Зашкільняк- Історія Польщі

Л.З.) взяв у свої руки активний захист (!) Райху. Виконуючи нав'язане собі (!) завдання покласти край польським ґвалтам, сьогодні вранці німецькі сухопутні війська перейшли у контрнаступ (!) на всій протяжності польсько-німецького кордону".

Блискавичні удари переважаючих німецьких армій дали їм змогу, незважаючи на запеклий опір поляків, прорвати оборону й повести наступ з метою оточення головних польських сил. Польські війська, організовані у сім армій, розтягнулися по всій протяжності польсько-німецького кордону: "Карпати" (ген. К. Фабріці), "Краків" (ген. А. Шиллінґ), "Лодзь" (ген. Ю. Руммель). "Модлін" (ген. В. Бортновський), "Познань" (ген. Т. Кутшеба), "Пруси" (ген. С Домб-Бєрнацький). Потужні удари і стрімке просування німецьких моторизованих частин углиб території Польщі змусили польське командування (головнокомандувач маршал Е. Ридз-Сміґли) вже в перші дні війни дати наказ про відступ на схід і в центральному напрямку. Польські війська чинили запеклий опір агресору, але змушені були відступити, щоб не потрапити в оточення. 182 вояки прикордонної застави Вестерплятте сім днів відбивали атаки противника, який у двадцять разів перевищував їх чисельно. Незабаром польські збройні сили були розчленовані на чотири частини і змушені пробиватися з оточення. Німцям не вдалося знищити польського флоту і повітряних сил, які незабаром опинилися у Великобританії.

З вересня, виконуючи свої договірні зобов'язання, Великобританія і Франція оголосили війну Німеччині, але не розпочали активних воєнних дій на Заході, поклавши початок т.зв. "дивній війні". Хоча західні союзники мали проти Гітлера велику військову перевагу (85 французьких і 4 британських дивізій проти 33-х німецьких), але, спостерігаючи за швидкими діями німецьких військ у Польщі, вони вирішили не активізувати дій, слідкувати за розвитком подій. Між тим, 6 вересня розпочалося створення нової лінії польської оборони по ріках Нарва-Вісла-Сян. Однак німецькі танкові частини досягли цього рубежу швидше, ніж відступаючі польські війська. У ніч на 7 вересня польський уряд і командування залишили Варшаву і практично втратили контроль над розчленованими арміями. Німці затримали атаку на Варшаву у зв'язку з тим, що з 9 по 17 вересня відступаючі частини армії "Познань" і "Поможе" контратакували німецькі війська над р. Бзурою. Однак 15 вересня німецькі танкові частини захопили Люблін і дійшли до Бреста, а 13 вересня зробили невдалу спробу захопити Львів.

Якщо польське населення виявляло великий патріотизм і бажання чинити опір агресору, то представники національних меншин по-різному поставилися до нової обстановки. Єврейські та білоруські громади назагал залишалися лояльними до Польщі. Німці вітали прихід своїх співвітчизників і в деяких місцях чинили акти саботажу і терору проти поляків. Українське населення поділилось на прихильників пропольської та пронімецької орієнтації. Виступаючи на одному з останніх засідань сейму, один з керівників УНДО В. Мудрий оголосив, що українське населення, незважаючи на

508

Під час Другої світової війни

постійні утиски, виконає свій обов'язок захисту держави. У лавах Війська Польського перебувало до 200 тис. українців, чимало з яких відзначились уже в перші дні війни. Інша частина українців поділяла надії ОУН на відбудову Української держави за допомогою німців. Польські органи безпеки в перші дні війни заарештували сотні симпатиків ОУН, інтернували активних діячів національного руху за заздалегідь складеними списками. Поразки поляків в ході війни спонукали керівників ОУН від 10 вересня спровокувати збройні виступи проти польської адміністрації в Дрогобичі, Стрию, Бориславі, Калуші та інших містах. Проте до масових збройних зіткнень не дійшло.

Поза тим обстановка на фронтах погіршилася. Польська армія перетворилася на острови опору. У ході наступу німецькі війська перейшли далеко на схід за лінію, визначену таємним протоколом пакту Ріббентропа-Молотова. Уже 3 вересня німецький посол у СРСР нагадав Москві про взяті зобов'язання щодо Польщі. Однак Й. Сталін не поспішав вступати в гру, посилаючися на "неготовність" Червоної Армії, а фактично не бажаючи ділити з Гітлером відповідальність за поділ Польщі. 14 вересня з Москви інформували Берлін про завершення підготовки операції і водночас повідомляли про майбутню окупацію українських і білоруських етнічних земель, але лише після падіння Варшави. Це викликало обурення в Берліні. Тільки 17 вересня керівництво СРСР дало наказ Червоній Армії перейти радянсько-польський кордон. О 3-й годині ночі польському послу в Москві В. Ґжибовському була вручена нота, в якій зазначалося: "Польський уряд розпався і не виявляє ознак діяльності. Це означає, що польська держава і уряд фактично припинили існування. Тим самим припинили дію договори, які були укладені між СРСР і Польщею (...) Зважаючи на такі обставини, радянський уряд розпорядився Головному командуванню Червоної Армії віддати наказ перейти кордон і взяти під свій захист життя і майно населення Західної України та Західної Білорусії".

Війська Червоної Армії не зустріли значного опору з боку дезорієнтованих польських частин. Польські керівники, які на той час перебували в Коломиї, не сподівалися на такий розвиток подій і не були готові до війни на два фронти. Е. Ридз-Сміґли оголосив по радіо директиву "не вступати в бої з більшовиками", а польські гарнізони виводити до Румунії або Угорщини. Упродовж короткого часу радянські війська при повній чисельній перевазі оволоділи теренами до Буга і Білостока. 17 вересня польський уряд і командування ВП перетнули кордон Румунії, де були інтерновані. Спроби спеціальних радянських військ захопити в полон польських державних урядовців завершилися невдачею. Польська армія

фактично була розбита, й тільки окремі частини та з'єднання продовжували ще певний час чинити опір. Залишки армій "Краків" і "Люблін" 17-20 вересня були розгромлені під час тяжких боїв в районі Томашова Люблінського німецькими і радянськими військами; 22 вересня капітулювала Варшава; 5 жовтня після запеклих боїв під Коцком змушена була капітулювати перед противником оперативна група "Полісся" під командуванням ген. Ф. Клєеберга. 26-27 вересня німецькі та радянські війська спільними зусиллями розгромили в районі Мостиськ 4-тисячну кінну групу ген. В. Андерса, яка проривалася до Карпат. Сам командувач був поранений і взятий у полон.

У ході бойових дій загинуло близько 70 тис. солдат і офіцерів ВП, понад 130 тис. були поранені, у полон потрапили понад 500 тис. (до Червоної Армії близько 250 тис). Втрати німецьких військ: понад 16 тис. вбитими і 30 тис. пораненими; Червоної Армії-близько 1 тис. вбитими і 3 тис. пораненими. Понад 90 тис. польських солдатів і офіцерів перетнули кордон Румунії та Угорщини, де були інтерновані. Сплановані заздалегідь і реалізовані плани обох сусідів Польщі були актом неприхованої агресії проти Польщі й поляків, порушували численні міжнародні договори та угоди і, фактично, клали край європейському порядку, встановленому після Першої світової війни. Майбутній прем'єр

509

Історія Польщі

Великобританії У. Черчілль у виступі по радіо підкреслював: "Польща знову зазнала агресії з боку тих самих двох великих держав, котрі тримали її в рабстві впродовж 150 років, але не змогли придушити дух польської нації". Засудивши агресію СРСР, керівні кола Великобританії та Франції незабаром вжили заходів, щоб розбити союз Гітлера і Сталіна й схилити СРСР на бік Заходу.

Поділ земель Польщі. 28 червня в Москві було підписано новий Договір про дружбу і кордони між СРСР і Німеччиною. Згідно з ним кордон між радянською і німецькою зонами окупації повинен був пролягати вздовж рік Піса-Нарва-Буг-Сян. Частина варшавського й люблінського воєводств залишалися німцям. Чотири додаткові таємні протоколи до Договору вносили зміни у розподіл "сфер впливу" двох держав, віддаючи Литву і Фінляндію на волю СРСР, а також зобов'язуючи обидві сторони рішуче придушувати "польську агітацію" й співпрацювати в цьому напрямі. Під час переговорів у Москві И. Сталін відкинув пропозицію німців утворити якусь буферну Польську державу. Невдовзі, 10 жовтня 1939 р., СРСР передав Литві Віденський округ взамін за розміщення на її території 30-тисячного гарнізону Червоної Армії. Таким чином було здійснено поділ земель II Речіпосполитої, за яким 48,5 % території і 22,1 млн. населення перейшли під владу Німеччини, а 50 % території і 13,2 млн. населення - СРСР. Цей акт у свідомості багатьох поляків ототожнювався з "четвертим поділом" Польщі. Він став катастрофою для Польщі і поляків, яка поставила під загрозу існування нації.

Після завершення воєнних дій Гітлер запропонував Великобританії та Франції укласти мирний договір, обіцяючи за це утворити невелику "Польську державу". Отримавши відмову, 8 жовтня він спеціальним розпорядженням поділив окуповані землі на дві частини: землі на схід від Вісли, а також Сілезія та Помор'я були включені до складу Райху як німецькі території (на них утворено два нових адміністративні округи -Край Варти і округ Ґданськ - Західна Пруссія); решта земель були об'єднані у

Генеральне губернаторство для окупованих польських теренів (поділене на дистрикти) зі столицею в Кракові. Німецька політика на різних частинах окупованих теренів була неоднаковою.

На землях, що увійшли до складу Райху, передбачалося швидкими темпами впродовж десяти років здійснити повне онімечення шляхом переселення поляків на схід і заселення на їх місце німецьких колоністів. Ці польські терени були найбільш розвиненими в промисловому відношенні. Генеральне губернаторство (ГГ) було призначене для розселення поляків та їхнього використання як дешевої робочої сили на некваліфікованих допоміжних роботах, переважно в сільському господарстві.

Німецький окупаційний режим. Майже відразу після окупації на землях, що увійшли до Німеччини, розпочалося проведення політики репресій, депортацій і терору проти поляків, а також євреїв. Вони були позбавлені права власності, користування транспортом, створення будь-яких організацій, участі в культурних і політичних заходах. Були закриті польські вищі навчальні заклади, гімназії та ліцеї, театри, музеї тощо, усі польські установи перейшли під контроль німців. Поляків трактували як "напівлюдей"; для них була встановлена висока вікова межа одружень; поляки були зобов'язані схилятися перед німцями, їм заборонялося мати автомобілі, мотоцикли, радіоприймачі, телефони, переміщатися по провінції дозволялося лише за спеціальними перепустками. За будь-які порушення загрожувало суворе покарання, включно зі смертним вироком. Спеціальні суди виносили швидкі вироки. У перші тижні окупації з метою залякати населення німці провели масові арешти відомих польських особистостей і розстріляли близько 16 тис. осіб. Широкого розмаху набуло примусове переселення (депортація) поляків до Генерального губернаторства. До червня 1941 р. було депортовано близько 800 тис. осіб, а їхнє майно перейшло до близько 200 тис. німецьких

510

Під час Другої світової війни

колоністів. Однак брак німців змусив окупантів шукати нових резервів серед місцевого населення. Для цього було проведено записи частини поляків, які мали хоча б віддалені родинні зв'язки з німцями, до німецького національного списку (фольксдойчі). Це відкривало шлях до володіння власністю і користування

громадянськими правами. До фольксдойчів були зараховані кашуби, мазури, гуралі, сілезці та ін. Загалом було записано до 3 млн. поляків, понад 100 тис. їх служили у німецькій армії. Окупанти розпочали онімечення дітей "з рисами німецької нації", безпритульних тощо. Уся державна і приватна власність перейшла до німецьких концернів або адміністрації. На селян були накладені високі "контингенти" - обов'язкові поставки сільськогосподарської продукції. Польські населені пункти переіменовано на німецький лад: Бидгощ на Бромберг, Лодзь на Літцманнштадт, Торунь на Торн і т.д. Закривалися польські костели, а священиків відправляли до концтаборів або депортували до ГГ. З понад 800 костелів залишилося трохи більше 30.

Політика гітлерівської Німеччини в Генеральному губернаторстві була дещо іншою. ГГ становило окуповану зону, яка перебувала під повним контролем й управлінням німців. Генерал-губернатором був призначений член німецького уряду Ганс Франк. Навесні 1941 р. ГГ було визнане теремом німецького "життєвого простору", призначеного в перспективі для німецької колонізації. За Генеральним планом "Ост " (квітень 1942 р.), гітлерівці передбачали впродовж наступних 15 років звільнити терени ГГ від поляків, залишивши тільки невелику їх частину для підневільних робіт, а решту переселити за Урал. У ГГ було збережено права поляків на власність, дозволено створення під контролем німців окремих самоврядних і культурних організацій. Поляки були допущені до нижчих ланок адміністрації без права займати керівні посади, зберігалася т.зв. "гранатова" (від синього кольору мундирів) поліція. Були закриті всі вищі та середні навчальні заклади, культурні установи, видовища, допускалася пронімецька преса, кінотеатри, ресторани і кав'ярні. Гітлерівські репресії й терор у ГГ спочатку не були масовими. їх грізним провісником став арешт 6 листопада 1939 р. і скерування до концтаборів 183 професорів і викладачів Ягеллонського університету і Гірничої академії в Кракові, частина яких там загинула. Навесні 1940 р. окупанти почали проводити регулярні репресивні акції з метою залякування населення. Першою акцією стала пацифікація кількох сіл на Кєлеччині, в ході якої було спалено 600 селянських господарств і розстріляно близько 700 поляків. Надалі окупанти систематично організовували облави, арешти та розстріли (або відправку до концтаборів) польських політичних і культурних діячів, репресії і терор постійно зростали, проводився вивіз населення на примусові роботи до Німеччини. У жовтні 1939 р. окупанти запровадили примусовий обов'язок праці для усіх чоловіків від 14 до 60 років, які використовувалися на найтяжчих роботах або вивозилися до Німеччини.

Навесні 1940 р. гітлерівські керівники розпочали створення на польських теренах великих концентраційних таборів, призначених для утримування великих мас політичних противників, військовополонених, осіб, призначених до знищення. Перші великі концтабори з'явилися 1940-1941 pp. в Освєнцімі, Майданеку, Треблінці. Потім мережа концтаборів на польських землях досягла 200. Поляки та євреї скеровувалися також до концтаборів у Німеччині й Австрії.

Особливою жорстокістю відрізнялася гітлерівська політика стосовно євреїв. У планах гітлерівців було цілковите їх винищення ("голокост"). З початку окупації гітлерівці позбавили євреїв усіх прав і власності, замкнули у великих резерваціях - гетто, звідки поступово вивозили до спеціальних концтаборів (Освєнцім, Майданек, Треблінка та ін.), де знищували у газових камерах і печах, розстрілювали. З понад 3 млн. польських євреїв війну пережили менше 300 тис. На польських теренах діяло близько 400 гетто,

511

Історія Польщі

найбільші з яких були у Варшаві (360 тис. осіб), Лодзі (200 тис). Подібна політика проводилася гітлерівцями стосовно циган.

Становище поляків на окупованих землях у перші роки війни було тяжким. Крім репресій і заборони будь-якої національно-культурної діяльності, приниження людської гідності окупанти приступили до планової експлуатації природних багатств, знищення або вивезення культурних цінностей. Упродовж війни матеріальне становище польського населення постійно погіршувалося. На початку окупації гітлерівці заморозили заробітну плату, в той час як ціни постійно зростали. Запроваджена карткова система не рятувала становища. Населення міст змушене було забезцінь продавати цінні речі, меблі, одяг, щоб не померти з голоду (еквівалентом золотого годинника були 50 кг картоплі). Фактично без засобів проживання опинилась інтелігенція, змушена шукати заробітків на підсобних роботах. Ситуацію рятував "чорний ринок", але на ньому розквітла спекуляція, пов'язана з ризиком доставки продуктів і товарів. Дещо кращим було становище сільського населення. Німці сприяли селянським господарствам, вимагаючи взамін великих контингентів. Окупанти не зачіпали великих землевласників у ГГ. Після зігнання євреїв у гетто їхнє майно в ГГ частково перейняли поляки; вони розвинули дрібне виробництво й торгівлю. Щодо ставлення до євреїв польське суспільство поділилося: маргінальні верстви із злорадством спостерігали за винищенням євреїв, а окремі націоналістичні кола поширювали думки, що "німці роблять за нас брудну роботу". Інша частина населення надавала євреям можливу допомогу, з ризиком для власного життя переховувала єврейські родини. Близько 850 поляків були страчені за допомогу євреям.

Загальна реакція поляків на агресію та окупацію була високопатріотична. Однак нормальні людські потреби виживання в умовах війни й окупації змушували чимало поляків вступати в контакти з окупантами, іноді за згодою Руху Опору поляки займали певні адміністративні посади або працювали в окупаційних інституціях. Явище "свідомої колаборації" з окупантами не набуло поширення, хоча в 1943-і

реформа, затверджена пізніше Народними зборами. До кінця 1939 р. в Західній Україні і Західній Білорусі було конфісковано у землевласників понад 4 млн. га землі, половину якої передали до рук селянських комітетів для її наступного поділу між малоземельними і безземельними селянами (на решті земель створювалися радгоспи і колгоспи). Навесні 1940 р. власті розпочали колективізацію селянських господарств, але не форсували подій. Одночасно проведено "деполонізацію" теренів. Формально радянська влада не виступала проти польського народу, а лише проти "польських буржуазії та поміщиків", "гнобителів". Українське населення вітало відкриття українських шкіл і газет, переіменування Львівського університету Яна Казимира на Український державний університет ім. Івана Франка. Біднішим верствам імпонували заходи з ліквідації безробіття. Частина польської інтелігенції лівої орієнтації перейшла до співпраці з радянською владою; у Львові видавалась офіційна газета польською мовою "Червони штандар", діяв польський театр, деякі культурні організації та школи. Однак усі польськомовні видання і культурні установи підлягали суворій цензурі. Поступово набирала обертів потужна радянська пропагандистська машина. Закривалися старі громадські організації, а на їх місці виникали радянські - піонери, комсомол, профспілки.

Угрудні 1939 р. почалися репресії проти мирних громадян, передусім поляків, які проходили під гаслом "очищення міста і села від ворожих елементів, осадників". Під арешти і депортації потрапили польські військові, чиновники, осадники, підприємці, інтелігенція, діячі всіх польських політичних партій, "куркулі", а також представники української політичної еліти, священики. Усіх їх депортували до Сибіру, Комі АРСР, Казахстану, Донецької області України. Три хвилі депортацій (лютий, квітень і червень 1940 р.) охопили понад 1 млн. населення вказаних категорій разом з родинами у Західній Україні та Західній Білорусі (в тому числі в Західній Україні понад 550 тис. осіб). Частина їх скеровувалася до таборів "Гулагу" (Головного управління таборів НКВС СРСР), інша - на поселення. Умови депортації були жахливими, певна частина переселенців померла в дорозі, не доїхавши до призначення, інші - не витримавши суворих кліматичних умов і виснажливої праці на рудниках, в шахтах, на лісоповалі. Найтрагічніша доля спіткала засланців на рудники Колими й Чукотки: з близько 10 тис. осіб живими повернулися лише 170. Доля поселенців була не набагато кращою.

Трагічна доля спіткала польських військовополонених, захоплених у вересневій кампанії 1939 р.,

апотім також заарештованих органами НКВС у Західній Україні і Західній Білорусі. Після проведеної в концтаборах селекції частина рядових і молодших старшин була відпущена (близько 50 тис), інша скерована до таборів Гулагу, а офіцери, працівники поліції, окремі політичні діячі були зосереджені в трьох таборах -Козельську Старобельську і Осташкові (близько 15 тис. осіб). За рішенням Політбюро ЦК ВКП(б), підписаним Й. Сталіним, К. Ворошиловим, Л. Берією і А. Мікояном, у квітні-травні 1940 р. усі вони були розстріляні як "контрреволюційні елементи" у вказаних таборах. Частина ув'язнених табору Козельська була розстріляна і закопана в Катинському лісі біля Смоленська (4253 особи). У 1943 р. їх масові могили були віднайдені німцями. Місце знаходження інших замордованих невідоме. Серед страчених було 12 генералів, 300 полковників, 500 майорів, 2500 капітанів і підпоручників. Вціліло 432 офіцери, які були відібрані комісіями НКВС для наступного використання в політичних та воєнних цілях.

Удругій половині 1940 р. політика радянського керівництва стосовно поляків зазнала змін. На той час Гітлер розгромив Францію, що стало для Сталіна сигналом підготовки майбутнього "маршу на Захід". У цьому "марші" поляки могли придатися. Доля майже 10 тис. польських військових, захоплених під час "радянізації" Литви у

514

Під час Другої світової війни

червні 1940 р., не була такою трагічною. Восени 1940 р. група польської інтелігенції (в т.ч. колишній прем'єр К. Бартель, який працював у Львівській політехніці) була запрошена до Москви, проводилися таємні переговори про можливий майбутній "прора-дянський" уряд Польщі. їх зміст невідомий. Але майже одночасно по всьому СРСР пройшло урочисте відзначення 85-ї річниці смерті А. Міцкевича; групи вцілілої польської професури і літераторів зі Львова відбули подорожі до Москви та інших міст СРСР. Ознакою зміни політики більшовиків був той факт, що на виборах до верховних і місцевих рад депутатів трудящих у списках кандидатів з'явилося чимало прізвищ відомих польських учених і діячів культури. До складу місцевої ради Львова було "обрано" 274 українця, 140 поляків і 73 особи інших національностей. "Лібералізація" радянської політики щодо поляків відбувалася лише за умови повної лояльності до радянської влади; будь-які прояви опозиційності або антирадянської діяльності придушувались найжорстокішим чином.

Складною є спроба оцінки подій вересня 1939 р. з точки зору українського питання. Радянські оцінки "золотого вересня 1939 p.", який "возз'єднав український народ у єдиній родині", в світлі сучасних документів не витримують критики. Слід визнати доведеною участь СРСР в агресії та знищенні Польської держави. Разом з тим, для українців Галичини, Волині, а згодом і Буковини факт об'єднання з великою Україною мав величезне психологічне значення, сприяв утвердженню почуття національної єдності. Подібною була ситуація в білорусів.

В еміграції. Польські урядові кола і рештки ВП були інтерновані в нейтральній Румунії. Франція наполягала на зміні санаційних діячів, що перебували на чільних посадах. 30 вересня 1939 р. президент 1.

Мосьціцький склав свої повноваження, передавши їх Владиславу Рачкевичу (1885-1947) - поміркованому діячеві санаційного табору. Того ж дня польський уряд очолив генерал Владислав Сікорськиіі, що належав до противників санації. Через тиждень він став Головнокомандувачем Польських Збройних Сил. В. Сікорський сформував коаліційний уряд, до складу якого увійшли переважно представники опозиційних до санації партій - ППС, СН, СЛ і СП. 9 грудня 1939 р. у Парижі була створена Національна Рада Польської Республіки як тимчасовий парламент на чолі із 1. Падеревським. Президент В. Рачкевич відмовився від частини повноважень на користь прем'єра ("паризька угода"). Але санація зберегла свої впливи в уряді: ген. К. Соснковський став заступником президента, А. Залеський - міністром закордонних справ. У жовтні 1939 р. прем'єр В. Сікорський створив комісію на чолі з генералом Ю. Галлєром для з'ясування причин катастрофи. Але результати її роботи ніколи не були обнародувані. Президент, уряд, HP розташувалися в Парижі, а з листопада 1939 р. -в Анжері.

Польський еміграційний уряд діяв у тісному порозумінні з урядами Франції, Великобританії та США, які визнали його легітимним. 19 грудня 1939 р. він оголосив Декларацію про цілі Польщі у війні, які полягали у: 1) захисті польських інтересів на міжнародній арені; 2) створенні польських збройних сил; 3) керівництві збройним опором поляків на окупованих землях; 4) розробці демократичних засад відбудови Польської держави. Уряд проголошував, що Польща повинна відновити повну незалежність в кордонах 1939 р. і, крім того, для її безпеки в майбутньому потрібно усунути проблему Східної Пруссії. Пропонувалося в майбутньому створити в Централь-но-Східній Європі федерацію слов'янських держав, здатних протистояти німецькій агресії.

Заманіфестувавши волю поляків до опору агресору і відбудови незалежності, еміграційний уряд найбільшу увагу приділив створенню армії на Заході й організації Руху Опору на окупованих теренах. У січні 1940 р. була укладена угода з французьким

515

Історія Польщі

урядом про створення Польської армії у Франції, яка підпорядковувалась французькому командуванню. У травні 1940 р. формування Польської армії завершувалося, вона налічувала 84 тис. солдатів і офіцерів. Частина польського воєнно-морського флоту і повітряних сил розташувалася в Англії. Бригада карпатських стрільців під командуванням полковника С. Копанського - в Сирії.

Початок Руху Опору. Розбудова підпільного руху на окупованих землях проходила двома шляхами: з ініціативи еміграції й жителів окупованих земель. Ще у вересні 1939 р. за наказом Головнокомандувача ПЗС у Варшаві була створена підпільна військова організація Служба для перемоги Польщі (Служба звицєнству Польскі, СЗП), яку очолив ген. Міхал Токажевський-Карашевич (1893-1964). Намагаючися не допустити поширення впливу санаційного табору, еміграційний уряд 13 листопада 1939 р. утворив спеціальний Комітет міністрів у справах краю і військову організацію Союз збройної боротьби

(Звьонзек валькі збройней, ЗВЗ), який очолив ген. К. Соснковський. Незабаром СЗВ було об'єднано із ЗВЗ, а на чолі став генерал Стефан Ровецький-Ґрот (1895-1944). ЗВЗ почав розбудову підпільної організації на окупованих землях, включаючи терени СРСР. Паралельно сстворювався підпільний політичний апарат, підпорядкований еміграційному урядові. Робота велася в умовах жорстоких репресій проти поляків з боку німецьких спецслужб та органів НКВС. На початку 1940 р. вдалося організувати на окупованих землях Головний політичний комітет (ГПК), до складу якого ввійшли представники соціалістів, людовців, ендеків та інших угруповань. Йому підпорядкувалися подібні комітети в Познані, Кракові, Львові, Вільно.

На міжнародній арені позиції Польщі були підважені. Франція та Великобританія розчарувалися швидкою поразкою Польщі, але продовжували вважати її своїм союзником і надавали допомогу еміграційному уряду. Разом з тим керівники країн Заходу не підтримували польських претензій на західноукраїнські, західнобілоруські та литовські землі, віддаючи перевагу "лінії Керзона" як етнічному кордонові. Вони не втрачали надій на ліквідацію німецько-радянського союзу, який представлявся безсенсовим з точки зору гітлерівської расово-антикомуністичної доктрини. Великобританія й Франція не оголосили війни СРСР, застерегли від такого кроку й уряд В. Сікорського. У 1940 р. події розвивалися драматично. СРСР і Німеччина продовжили агресивну політику щодо розподілу "сфер впливу". У квітні гітлерівці окупували Данію, а потім Норвегію. 10 травня гітлерівські війська розпочали наступ на західному фронті, захопивши Голландію і Бельгію. 22 червня капітулювала Франція. Польський уряд перебрався до Англії, переправивши туди також частину Польської армії (27 тис. вояків). З того часу головним союзником Польщі стала Великобританія, де у травні 1940 р. прем'єром став Уінстон Черчілль. У серпні 1940 р. гітлерівці розпочали повітряну війну проти Англії. У обороні країни взяли участь польські льотчики, які збили близько 200 німецьких літаків. 5 серпня в Лондоні була підписана польсько-британська воєнна угода, яка передбачала створення польських ПЗС у Великобританії. Англія залишилася в Європі останнім вогнищем опору агресії Німеччини та її союзників. Улітку 1940 р. СРСР приєднав собі Литву, Латвію, Естонію, а також Буковину.

24 серпня 1940 р. польський еміграційний уряд в Лондоні оголосив Головні тези польської закордонної політики. Вони складалися з десяти пунктів й стверджували непорушність польських кордонів 1939 р., претензії Польщі до Східної Пруссії, Сілезії та Помор'я, а також на керівну роль в майбутній Центрально-Східній Європі, союз з Великобританією і США, констатували фактичний стан війни з СРСР.

Прагнучи реалізувати накреслену програму, уряд В. Сікорського розпочав активну дипломатичну діяльність. 11 листопада 1940 р. з еміграційним урядом ЧСР Е. Бенеша була підписана спільна Польськочехословацька декларація про об'єднання в майбутньому двох країн у

5J6

Під час Другої світової війни

федерацію. Після цього В. Сікорський виїхав до Канади і США, де вів переговори про створення польських осередків у цих країнах, матеріальну допомогу, а також стосовно майбутньої федерації держав у Центрально-Східній Європі у складі Польщі, Чехосло-ваччини, Угорщини, Румунії, Югославії, Греції, Латвії, Литви та Естонії. Однак до цієї ідеї в Північній Америці поставилися прохолодно.

Уряд приділив увагу розбудові ПЗС на Заході і встановленню контактів з окупованими землями. Тут поступово зміцнювалися підпільні структури, підпорядковані ЗВЗ. Вони проводили саботажнодиверсійну діяльність як проти німців, так і проти більшовиків. Восени 1940 р. на базі Головного політичного комітету була створена Делегатура уряду на край, яка повинна була діяти під керівництвом еміграційного уряду. Делегатами уряду були призначені для ГГ Ц. Ратайський, а на приєднаних до Німеччини землях -А. Бнінський. Делегатура і ЗВЗ розпочали видання підпільної патріотичної періодики, листівок, повідомлень. На початку 1941 р. виходило 290 назв підпільних видань, які підтримували патріотичні настрої, інформували про події в країні та за кордоном. Делегатура організувала таємне навчання в гімназіях, університетах, надання матеріальної допомоги. ЗВЗ розбудував підпільну структуру збройних сил, провів диверсійні акти тощо. На початок 1941 р. ЗВЗ налічувала близько 45 тис. бійців, переважно в ГГ.

Між тим, керівні кола Великобританії та США наприкінці 1940 р. посилили дипломатичні зусилля для роз'єднання союзу Німеччини й СРСР. Інтереси двох агресорів зіткнулись у Фінляндії та на Балканах. Обидва диктатори вели прискорену підготовку до війни. Сталін сподівався на те, що Гітлер скерує свою агресію проти Великобританії, а він зможе у відповідний момент напасти на Німеччину. Однак німецький фюрер після невдалої "повітряної війни" проти Англії вирішив завдати удар по СРСР, поки військові приготування Сталіна не були завершені. 22 червня 1941 р. німецькі війська перейшли кордон СРСР і розпочали швидкий наступ з метою розгрому Червоної Армії і підкорення народів СРСР. Розпочалася радянсько-німецька війна, яка докорінним чином змінила стратегічну ситуацію на континенті, вирішальним чином вплинула на хід і наслідки Другої світової війни. ;

Польське питання в 1941 - середині 1943 pp.

Антигітлерівська коаліція. Гітлерівська агресія проти СРСР перетворила недавніх союзників на ворогів і, разом з тим, породила надії на покладення краю поширенню гітлерівського "нового порядку" в Європі. 12 липня 1941 р. в Москві був підписаний Договір про взаємну допомогу між СРСР і Великобританією. Згодом США поширили на СРСР програму матеріальної та воєнної допомоги ("ленд-ліз"). 14 серпня президент США Ф. Рузвельт і прем'єр Великобританії У. Черчілль підписали Антлантичну Хартію, яка запроваджувала принципи післявоєнного мирного співіснування держав на засадах взаємної поваги, невтручання у внутрішні справи і співробітництва. У вересні того ж року на конференції в Лондоні до хартії приєдналися СРСР та інші держави антигітлерівського табору. Формувався союз проти блоку Німеччини, Італії, Японії та їхніх сателітів. У грудні 1941 р. Японія напала на американський флот в Пірл Гарборі на Гаваях, а через кілька днів Німеччина та Італія оголосили війну США. На Вашінгтонській конференції на початку 1942 р. США і Великобританія утворили Об'єднаний комітет начальників штабів для спільних дій проти противників. 1 січня 1942 р. у Вашінгтоні 26 держав-союзниць (у тому числі СРСР і Польща) підписали Декларацію Об'єднаних Націй, яка зобов'язувала її учасників вести боротьбу з державами-агресорами. Провідну роль у створенні антигітлерівської коаліції відігравали США, СРСР і Великобританія ("Велика Трійка"), які несли найбільший тягар у війні.

517

Історія Польщі

Перетворення європейської війни у світову позначилося також на протилежному таборі. 11 грудня 1941 р. Німеччина, Італія та Японія уклали додатковий договір, яким зобов'язалися вести війну з США і Великобританією до переможного кінця. Невдовзі в Берліні вони підписали угоду про поділ сфер впливів: за Японією закріплювався простір від Урчлу до західного узбережжя Північної Америки, за Німеччиною та Італією - від Уралу на захід до східного узбережжя Америки. З державами Пакту Трьох діяли також їхні сателіти: Болгарія, Хорватія, Фінляндія, Румунія, Словаччина та Угорщина.

Радянсько-польська угода. Зміна міжнародної ситуації змусила польський еміграційний уряд визначити свої позиції серед союзників. Уже 23 червня 1941 р. прем'єр В. Сікорський виступив із радіозверненням до поляків і світу, в якому закликав СРСР розірвати договори з Німеччиною й повернутися до засад Ризького договору 1921 р. 4 липня у Лондоні розпочалися радянсько-польські переговори за посередництвом англійців, які з боку СРСР провадив посол у Великобританії І. Майський, а з боку Польщі - В. Сікорський. Переговори виявили протилежні позиції сторін у питанні про східні кордони Польщі. Після тривалих суперечок під тиском англійців ЗО липня 1941 р. у Лондоні було підписано Угоду про відновлення дипломатичних відносин і створення польської армії на території СРСР ("угода Сікорський-Майський"). Текст складався з 5-ти пунктів і двох додаткових протоколів. Радянська сторона денонсувала договори з

Рис. 64. Зустріч В.Сікорського з президентом США Ф. Рузвельтом у Вашінгтоні в березні 1942 р.

На міжнародній арені Сталін переконував союзників у необхідності розширення кордонів Польщі на заході та півночі і встановлення західного кордону СРСР по "лінії Керзона". Сталінська аргументація переконливо діяла на партнерів по Великій Трійці, тим більше, що радянсько-німецький фронт сковував 70 % гітлерівських дивізій. У березні 1942 р. під час бесіди з В. Сікорським У. Черчілль зазначив, що польський уряд повинен визнати нові західні кордони СРСР, оскільки на випадок перемоги у війні Сталін однаково "продиктує" свою волю. Подібні позиції зайняв американський {

президент Ф. Рузвельт. Стосунки між керівниками Великої Трійки надалі зміцнювалися.

Розрив дипломатичних відносин з СРСР. 16 січня 1943 р. Народний комісаріат закордонних справ СРСР надіслав посольству Польщі ноту, в якій відмовився визнавати польське громадянство за усіма вихідцями ЗУ і ЗБ у зв'язку з постійним висуванням польською стороною "вимог, несумісних із суверенними правами Радянського Союзу стосовно вказаних територій". Нота викликала гостру кризу в еміграційному уряді. З критикою політики поступок на користь СРСР виступили опозиційні В. Сікорському сили, наполягаючи на зміні складу уряду. В особистому посланні радянському керівництву від 9 лютого 1943 р. польський прем'єр намагався переконати Й. Сталіна у необхідності рахуватися з міжнародними угодами, натякав на можливість зміни польського уряду внаслідок втрати довіри поляків. Однак радянське керівництво залишалося на своїх позиціях і вживало кроки для створення більш "слухняного" польського представництва. 1 березня 1943 р. радянське урядове агенство ТАРС опублікувало відповідь на Заяву еміграційного уряду від 25 лютого щодо польсько-радянських стосунків. У ній зазначалося, що польський уряд не бажає "визнати історичні права українського і білоруського народів бути об'єднаними у своїх державах", проявляє "імперіалістичні тенденції", крім того, він заплямував себе "профашистською політикою" напередодні війни. Відповідь польського уряду спростовувала звинувачення в "імперіалізмі", посилалася на легальність заключених міжнародних договорів та участь поляків у війні на боці союзників по антигітлерівській коаліції.

На початку 1943 р. почався перелом на радянсько-німецькому фронті, під Сталін-градом було оточене і розгромлене велике німецьке угруповання фельдмаршала Ф. Пау-люса. Західні союзники домоглися успіху в Півнійчній Африці та на Тихому океані. Усе свідчило про наближення розгрому гітлерівського блоку. У березні 1943 р. Ф. Рузвельт і У. Черчілль узгодили своє становище в польській справі, прийшовши до висновку, що союзники мусять задовільнити інтереси СРСР не тільки стосовно Польщі, але й цілої Центрально-Східної Європи, як "сфери впливу" Радянського Союзу. На їхню думку, такий поворот справи дозволяв не допустити відродження в майбутньому німецького реваншизму.

520

Під час Другої світової війни

На початку квітня 1943 р. гітлерівські засоби масової інформації поширили відомості про віднайдення в Катинському лісі біля Смоленська масових захоронень польських офіцерів, знищених органами НКВС СРСР у 1940 р. 17 квітня польський уряд звернувся до Міжнародного Червоного Хреста в Женеві з проханням з'ясувати справу. Наміри гітлерівців були зрозумілі: вони намагалися внести напруження у стосунки союзників. И. Сталін вміло використав ситуацію для компрометації польського уряду в очах західних керівників Великої Трійки. 21 квітня він скерував особисті листи до У. Черчі-лля і Ф. Рузвельта, в яких звинуватив уряд В. Сікорського у змові та взаємодії з гітлерівцями проти СРСР. У. Черчілль надіслав негайну відповідь, в якій засуджував дії польського уряду, але пояснював їх тиском на В. Сікорського з боку правих сил. Він просив не розривати стосунків з польським урядом, оскільки відхід В. Сікорського призведе до влади "когось гіршого". Незважаючи на це, в ніч з 25 на 26 квітня 1943 р. нарком закордонних справ СРСР В. Молотов вручив польському послові в Москві Т. Ромеру ноту про розрив дипломатичних відносин з еміграційним урядом. Приводом для цього стала "Катинська справа", яка нібито виявила "змову" поляків і гітлерівців у проведенні ворожої кампанії проти СРСР. Містилося також положення, яке стало дійсним приводом розриву відносин: це була непоступливість польського уряду в справі ЗУ і ЗБ . Польське посольство та місії були змушені залишити територію СРСР. На той час у розпорядженні И. Сталіна вже була група поляків, готова виконати його вимоги.

Розрив дипломатичних відносин з СРСР посилив опозицію проти В. Сікорського, яка звинувачувала його у поступливості на користь СРСР. Гостра критика діяльності уряду лунала з польських військових кіл, згуртованих навколо ген. В. Андерса на Близькому Сході. У цій критиці відчутними були наміри відігравати впливову роль у тогочасній європейській політиці. Проте такі прагнення не ґрунтувалися на реальних можливостях польського уряду, який перебував у повній залежності від волі керівників Великої Трійки. З них найбільший вплив на майбутню долю Польщі мав радянський диктатор, війська якого в другій половині 1943 р. розпочали похід на захід, що повинен був привести до Польщі. Розрив відносин з Москвою, небажання піти на компроміс у територіальному питанні залишали польський уряд на узбіччі європейських справ. До цього додалася трагічна загибель ген. В. Сікорського. Літак, на якому він повертався з інспекційної поїздки на Близький Схід, 4 липня 1943 р. з невідомих причин впав у море в районі Ґібралтару (вцілів тільки чеський пілот Е. Прхал). Новим прем'єром став людовець Станіслав Мшолайчик, а посаду Головного командувача ПЗС посів генерал К. Соснковський. Перед урядом постали складні проблеми захисту інтересів Польщі на заключному етапі Другої світової війни.

Український національний рух. Початок німецько-радянської війни активізував Рух Опору в усіх окупованих країнах, в тому числі на теренах колишньої II Речі Посполитої. Після окупації німецькими військами України та Білорусі вони були поділені між двома німецькими райхскомісаріатами - "Україна" і "Остланд". Землі Галичини були приєднані як окремий дистрикт "Галіція" до Генерального губернаторства (як землі, що входили до колишньої Австро-Угорщини). Під час відступу радянських військ у тюрмах ЗУ і ЗБ були виявлені десятки тисяч трупів ув'язнених

Для доведення своєї "невинності" радянське керівництво після звільнення Смоленщини від гітлерівців на початку 1944 р. створило спеціальну комісію з радянських лікарів, військових і священослужителів, яка лицемірно оголосила перед світом, що розстріл польських військовополонених у Катинському лісі здійснили '"німецько-фашистські загарбники". Тільки у 1992 р. російський уряд передав Польщі документи про вчинений органами НКВС злочин.

521

Історія Польщі

поляків, українців, білорусів, євреїв та інших, яких за розпорядженням НКВС було вбито, щоб не вивозити на схід. Слідом за німецькими військами на окуповані терени Галичини, Волині, а потім і Наддніпрянщини прибули члени похідних груп ОУН-М і ОУН-Б, які намагалися створювати осередки української адміністрації, що могли стати зародком майбутньої Української держави. Користуючися з певної невизначеності політики вищих гітлерівських кіл, одна з похідних груп ОУН-Б ЗО червня 1941 р. проголосила у Львові утворення самостійної Української держави, яка повинна була стати союзником Німеччини. її уряд очолив заступник С. Бандери Ярослав Стецько. Галицькі українські діячі вітали цю подію. Однак вже через тиждень, за наказом Гітлера, німці заборонили будь-яку діяльність уряду Я. Стецька, а організаторів "самочинного" проголошення відправили до німецьких концтаборів. Трагічна доля спіткала також українських націоналістів у Наддніпрянщині - створена діячами ОУН-М у Києві восени 1941 р. Українська національна рада була розпущена, а сотні націоналістів розстріляні або відправлені до концтаборів. Це змусило ОУН-Б перейти на позиції боротьби з німцями.

Якщо у райхскомісаріаті "Україна" українці були позбавлені всіх прав і піддавалися жорстокій експлуатації, то в ГГ вони отримали певні можливості ведення соціально-допомогової й культурної роботи під керівництвом УЦК В. Кубійовича. Німці використовували тут українців і поляків у загонах допоміжної поліції (Schutzmannschaften). Враховуючи антирадянські настрої українців, гітлерівці наприкінці 1941 р. почали серед українців набір добровольців до частин СС, створили спеціальні охоронні загони (Hilfswillige) з військовополонених (українців, грузинів, вірменів та ін.). У 1943 р. гітлерівці погодилися на формування української дивізії СС "Галичина", створювали окремі українські батальйони і частини. Разом з тим, вони не припускали можливості визнання Української державності у будь-якій формі. Українці були допущені в Галичині до нижчих щаблів адміністрації. Українська поліція й охоронні загони (як і польські) використовувалися гітлерівцями для окремих репресивних акцій, охорони концтаборів тощо. Усі ці дії породжували серед поляків та євреїв Галичини уявлення про "співпрацю" українців з німцями, про "український колабораціонізм". Однак вимушена "співпраця" українців з окупантами (зрештою і поляків) не пояснювалась ідейними мотивами, а була наслідком пристосування до обстановки. Крім того, українці Галичини зазнали таких самих репресій і депортацій, як і поляки (євреї винищувалися повністю), організували своє підпілля, яке керувалося власними національними інтересами. Незважаючи на подібність ситуації, в якій опинились українці та поляки у ГГ, внаслідок тривалого поширення багатьма сторонами - в тому числі польською, радянською, німецькою, - міфу про особливий "український колабораціонізм" стосунки між двома провідними націями ГГ в роки війни перебували у вкрай напруженому стані.

Після червня 1941 р. польське підпілля на окупованих землях швидко зростало і зміцнювалось. Цьому сприяла зайнятість німецької адміністрації справами війни. Особливо швидко розвивався підпільний рух у ГГ. До конспіративної діяльності переходили партії, громадські організації, окремі групи людей. Упродовж 1941-1943 pp. в окупованих землях, на думку істориків, була створена справжня "підпільна держава", яка спиралася на патріотичні почуття населення й традиції польської конспірації XIX-XX ст. Політичні партії та групи організовували власні військові організації, налагоджували випуск і поширення нелегальних видань. Людовці творили конспіративні структури СЛ "Рох" і збройні загони Батальйонів хлопських, соціалісти - підпільні структури ППС-ВРН (Вольносць, рувносць, нєподлєґлосць) і військові загони Соціалістичної бойової організації, ендеки - Народові збройні сили (НСЗ) тощо. Існувало багато нелегальних військових організацій без окресленої політичної прина-

522

Під час Другої світової війни

лежності. Політичним центром підпілля залишалася Делегатура, яка підтримувала зв'язок з еміграційним урядом. У 1941-1943 pp. її центральні та місцеві органи розширилися. Було утворено 15 департаментів, які виконували функції міністерств, у тому числі Департамент освіти і культури, який організував таємне навчання і соціальну допомогу інтелігенції; Департамент інформації та пропаганди, що видавав нелегальні часописи і літературу; Департамент праці та соціальної опіки; Департамент внутрішніх справ та ін. Делегатура збирала інформацію про становище і настрої поляків, обстановку на окупованих землях, організовувала допомогу постраждалим, утримувала зв'язок з урядом. При Делегатурі існував