виникли на базі профоб'єднання. Незабаром до ABC приєдналися ПЦ, ЗХН, ББВР, РДР та ін. З кінця 1995 р. почав монтувати свою партію Рух відбудови Польщі (РОП) Я. Ольшевський. На початку 1997 р. консервативна партія об'єдналася з групами лібералів і християнлюдовців, утворивши Консервативно-народну партію (Стронніцтво консервативно-людове, СКЛ), яка невдовзі приєдналася до ABC. Опозиційні партії зробили ставку на підготовку до майбутніх парламентських виборів 1997 р.

Навесні 1997 р. проявилися розбіжності в стосунках членів правлячої коаліції. Лідер ПСЛ В. Павляк мав зустрічі з президентом і керівниками СЛД, наполягаючи на зміні розподілу посад в уряді на користь ПСЛ. Ціною поступок на користь ПСЛ кількох високих урядових посад вдалося зберегти коаліцію. Водночас у пресі з'явилися повідомлення про те, що В. Павляк проводить таємні переговори з М. Кшаклєвським про утворення коаліції ПСЛ-АВС після майбутніх парламентських виборів. У липні 1997 р. Польща зазнала великих збитків від повені: постраждали чимало 'міст, розташованих у басейні р. Одри (в т.ч. Вроилав), загинуло кілька десятків людей, було завдано шкоди сільськогосподарським угіддям. ПСЛ виступило з вимогою надати термінову допомогу селу, погрожуючи поставити питання про вотум довіри уряду. Уряд не піддався тиску; і в кінці серпня 1997 р. людовці винесли питання про недовіру уряду (в якому були й міністри ПСЛ) на розгляд сейму. Рішення не пройшло, але стало зрозуміло, що коаліція СЛДПСЛ доживає останні дні.

682

У нових реаліях Європи та світу

Підготовка до виборів збіглася із завершенням роботи над новою конституцією Польщі. Конституційна комісія Національних зборів підготувала проект, який 2 квітня 1997 р. був

схвалений парламентом (451 за, 40 проти, 6 утрималися). Процедура передбачала проведення загального референдуму з Основного закону, що був призначений на 25 травня 1997 р. Опозиція, підтримувана костелом, намагалася чинити спротив прийняттю конституції, пропонуючи винести на референдум також т.зв. "громадський проект", підготовлений членами ABC. Сейм відкинув таку можливість і на референдумі був представлений тільки проект, схвалений Національними зборами. 25 травня в референдумі взяло участь лише 42,86 % виборців, з яких більшість підтримала проект (52,77% за, 45,89% проти). Конституцію було прийнято, 16 липня президент підписав її, й вона стала чинною з 17 жовтня 1997 р.

Основний закон складається з 13 розділів і 273 статей, які чітко регулюють розподіл законодавчої, виконавчої та судової влади, окреслюють функціонування територіального самоврядування, демократичні права громадян, цивільний контроль за армією. Польща визначена як "демократична правова держава, яка реалізує засади соціальної справедливості" (ст. 2). Стосунки між державою і церквою встановлюються на засадах "автономії і взаємної незалежності", прокламується свобода совісті і віровизнань. Законодавча влада належить Національним зборам, які складаються з сейму (460 послів) і сенату (100 послів), котрі обираються прямим, таємним, рівним і пропорційним голосуванням на чотири роки. Посли не можуть поєднувати виконання своїх функцій з адміністративними; послами не можуть бути судді, прокурори, солдати і представники спецслужб. Сейму підпорядковано вищий контрольний орган - Верховну палату контролю. Сейм обирає дев'ять суддів Конституційного трибуналу, склад Державного трибуначу, частину

членів Крайової ради юстиції й Крайової ради радіофонії і телебачення, голову Національного банку.

Виконавчу владу здійснюють президент і Рада .міністрів. Президент обирається на загальних виборах строком на п'ять років і може залишатися на посаді не більше двох термінів. Компетенції президента порівняно з "Малою Конституцією" звужені на користь голови Ради міністрів і уряду (урядові рішення президента вимагають обов'язкового підпису прем'єра), але він зберіг право вето постанов сейму, яке може бути подолане лише 3/5 голосів при повторному розгляді. Президент є головнокомандувачем збройних сил, головою Ради національної безпеки (РНБ), він призначає голову уряду і за його представленням - міністрів. Уряд повинен затверджуватися сеймом за поданням президента впродовж 14 днів від призначення; якщо цього не сталося, то уряд призначається сеймом. Суди є незалежні від влади; суддів затверджує президент за представленням Крайової ради юстиції, і вони виконують обов'язки пожиттєво. Конституція передбачає функціонування органів місцевого самоврядування, з яких названо лише ґміну, але застережено також діяльність інших. Територіальне самоврядування представлене "установчими" (представницькими) та виконавчими органами (ради, сеймики), які обираються виборцями. Представників місцевої державної адміністрації (воєводів, старост, війтів) призначає голова уряду за погодженням з представницькими органами. Розділ II докладно визначає особисті, політичні, економічні, соціальні і культурні права громадян, засновані на "природній і незнищенній гідності людини", а ст. 35 гарантує національним та етнічним меншинам свободу збереження та розвитку власної мови, звичаїв, традицій і культури. Конституція передбачає проведення загального референдуму з особливо важливих державних питань, результати якого є обов'язковими для влади, якщо в ньому візьмуть участь більше половини виборців. У ситуаціях, що загрожують безпеці держави, передбачене запровадження надзвичайного стану, який оголошується президентом за поданням голови уряду.

683

Історія Польщі

Конституція була прийнята у розпал передвиборчої боротьби, ознаки якої проявлялися від початку 1997 р. До них з посиленою енергією готувалася опозиція. 1 травня вже традиційно відбулися сутички між прибічниками лівих і правих сил, а радикальна молодь закидала яйцями і помідорами президента та деяких міністрів СЛД. Певне заспокоєння настроїв вніс черговий візит до Польщі папи Іоаина Павла II Ъ\ травня - 10 червня 1997 p., під час якого він закликав до самовдосконалення на моральних засадах християнства і релігійної толерантності. Однак після його від'їзду політичні пристрасті розгорілися з новою силою. У серпні 1997 р. газета "Жицє" (Життя) опублікувала матеріали, які повинні були свідчити про зв'язок президента А. Квасьнєвського з російським агентом В. Алгановим, відомим ще по "справі" Ю. Олекси. Президент довів фальсифікат і подав на газету в суд. Напередодні виборів фактично всі політичні партії та блоки, включаючи ПСЛ, виступили проти СЛД.

Парламентські вибори відбулися 21 вересня 1997 р. при низькій активності громадян: у них взяли участь лише 47,9 % виборців. Вони принесли несподіваний успіх блоку ABC, за який проголосували 33,8 % голосуючих, що дало 201 мандат в сеймі. СЛД залишився на другому місці, отримавши 27,1 % голосів і 164 місця. УВ здобула 13,37 % голосів і 60 місць. Тільки на четвертому місці опинилося ПСЛ (7,31 % і 28 місць), далі йшов Рух відбудови Польщі (РОП) - 5,56 % і 6 місць. Поза парламентом залишилися Унія праці та інші угруповання. У сенаті ABC мав 51 мандат, СЛД - 28, УВ - 8, ПСЛ -З, РОП - 5, незалежні - 5. Внаслідок виборів СЛД виявився в ізоляції й перейшов у конструктивну опозицію. Після тривалих дискусій у парламенті сформувалася коаліція ABC і УВ. Маршалком сейму був обраний Мацєй Плажинський (ABC), сенату -католицька фундаменталістка Апіція Ґжеськовяк (ABC). За попередньою традицією представники опозиції (СЛД і ПСЛ) очолили кілька сеймових комісій. Прем'єром став професор економіки Єжи Бузек, рекомендований ABC; посаду віце-прем'єра і міністра фінансів посів Л. Бальцерович (УВ), другого віцепрем'єра і міністра внутрішніх справ -Я. Томашевський (ABC); на чолі МЗС став Б. Ґеремек (УВ), МОН - Я. Онишкевич (УВ), міністерства юстиції- Г. Сухоцька (ABC).

Уряд АВС-УВ. Новий уряд критично оцінив діяльність попередників і розпочав зміцнення своїх позицій із заміни людей на керівних посадах. До початку 1998 р. було замінено на посадах дві третини воєводів і віце-воєводів. Лідер ABC M. Кшаклєвський публічно оголосив, що має можливість заповнити 4 тис. державних посад. Адміністративний апарат швидко зростав. Коаліція АВС-УВ змушена була рахуватися з думкою президента, оскільки не мала двох третин голосів у сеймі, щоб подолати його вето. У парламенті коаліція робила спроби скасувати частину законів, схвалених попереднім складом, але зустріла опір з боку А. Квасьнєвського. їй вдалося затвердити кілька попередніх законів, зокрема, скасувати поправки до закону про аборти, повернувшися до старих обмежень. Пріоритетною справою для нового складу парламенту стала ратифікація Конкордату з Ватіканом. 8 січня 1998 р. сейм ухвалив рішення про ратифікацію угоди і невдовзі президент поставив свій підпис під ратифікацією. 23 вересня 1998 р. сейм прийняв закон про створення Інституту національної пам'яті (ІНП), який повинен займатися слідством у справі злочинів, вчинених проти поляків в роки Другої світової війни і ПНР. Президент наклав на нього вето, але коаліція, притягнувши на свій бік ПСЛ, подолала президентське вето. Оскільки повноваження директора 1НС дуже широкі, закон передбачає його обрання 3/5 голосів сейму. Це дало підстави опозиції блокувати обрання директора. Тільки в червні 2000 р. директором став правник професор Леон Кєрес. Інститут налічує понад 1 тис. працівників і обходиться державі у 85 млн. злотих на рік.