Зашкільняк- Історія Польщі

Історія Польщі

моря до Дунаю. Швидко було звільнено Варшаву, потім решту польських земель, і невдовзі ЧА вийшла на німецьку територію. Наприкінці квітня союзні війська зустрілися на Ельбі (Лабі). У складі ЧА І- ша армія ВП взяла участь у штурмі т.зв. Поморського валу гітлерівців і звільненні Помор'я. Тільки в деяких місцевостях представники Делегатури і АК намагалися реалізувати план "Бужа", але радянське командування суворо придушувало ці спроби, заарештовуючи прибічників еміграційного уряду. Влада на звільнених теренах передавалась оперативним групам КРН і ТУ, які посувалися слідом за ЧА. За таких умов командувач АК Л. Окуліцький 19 січня 1945 р. дав наказ розпустити АК, закликавши солдат і офіцерів надалі провадити діяльність "в дусі відвоювання повної незалежності Польської держави і захисту польського населення від винищення". Одночасно в суворій таємниці Л. Окуліцький розпочав створення підпільної організації "НЄ" ("Незалежність"). На схід від Вісли частина структур АК продовжувала діяльність під різними назвами - "Рух опору АК", "Армія крайова обивателів" тощо. Частина НСЗ, об'єднавшися з іншими групами, проголосила утворення Національного військового союзу (Народового звьонзку войскового, НЗВ), який зайняв непримиренне становище стосовно ЧА і прорадянського ТУ.

Ненормальна ситуація в Польщі, де існувало два уряди і не було ясності щодо кордонів, а також багато інших питань післявоєнного устрою в Європі вимагали нагального розв'язання. 4-11 лютого 1945 р. керівники Великої Трійки другий раз зібралися на міжнародну конференцію в Криму (Ялті). Напередодні прибуття до Ялти західні союзники узгодили свої позиції з найважливіших питань під час зустрічі міністра закордонних справ Великобританії А. їдена і держсекретаря США Е. Стеттініуса на Мальті. Було вирішено добиватися формування нового польського уряду з участю поляків з країни та еміграції, оскільки еміграційний польський уряд не йшов на жодні компроміси. Щодо кордонів Польщі, то не викликала сумніву "лінія Керзона", натомість західні рубежі Польщі передбачалося пов'язати з готовністю СРСР піти на створення коаліційного уряду з участю польських емігрантів. У Ялті керівники Великої Трійки обговорювали польське питання на семи засіданнях з восьми, що відбулися. Найшвидше було узгоджено питання східного кордону Польщі. Хоча Ф. Рузвельт намагався переконати Й. Сталіна залишити Львів і Борислав полякам, але не знайшов розуміння ані в радянського диктатора, ані в його британського колеги. Було схвалено, що східний кордон Польщі повинен "проходити вздовж лінії Керзона з відхиленням в окремих районах на 5-8 км на користь Польщі". Дискусії викликала пропозиція Й. Сталіна встановити західний кордон Польщі по Одрі і Нисі Лужицькій. Західні союзники заперечували проти такого кордону, посилаючися на велику кількість німецького населення (до 6 млн.), яке треба було переселити. У підсумку було схвалене компромісне рішення про те, що "Польща повинна отримати суттєвий приріст території на півночі та заході", обсяг якої буде "додатково узгоджений з польським урядом національної єдності". Найбільші труднощі викликало питання майбутнього польського уряду, який був би прийнятним для всіх сторін. Західні союзники наполягали на створенні "президентської ради" з трьох некомуністичних і одного комуністичного представника, яка призначила б членів коаліційного уряду в подібній пропорції. Однак Й. Сталін зайняв безкомпромісну позицію, погоджуючися лише на допущення кількох представників еміграції до вже існуючого ТУ. При цьому він посилався на факт, що діючий ТУ створений "самими поляками", а його заміна "буде втручанням у внутрішні справи Польщі". Радянський лідер наполягав на тимчасовому характері коаліційного уряду й покликався на проведення в післявоєнній Польщі "швидких виборів", на яких буде обрано законний уряд. Це схилило західних партнерів пристати на сталінську резолюцію про "реорганізацію діючого нині в Польщі Тимчасового уряду на більш

538

Під час Другої світової війни

широкій демократичній базі з включенням демократичних діячів з самої Польщі і поляків з-за кордону". Для "реорганізації" ТУ і перетворення його на Тимчасовий уряд національної єдності (ТУНЄ) була створена комісія в складі міністрів закордонних справ СРСР, Великобританії і держсекретаря США. ТУНЄ повинен був якнайскорше провести "'вільні вибори" на основі загального виборчого права. Вибори мали пройти без міжнародного контролю. Рішення Ялтинської конференції означали повну перемогу сталінської дипломатії й були реалізацією його планів розширення впливу СРСР в Європі. Доленосні рішення в справі Польщі приймалися без участі поляків, з врахуванням насамперед сьогоденнихих і далекосяжних інтересів великих держав, насамперед СРСР. Західні союзники, в сутності, погодилися з тим, що Польща залишиться в орбіті впливів СРСР і як гарант "захисного валу" проти традиційної німецької агресії на Схід.

Польський еміграційний уряд у спеціальній декларації від 13 лютого 1945 р. назвав рішення Ялтинської конференції "п'ятим поділом Польщі". Іншу позицію зайняли людовці й С Миколайчик; вони провели через РЄН рішення, в якому, незважаючи на констатацію "однобічності" постанови конференції, висловлювали згоду виконувати її в надії на' "швидкі демократичні вибори". Натомість польські комуністи вважали кримські постанови свідченням "перемоги польської демократії" і слушності "політичної лінії ППР".

У лютому 1945 р. ТУ переїхав до зруйнованої Варшави. Великий обсяг відбудови, прагнення перейти до мирного життя, маніфестації національного патріотизму, пропаганда заслуг лівих сил у відновленні незалежності країни, невиправдання погроз про перетворення Польщі на "шістнадцяту

радянську республіку", проведення реформ - усе це стьорювало сприятливий грунт для співробітництва населення з новою владою. Аполітичну позицію взаємодії з прорадянським урядом зайняла католицька церква. Значно справніше проходила на новозвільнених землях земельна реформа. Влада обіцяла селянам більші земельні наділи на "повернутих землях" ("зємях одзисканих") Помор'я, Верхньої Сілезії, Східної Пруссії. До липня 1945 р. серед селян було поділено 1,16 млн. га землі, з якої скористали 1,7 млн. селянських родин. Навесні 1945 р. почалося переселення селян на західні та північні території. 6 лютого 1945 р. ТУ видав декрет про робітничі ради на підприємствах, які мали право контролювати діяльність адміністрації. Нова влада створювала умови для соціального авансу ширших верств суспільства, насамперед робітників і селян, які займали посади в органах влади та адміністрації. Польські комуністи усвідомлювали потребу здобуття підтримки серед населення, тому на перший план висували патріотичні гасла єдності, відбудови країни, співробітництва різних політичних сил. Лави ППР швидко зростали, перевищивши навесні 1945 р. 300 тис. членів. Поповнювалися старими членами ряди легальних ППС і СЛ. Відновлювали діяльність профспілки, молодіжні організації.

Разом з тим, ЧА і частини НКВС продовжували репресивну політику щодо АК і польського підпілля. До неї все активніше підключалися польські силові структури -МО, УБ, ВП, Корпус внутрішньої безпеки (КБВ). Після відходу частин ЧА на захід збройне підпілля активізувалося, вдаючися до нападів на місцеві осередки нової влади. У деяких районах Підляшшя, Мазовії, Підгалля, Надсяння збройні загони вбивали представників нової влади, здійснювали напади на адміністративні установи. На Люблінщині та Жешівщині активізувалися добре організовані, мобільні загони УПА і підпільна мережа ОУН. які утворили т.зв. "Закерзонський край" і не визнавали приналежності цих земель до Польщі. У березні 1945 р. радянські органи НКВС під виглядом проведення "переговорів" підступно заарештували 16 керівних діячів лондонського підпілля на чолі з командувачем АК Л. Окуліцьким, делегатом уряду Я.С. Янков-

539

Історія Польщі

ським і головою РЄН К. Пужаком. Факт арешту керівників польського підпілля викликав навіть скаргу керівника ППР В. Гомулки до Й. Сталіна на діяльність радянських спецслужб на терені Польщі. Лондонський уряд звернувся з протестами до західних урядів і голови міжнародної конференції ООН. Однак наслідків вони не мали.

Війна наближалася до завершення. 16 квітня 1945 р. розпочалася воєнна операція по захопленню Берліну, в якій брали участь 1 і II армії ВП. До безпосереднього штурму Берліна були залучені І-ша дивізія піхоти ім. Т. Костюшка і декілька окремих частин ВП. II армія ВП звільнила німецькі землі, а завершила бойовий шлях у Чехословаччині. На Заході І-ша танкова дивізія провадила останні битви з гітлерівськими військами в Голландії, а 13-й польський корпус ген. В. Андерса завершував воєнні операції союзників в Італії. 8 травня Німеччина підписала документ про повну і беззастережну капітуляцію.

25 квітня 1945 р. у Сан-Франциско розпочалася міжнародна конференція Організації Об'єднаних Націй (ООН). Польська делегація не взяла в ній участі, оскільки ще не був створений Тимчасовий уряд національної єдності. 21 квітня в Москві було підписано Договір про дружбу, взаємодопомогу і післявоєнне співробітництво між ТУ Польщі і СРСР строком на 20 років. Він фактично встановлював воєнно-політичний союз двох країн при провідній ролі СРСР у ньому. Односторонні дії СРСР охолодили стосунки між союзниками. Новий американський президент Г. Трумен і У. Черчілль вимагали від И. Сталіна докладного виконання постанов Ялти. Створення ТУНЄ затягувалося через сталінську інтерпретацію ялтинської угоди щодо Польщі. У другій половині червня 1945 р. в Москві зібралася "Комісія трьох" в польській справі. На неї запросили делегації КРН і ТУ, деяких соціалістів, людовців і безпартійних з Польщі, а також С. Миколайчика та кількох осіб з еміграції. Одночасно з переговорами в Москві проходив показовий судовий процес над 16-ма заарештованими керівниками польського підпілля, який повинен був застерегти поляків від будь-якої антирадянської діяльності та непослуху. Усі підсудні звинувачувались у "диверсійнотерористичній діяльності" й "змові" з гітлерівцями проти ЧА і СРСР. Процес був проведений в дусі судових "вистав" 30-х років в СРСР, усі підсудні "визнали свою вину". Кари були порівняно м'якими: Л. Окуліцький був засуджений до 10 років ув'язнення, Я.С. Янковський - 8, А. Бєнь, А. Пайдак і С Ясюкович - 5, К. Пужак - 1,5 роки, решта на кілька місяців, а трьох підсудних визнано невинними (троє засуджених - Окуліцький, Янковський, Ясюкович -померли в радянських в'язницях, долі інших склалися по-різному). Процес показав, що Й. Сталін не зупиниться перед порушенням міжнародного права і судитиме громадян одної держави за законами іншої. Одного дня з проголошенням вироків для "16-ти" у Москві було підписано документ про створення ТУНЄ. Було схвалено ввести до його складу С Миколайчика і трьох його колег, а також кооптувати до складу Президії КРН С Ґрабського і В. Вітоса. 28 червня 1945 р. було формально оголошено склад ТУНЄ, на чолі якого залишився Е. Осубка-Моравський, його заступниками стали В. Гомулка і С Миколайчик. У складі ТУНЄ було 7 членів ППР, 6 - ППС. 6 - СЛ, 2 - СД. Провідні позиції в уряді зберегла ППР, яка керувала всіма силовими та економічними міністерствами (крім міністерства рільництва, яке очолив С Миколайчик). Новий уряд був невдовзі визнаний урядами Великобританії, США та інших зарубіжних країн. Одночасно втратив довіру союзників, хоча й продовжував діяти еміграційний уряд Т. Арцішевського в Лондоні. 1 липня 1945 р. РЄН ухвалила Декларацію до польської нації і Заповіт Польщі, що бореться. Перший документ розпускав підпільні структури і зазначав, що надалі боротьба повинна

відбуватися в легальних демократичних формах. Другий документ конкретизував умови незалежності країни: вивід ЧА з її території, припинення політичних переслідувань, ліквідація Міністерства публічної безпеки (МБП), проведення незалежної зовнішньої політики та деякі інші.

540

Під час Другої світової війни

На початку серпня 1945 р. ТУНЄ оголосив амністію для членів підпілля. 6 серпня керівник Делегатури збройних сил на край (створена після арешту ген. Л. Окуліцького) полковник Ян Жепецький видав наказ про ліквідацію збройного підпілля і перехід до легальної діяльності в рамках існуючих політичних формацій.

17 липня 1945 р. в Потсдамі розпочалася третя і остання зустріч керівників Великої Трійки, тільки замість Ф. Рузвельта в ній брали участь новий американський президент-Ґаррі Трумен і новий англійський прем'єр Клемент Еттлі. Поряд з іншими питаннями післявоєнного устрою в Європі сторони обговорили справу польських кордонів. Оскільки Ґ. Трумен і У. Черчілль не погоджувалися з польським кордонам по Одрі і Нисі Лужицькій, то на пропозицію Й. Сталіна було запрошено делегацію ТУНЄ. Поляки представили документ з обгрунтуванням нового кордону. Після тривалого обговорення було схвалено рішення про передачу під польську адміністрацію теренів на схід від цих рік з включенням Східної Пруссії і Ґданська. Остаточне затвердження західного кордону Польщі відкладалося до мирової конференції. Оскільки така конференція не відбулася, справа кордону була врегульована значно пізніше - у 1950 р. угодою між Польщею і Німецькою Демократичною Республікою. Сталін виконав свою обіцянку підтримати вигідні полякам західні кордони. Одночасно було вирішено виселити всіх німців із закріплених за Польщею територій до радянської та англійської зон окупації Німеччини. Нерозв'язаним залишилося питання про власність польського уряду і ПЗС на Заході.

На початку серпня до Москви прибула польська делегація, очолювана головою КРН Б. Бєрутом. 16 серпня був підписаний Договір про радянсько-польський державний кордон. У ньому підтверджувалася "лінія Керзона" і були прийняті відступи від неї до 30 км на користь Польщі. Тоді ж була підписана Угода щодо компенсацій збитків, завданих Польщі німецькою окупацією. Вона передбачала відмову СРСР від німецької власності на всій колишній німецькій території, що увійшла до складу Польщі; передачу Польщі 15 % репарацій з радянської зони окупації Німеччини, 15 % промислового обладнання, яке повинно надійти до СРСР із західних зон окупацій Німеччини. У свою чергу, Польща зобов'язувалася на неокреслений період "окупації Німеччини" постачати СРСР щорічно 12 млн. тонн вугілля за ціною у 10 разів нижчою за світову

Підсумки війни. Період Другої світової війни став жорстоким випробуванням для всіх поляків і польських громадян. Було поставлено під знак запитання біологічне існування громадян довоєнної Польщі. Загальні втрати населення налічували понад 6 млн. осіб або 22,2% всього населення країни в 1939 р. Приблизні статистичні підрахунки показують, що серед загиблих було близько 2,9 млн. поляків, 2,7 млн. євреїв і понад півмільйона українців і білорусів - громадян Польщі (остання цифра дуже приблизна). З них на фронтах полягло понад 640 тис. осіб; від терору, репресій окупантів, голоду та епідемій - близько 5,5 млн. осіб. Матеріальні втрати оцінюються в 39 % всього національного майна, в тому числі у промисловості - 33 %, транспорті та комунікаціях - 56 %, торгівлі - 65 %, сільському господарстві - 35 %. Необліковними були культурні втрати. Поважний слід залишила війна на психології та моральному стані суспільства, що проявлялось у загальному розчаруванні в раціоналізмі й знеціненні людського життя. І матеріальні, і духовні втрати не піддавалися швидкому відновленню.

Завершення формування території та уряду післявоєнної Польщі влітку 1945 р. створило нові політичні реалії в східній частині Європі. Польща опинилася в повній залежності від Радянського Союзу: нові кордони міцно прив'язували її до східного сусіда в геополітичному відношенні, а прокомуністичний уряд забезпечував поширення нової ідеологічної доктрини. Подібною була доля й інших країн ЦентральноСхідної Європи, які опинилися в орбіті впливу СРСР. Разом з тим, Й. Сталін не поспішав виявляти справжній зміст нової влади, приховуючи його під плащем "народної

541

Історія Польщі

демократі'!", устрою, який у комуністичному трактуванні повинен був стати проміжною ланкою між капіталізмом і соціалізмом. Завданням цього періоду було поширення влади комуністів на всі галузі суспільного життя, фізичне та ідеологічне знищення політичних опонентів. Чи не головною причиною тривалого існування комуністичних режимів у Польщі та Центрально-Східній Європі була привабливість для мас ідей соціальної справедливості, соціалізму, які, однак, вступали в гостру суперечність з тоталітарною практикою щоденного життя. Після війни Польща, всупереч волі її населення, була скерована на шлях експериментів, які вже були проведені над народами СРСР.

542

В умовах комуністичного експерименту

Розділ 15. В УМОВАХ КОМУНІСТИЧНОГО ЕКСПЕРИМЕНТУ (1945-1989 pp.)

Головні тенденції світового розвитку після 1945 р.

Друга світова війна в Європі закінчилася 8 травня 1945 р., в Азії - 2 вересня капітуляцією Японії.

Тотальний характер війни призвів до величезних людських, матеріальних і культурних втрат, які не піддаються докладному обліку. Вважається, що загальні людські втрати перевищують 50 млн. осіб, з яких близько 30 млн. припадає на народи СРСР (у тому числі близько 10 млн. на - Україну). Основну вину за розв'язання війни прийнято покладати на Гітлера та німецьку націю, які прагнули до світового панування. Світова громадська думка вимагала покарання ініціаторів війни за злочини проти людства. Німеччина була поділена союзниками-переможцями на чотири окупаційні зони, владу здійснювала Союзна Контрольна Рада. Від листопада 1945 р. до жовтня 1946 р. у Нюрнберзі відбувся Міжнародний Воєнний Трибунал над воєнними злочинцями. Він визнав НСДАП, СС, СД і гестапо злочинними організаціями, а їхніх керівників засудив до кари смерті і пожиттєвого ув'язнення. Генеральна Асамблея ООН у 1946 р. визнала Статут і вироки Міжнародного Трибуналу основами міжнародного права, яке дозволяє переслідувати індивідуальних воєнних злочинців й колективні інституції незалежно від строку давності.

Розкол світу. СРСР зазнав величезних втрат і руйнувань під час війни. Але радянське керівництво на чолі з И. Сталіним здобуло значний політичний вплив у Центрально-Східній Європі й Азії, прагнуло використати комуністичний рух в європейських країнах і національно-визвольні рухи колоніальних народів для подальшого поширення комуністичної ідеології та встановлення світової гегемонії. У прагненні реалізувати ці цілі Й. Сталін не зупинявся перед насильницьким нав'язуванням радянських зразків устрою в інших країнах, застосування підступів і терору, обмеження громадянських прав і свобод населення.

Безцеремонні спроби поширення радянської гегемонії стикалися з чимраз більшим опором керівників західних країн, які противились поширенню тоталітарної системи, що суперечила принципам демократичних прав і свобод особи. У березні 1946 р. колишній прем'єр Великобританії У. Черчілль виголосив промову перед студентами університету м. Фултон (США), в якій висунув проти СРСР звинувачення у загарбанні ряду країн і відокремленні їх від світу "залізною завісою", запровадженні там "поліційної" системи правління. Він закликав демократичні нації до об'єднання і протидії політиці СРСР. У своїй відповіді Й. Сталін назвав колишнього партнера по Великій Трійці "підпалювачем війни" і "наклепником". Однак промова У. Черчілля знайшла відгук на Заході і поклала початок різкому охолодженню стосунків між союзниками періоду війни. У березні 1947 р. президент США Г. Трумен під час виступу в конгресі сформулював тези, що лягли в основу політики, яка отримала назву доктрини Трумена. Вона передбачала надання широкої фінансової та господарської допомоги всім країнам, які зазнали втрат у війні, з метою стабілізації їх внутрішнього становища, а також протидії комуністичній пропаганді й діяльності в цих країнах (насамперед Туреччині і Греції). Незабаром американський конгрес ухвалив "Європейську програму відбудови", яка передбачала надання європейським країнам протягом чотирьохх років (1948-1952) фінансової та господарської допомоги у розмірі майже 14 млрд. доларів. Програма отримала назву плану Маршалла (від імені державного секретаря США Джорджа Маршалла, 1880-1959). Для його реалізації 16 західноєвропейських країн утворили

543

Історія Польщі

16 квітня 1948 р. Організацію Європейського Економічного Співробітництва (ОЄЕС), залучивши до неї створену 1949 р. із західних зон окупації Федеративну Республіку Німеччину (ФРН). У травні 1948 р. за ініціативою У. Черчілля в Гаазі відбувся Європейський Конгрес, на якому обрали Європейську Раду (ЄР), до якої незабаром увійшли 14 держав континенту.

СРСР і країни Центрально-Східної Європи, що опинились у сфері його впливу, відхилили "план Маршалла". Восени 1947 р. за наказом Сталіна було утворене Інформаційне бюро комуністичних і робітничих партій (Комінформ), до якого увійшли дев'ять партій радянської сфери, а також компартії Франції та Італії. Було розпочато процес формування прорадянського блоку, який передбачав закінчення камуфляжу "народної демократі'ї" і запровадження тоталітарних монопартійних режимів у країнах Центрально-Східної Європи. Спроби югославських комуністів на чолі з Й. Броз-Тіто чинити опір уніфікації завершилися конфліктом між ВКП(б) і КПЮ, видаленням Югославії з Комінформу на початку 1948 р. Уніфікаційні процеси відбулися в 1947-1948 pp. в усіх країнах т.зв. "народної демократії"", при владі утвердилися слухняні виконавці наказів Сталіна. У відповідь на об'єднання західних зон окупації СРСР вдався до блокади Берліна, поділеного на чотири сектори, а восени 1949 р. створив Німецьку Демократичну Республіку. У 1949 р. виник господарський орган - Рада Економічної Взаємодопомоги (РЕВ).

Наприкінці 40-х років Європа і світ виявилися поділеними на два протилежних табори, які керувалися кардинально протилежними ідеологіями. їх змагання та боротьба перетворилися на суперництво за впливи в світі, гонку озброєнь і конфронтацію у глобальному масштабі. У квітні 1949 р. держави Західної Європи разом із США і Канадою утворили воєнно-політичний блок Північно-Атлантичний Союз (НАТО), який мав на меті спільний захист від агресії з боку будь-яких інших держав, насамперед СРСР. Останній трактував інтеграційні процеси в Західній Європі як прагнення США до світового панування і загрозу для існування "соціалістичної системи". У 1955 р. СРСР ініціював створення оборонного блоку - Організації Варшавського Договору (ОВД). Протистояння двох таборів поклало початок періоду відносин, який отримав назву "холодної війни".

Конфронтація між двома таборами посилилася після того, як 1949 р. в СРСР було створено першу атомну бомбу. Радянський Союз з допомогою правлячих комуністичних партій встановив у залежних

країнах репресивні тоталітарні режими, які придушували всякі прояви опозиційності і спроби відійти від сталінського зразка. Радянський диктатор допоміг прийти до влади в Китаї комуністам, які в січні 1949 р. проголосили Китайську Народну Республіку (КНР). Улітку 1950 р. війська комуністичної Північної Кореї напали на Південну Корею й окупували її. Проти агресора, за рішенням Ради Безпеки ООН, були скеровані багатонаціональні збройні сили під командуванням американського генерала Д. Мак-Артура. Президент США Ґ. Трумен дав наказ VII флоту США захистити о. Тайвань, на якому знайшли притулок після поразки в Китаї проза-хідні китайські діячі на чолі з Чан Кайши, і посилити американські війська в Кореї. Війська ООН, перейшовши в наступ, розгромили північнокорейську армію, окупували Північну Корею. Восени 1950 р. у корейський конфлікт, за згодою Сталіна, втрутилася КНР. Китайська армія витіснила міжнародні сили з Кореї. США загрозили застосуванням атомної зброї, світ опинився перед прірвою нової світової війни. Завдяки зусиллям обох сторін вдалося досягти перемир'я і підписання угоди про поділ Кореї по 38-й паралелі. Полальшому загострення стосунків не сталося через раптову смерть Й. Сталіна s березні 1953 р.

544

В умовах комуністичного експерименту

Після гострої боротьби у вищих ешелонах радянського істеблішменту при владі утвердився Микита Хрущов (1894-1971). На XX з'їзді КПРС новий радянський керівник запропонував політику "мирного співіснування" двох суспільних систем, а у внутрішній політиці - відмову від жорстоких методів розправи з опозицією і проведення часткових реформ при збереженні монопольної влади комуністичної партії та її ідеології. Певна "лібералізація" комуністичної диктатури відразу позначилася на країнах "соціалістичного табору", призвівши до національно-демократичної революції в Угорщині і суспільнополітичних криз у Польщі та інших країнах радянського блоку в 1956 р. Придушення революції в Угорщині, залагодження криз у Польщі та інших країнах продемонструвало небажання лідерів СРСР відмовитися від комуністичної експансії, змінилися лише її форми і методи. 1957 р. в СРСР було здійснено перший запуск штучного супутника Землі, який продемонстрував наявність у Радянського Союзу ракетних засобів доставки ядерної зброї. Цей факт викликав занепокоєння у західних політиків, які сприйняли його як виклик і розпочали розкручувати гонку озброєнь. Світова громадськість домагалась обмеження та заборони ядерної зброї, скорочення звичайних арсеналів і роззброєння. Численні міжнародні зустрічі та конференції 50 -початку 60-х років завершилися підписанням важливих документів, серед яких був і московський Договір 1963 р. про обмеження виробництва ядерної зброї. Але кожна сторона - Захід і Схід - намагалися зберегти перевагу над партнером.

Оскільки економічна і соціально-політична ситуація в Західній Європі у 50-х роках значно поліпшилася, радянський блок зробив ставку на поширення свого впливу на країни т.зв. Третього Світу, які звільнилися від колоніальної залежності й ставали на шлях самостійного розвитку. СРСР підтримав військовий переворот 1952 р. в Єгипті, в результаті якого до влади прийшла група офіцерів на чолі з Г.А. Насером, надавав допомогу прорадянським режимам на Близькому Сході - в Ірані, Іраку та інших країнах. У свою чергу, США і західні країни намагалися опертись на праві сили Третього Світу, щоб зупинити ідеологічну та політичну експансію "комунізму". Глобальне суперництво двох таборів проявлялось у численних конфліктах, революціях і переворотах в молодих країнах Азії, Африки і Латинської Америки. Особливо затягувався конфлікт в Індокитаї, де після усунення японської окупації розпочався антиколоніальний рух, очолюваний комуністами. У 1959 р. на Кубі до влади прийшли комуністи та їхній лідер Фідель Кастро. Спроби воєнної інтервенції усунути уряд Кастро навесні 1961 р. зазнали невдачі. На допомогу Кубі прийшов СРСР, який постачав необхідні товари, зброю, надавав іншу допомогу, а також потаємно розмістив на острові ракети середньої дальності. Викриття цього факту спровокувало різке загострення радянсько-американських відносин і поставило людство на грань ядерного конфлікту. В останній момент війну вдалось відвернути з допомогою компромісу: американський президент Д. Кеннеді пообіцяв не вдаватися до інтервенції на Кубу, М. Хрущов - вивезти радянські ракети з острова. "Карибська криза" послужила пересторогою для людства, посилила пацифістські рухи в багатьох країнах.

Восени 1964 р. група керівників КПРС, очолюваних Леонідом Брежнєвим (1906-1982), усунула від влади М Хрущова і посилила курс на конфронтацію із Заходом. Спираючися на догматичне трактування марксистсько-ленінської доктрини, вони взяли курс на посилення гонки озброєнь, зміцнення впливу радянського блоку в світі. На цьому тлі загострилися стосунки СРСР з КНР, керівництво якої прагнуло відігравати роль гегемона в Азії і претендувало на володіння ядерною зброєю. У серпні 1968 р. СРСР та його союзники здійснили збройну інтервенцію в Чехословаччині, поклавши край демократичним процесам, які розгорнулися там за ініціативою КПЧ та її керівника Александра Дубчека (1921-1992). Події в Чехословаччині, які отримали назву "Празької весни", засвідчили прагнення СРСР зберегти тоталітарний устрій, загальмувати процеси

545

Історія Польщі

демократизації, вказували на імперіальні тенденції політики радянського керівництва, яке прагнуло до глобального панування, спираючися на арсенал ядерної зброї. Виникла доктрина Брежнєва, яка не виключала застосування збройних сил для утримання при владі в інших країнах прорадянських правителів.

Глобальне протистояння двох таборів досягло апогею наприкінці 60-х років. Його яскравим

проявом став арабсько-ізраїльський конфлікт на Близькому Сході, де 1967 р. Ізраїль завдав воєнного удару провідним арабським державам, які заперечували існування єврейської держави і вимагали відновлення Палестини. Це поклало початок тривалій близькосхідній кризі, в якій СРСР виступав на боці арабських країн, а Ізраїль опирався на Захід. Водночас у В'єтнамі розгорнулася війна між комуністичною Північчю і прозахідним Півднем. США підтримали в ній прозахідний режим Нґо Дін Дієма на Півдні. Понад півмільйонна армія США розпочала варварські бомбардування в'єтнамських місцевостей, винищення величезних площ джунглів під приводом боротьби з "червоними партизанами". Однак партизанський рух в'єтнамців, лаосців, камбоджійців, підтримуваних Радянським Союзом, мав великі переваги перед американцями. Затяжні воєнні дії, які супроводжувалися величезними жертвами серед мирного населення, а також американських вояків, викликали тотальну критику США на світовій арені й антиамериканський рух у багатьох країнах. У січні 1973 р. було досягнуто угоди про закінчення війни і мир у В'єтнамі, за якою американській війська залишили Індокитай. Це призвело майже до негайного порушення угоди і наступу військ ДРВ на південь. 1976 р. обидві частини В'єтнаму об'єднались у Соціалістичній Республіці В'єтнам.

Розрядка. Безперервна гонка озброєнь, постійні збройні конфлікти в різних частинах земної кулі, загроза світового ядерного конфлікту, зростання глобальних проблем людства змушували шукати шляхів зменшення напруженості. Першим кроком до цього стало врегулювання стосунків ФРН з країнами Східної Європи, яке відбулось у 1970-1973 pp. Одночасно пройшли переговори між СРСР і США про скорочення ядерної та звичайної зброї, запобігання виникненню ядерного конфлікту. Усі ці кроки уможливили скликання в Гельсінках 30 липня - 1 серпня 1975 р. Конференції з питань безпеки і співробітництва в Європі. У ній взяли участь керівники 35 європейських країн, а також США і Канади. Підсумком Конференції стало підписання Кінцевого Акту, який складався з трьох частин, котрі підтверджували незмінність кордонів усіх держав, що були встановлені після Другої світової війни, формулювали принципи розвитку політичних та економічних стосунків між країнами з різним суспільно-політичним устроєм, містили зобов'язання урядів усіх країн шанувати права людини, розвивати контакти в сфері інформації, науки, освіти і культури. Підписаний документ мав історичне значення для збереження миру і запобігання війни, започатковував обмін культурними цінностями, підважував тоталітаризм у всіх його проявах. Після Гельсінок у країнах "соціалізму" зародився напівлегальний опозиційний демократичний рух за встановлення демократичних порядків за західним взірцем. 1972 р. СРСР і США підписали Договір про обмеження стратегічних ядерних озброєнь (ПРО І), тривали переговори щодо договору ПРО II (стосовно балістичних ракет), які завершилися підписанням угоди в червні 1979 р. і

У післявоєнний час західноєвропейські країни значно зміцнили і розвинули свою економіку, спираючися на "план Маршалла", інтеграцію господарських і фінансових систем. Це дало змогу за короткий час здійснити перехід до нових технологій у виробництві. У 50 - 60-х роках спостерігався швидкий поступ в науці і техніці, завдяки якому став можливим перехід до використання нових видів енергії, включаючи атомну, матеріалів, засобів обробки інформації. Космічні дослідження сягнули за межі Землі, супроводжувалися виходом людини в космос, висадкою на Місяці, дослідженнями

546

В умовах комуністичного експерименту

віддалених космічних об'єктів. Нові хімічні речовини уможливили поліпшення умов життя людей. Комп'ютери, телебачення, супутниковий зв'язок тощо стали ознаками науково-технічної революції, яка змінювала соціальне і культурне обличчя суспільства, давала підстави сподіватися на раціональне розв'язання соціальних проблем.

Європейська інтеграція. У 70-х роках на Заході розпочалася господарська криза, спричинена порушенням рівноваги фінансової системи, що спиралася на американський долар, а також різким подорожчанням енергоносіїв, передусім нафти (у 1974 р. ціна нафти на світовому ринку зросла в чотири рази). Наслідком кризи стали інфляція, зростання безробіття, закриття підприємств, перехід до ощадливого господарювання. Криза прискорила інтеграцію західноєвропейських країн, створення спільних структур, завдяки чому успішно долалися труднощі. Ще 1967 р. західноєвропейські країни утворили Європейське співробітництво (ЄС), 1979 р. почала діяти Європейська валютна система (ЄВС), інші економічні структури. У лютому 1986 р. більшість країн Західної Європи підписала Єдиний Європейський Акт, який засвідчив появу Європейського Союзу (Європейської Унії), об'єднав політичні, військові, економічні та інші загальноєвропейські структури. Процес інтеграції передбачав тривалий процес зближення і об'єднання соціально-економічних і політично-військових галузей при збереженні незалежності окремих країн. До кінця 1995 р. до ЄС було прийнято 15 держав. Об'єднання зусиль країн Західної Європи дало змогу подолати кризові явища в господарстві і вийти на новий рівень міждержавних відносин. Наприкінці 80-х років у країнах ЄС на одного мешканця припадало сукупного національного доходу: у Франції -17,9 тис. доларів, ФРН - 20,4, Фінляндії - 22,1, Великобританії -14,6 тис. доларів; водночас у Польщі цей показник становив 1,7 тис. доларів, Чехословаччині - 2,3 тис. доларів.

Занепад радянського соціалізму. СРСР і країни "соціалістичного табору" намагалися вирішувати господарські проблеми при збереженні "командної" ролі держави і політичного керівництва, не допускаючи розвитку ринкових відносин і приватної ініціативи. Це породжувало застій і стагнацію, труднощі із забезпеченням населення продуктами харчування і товарами споживання. Прагнучи зберегти позиції

Великобританії, США, Канаді, Швейцарії, Австрії та інших країнах (понад 0,5 млн.). Поза Польщею - в СРСР залишилося близько 1,6 млн. поляків. Виселення німців й освоєння поляками "повернутих земель" набуло важливого політичного значення. У листопаді 1945 р. було створене спеціальне Міністерство повернутих земель, яке очолив віце-прем'єр В. Гомулка. Спрямовуючи репатріантів і переселенців на понімецькі господарства, влада прагнула здобути їхню прихильність.

На розміщення населення країни вплинули й внутрішні переселення. Зокрема, на "повернуті землі" переселилось або було переселено 2,9 млн. осіб з інших дільниць країни. Близько 3 млн. осіб перейшли з села до міста, що збільшило кількість міських жителів до 39 % наприкінці 40-х років. Міграції таких великих мас людей за порівняно короткий час не мали прецедента в історії. Вони створювали значні труднощі післявоєнного розвитку країни. У результаті цих процесів Польща перетворилася на однонаціональну державу, в якій національні меншини становили до 2 % населення.

Разом з тим, повільно зростало усвідомлення нової політичної реальності, в якій розвиватиметься польська нація; воно викликало опір значної частини населення. Війна посилила в свідомості людей національні упередження й застарілі стереотипи. На Поліссі, Люблінщині й Краківщині тривав конфлікт між українськими національними силами з ОУН та УПА і польськими владами та підпіллям, в результаті якого винищувалися українські та польські села, а також мирне населення. У зв'язку з цим ТУНЄ ухвалив провести примусове переселення українців до СРСР, посилаючися на "прохання" уряду УРСР. Восени 1945

р.для переселення було задіяно дивізії ВП, які брутальним способом депортували українців зі східних теренів до УРСР. Навесні 1946 р. для прискорення переселенської акції була створена Оперативна група "Жешув", до якої увійшли дивізії ВП, частини КБВ, УБ, МО і прикордонники. Під час переселення траплялися численні випадки винищення осіб, запідозрених у зв'язках з ОУН та УПА, пограбувань і знущань. Однак частина українського населення переховувалась у лісах, інша намагалась уникнути виселення. У підсумку, незважаючи на депортації, на пограниччі залишилося близько 150 тис. українців, стосунки яких з владою і польським населенням були напруженими. Окрім нової влади і військових на українські села нападали загони підпілля. У березні 1945 р. загін АК вчинив напад і вимордував цивільне населення с. Павлокома на Жешівщині; до подібних акцій вдавалися загони НСЗ, які 1945 р. здійснили напади на села Кутно, Верховини, Піскоровіце, вимордувавши українських селян і священиків. Навесні 1945

р.дійшло до порозуміння між УПА і АК на Люблінщині та Жешівщині, внаслідок якого припинилося взаємне поборювання і було досягнуто домовленості про взаємодію в боротьбі з комуністичними силами. Навесні 1946 р. загони УПА і ВІН (підпільна організація, створена на базі АК) намагалися чинити опір переселенню українців, здійснили спільні напади на гарнізони ВП у Вербковицях, на м. Грубешів (травень 1946 p.).

Після війни спостерігалося посилення антисемітських настроїв серед частини населення. Воно було викликане прибуттям до Польщі з СРСР частини вцілілих євреїв, які зайняли високі посади в УБ, судівництві, адміністрації. Влітку 1945 р. дійшло до антисемітських заворушень в Жешові, Кракові, Рабці, Мєхові, Радомі. У липні 1946 р. стався антиєврейський погром у Кєльцах, під час якого загинуло 40 осіб. Власті засудили погроми, покарали його ініціаторів. Однак значна частина євреїв (до 140 тис.) у 40-х роках виїхала з Польщі на Близький Схід.

ТУНЄ уможливив вихід з підпілля частини політичних діячів, які орієнтувалися на лондонський уряд. Приїзд до Польщі С Миколайчика і групи емігрантів створював

549

Історія Польщі

враження про демократичні порядки в країні. 22 серпня 1945 р. С. Миколайчик утворив Польську народну партію (Польське стронніцтво людове, ПСЛ), до якого приєдналися людовці та опозиційні до комуністів сили. ПСЛ набула рис легальної опозиції, яка виступила за повернення демократичних засад устрою, що спирався б на свободний вияв волі населення. Партія вимагала якнайшвидшого проведення виборів до Законодавчого сейму і створення демократичного уряду, перегляду земельної реформи й створення міцних селянських господарств (до 20 га), збереження приватного сектору. ПСЛ майже відразу здобуло переваги над СЛ: більшість організацій людовців перейшла до С. Миколайчика.

Зі свого боку ППР рішуче заперечила проти легалізації ендеків, пілсудчиків та інших правих угруповань, які залишались у підпіллі. Частина осіб з цих середовищ перейшла до опозиційного ПСЛ. Польські комуністи й радянські дорадники зробили виняток для одного з радикальних націоналістів - Болеслава Пясецького, заарештованого органами НКВС і засудженого на кару смерті. Він зміг переконати ген. І. Серова у можливості зменшення впливу костелу в країні. Його випустили на волю і дозволили видавати тижневик Дзісь і ютро (Сьогодні і завтра), який проголосив засади "прогресивного католицтва" на противагу офіційній церкві. Влітку 1945 р. до Польщі повернувся один з лідерів СП Король Попель. Невдовзі він встановив контакт з хадеками всередині країни і в листопаді 1945 р. очолив легальне Стронніцтво праці (СП), яке отримало 16 місць у КРН. До СП приєдналася група інтелігенції, яка погоджувалася співпрацювати з комуністами (Ф. Віди-Вірський, 3. Фельчак). Незалежну позицію займала костельна ієрархія. Примас кардинал Август Глонд (1881-1948) висловився за співпрацю усіх поляків у відбудові Польщі, наголошуючи водночас на цінності християнських традицій. Нова влада, прагнучи обмежити вплив костелу, восени 1945 р. розірвала конкордат з Ватіканом. Приводом стала справа

призначення нових єпископів на "повернутих землях": ТУНЄ вимагав, щоб ними були поляки, на що Ватікан не міг пристати, пам'ятаючи про пожиттєвість виконання цих функцій. Після розриву уряд запровадив цивільні шлюби, можливість розлучень, обмежив права костелу в освіті. Проте комуністи не наважились відкрито виступити проти костелу, толеруючи його автономію.

Значно зріс вплив соціалістів. Частина їх повернулася з-за кордону й увійшла до ППС, інша залишилася поза партією. Усередині ППС утворилося кілька течій, які прагнули здобути рівноправні позиції в правлячому таборі. Частина соціалістів орієнтувалася на ППР (С. Матушевський), інші виступали з концепцією особливої місії соціалістів (Б. Дробнер, 3. Жулавський), треті погоджувалися на співпрацю з ППР, але із збереженням незалежних позицій партії (Е. Осубка-Моравський, Ю. Циранкевич). Загалом підтримуючи програмні документи КРН і ПКНВ, керівництво ППС наполягало на особливому шляху Польщі до соціалізму через демократію і кооперацію. На початку 1945 р. кількість членів ППС наблизилася до 200 тисяч.

Провідні позиції в усіх органах держави зайняла ППР. її діячі мали безпосередні контакти з Москвою і командуванням ЧА на польській території, численними радянськими радниками. Партія швидко розбудовувала свої теренові структури, заохочуючи до вступу шляхом роздавання адміністративних посад й особливо піклуючися силови органами - армією, міліцією, службою безпеки. На початку 1946 р. кількість членів ППР сягнула 500 тис. і надалі зростала; до партії вступали переважно робітники, незаможні селяни, незалежно від віровизнання, для яких це було підставою соціального авансу. Однією з найпотужніших ділянок ППР була пропаганда і агітація, до якої залучалися в основному досвідчені кадри комуністів, що пройшли вишкіл у СРСР. У їх розпорядженні були Міністерство інформації та пропаганди, цензура, радіо, численні видавництва, газети і часописи. Усе це забезпечувало комуністам панівні

550

В умовах комуністичного експерименту

позиції в галузі інформації. У грудні 1945 р. у Варшаві пройшов 1-й з'їзд ППР, який схвалив програму її діяльності. У ній наголошувалося на завданні побудови "народної Польщі", яка б відповідала інтересам і прагненням "трудящих мас", що складають більшість нації, враховувала кращі "національні традиції"". У документах з'їзду не йшлося про "соціалізм" - робився наголос на "народній демократії" як особливій формі устрою, що поєднує в собі "ліберальну і народну демократію". Усі, хто не потрапляв під це визначення, оголошувалися "реакційно-фашистськими силами". Основним противником "народної влади" проголошено еміграційний уряд та його підпільні структури.

Після визнання ТУНЄ західними державами польський еміграційний уряд та екзильні осередки продовжували діяти, спираючися на еміграцію різних континентів (до 1,6 млн. осіб). Уряд допомагав емігрантам знайти своє місце за межами Польщі, налагодив інформаційно-пропагандистську діяльність про став справ у Польщі. На чолі залишався надалі Т. Арцішевський. Уряд при кожній нагоді демонстрував своє існування. У його документах домінували два питання: радянізація Польщі та справа кордонів. Еміграційні керівники схвалювали нові західні кордони Польщі й обґрунтовували їх історичними аргументами, але продовжували наполягати на збереженні східного кордону 1939 p.. апелюючи до волевиявлення польського народу. Констатуючи процеси радянізації Польщі, уряд у червні 1946 р. звернувся з відозвою до поляків, в якій закликав припинити збройний опір, що веде до винищення нації, і, в дусі традицій, подбати про збереження "життєвих сил" народу для майбутнього відродження.

Збройне підпілля. Заклики емігрантів були актуальними, оскільки восени 1945 р. колишні структури АК були переформовані й підпорядковані організації Свобода і незалежність (Вольносць і Нєподлєґлосць, ВІН), яку після Я. Жепецького очолив полковник Францішек Нєпокульчицький (1900-1974). Загони ВІН, а також НСЗ та інших опозиційних організацій у 1945-1946 pp. розгорнули збройну боротьбу проти нової влади, нападаючи на адміністративні інституції та радянські гарнізони, вбиваючи активістів ППР, ППС, СЛ, міліціонерів і військових. У ці роки, у підпіллі діяло до 80 тис. осіб. Вони зазнавали постійних ударів з боку влади та гарнізонів ЧА, часто діяли спонтанно, розраховуючи на майбутню третю світову війну між Заходом і СРСР. Безкомпромісна позиція підпілля і налаштованість на збройний опір визначала ситуацію в східних і частково центральних районах Польщі як громадянську війну.

Однак сили сторін були нерівні. Нова влада спиралася на військові сили ЧА і НКВС, розбудовувала власні силові структури УБ, КБВ, МО, ВП. До МО було залучено 62 тис. молодих людей; у КБВ служило понад 30 тис. спеціально відібраних осіб, в органах безпеки - понад 30 тис. Спеціальне Міністерство публічної безпеки (МБП), яке утримувало більше 100 в'язниць і таборів, перебувало під виключним контролем ППР. Для боротьби з підпіллям використовувалися частини ВП, а також підрозділи НКВС (діяли в Польщі до весни 1947 р.). Усі ці сили було кинуто на боротьбу з підпіллям. Тривали арешти і репресії проти колишніх учасників пролондонського Руху Опору. Восени 1945 р. було розгромлене керівництво НСЗ, заарештовано частину керівного складу ВІН, ліквідовано десятки збройних формувань. Паралельно проводилися репресивні заходи проти окремих діячів ПСЛ, які звинувачувались у зв'язках із збройним підпіллям. У взаємному поборюванні в 1945-1946 pp. загинуло близько 60 тис. осіб (в т.ч. понад 20 тис. активістів нової влади), арешти і репресії охопили до 150 тис. поляків. Політична боротьба, що розгорнулась у Польщі в 1945-1946 pp., давала можливість правлячим колам відкладати заплановані вибори, посилаючися на політичну нестабільність.

Придушення опору новій владі супроводжувалося посиленою агітацією за реформи і "народну демократію". Прагнучи здобути підтримку населення, ППР та її союзники

551

Історія Польщі

З січня 1946 р. провели в КРН закон про націоналізацію основних галузей господарства. Він передбачав перехід під контроль і управління держави банків, транспорту, промислових підприємств, на яких працювало понад 50 робітників в одну зміну. Німецька власність конфісковувалася без відшкодування, польська - з відшкодуванням власникам. Під час обговорення закону в КРН депутати ПСЛ і СП намагалися внести поправки, які б піднесли межу націоналізації до 100 робітників в одну зміну. Однак правляча більшість домоглася свого, і умови було залишено без змін. Націоналізація розтяглася на 1946-1948 pp. і завершилася переходом у власність держави 5870 підприємств, що забезпечило повне переважання державної власності: понад 70 % робітників у 1947 р. працювали в державних закладах. Закон про націоналізацію мав не стільки економічне, скільки соціально-політичне значення, окреслюючи новий устрій як "державу без поміщиків і великих капіталістів". Відшкодуванням було охоплено близько третини закладів, але виплата розтяглася на 30 років і незабаром була припинена.

Незважаючи на різноманітні заходи, вплив правлячого табору серед населення був ще недостатнім для перемоги на виборах. У зв'язку з цим керівники ППР і ППС вирішили нейтралізувати опозицію, в якій провідну роль відігравало ПСЛ. На початку січня 1946 р. вони запропонували С. Миколайчику виступити на виборах єдиним блоком партій, а здобуті місця поділити порівну між провідними партіями - ППР, ППС, ПСЛ і СЛ (по 20% місць). Між тим, у січні 1946 р. пройшов з'їзд ПСЛ, на якому партію представляли понад півмільйона членів. Делегати вважали, що ПСЛ спроможна виграти вибори, вимагали ліквідації міністерств безпеки й інформації та пропаганди, звільнення численних політв'язнів. У лютому 1946 р. відбулися переговори між представниками ПСЛ і ППР та ППС. На них прибічники С. Миколайчика поставили умову участі партії в блоці: передачу 75 % депутатських місць у майбутньому сеймі. Правлячі партії не могли на це погодитись. Зрозумівши, що ПСЛ прагне опанувати владу, вони розпочали проти неї масований пропагандистський наступ: партія звинувачувалось у розбраті, зв'язках із збройним підпіллям, окремі її діячі заарештовувались.

Водночас, за ініціативою ППР, було вирішено провести в Польщі "конституційний" референдум, який би з'ясував реальний вплив кожної політичної сили. У квітні 1946 р. правлячі партії провели через КРН закон про всенародний референдум. На референдум, який мав відбутися 30 червня 1946 р., виносилося три питання: 1) чи підтримуєш скасування сенату (верхньої палати парламенту)? 2) чи підтримуєш соціальноекономічні реформи при збереженні дрібної приватної власності? 3) чи підтримуєш кордон Польщі на Одрі і Нисі Лужицькій? Усі питання були сформульовані так, щоб не залишити опозиції можливості "відступу":

вони не були принциповими, але негативна відповідь на них давала змогу правлячому табору звинуватити опозицію в "антинародній політиці". Крім того, ППР хотіла провести невелику "репетицію" виборів для адміністративного апарату. Керівники ПСЛ вирішили прийняти виклик і, незважаючи на попередню відмову від сенату у своїх програмних документах, закликали своїх прихильників відповісти негативно на перше питання. Збройне підпілля агітувало за три негативні відповіді, які повинні були виявити ставлення суспільства до нової влади. Політична атмосфера в країні навесні 1946 р. була напруженою. У різних районах спалахували робітничі страйки, спричинені труднощами

Рис.66. Пропагандистський плакат 1945 р. з написом: "Великан і запльований карлик реакції (АК) ".

552

В умовах комуністичного експерименту

з постачанням продуктів харчування. На селі зріло невдоволення у зв'язку із збереженням обов'язкових поставок сільськогосподарської продукції. На початку травня силові органи розігнали патріотичні демонстрації з нагоди свята 3 Травня, які відбулися у Кракові, Катовіцах, Ґлівіцах та інших містах. У відповідь на дії властей 20 травня відбувся загальний страйк студентів. Населення, особливо у великих містах, неприхильно ставилося до нової влади, що спиралася на радянську "допомогу". Поширилися приповідки на зразок "Єще бомбка атомова і вруціми внет до Львова" (Ще одна бомбочка атомна і повернемося знов до Львова). Референдум відбувся 30 червня 1946 р. У ньому взяло участь понад 85 % виборців. За офіційними даними, на перше питання позитивно відповіли 68,2%, друге - 77,3%, третє - 91,4%. Однак результати референдуму були сфальсифіковані. За таємною інформацією ППР три рази "так" занотували лише 27 % виборців, а три рази "ні" - 33 %. ПСЛ скерувала протести проти фальсифікацій і порушень, які мали місце під час референдуму, до посольств США, Великобританії та СРСР. Але вони залишилися без відповіді. Зазнавши реальної поразки, правлячий блок однак продемонстрував рішучість і непоступливість в справі збереження влади.

Після референдуму ППР та її союзники подвоїли зусилля, щоб ізолювати опозицію. З цією метою була розгорнута нав'язлива пропаганда єдності польського суспільства, котра нібито спиралася на "результати" референдуму, досягли апогею нападки на ПСЛ, звинувачення її діячів у зв'язках з підпіллям. Невдовзі розпочалися арешти найбільш знаних активістів партії. Усередині ПСЛ виникла опозиція, яка виступила за порозуміння з ППР (Ч. Вицех, Ю. Нєцько). Розкол стався також у СП. Проти опозиції було