Зашкільняк- Історія Польщі

залишалося непевним. Міщанство різко диференціювалося за національною ознакою -переважно на поляків і євреїв. Останні дещо переважали. При цьому в колишній прусськіи дільниці євреїв було мало, а в інших вони займали переважні позиції в торгівлі та ремеслі. Єврейські ремісники опанували такі галузі, як виробництво скляних

492

Польська Республіка в 1918-1939 pp.

виробів, бляхарство, шкіряні промисли. У східних районах країни і в центрі ремесло й торгівля майже повністю перебували в руках євреїв. У Східній Галичині порівняно швидко збільшувалася група українських ремісників і дрібних власників. Це служило додатковою причиною національних конфліктів між поляками та євреями, поляками та українцями.

У вказаний період зросла чисельність і вплив нової соціальної верстви - інтелігенції, або людей, пов'язаних з розумовою працею чи творчістю. До неї відносилися чиновники, інженерні працівники, вчителі, люди вільних професій, літератори, митці, духовенство. Наприкінці періоду їх налічувалося 1,5 млн. осіб. Серед інтелігенції теж можна виокремити кілька груп: інтелектуальні кола і високопоставлених чиновників з вищою освітою, чиновників середньої ланки, вчителів, нарешті, нижчу категорію людей нефізичної праці (майстри, нижчі чиновники тощо). Інтелектуальна еліта була нечисленною, групувалась у великих містах та їх наукових і творчих осередках. Матеріальне становище інтелігенції було відмінним: вищі сфери були привілейованими, становище нижчих постійно знаходилася під загрозою безробіття. Проблеми і конфлікти в середовищі інтелігенції виникали переважно на національному грунті. Інтелігенція єврейського походження була численною серед представників вільних професій (лікарі, правники, літератори), але до влади й адміністрації її не допускали. Українська інтелігенція теж була відкинута на другий план і трактувалася властями інструментально.

Окремий щабель у соціальній структурі займали великі земельні власники - земельна і родова аристократія. Підставою їх життя були кілька десятків тисяч великих земельних маєтків. Вони чинили неспівмірний щодо їхньої кількості вплив на суспільство, економіку, політику. Великі землевласники культивували традиції давньої шляхти й аристократії, відрізнялись від решти соціальних верств матеріальними умовами і способом життя, пов'язаннями з європейською аристократією. Вони становили нечисленну, але добре згуртовану групу населення, яка намагалась зберегти і поширити патріотичні шляхетські традиції. До них належали магнатські родини Радзивіллів, Потоцьких, Сангушків, Сапєг та ін.

До буржуазної верстви належало менше 1 % населення (з родинами близько 300 тис. осіб). її чисельність у міжвоєнний період практично не зросла, а сфера впливів частково обмежувалася присутністю іноземного капіталу й розширенням державного сектору в економіці. Символом польської буржуазії було об'єднання Левіатан (Центральний союз польської промисловості, гірництва, торгівлі та фінансів). Буржуазія відзначалася чітким поділом за етнічною приналежністю: поляки в її середовищі становили менше 50 %, решта припадала на євреїв, німців та ін.

Правлячий табір міжвоєнної Польщі не становив окремої верстви, але творив політичну еліту, обриси якої стали особливо чіткими після 1926 р. Дослідження виявили цікавий факт: за соціальним походженням найбільшу групу політичної еліти міжвоєнної Польщі складали вихідці з родин великих землевласників (24 %), а серед еліти влади їх частка була ще більшою (43 %). Водночас за джерелами утримання великі землевласники (8 %) поступалися лише селянам (10 %), а серед еліти влади налічували 10%, поступаючися лише вищим офіцерам і чиновникам (35%). Це значною мірою пояснює тривалість і поширеність шляхетських традицій серед правлячих кіл міжвоєнної Польщі і слабкість демократичних тенденцій. З травня 1926 р. спостерігалося зменшення репрезентативності добору політичної еліти країни, водночас зростала дистанція між нею та суспільством. Один з уважних спостерігачів табору санації ген. Я. Ромер у 1927 р. писав: "Але дуже важливим недоліком є ізоляція уряду від народу і монополізація урядових посад пілсудчиками без огляду на [їх] кваліфікацію... Між Маршалом (при сильній участі камарильї) і народом виникав чимраз вищий і грубший

493

Історія Польщі

мур, біля Маршала залишаються самі пілсудчики, а серед них багато тільки кар'єристів, посередніх за здібностями, знаннями, характером".

Поляки становили більшість у відродженій Польщі. їхня суспільна свідомість формувалася під величезним впливом національної ідеології, біля новочасних підстав якої стояли ендеки, а також наслідки війн за кордони держави. Глибоко вкоріненим було переконання про справедливість польських кордонів на сході. Про це писали й промовляли політики та публіцисти різних політичних орієнтацій. Характеризуючи ці настрої, відомий історик А. Шельонґовський писав: "Кордони сучасної Польщі тому випливають не з положення окраїн держави або кресів, а з посилки єдиного спільного ядра, яке створює етнічна польська стихія. Під цим кутом зору сучасна політична мапа Польщі якнайбільше нагадує етнографічну мапу з усіма її випадковостями і тільки малим відступом на сході на користь історії й топографії з відходом від засади етнічної чистоти". Меншою мірою притягали увагу поляків "західні креси", поза Верхньою Сілезією і Помор'ям, які вважалися польськими теренами, а також українські землі на схід від Збруча. Підставою такого уявлення було давнє переконання про те, що Польща є найбільш східною частиною західної

(латинської) цивілізації ("пшедмуже Еуропи"), в той час як західний кордон є наслідком польськонімецького компромісу і в майбутньому може бути переглянутий. Прихильниками і пропагандистами ідей "пястівської Польщі" з кордоном по Одрі і Нисі Лужицькій були ендеки, які з недовірою ставилися до "ягеллонської Польщі" з її поглядами, зверненими на Схід. Серед крайніх націоналістичних кіл набули поширення ідеї "великодержавності", які штовхали країну до експансіоністських дій як на Сході, так і на Заході. "Держава, позбавлена прагнень, що виходять за межі її кордонів, є, на наш погляд, безвольним об'єктом, який підпорядковується чужим ворожим раціям, об'єктом, призначеним для знищення", -писали публіцисти радикального санаційного Легіону молодих. Натомість "федеративні" візії Ю. Пілсудського та пілсудчиків на Сході поділяла незначна частина польського суспільства, вважаючи їх нереальними (до прихильників ідеї належали частина соціалістів, людовців і консерваторів).

У трактуванні нації серед більшості поляків переважали погляди, сформовані ендеками на основі великодержавної ідеї Речі Посполитої. Згідно з нею нація є не тільки культурно-духовним феноменом, а й політичним. Тому до складу польської нації включалися також народи, які зазнали політичного й культурноцивілізаційного впливу поляків і Польської держави. Фактично від ідеї державництва до "державного націоналізму" еволюціонували в міжвоєнний період погляди провідних представників правлячого табору санації. Освіта, виховання, пропаганда, що проводились у загальнодержавному масштабі, спричинили зростання почуттів національної приналежності та партіотизму, подолання регіональних "патріотизмів" серед більшості польських верств на грунті державності. Абсолютна більшість поляків (як і ідеологи більшості політичних партій та груп) трактували Польщу як "національну державу". Національні меншини сприймалися як неодмінний елемент кожної європейської держави і другорядний чинник державотворення. Єдиним винятком була справа Східної Галичини і проблема її автономії. У ставленні до національних меншин вирізнялося кілька провідних течій. Ендеки дотримувалися поглядів про культурну й цивілізаційну нижчість українців і білорусів, які не досягли рівня "політичної нації", тому підлягають асиміляції. Державницькі прагнення цих народів ототожнювалися передусім з "німецькими інтригами" проти Польщі. Ліберально-демократичні кола, пов'язані з соціалістами й людовцями, погоджувалися з наданням українцям і білорусам автономії в складі Польщі. Один з прихильників польсько-українського порозуміння Т. Голувко зазначав: "Якщо хочемо, щоб українці пішли на угоду з нами, мусимо дати їм більше, ніж вони мали в Австрії"'.

494

Польська Республіка в 1918-1939 pp.

Однак і в міркуваннях цих кіл не було жодного сумніву щодо прав Польщі на Східну Галичину, Волинь, Підляшшя і Полісся. Незалежну Україну вони погоджувалися бачити лише за Збручом. Але й такі помірковані погляди не були поширені серед польської громадськості, не переважали серед соціалістів, людовців, консерваторів. Через десять років після утворення Польщі представник санаційного табору С. Сроковський був змушений визнати, що "дотеперішнє наше ставлення до українців і білорусів (...) зовсім не допровадило до їх прихилення до польської державності, а навпаки, з кожним роком виявляє все більшу неприязнь цих етнічних груп до Польщі і польськості". Проте більшість поляків схилялася до трактування українського та білоруського національних рухів як таких, що спровоковані німцями або більшовиками. Особливо непримиренні позиції стосовно українців займали польські кола в самій Східній Галичині, де вони перебували знаходилися під переважним впливом ендецької ідеології. За їх ініціативою 1930 р. було створене Товариство захисту східних земель, яке поширювало гасло "Польща передусім для поляків". Націоналістичні гасла з одного боку (поляків) підсилювали радикальні настрої з протилежного (українців). Наслідком було зростання напруженості і міжнаціональні конфлікти. У спогадах польських осадників на Волині зазначалося: "У нас на Волині усі повинні належати до Стрілецького союзу, оскільки ми оточені з усіх боків русинами, котрі настроєні до нас погано". Подібні рапорти напливали до властей зі Східної Галичини, Полісся.

Складним було ставлення до євреїв. На відміну від Слов'янських меншин, вони не займали компактних теренів, а були розпорошені по всій країні, переважно по містах і містечках. Єврейське населення здебільшого належало до дрібновласницьких верств, становлячи до 70 % серед торговців і ремісників. Суперечності в цій сфері між поляками та євреями сприяли зростанню антисемітизму. Засади останнього були закладені ендека-ми, які вважали, що євреї не піддаються асиміляції й несуть зі собою культурні елементи, ворожі польській нації. Поширення неприязні до євреїв було також результатом замкненості життя єврейських громад і відчуженості їхніх традицій. З євреями пов'язували проникнення радикальних комуністичних ідей. У 30-х роках антиєврейська кампанія в засобах масової інформації набрала поважних розмірів і спричинила кілька антисемітських погромів, конфліктів у вищих школах, появу закликів, щоб євреї виїжджали до Палестини. Єврейське питання в міжвоєнній Польщі виявилось складнішим від українського та білоруського, оскільки його не могли розв'язати проблеми кордонів, автономій тощо. У публіцистиці підкреслювалося, що "саме верства євреїв, незважаючи на багатовікове співжиття з польською нацією, є чужим елементом у польському суспільстві..."

Німецька спільнота в Польщі здебільшого складалася із заможних селян і кваліфікованих робітників, які досить компактно заселяли три західні воєводства. Завдяки добрій організованості в кооперації, товариствах, церковних громадах вона утворювала згуртовану етнічну групу. її становище та

ставлення влади до них визначалися переважно міжнародними обставинами. У зв'язку з цим (а також впливами ідеології ендеків) у польському суспільстві склався негативний стереотип німця. У ньому переважав образ брутального солдата, який "шанує тільки силу, переконаний у власній вищості й нав'язує до традицій хрестоносців". Однак серйозних проблем з німецькою меншиною польська влада не мала.

Проблеми національних меншин були тісно пов'язані зі справами віровизнання і конфесій. Конфесійна приналежність більшості співпадала з національною ідентифікацією населення. Найяскравіше це проявлялося серед прихильників юдаїзму, які повністю ототожнювалися з євреями (за переписом 1931 р. 9,8% населення). Греко-католицьке віровизнання майже завжди свідчило про українську ідентифікацію (хоча

495

Історія Польщі

були й поляки греко-католики - 10,4%). До православного віровизнання признавались українці Волині й Полісся, білоруси та росіяни (11,8%). Більшість німців були протестантами (2,6 %), хоча траплялися серед них і поляки. Католицьке віровизнання (64,8 %) охоплювало переважно поляків, а також частину українців, німців, литовців, білорусів.

Католицька церква була добре розбудована й володіла певними привілеями в суспільному житті. Вона мала 20 дієцезій і архідієцезій, 5 тис. приходів (парафій), налічувала 10 тис. священиків і близько 20 тис. черниць і ченців. Греко-католицька церква переважні впливи мала в Східній Галичині, де діяли 2 тис. приходів і 2,5 тис. священиків, що підпорядковувалися митрополії у Львові. Кількість православних досягала 5 млн. осіб, здебільшого українців і білорусів, підпорядкованих російському духовенству. Державні чинники прагнули усунути залежність православної ієрархії від Москви і створити українську православну церкву. На цьому ґрунті виникали спори та конфлікти, які часом набирали гострих форм. Протестанти були поділені на кілька конфесій, серед яких найвпливовішими були лютерани. Іудеї об'єднувалися у 800 громадах, які займалися не тільки релігійними, а й соціальними та культурними питаннями. Інші віровизнання (мусульмани, караїми тощо) не мали багатьох прихильників.

Утворення і розвиток незалежної Польщі, суспільно-політичні процеси в ній, а також зміни на міжнародній арені й технічний прогрес вчинили величезний вплив на суспільну свідомість поляків. Зазнав змін образ світу і людини в ньому, що не могло не позначитися на суспільній свідомості й культурних здобутках польського суспільства. Утворення держави розпочало й швидко просунуло вперед національну та культурну інтеграцію польської нації, формування загальнонаціональної культури. Важливим моментом культурного розвою була демократизація міжлюдських стосунків, освітній, соціальний, політичний і культурний поступ ширших верств суспільства, які отримали більший доступ до культурних цінностей. Хоча соціальний поділ ще залишав помітні перегородки між верствами, зберігав культурні відмінності між окремими групами населення, але загальна тенденція суспільного розвитку позначалася серйозними зрушеннями в традиційній становій замкненості.

Нові засоби комунікації внесли відчутні зміни у поширення культурних здобутків серед різних верств населення. У незалежній Польщі стрімко зросла кількість періодичних видань - газет і часописів різних напрямів і відтінків. Здобуття незалежності більшістю творчих особистостей сприймалося як настання "ери свободи". Якщо в 1918 р. у польських землях видавалося близько 500 назв періодики, то наприкінці періоду їх кількість перевищувала 2600; 80 % видань виходило польською мовою. Поширилося друкування тижневиків, які вміщували багато публіцистики й літературних творів; серед них популярними були Вядомосці літерацкє, Ттоднік літерацкі, Свят, Ілюстрованії кур'єр цодзєнни. Велику кулькість періодичних видань друкували політичні партії та громадські організації. Кожен політичний табір мав своїх відомих публіцистів, які вели полеміки з актуальних питань того часу. Ендеки мали під своїм впливом газети Кур'єр варшавскі, Газета львовска, Ґазета варшавска, Кур'єр познанські; консерватори зберігали під контролем краківський Час, християнські демократи -Жечпосполіту, Ґлос народу, пілсудчики - Кур'єр польскі. Багато періодичних видань друкували соціалісти: Роботнік, Напшуд, Дзєннік людови. Свої видання мали людовці -Пяст, Визволене, Ґазета хлопска. Популярністю користувалися католицькі видання Мали дзєннік, Пшегльонд повшехни, Пшегльонд вспулчесни. До комуністичного табору були наближені Нова культура, Плуг. Свої видання мали національні меншини - німці, білоруси, українці. У 30-х роках українці друкували понад 140 періодичних видань, серед яких найвпливовішими були Діло, Громадський голос, Зоря.

496

Польська Республіка в 1918-1939 pp.

Новий імпульс для розвитку отримала мережа бібліотек і читалень, які діяли передусім при громадських організаціях. У 30-ті роки налічувалося понад 9 тис. загальних і 26 тис. шкільних бібліотек, які обслуговували до 1 млн. читачів. Особливою популярністю користувалися твори Г. Сєнкевича, Б. Пруса, Е. Ожешко, В. Реймонта, С Жеромського, а серед зарубіжних авторів - В. Гюго, Е. Сінклера, А. Дюма, О. де Бальзака, Л. Толстого. Продовжували культурно-просвітницьку діяльність громадські товариства, створені у часи неволі - Польська мацєж школьна, Товаристо школи людової. У 1923 р. соціалісти створили Товариство університету роботнічого, яке незабаром мало вже близько 200 відділень і організовувало загальнопольські робітничі фестивалі та злети.

Надзвичайне значення для поширення культури серед мас мало радіо. Перша радіостанція була

створена у Варшаві 1925 p., а в 1939 р. їх було вже 11. Кількість абонентів зросла з 48 тис. у 1926 р. до понад 1 млн. у 1939 р. Радіопередачі, крім політичного інформування і пропаганди, відіграли велику роль у популяризації польської літератури й музичної культури. У 1937 р. польські радіостанції передали 394 радіовистави й літературні бесіди.

Усе більшої популярності набував кінематограф. У 1925 р. на екранах кінотеатрів демонструвалося 1077 фільмів, переважно закордонного виробництва (польських - 74). Монопольним виробником польських фільмів була кіностудія Сфінкс, на якій були виготовлені німі фільми Поклик моря, Шалені, екранізації творів А. Міцкевича, В. Реймонта, С Жеромського, Ґ. Запольської. У 1929 р. почалося поширення звукового кіно. Це привернуло увагу багатьох письменників і діячів культури, які готували сценарії. У 1929 р. було засноване творче об'єднання Старт. У ньому розпочали творчу діяльність талановиті режисери Александр Форд (Легіон вулиці, 1932), Юліуш Гардан (Вирок життя, 1934) та ін. Проте кінематограф за своїм впливом ще поступався літературі та радіомовленню.

Незалежність сприяла розширенню впливу театрального мистецтва. Виникли десятки нових театрів, зокрема на землях Великопольщі, Помор'я та Сілезії, збільшилася кількість любительських театральних колективів. У 1936 р. діяло 103 театри (47 постійних і 56 пересувних). Завдяки талановитим режисерам і драматургам театр набув соціального значення. У 1937 р. драматичні вистави відвідали 5,5 млн. глядачів. Девізом театрального руху стали слова режисера Стефана Ярача "Хочемо бути живим театром". Йому належала ідея створення "політичного театру", пов'язаного з життям демократичних верств. У 1919 р. Юліуш Остерва заснував у Варшаві театр Редута (з 1925 р. у Вільно), який прагнув поширити мистецтво в масах, наблизити до реального життя. З іменем Арнольда Шифмана був пов'язаний розквіт Театру Польського у Варшаві, який став кузнею талановитих режисерів і акторів. Великі заслуги в розвитку театрального мистецтва мав варшавський Театр ім. В. Богуславського, в якому працювали режисери Леон Шіллер і Александр Зельверович. Л. Шіллер реалізував ідею "монументального театру", завданням якого була інсценізація творів польських романтиків ("Дзяди", "Кордіан", "Небожественна комедія" тощо). Не менший успіх мали театри Кракова, Львова, Вільна. У популяризації мистецтва важливу роль відігравали аматорські театральні колективи, яких у 1931 р. налічувалося 1966. Загальна тенденція наближення театру до мас не сприяла розквіту академічних форм театрального мистецтва - опери та балету. У 1939 р. залишилося тільки два оперні колективи, не було балетних.

Спори навколо культури. Загальним настроєм більшості поляків, який запанував після проголошення незалежності, було радісне піднесення, почуття приходу "ери свободи" і здійснення мрій. З перших днів незалежності в публіцистиці та літературі взяли гору оптимістичні ідеалізовані візії як минулого, так і майбутнього. С. Жером-

497

Історія Польщі

ський у загальному піднесенні писав: "У своїй прихованій сучасній величі має він (польський народ - Л.З.) найглибшу з усіх народів світу тугу до великого наступу свого духу". Однак уже перші роки незалежності, боротьба за кордони поклали початок роздвоєнню суспільної свідомості. З одного боку, ідеалізація минулого, наголос на національних цінностях торували шлях великодержавному націоналістичному баченню ролі Польщі та поляків в сучасному світі. З другого боку, поступово набирали сили демократичні традиції, які спиралися на визнання громадянських прав народів і осіб. У Декларації прав молодого покоління Польщі, оголошеній 1936 р. часописом "Попросту", підкреслювалося право всіх народів на рівноправне трактування: "Виховані на традиціях боротьби за свободу свого народу, а також інших народів, пам'ятаючи нашу 150-річну неволю, вважаємо необхідним визнати право на власну національну культуру і автономію тим націям, які заселяють польські землі, бо ж не може бути вільним народ, який утискає інші народи". Упродовж всього міжвоєнного двадцятиліття в суспільній свідомості поляків залишилася роздвоєність між традицією велико державності і "цивіліза-ційного покликання" Польщі та усвідомленням нових історичних реалій, які диктували мислення новими демократичними категоріями.

Дилема національної свідомості поляків поглибилася внаслідок гострої соціально-політичної боротьби. Пілсудчики після приходу до влади 1926 р. зробили спробу поширити нову модель патріотизму, який би на перше місце ставив ідею держави, що є вище інтересів окремих партій, угруповань, класів. Один з ідеологів санаційного табору А. Скварчинський багато сил і таланту віддав пропаганді ролі держави як основного гаранта виховання громадської особистості, не зауважуючи суперечностей між державою і громадянським суспільством, між державною нацією і "недержавними" народами. Проте ідеологія "державницького виховання" не запустила глибокого коріння в суспільну свідомість, їй протистояв сильний вплив "національного виховання" ендеків і "соціального виховання" лівих політичних сил.

Якщо у сфері політичної свідомості йшла дискусія про пріоритет держави, класу, то у галузі духовної культури точилися спори навколо питань елітарного і егалітарного призначення морально-етичних цінностей. Утворення незалежної Польщі чимало культурних діячів і митців сприйняли як прояв свободи пошуків вищих духовних орієнтирів, непідвладних епосі. Перші післявоєнні роки стали часом вибуху авангардних течій у літературі та мистецтві, які нав'язували до пошуків Молодої Польщі. Під впливом нових філософських течій авангардисти заперечували традиційні схеми сприйняття й ставлення до життя, пропагували плюралістичне індивідуалізоване бачення світу. Художник і філософ Леон Хвістек у книзі

Багатоманітність дійсності у мистецтві (1921) переконував, що "дійсність не може бути зведена до однієї системи", яка обмежує творчість особистості, стверджував потребу визволення митця від рамок традицій і повсякденності. З другого боку, цим елітарним тенденціям протистояла течія, яка закликала наблизити культурні здобутки до мас, "вірою і правдою" служити простому народу, підносити його культурний рівень і розуміння суспільних процесів. На думку її представників, література і мистецтво покликані давати критичний аналіз дійсності, допомагати кожній людині робити свідомий вибір у розв'язанні складних суспільних проблем, які повсякденно виникають у реальному житті. З віддаленням від 1918 р. і поступовим спаданням національної ейфорії ця течія реалістичного відтворення дійсності набула більшого значення.

Одною зі складних проблем, яку довелося вирішувати з утворенням держави, були справи освіти. На землях, що увійшли до складу Польщі, освітній рівень населення був незадовільним. Якщо в колишній прусській дільниці неписьменність серед осіб віком понад 10 років становила 5 %, то на Поліссі - 71 %, а загалом по країні - 33 %. Тому в

498

Польська Республіка в 1918-1939 pp.

одній з перших декларацій польського уряду від 20 листопада 1918 р. йшлося про створення "загальної, світської, безкоштовної школи, однаково доступної для всіх". 9 лютого 1919 р. з'явився декрет про обов'язкове навчання у семирічній загальній школі. Однак реалізувати його в умовах війн і руйнувань було непросто. У лютому 1922 р. сейм ухвалив закон, за яким створення та утримування загальних шкіл покладалося на місцеве самоврядування. Кількість загальних шкіл зростала поступово: у 1910 р. було 18404 загальних школи, 1922/23 pp. - 27515, 1938/39 pp. - 28881. Напередодні війни навчанням було охоплено майже 5 млн. (або 90 %) дітей шкільного віку. Брак коштів не дозволив забезпечити загальну початкову освіту для всіх дітей віком від 7 до 14 років, більшість шкіл (75 %) були одно- і двокласними; до семирічних шкіл було записано лише трохи більше 15 % дітей. Однак ситуація з шкільництвом була різною в містах і селах, у різних регіонах. Якщо в західних і центральних воєводствах до початкової школи ходили 95-100 % дітей, то у східних - до 70 %. Продовжували діяти різноманітні громадські організації, які влаштовували курси для дорослих. Усе це дало змогу поліпшити справу з освітнім рівнем суспільства: якщо у 1921 р. неписьменних у віці понад 10 років було 33 %, то в 1931 р. - 22 %, а в 1939 р. - 20 % (у східних воєводствах -48 %).

Ще складнішою була проблема підготовки вчителів, брак яких особливо відчувався на селі. Запроваджені декретом 1919 р. вчительські семінарії, що передбачали п'ятирічне навчання, не встигали готувати потрібні кадри. У 1923 р. тільки 60% вчителів мали фахову освіту, а на початку 30-х років - 80 %. Серйозною проблемою були зміст і характер навчання. У квітні 1919р. у Варшаві пройшов Перший освітній з'їзд ("вчительський сейм"), на якому відбулася гостра дискусія щодо ідеологічного обличчя польської школи. Більшість учасників підтримала засади демократизації системи освіти, рівного доступу до неї вихідців з різних верств, скасування бар'єрів між різними типами шкіл, обмеження релігійного виховання учнів уроками релігії. Проте чимапо постулатів з'їзду залишилися добрими побажаннями, зіткнувшися з реаліями. Це було помітним в справі освіти національних меншин. Закон 1924 р. покладав утримання національних шкіл на громади, надаючи державну підтримку утраквістичним (двомовним) школам, які проводили курс на асиміляцію передусім українців і білорусів. Тільки німці змогли утримати чималу кількість національних шкіл різного рівня. Освітня реформа 1932 р. уніфікувала систему шкільництва і разом з тим обмежила доступ молоді до середньої і вищої освіти: на базі семирічної загальної школи запроваджувалися ще дві ланки середньої освіти - чотирирічна гімназія і дворічний ліцей, між якими пролягали серйозні випускні іспити ("матура"). Водночас реформа модернізувала програми навчання, відвела більше місця вивченню природничо-математичних дисциплін.

Закінчення середньої школи (ліцею) відкривало вперед випускникам широкі можливості соціального авансу. Гімназії та ліцеї становили елітарний рівень освіти: їх було небагато (у 1938 р. - 769 гімназій і 604 ліцеї), а плата за навчання високою. Більшість випускників середньої школи походили з привілейованих заможних верств. Гімназії були трьох типів: класичні, гуманітарні і математичноприродничі (85 % -класичні або гуманітарні). За весь міжвоєнний період дипломи про середню освіту одержали 250 тис. осіб, у тому числі випускники професійних училищ, які поряд з освітою отримували певний фах у ремісництві, торгівлі тощо. У 1938 р. діяло 764 професійні училища і 74 вчительські семінарії. Вчителі загальних шкіл у соціальній ієрархії стояли невисоко, значно поступаючися вчителям гімназій та ліцеїв. Таке становище вчителів зближувало їх з демократичними верствами, надавало їхнім поглядам соціального забарвлення. Разом з чисельністю зростав вплив цієї соціальної групи на суспільство.

499

Історія Польщі

Значної розбудови і зміцнення зазнала вища школа. На момент проголошення незалежності діяло три університети (у Кракові, Львові, Варшаві) і дві політехніки (у Львові та Варшаві). У 1919 р. було відкрито Познанський університет, відновлено роботу Віленського університету, створено Католицький університет у Любліні. У наступні роки відкрили двері Гірнича академія в Кракові, Головна школа сільського господарства у Варшаві, Академія мистецтв у Варшаві та ін. На кінець періоду діяло 16 державних і 11 приватних вищих шкіл, в яких навчалося понад 50 тис. студентів (42 % у Варшаві). За

двадцятиріччя дипломи про вищу освіту одержали 83 тис. осіб. Вищі школи поділялися на академічні та неакадемічні. Академічні вищі школи (13) мали право надавати наукові ступені й користувались автономією. Закон 1933 р. обмежив автономні права академічних вищих шкіл. Висока плата за навчання і проживання в місті обмежували доступ до університетів вихідців з бідніших верств. Проте польська інтелігенція, яка формувалася також з випускників вищих шкіл, давала високі зразки гуманістичного ставлення до соціальних і політичних проблем тогочасного життя.

З вищими школами тісно пов'язувався розвиток науки. Вже у 1919 р. вийшли друком два томи Науки польської, на сторінках якої обговорювався стан наукових досліджень і потреби їх розвитку. Найбільшого успіху та визнання досягли в Польщі математика і логіка. Особливі заслуги в їх розвитку мали львівська і варшавська математичні школи. У Львові працював один із засновників функціонального аналізу і лінійних пристроїв Стефан Банах (1892-1945) і спеціаліст з теорії подібностей Гую Штейнтауз (1887-1972), у Варшаві - Вацлав Серпінський і Казімєж Куратовський. Тісно пов'язаною з математикою була школа математичної логіки, представлена іменами Станіслава Лєсьневського, Альфреда Тарського. У Варшаві виник центр експериментальної фізики, очолюваний знаним дослідником явищ люмінісценції Стефаном Пеньковським (1883-1953). Проблемами теоретичної фізики успішно займався Чеслав Бялобжеський (1878-1953). Важливу роль у підготовці наукових кадрів і дослідженні фізико-хімічних процесів відіграв Заклад фізичної хімії Варшавського університету, який очолював Войцєх Свєнтославський (1881-1968). У галузі астрономії й фізики високо цінувалися праці Тадеуша Банахевича (1882-1954) з Кракова. Слабше розвивалися технічні науки, котрі вимагали значних коштів для придбання обладнання і матеріалів. Але й тут широке визнання здобули новаторські підходи до конструкцій мостів львівського вченого Стефана Брили (1886-1943).

Дослідження філософів розвивали творчий доробок львівської школи К. Твардов-ського, учні якого перенесли свою діяльність до Варшави. Тут публікував свої праці відомий вчений, засновник праксеології (теорії про добру працю) Тадеуш Котар-бінський (1886-1981). Визнання здобули праці в галузі логіки Казімєжа Айдукевича, історії філософії- Владислава Татаркевича (1886-1980). Філологи продовжили традиції попереднього періоду працями з порівняльного мовознавства і славістики, де з'явилися нові імена - Тадеуша Сінка (1877-1966), Тадеуша Лєр-Ставінського (1891-1965), продовжували наукову творчість А. Брюкнер, К. Нітш, Я. Розвадовський. Відома школа у вивченні античної цивілізації була представлена іменами Л. Стернбаха, Т. Зєлінського, Р. Таубеншляґа. Підстави гуманістичної соціології накреслив Флоріан Знанецькии, який повернувся до Познані з США.

Бурхливий розвиток заторкнув історіографію, в якій утвердився плюралізм оцінок минулого. Неоромантичні тенденції поступилися місцем утвердженню незаанга-жованого погляду на минуле. Частина істориків зосереджувала увагу на державно-правових інститутах та їх ролі у змінах устрою (О. Бальцер, М. Бобжинський, Б. Дембін-ський, 3. Войцєховський). Інші дослідники зацікавились історією польської культури, трактували її з соціологічних позицій (С. Чарновський, Я. Птасьнік). Економічна історія

500

Польська Республіка в 1918-1939 pp.

відбивалася в працях Я. Рутковського та його учнів. Марцелій Гандельсман (1882-1945) багато уваги приділив методології історії, опублікував університетський підручник Історика (1922), який пропагував наукові засади дослідження минулого. Частина істориків віддавала перевагу вивченню національного руху, роблячи наголос на ролі героїчної особистості (В. Конопчинський, Ш. Аскеназі, В. Собєський, В. Токаж). Увага істориків була прикута також до відбудови Польської держави, яку вони пов'язували з діяльністю пілсудчиків (В. Побуг-Маліновський, В. Лапінський). Дослідження з історії відбудови Польської державності з кінця 20-х років були зосереджені в Інституті досліджень новітньої історії, який видавав річник Нєподлєґлосць. Вчені інституту спиралися на положення, висловлені Ю. Пілсудським в праці Поправки до історії, де він наголошував на ролі "сильної особистості" в завоюванні незалежності. У зв'язку з поширенням кордонів Польщі на схід пожвавилися тенденції розглядати "цивілізаторську" місію поляків стосовно українського, білоруського і литовського народів (С. Кот, О. Галєцький). Польські історики 1925 р. об'єднались у Польське історичне товариство, регулярно раз на п'ять років проводили всепольські з'їзди істориків (IV-VI з'їзди), а у 1933 р. Варшава стала місцем проведення чергового міжнародного конгресу історичних наук. Піднесення переживала польська археологія: у Познанському університеті Юзеф Костшевський (1885-1969) заснував польську археологічну школу, дослідивши ранньослов'янське поселення в Біскупіні.

У міжвоєнний період зазнала значних змін художня література. Від настроїв романтичної ейфорії, пов'язаної з реалізацією мрій багатьох польських патріотів, літературна творчість поступово перейшла до осмислення "глибин духа людського чи племінного" (С. Жеромський). Літературний процес умовно поділявся на два етапи: 20-ті і 30-ті роки. На першому етапі переважали авангардистські пошуки "нового мистецтва", покликаного здійснити "прорив" у майбутнє. Другий етап характеризувався посиленням уваги до проблем реального життя тогочасного суспільства. 20-ті роки пройшли під оптимістичним гаслом початку "нової ери", яка принесе з собою краще життя. На початку цього періоду у варшавському кабаре Під Пікадором сформувалася група молодих поетів і письменників, яка організувала літературні вечори. З 1920 р. вони почали видавати часопис Скамандер (1920-1928, 1935-1939 pp.), пропагуючи радісні почуття і

надії на краще майбутнє, звеличуючи просту "людину з вулиці". Значну популярність здобула іронічна поезія Юліана Тувіма (1894-1953). У ранніх поетичних збірках (Сократ, який танцює, Сьома осінь) він виступив із захопленим оспівуванням радощів життя, зневажливим ставленням до труднощів і проблем. Згодом у його поезії з'явилися сатиричні й критичні мотиви, досягнувши кульмінації в поемі Бал в опері (1936), конфіскованій цензурою. Поема була гротеском на правлячу еліту, яка зрадила ідеали молодості й перетворилася на звичайних обивателів. До групи "Скамандер" належав також Ян Лєхонь (Лєшек Серафінович, 1899-1956), у творчості якого більш відчутними були особисті переживання та пошуки, мотиви любові та смерті (зб. Срібне і чорне). Антоній Слонімський (1895-1976) утверджував у поезії красу слова, гармонію думок і почуттів, викривав насильство і примус (збірки Сонети, Гармонія, Шлях на схід). Він також писав тижневі огляди до часопису "Вядомосці літерацкє", які формували культуру інтелігенції, покликаної відкрито й безкомпромісно виявляти своє ставлення до дійсності. У групі "Скамандер" розкрився поетичний талант видатного літератора Ярослава Івашкевича. Декілька його поетичних збірок відбивали захоплення світом і життям, утверджували повагу до раціональних цінностей і людських можливостей (зб. Октовірші, Діонісії, Літо). У "Скамандері" сформувалася поетична творчість Казімєжа Вєжинського, Марії Павліковської-Ясножевської, Казімєжи Іллаковічувни, Єжи Лібертата ін.

501

Історія Польщі

Короткий час проіснувала група польських футуристів, які ідеалізували технічну цивілізацію, що дозволить розв'язати усі соціальні проблеми. Літературу та мистецтво вони трактували як елемент масової культури, призначеної для розваг і видовищ. Варшавські футуристи Александр Байт, Анатоль Стерн віддавали перевагу ірраціоналізму й чуттєвості, краківські - Тітус Чижевський, Бруно Ясенський -захоплювалися народом і традиціями, які відмирають з неухильним наступом цивілізації. Розголос отримала поема Бруно Ясенського (1901-1939) Слово про Якуба Шелю, в якій, на противагу усталеним традиціям, подавався образ селянського ватажка і народного героя 1846 р. Більшість футуристів незабаром перейшла до інших літературних об'єднань лівого спрямування. їхня творчість була тісно пов'язана з часописом Здруй (1917-1920).

У Кракові виникла літературна група Авангард, яка видавала часопис Звротніца (1922-1923, 19261927 pp.). її теоретиком був Тадеуш Пейпер (1891-1969). Він протиставляв людину природі, вітав поступ цивілізації і масової культури, закликав орієнтуватися на майбутнє. Різкою стильовою контрасністю та метафоричністю відзначалася поетична творчість Ю.ііана Пшибося (1901-1970), вихідця з селянської родини й вчителя середньої школи. У його віршах патріотичні мотиви поєднувалися з соціальною тематикою (зб. Гвинти, Обома руками, 3 височини). До авангардистів належав Адам Важнк (1905-1982). У його творчості відбилося зіткнення людської уяви з реальним світом, яке породжує ірраціональні відчуття й переживання (зб. Очі й уста). Соціальні моменти віддзеркалювалися в творчості Ялю Курека, Яна Бженкавського, Ришарда Станде, Вітольда Вандурського. Частина "авангардців" пізніше співпрацювала з комуністичним рухом, пропагуючи окрему "пролетарську літературу". У 1925 р. В. Бронєвський, Р. Станде і В. Вандурський опублікували збірку Три залпи, якою завсідчили свою прихильність "пролетарській поезії".

Поза авангардними течіями стояли поети Молодої Польщі. Леопольд Стафф звернувся до тематики селянського життя, захоплення природою; його поезія сповнена ліричності й простоти. Поезія Болеслава Лєсьмяна набула глибокого філософського змісту. Його твори накреслювали шлях пошуків сенсу життя людиною, підводили до думки про необхідність віднайдення духовно незалежної особистості. У творчості обох видатних поетів помітний вплив екзистенціалізму.

У 20-ті роки з'являється література конфліктів. її підґрунтям стало розчарування у новій дійсності, критичне ставлення до життя, натуралістичні тенденції. У 1923 р. вийшла з друку повість Зоф'ї Налковської (1884-1954) Роман Терези Ґеннерт, в якій авторка критично змалювала стосунки в середовищі нової польської еліти. Надалі під впливом фрейдизму письменниця зосередила увагу на психологічних аспектах соціальних конфліктів. У повісті Кордон (1935) вона тонко розкрила ситуацію неспівпадіння особистої оцінки з оцінкою сторонніх, розбіжності між особистими намірами й соціальними наслідками їх реалізації. У 1925 р. з'явилася повість Анджея Струґа Покоління Марка Свіди. Головний герой твору пройшов тяжкі випробовування в польських легіонах, але не зміг піти на компроміс з мораллю та сумлінням, залишившися за бортом у незалежній Польщі. Але найбільший політичний резонанс викликала повість Стефана Жеромського Провесінь ("Пшедвьоснє", 1925). її головний герой болісно сприймає несправедливість порядків у незалежній Польщі, вагається перед вибором між реформама та революцією і врешті приєднується до комуністів в надії збудувати краще суспільство. Повість викликала гострі нападки на автора як з боку правих, так і лівих. Перші закидали письменнику "загравання" з комуністами, ліві критикували за ототожнення революції з хаосом і руйнуванням.

502

Польська Республіка в 1918-1939 pp.

Поряд з критичною літературою з'явилася белетристика романтичного забарвлення. Юпіуш КаденБаидровський (1885-1944) створив низку прозових творів, де у художній формі описав події та стосунки серед пілсудчиків {Генерал Барч, Чорні крила, Матеуш Бігда). Його твори були сповнені патріотичної патетики й романтики, і разом з тим викривали кар'єризм, підлабузництво, пристосуванство.

На початку 30-х років соціальна проблематика літератури посилилася. У 1932 р. з'явилася книга Леона Кручковського (1900-1962) Кордіан і хам, яка нав'язувала до романтичної літератури, але протиставляла соціальну боротьбу національній. Письменник робив висновок, що національний рух був наскрізь шляхетським і протистояв соціальній боротьбі селян. Цю тему він розвинув у повістях Пав'ячі пера (1935) і Капкан (1937), які змальовували соціальне невдоволення значної частини населення країни. Соціальне питання було відбите також у повісті Ванди Василевської (1905-1964) Вітчизна, творах Станіслава Черніка, Станіслава Пентака та ін.

Психологічні моменти відображені у великій епопеї чотиритомній повісті Ночі і дні, написаній Марією Домбровською (1889-1965). Повість подавала широку картину змін обставин життя і взаємин шляхетської родини впродовж XIX - початку XX ст. Вона мала великий успіх, була перекладена багатьма мовами. Психологічна проза поступово набирала сили і відбилась у творчості кількох талановитих майстрів слова. У 1934 р. з'явилася збірка оповідань дрогобичанина Бруно Шульца (1892-1942) під назвою Цинамонові магазини, у 1937 р. друга - Санаторій під Клепсидрою. Оповідання Б. Шульца були фантазіями з часу дитинства, які виникали у свідомості дитини від зіткнення з реальністю. Вони показували ворожість реального світу і спробу втекти до внутрішнього світу добрих сподівань. Твори Б. Шульца здобули велику популярність у світі після Другої світової війни. Універсальні гуманістичні мотиви відбились у творчості Вітольда Гомбровича (1904-1969). Його повість Фердидурка (1937) змальовувала образ людини, яка "загубилась" у схематизованому житті ритуалів, укладів, традицій, забобонів. Наприкінці періоду відбувся дебют у літературі Єжи Анджеєвського (1909-1983). Його повість Лад серця була високо оцінена літературною громадськістю. У ній порушувалася вічна проблема людського вибору між добром і злом.

Відомий письменник, драматург, критик, маляр Станіслав Ігнацій Віткевич (1865-1939) став творцем песимістичної теорії культури, згідно з якою поступ цивілізації й демократизація провадять до виникнення масової споживацької культури і "смерті" особистості. Ці ідеї він відбив у повістях Прощання з осінню (1927), Ненаситність (1930). Численні драматичні твори (Гумор Музгович, Шевці) малювали сюрреалістичні картини, які зривали з героїв маски умовності й виявляли їх справжній зміст.

На початку 30-х років психологізм просякнув також поезію. 1931 р. у Вільно виникла поетична група Жагари, яка об'єднала навколо одноіменного часопису молодих польських поетів - прихильників філософсько-психологічного осмислення дійсності через індивідуальне сприйняття, пошуку шляхів духовного вдосконалення. До її провідних творців належали Єжи Загурський, Чеслав Мілош, Александр Римкевич. Окреме місце в польській поезії посів Константи Ільдефонс Ґалчинський (1905-1953), автор життєстверджуючих настроїв (Кінець світу).

У драматургії поряд з творами СІ. Віткевича популярність здобули драми Єжи Шанявського (18861970), яким властивий психологізм, поєднання комедійних елементів з драматичними, що випливали із зіткнення мрій і дійсності (Жегляж).

Численні літературні дискусії позитивно позначилися на розвитку літературної критики. До провідних критиків належав Тадеуш Бой-Желєнський (1874-1941), автор поезій, перекладів французької літератури (понад 100 томів). У своїх статтях і нарисах він прагнув наблизити літературні твори до читача, розкривав мотиви й цілі їх

503

Історія Польщі

написання. Іншими критеріями керувався Король Іжиковський (1873-1944), який цінував інтелектуальні та моральні якості митця, який здатний піднестися над обмеженнями біжучої хвилі.

Авангардистські впливи позначилися на розвитку польського живопису. Художні смаки формувалися естетичними засадами, шо поширювались із Західної Європи, переважно з Парижа. Нові тенденції проявилися в численних малярських об'єднаннях і групах, кожна з яких пропагувала свій стиль і підходи. У Кракові з 1917 р. діяло об'єднання Польських формістів, які надавали перевагу формі зображення, що повинна була показати об'єкт як би в трьох вимірах одночасно. Теоретики напряму стверджували, що йдеться не про реалізм зображення, а лише про форму, яка повинна органічно вплітатися в поверхню полотна. Тому у творах формістів проявлялися помірковані форми кубізму. До відомих формістів належали брати Збіґнєв і Анджей Пронашко. Вони вчились у Києві та Кракові, часто виїжджали за кордон. їхні образи ніби складалися з окремих брил, нав'язуючи до народного мистецтва. Тітус Чижевський (1880-1945) представляв багатоплощинні образи, які іноді представляли собою композицію з різних матеріалів; він намагався наслідувати П. Пікассо. У такому ж дусі залишили твори Леон Хвістек, С.1. Віткевич та ін.

У 1924 р. організувалася група прихильників авангардного мистецтва Блок, яка виступала за "визволення уяви" й побудову довільних форм зображення в стилі конструктивізму. Члени групи вважали, що мистецтво повинно йти в парі з соціальним рухом, однак відсутність реалістичного зображення в їхніх роботах робила таке мистецтво незрозумілим для маси. Владислав Стшемінський (1893-1952) був одним з теоретиків групи, пропагував абстрактне зображення об'єктів, їх представлення у вигляді площин і ліній. У подібному стилі працювали Мечислав Щука, Генрик Стажевський.

Менш радикальні авангардні ідеї пропагували члени об'єднання Ритм, утвореного 1922 р. у Варшаві. Вони зберігали цілісність образу, намагаючися водночас підпорядкувати зображення певному

ритму. Особливо їх приваблювало використання в картинах традиційних народних елементів. До відомих представників об'єднання належали Владислав Скочиляс (1883-1934), в картинах якого часто присутні елементи народної культури підкарпатських гу-ралів, краківська малярка Зоф 'я Стриєиська, котра, крім всього іншого, намагалася відбити в своїх творах експресію та динамізм зображення, заснований на індивідуальних відчуттях.

Класичний живопис знайшов послідовників у групі віденських малярів, які об'єднались у Віденське товариство артистів пластиків (1922). Серед них виділявся

Рис. 62. Тадеуш Маковський. Дитяча капела (1922 p.).

504

Польська Республіка в 1918-1939 pp.

вихованець Петербурзької академії мистецтв Феліціан Щенсни Коварський (1890-1948). Його образи були реалістичними, спиралися на взірці імпресіонізму.

Інша група живописців вважала доцільним підсилювати враження від образу з допомогою кольорів. Колористи 1924 р. створили об'єднання Комітет Паризький (для збору коштів на виїзд малярів до Парижа) і одержали назву "капістів" (від абревіатури комітету). До "капістів" незабаром приєдналися 3. Пронашко і Т. Чижевський. У їхніх творах з'явилося реалістичне зображення і багата кольорова гама. У дусі "колоризму" залишили твори Еуґеніуш Ейбіш, Ян Должицький та ін. До найвідоміших капістів належали також Ян Цибіс (1897-1973), Зшмунт Валішевський (1897-1936); на творчості останнього позначився вплив російського й грузинського народного мистецтва.

Група польських митців постійно проживала у Парижі. Тут вони створили Польське Коло, взявши за взірець твори французьких живописців. З Колом була пов'язана творчість Ґустава Ґвоздєцького, Людвіка Маркуса, Мойжеша Кіслінґа. Не був зв'язаний з Колом оригінальний маляр Тадеуш Маковський (1882-1932), який теж мешкав у Парижі. Він створив оригінальний стиль "колоризму", поєднавши кольорову гаму з портретами дітей. Його твори переносили глядача в спрощений світ дитячої наївності і беззахисності.

У 1925 р. Тадеуш Прушковський (1888-1942) створив у Варшаві групу Братство святого Лукаша,

яка об'єднала прихильників реалістичного живопису. У доробку засновника групи було чимало портретів офіційних осіб (Ю. Пілсудського, Ґ. Наруто-вича, С Войцєховського), а також відомих учених, акторів, письменників. Членами групи були також Болєслав Цибіс, Влодзімєж Бартошевич та ін. З іншого боку, у 1936 р. виникло об'єднання малярів Фригійська Шапка, представники якого поставили за мету створити реалістичний образ світу праці (Броніслав Лінке, Францішек Бартошек, Юліуш Краєвський).

Уміжвоєнний період пожвавився розвиток скульптури і архітектури. Ксаверій Дуніковський, Вацлав Шимановський, Едвард Віттіґ створили низку пам'ятників діячам польського національного руху та культури, виставляли свої роботи на багатьох міжнародних виставах. Нові імпульси спостерігалися також в архітектурі, де запанував стиль конструктивізму. Маріан Лялєвич (1876-1944) спроектував і побудував кілька урядових будівель у Варшаві (Президія Ради міністрів, Міністерство скарбу та ін.).

Умузичній культурі період незалежного розвитку ознаменувався появою нових творів Кароля Шимановського, в яких композитор схилявся до античних і християнських традицій. Так з'явилась опера Король Роджер, балет Гаранасє, симфонія Stabat Mater. Народні традиції в оперному мистецтві продовжив композитор Людомир Ружицький, у симфонічних творах - Адам Вєнявський.

Упродовж міжвоєнного двадцятиріччя відбулись зміни у повсякденному житті та матеріальній культурі поляків. На початку періоду внаслідок радикальних соціальних змін відбулася демократизація міжлюдських стосунків. Поступово, зокрема після 1926 p., поширились елітарні погляди, які поділяли суспільство на кілька ієрархізованих середовищ, що відповідали соціальній структурі населення. Образ життя був пов'язаний з матеріальним рівнем груп. Але загальною тенденцією було осучаснення способу життя всіх середовищ, що випливало із загальних змін у споживанні матеріальних і культурних здобутків.

Від початку XX ст. на Заході спостерігалися радикальні зміни в способі харчування. Наукові розробки, зокрема американських учених, поставили на порядок денний оптимальні норми споживання харчових продуктів. За цими нормами загальна ситуація в Польщі дещо поліпшилася, проте помітним було відставання від розвинутих країн. Якщо в Англії та Швейцарії перед II світовою війною споживали 66 кг м'яса на особу в

505

Історія Польщі

рік, Німеччині-52 кг, то в Польщі середньо-21,6 кг (у східних воєводствах - 9 кг). При цьому раціон харчування в місті й на селі значно відрізнявся: на селі більшу частину споживання традиційно складали хліб, картопля, молоко, тоді як у місті - м'ясо, овочі, кава, чай. У місті входило в норму приготування гарячої їжі два рази на день.

Відбулись зміни в одязі. Насамперед вони стосувалися жіночого вбрання. Внаслідок емансипації жінки в суспільстві, зростання ролі масових заходів (спорт, мистецтво) жіночий одяг зазнав спрощення і більшої відкритості. Зникли довгі сукні, корсети, масивні прикраси; підкоротилися спідниці, більш зручними для повсякденного життя і праці стали блузки, жакети. У вжитку з'явилися штучні тканини, виробництво яких було налагоджене 1926 р. в Томатові Мазовецькому. Модними залишалися бавовняні й

шовкові тканини. Після 1930 р. у широку моду ввійшли хутра із зайців і кріликів, які перероблялися під більш дорогі. З'явився замок "блискавка", який замінив ґудзики. Новації в чоловічому одязі були менш радикальними. Новинкою стала поява прогумованих і шкіряних чоловічих плащів. На чоловіче вбрання вплинув спортивний стиль.

Технічні новинки позначилися на будівництві і спорядженні помешкань (переважно в місті). Новочасна архітектура ґрунтувалася на функціональному призначенні житла. У 30-х роках функціоналізм переважив у житловому будівництві. Помешкання пристосовували до потреб гігієни та вигод: обов'язковими були кухні з газовими плитами, ванні кімнати з туалетами, службові приміщення, широкі вікна з більшим доступом світла, які повинні були компенсувати загальне зменшення житлової площі. Саме тоді з'явилися масові т.зв. "люксусові" 2 - 4-кімнатні помешкання, що забезпечували максимальний комфорт невеликих родин. Вони були доступні передусім для "середніх верств". Більш прості "робітничі квартири" відрізнялися меншою площею і гіршими вигодами. Тогочасний автор у 1935 р. писав про Краків: "Малі помешкання з ванною кімнатою - це винахід останніх років. Не так давно ця вигода служила тільки мешканцям 4-кімнатних квартир, однак поступ у цій галузі без сумніву є: ванних у наших містах маємо все більше". Проте новочасне житло було малодоступним для робітничих верств міста. У 1931 р. половина всіх робітничих родин мешкала в однокімнатних квартирах без ванни і каналізації. Будівництво нового житла не встигало за зростанням населення. Зміни торкнулися й облаштування помешкання. З'явилися більш зручні меблі, електрика, електричне обладнання (праски, пральні машинки, кухонні прилади, нагрівачі). Тогочасний публіцист у 1929 р. зазначав: "У деяких містах Польщі вже третя частина родинних господарств використовує виключно цей новий (електропраски -Л.З.) спосіб прасування". З другого боку, високі ціни електроенергії та електротоварів стримували зростання їхнього споживання. На той час електропраска коштувала 15 злотих, кавоварка - 62 злотих, електропічка - 27-95 злотих, радіоприймач - 150-400 злотих, холодильник - 1400 злотих, в той час як середня зарплата службовця становила 250-300 злотих на місяць. |

Як зазначалося вище, урбанізаційні процеси у міжвоєнний період прискорилися. Загалом за розвитком міської інфраструктури Польща значно відставала від західноєвропейських країн, а всередині держави суттєві контрасти спостерігалися між західними і східними регіонами. Водогони діяли практично у всіх, навіть невеликих містечках західних воєводств, тоді як у східних вони здебільшого були винятком. За міжвоєнне двадцятиріччя протяжність водогонів збільшилась удвічі, запроваджено хлорування води. Найкраща ситуація з водою була у Варшаві. У 1935 р. на 637 міст у 84 діяли водогони і каналізація (13 %), а їх послугами користувалися 38 % міських жителів. Зросло освітлення міст електричними лампами, але в більшості ще функціонувало газове освітлення. 1938 р. у Варшаві вперше запроваджено вуличну світлову сигналізацію руху.

506

Польська Республіка в 1918-1939 pp.

Певний поступ спостерігався у розвитку міської комунікації. Було вдосконалено парк електричних трамваїв, розпочалося виробництво вітчизняних вагонів і двигунів. Загальна мережа трамвайних колій у великих містах зросла не так відчутно. Натомість наприкінці 30-х років розвинувся автобусний транспорт у містах і приміських поселеннях. Новим явищем стали автомобільні таксі. У 1938 р. було завершено роботу над проектом будівництва метрополітену у Варшаві, реалізації якого перешкодила війна.

Зміни торкнулися також сфери організації відпочинку. З'явились і поширилися форми дозвілля, які знаменували початок масової культури: "дансінги" (танцювальні майданчики), джазова музика, туризм. Усе більше місце в житті суспільства займав спорт. Цьому сприяла участь і перемоги польських атлетів на міжнародних спортивних змаганнях. У 1928 р. на Олімпійських іграх в Амстердамі полька Галіна Конопаїіька здобула золоту медаль у киданні диску; у 1932 р. на Олімпіаді в Лос-Анжелесі Януш Кусочинський виграв біг на 10 тис. метрів, а Станіслава Валясєвічувна стала переможцем в бігу на 100 м. Держава приділила серйозну увагу розвиткові спорту, підтримуючи будівництво нових стадіонів, басейнів, залів, кортів, майданчиків (у 1930 р; діяло 1019 стадіонів, 97 басейнів, 333 гімнастичні зали).

Усі нові явища повсякденного життя меншою мірою торкалися села. Але розвиток комунікації та поширення інформації створили підстави для поступової модернізації польського суспільства за європейським взірцем. Назагал відбудова Польської держави мала величезне значення для збереження нації та її участі в світовому цивілізаційному процесі. Міжвоєнне двадцятиріччя характеризувалося суперечливими явищами в суспільному житті, але основним його здобутком стало звільнення національної свідомості від комплексу меншовартості.

507

Історія Польщі

Розділ 14. ПОЛЯКИ І ПОЛЬСЬКЕ ПИТАННЯ ПІД ЧАС ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ

Поділ польських земель і початок Руху Опору (19391941 pp.)

Воєнні дії. 1 вересня 1939 р. о 4 год. 45 хв. залпи німецького броненосця "Шлезвіґ-Гольштайн" по польській прикордонній заставі на косі Вестерплятте розпочали Другу світову війну. Одночасно німецькі збройні сили без оголошення війни наступали на польську територію з півночі, заходу і півдня (Словаччини). В офіційних німецьких документах вкрай лицемірно оголошувалося про "вимушені" "оборонні" дії НІ Райху: "За наказом Фюрера і Головнокомандувача Вермахт (німецькі сухопутні війська -