Зашкільняк- Історія Польщі

об'єднання художників Група (П. Ковалєвський, В. Павляк, М Собчик і ін.), твори яких відзначалися високою малярською культурою. Воєнний стан поділив середовище польських митців: частина їх співпрацювала з владою, друга - з опозицією, третя -виїхала за кордон. До останніх належала Магдалена Абаканович, чиї просторові розписи на тканинах, скульптурні роботи здобули визнання далеко за межами Польщі. Переважно за кордоном проходила творчість художників, пов'язаних з Лабораторією форми фільму, яку організував 1970 р. Юзеф Робаковський. З неї вийшли Збіґнєв Рибчинський, який за мультфільм "Танго" отримав 1983 р. нагороду Американської академії кіномистецтва - Оскара, а також Кшиштоф Водічка, що здобув світове визнання своїми проектами мистецького оформлення будинків у різних країнах. У 80-х роках відбулося "зближення" митців і костелу, а також поширення впливу сакральної тематики. У костелах відбувалися зібрання митців, організовувалися виставки і дискусії. Сакральна тематика відбилася у творчості Єжи Новосельського і Єжи Каліни, Влодзімєжа Павляка і Мірослава Балкі.

У музичній творчості незмінним авторитетом, у тому числі за межами країни, користувалися композитори старшого покоління Вітольд Лютославський (1913-1994), Кшиштоф Пенде-рецький, Генрик Миколай Ґурецький; в той час пішли з життя славні співтворці відомої в світі "польської композиторської школи" К. Сєроцький, Т. Берд. В. Лютославський, який вже за життя здобув титул "класика сучасності", у 80-х роках допровадив до досконалості свою засаду "ланцюгової техніки", що полягала у притишенні звуку інструментів між частинами твору. К. Пендерецький продовжив серію творів сакрального звучання (II Різдвяна симфонія, 1980, Пасхалія, 1988). Влодзімєж Котон-ський у свої твори сміливо вводив електронні інструменти і комп'ютерну техніку. Помітним явищем польської музичної культури стала творчість Збігнєва Баргельського, який пробував свої сили в оркестровому, камеральному, оперному, сольному жанрах, роблячи акцент на підкресленні звучання окремих інструментів, які поступово вибудовують тканину твору (ораторія "Нічия земля", 1988, "Мертва натура з криком", 1986). Нагороди Міжнародної Трибуни Композиторів, яку щорічно присвячує Міжнародна Музична Рада ЮНЕСКО, у 80-х роках отримували

Александр Лясонь, Еутеніуш Кнапік, Ґражина Петропольська-Навратіл та інші польські митці. У розважальній музиці розвинулася течія польського рок-н-ролу, що опиралася на традиції груп "Червоні гітари", "Нєбеско-чарні" та ін. Зростання фрустрації серед молоді проявилося у відкиданні всяких естетичних цінностей та авторитетів.

Криза позначилася також на спорті. У 1984 р. під тиском Москви Польща прилучилася до бойкоту Олімпійських ігор в Лос-Анжелесі (США). Успіхом завершилися змагання чемпіонату світу з футболу 1982 р. в Іспанії, де польська команда посіла почесне третє місце. На Олімпійських іграх в Сеулі 1988 р. польські спортсмени здобули 16 медалей, в тому числі 2 золотих. Світову славу здобув альпініст Єжи Кукучка, який в 1979-1987 pp. підкорив усі чотирнадцять "восьмитисячників" у Гімалаях.

Рис.81. Композитор Вітольд Лютославський.

657

Історія Польщі

Розділ 16. ПОЛЬЩА В НОВИХ РЕАЛІЯХ ЄВРОПИ ТА СВІТУ (1989 - 2001 pp.) Від тоталітаризму до демократії (1989 - 1991 pp.)

Вибори-89. Порозуміння Круглого столу відкрило шлях до проведення т.зв. "контрактових виборів", які мали відбутися у стислі строки. Цілі урядової та опозиційної сторін були різними: комуністи прагнули якнайшвидше провести вибори, використовуючи для цього партійно-адміністративний апарат; опозиція була свідома своїх організаційних слабощів. але налаштована "максимально використати створені можливості, незважаючи на те, що вибори ще не будуть повністю демократичними" (з рішення ККВ "Солідарності"). Ситуація була непевною, оскільки проти порозуміння виступали радикальні опозиційні сили. 1 травня 1989 р. в кількох великих містах відбулися антиурядові демонстрації, проти яких було застосовано загони ЗОМО. У середині травня радикали організували під консульством СРСР у Кракові триденні маніфестації під гаслом "Совєти додому'", проти яких також було кинуто загони міліції та ЗОМО. 13 травня у Варшаві під гаслом "Свободу неможливо виторгувати" відбулася II Загаль-нопольська конференція незалежних молодіжних середовищ, в якій взяли участь представники напівлегальних і нелегальних структур ("Солідарність 80", "Солідарність, що бореться", Рух "Свобода і мир" та ін.). Учасники конференції, серед яких вирізнявся Антоній Мацєревич, виступили проти участі у виборах.

Івсе ж ККВ "Солідарність" розпочала підготовку до виборів за формулою Круглого столу. У зв'язку

зслабкістю новозареєстрованого об'єднання (воно налічувало у травні 1,8 млн. членів) і браком кадрів було вирішено у передвиборчій кампанії спертися на Громадянський комітет і його місцеві філіали, які терміново створювалися на місцях. Передвиборча діяльність 'Солідарності" сприяла активізації населення, яке прагнуло змін. До роботи в громадянських комітетах прийшло багато робітників, інтелігенції, відомих діячів культури, мистецтва, спорту, студентської та шкільної молоді. На боці опозиції виступила католицька церква. 20 квітня 1989 р. Л. Валенса з групою членів ГК здійснив короткотривалий візит до Риму, де мав аудієнцію у папи Іоанна Павла II, на якій був прийнятий з усіма почестями. "Солідарність" вперше отримала доступ до радіо і телебачення, відкрила свої легальні видавництва. Особливо великий успіх мала "Газета виборча", редагована А. Міхніком, перше число якої побачило світ 8 травня. 23 квітня ГК затвердив список

кандидатів на послів до сейму і сенату, які повинні були зайняти 161 місце у сеймі і 100 - сенаті. Серед них не було Л. Валенси, а також інших провідних діячів "Солідарності", які з різних міркувань відмовилися від змагань. Натомість лідер "Солідарності" стояв за кожним кандидатом "від громадськості": на передвиборчих плакатах усі вони були сфотографовані з Л. Валенсою. У списках кандидатів були діячі "Солідарності", КСС-КОР, робітники, митці, студенти, спортсмени, в тому числі відомий режисер А. Вайда, актор А. Лапіцький та ін. Під час виборчої кампанії громадянські комітети проводили багато зустрічей на підприємствах і в установах, поширювали плакати і листівки, використовували радіо і телебачення. На підтримку "Солідарності" виступили зірки світового мистецтва, в тому числі актори їв Монтан, Джейн Фонда, співак Стів Вондер та інші. У виборах взяла участь Конфедерація незалежної Польщі (КПН). очолювана Л. Мочульським, яка окремо виставила 16 кандидатів на послів до сейму і 5 - сенаторів, а також деякі інші політичні угруповання.

18 квітня відбулося перше засідання Узгоджувальної комісії, яка здійснювала контроль за виконанням угод Круглого столу. До її складу входили В. Ярузельський і Л. Валенса. Засідання комісії були

присвячені переважно розгляду скарг "Солідарності"

Ш

У нових реаліях Європи та світу

на утиски й перешкоди з боку властей. Основна увага партійно-урядового табору була зосереджена на успішному проведенні виборів до сейму і сенату. Не маючи досвіду проведення демократичних виборів, апарат ПОРП припустився багатьох тактичних помилок в організації передвиборчої роботи. Кандидати у посли від правлячої коаліції, серед яких було чимало нових людей, програвали своїм опонентам у відкритості та стилі спілкування з виборцями. Важливим козирем урядової коаліції було гасло порозуміння і забезпечення суспільного спокою, еволюція політичної системи в бік демократії. Однак вміло використати ці гасла апарат ПОРП не вмів. "Партія, що впродовж десятків років звикла до здійснення монопольної влади і адміністративної діяльності, - зазначалося в спеціальному документі ЦК ПОРП про оцінку виборів, - не зуміла перебудуватися у політичному плані (...) Не вдалося залучити не тільки близьких до неї ідейно союзних громадських організацій (...), але навіть значну частину первинних партійних організацій..." Наприкінці травня за дорученням ЦК ПОРП було проведено дослідження суспільних настроїв, яке показало, що 40 % виборців віддали перевагу кандидатам опозиції, а 15 % - правлячої коаліції.

4 червня відбувся перший тур виборів. До виборчих урн прийшло 62 % виборців. За умовами Круглого столу, представники опозиції входили до складу всіх виборчих дільниць, що виключало можливість фальсифікації. Перші результати свідчили про успіх опозиції і поразку коаліції: кандидати від ГК вже у першому турі зайняли 160 місць зі 161 в сеймі і здобули 98 мандатів зі 100 в сенаті; керівні діячі коаліції, які обиралися за окремим т.зв. "крайовим списком", в більшості не здобули необхідної кількості голосів (з 35 кандидатів пройшли лише два); від коаліції до сейму було обрано лише 5 послів з 299 мандатів, а в сенат - жодного. Такий підсумок першого туру став несподіванкою як для коаліції, так і для опозиції. Пізніше у спогадах В. Ярузельський зазначав, що комуністи "були впевнені, що збережуть владу", але "зобули про два чинники, яких не могли виявити навіть комп'ютери: про заперечення системи (суспільством - Л.З.) і про роль костелу". Лідери опозиції теж були стурбовані ситуацією, боячися, що влада анулює вибори, посилаючися на порушення угоди Круглого столу. Уже 6 червня на вимогу уряду відбулася зустріч його представників з лідерами "Солідарності", на якій опозиція була звинувачена в порушенні угод і намаганні захопити владу. Щоб не провокувати загострення обстановки, керівники ГК погодилися піти на екстраординарний крок: включити 33 мандати "крайового списку", який не передбачав другого туру, до загальної кількості мандатів коаліції (199 + 33). Терміново було ухвалене відповідне рішення Державної ради, яке дозволяло здійснити таку процедуру. Перед другим туром виборів (18 червня) коаліція поміняла кандидатів, а "Солідарність" закликала виборців проголосувати за кандидатів коаліції. На вибори з'явилося лише 25 % виборців. Опозиція здобула ще один мандат у сенаті (99 зі 100), а коаліція заповнила відведені їй місця в парламенті. У результаті виборів у "контрактовому сеймі" опинилися 161 посол від ГК і 299 від правлячої коаліції, у сенаті 99 місць зі 100 мала опозиція. Представники опозиції 23 червня зібралися у Варшавському університеті, де їх привітав Л. Валенса, і утворили Громадянський парламентський клуб (ГПК) під керівництвом Б. Ґеремека. Маршалком сейму був обраний людовець Миколай Козакєвич, сенату - професор Анджей Стельмаховський від ГКП.

Червневі вибори стали переломним епізодом у політичному розвитку Польщі. Вони продемонстрували негативне ставлення більшості населення до комуністичної влади, прагнення до суспільних змін у демократичному дусі. Поразка урядової коаліції засвідчила ізоляцію ПОРП в суспільстві, поставила під сумнів право комуністів керувати країною. Відцентрові процеси розпочалися в союзних ПОРП партіях - серед людовців і демократів, частина яких почала виступати на боці опозиції. Само по собі постало

659

Історія Польщі

питання про право В. Ярузельського посісти вищу державну посаду президента. Сумнівним представлялося його обрання новим складом сейму та сенату. ЗО червня на пленумі ЦК ПОРП В. Ярузельський відмовився виступити кандидатом на посаду президента, порекомендувавши замість себе

генерала Ч. Кіщака. "Солідарність" та її лідер не наважилися ставити питання про посаду президента і брати на себе відповідальність за країну. У цей драматичний момент у "Газеті виборчій" з'явилася стаття А. Міхніка під промовистою назвою Ваш президент, наш прем 'єр, яка викликала гострі дискусії як у "Солідарності", так і в ПОРП. Один із лідерів ГК Т. Мазовєцький відкидав цей проект, посилаючися на відсутність у "Солідарності" та опозиції програми дій, яку можна було запропонувати країні. На першому плані, однак, стояло питання обрання президента. Напередодні виборів на вишу державну посаду до країни прибув президент США Д. Буш, який провів тут зустрічі з В. Ярузельським, Л. Валенсою та іншими польськими політиками, в ході яких переконував, що найкращою кандидатурою на посаду президента Польщі в цей період є В. Ярузельський. Після цих розмов Л. Валенса погодився підтримати генерала на вищу державну посаду. 19 липня Національні збори (спільне засідання сейму і сенату) обрали В. Ярузельського президентом Польщі більшістю в один голос (270 за, 233 проти, 33 утрималося), при цьому вирішальну роль зіграла частина послів ГПК, які голосували за генерала. Результати й обставини голосування значно послабили вплив В. Ярузельського на політичне життя.

Виборча кампанія завдала непоправного удару ПОРП. Авторитет партії впав ще більше. 29 липня на пленумі ЦК ПОРП В. Ярузельський подав у відставку з посади першого секретаря ПОРП. Його місце посів М.Ф. Раковський, який прагнув "вдихнути" в партію нове життя, спираючися на молодих "реформаторів" Л. Міллєра, Є. Вятра, М. Свєнціцького. Але в керівництві залишилися й представники консерваторів. 31 липня М.Ф. Раковський подав у відставку з посади прем'єра уряду. Його останнім кроком було рішення про перехід до ринкових відносин у торгівлі, що передбачав скасування будь-якої регламентації й запровадження вільних цін на товари широкого вжитку. У відповідь новий сейм 31 липня ухвалив закон про індексацію зарплати відповідно до зростання цін. Це мало фатальні наслідки для фінансової системи країни: дефіцит коштів покривався друком грошей, починала розкручуватися спіраль інфляції.

Уряд Т. Мазовєцького. Новий уряд за пропозицією президента очолив Ч. Кіщак. Він намагався сформувати коаліційний кабінет, але зіткнувся з відмовою як з боку ГПК, так і колишніх союзних партій. На той час у результаті таємних переговорів між ГПК, ЗСЛ і СД було досягнуто угоди про створення уряду на базі цих політичних сил. Ініціатором угоди став Л. Валенса за намовою своїх радників - братів Ярослава і Лєха Качинських. 17 серпня керівники трьох угруповань Л. Валенса, Р. Маліновський (ЗСЛ) і Є. Юзьвяк (СД) оголосили про готовність утворити коаліційний "уряд національної відповідальності". За таких обставин Ч. Кіщаку не залишалося нічого іншого, як подати у відставку. З трьох кандидатур на посаду прем'єра, запропонованих президентові Л. Валенсою (Т. Мазовєцький, Б. Ґеремек, Я. Куронь), той вибрав довгорічного радника "Солідарності" Тадеуша Мазовєцького. 24 серпня сейм великою більшістю голосів обрав його головою уряду. У своєму програмному виступі Т. Мазовєцький накреслив план створення ринкової економіки і правової держави, забезпечення свободи інформації, встановлення рівноправних стосунків з союзниками, застеріг від "полювання на відьом" або розправи з представниками попереднього режиму. "Стоїмо перед двома головними проблемами Польщі, - говорив прем'єр, - політичною перебудовою держави і виходом країни з господарської катастрофи". На початку вересня було сформовано уряд, до якого увійшли 11 міністрів від ГПК, 4 - ЗСЛ, 3 - СД, 5 - ПОРП, в тому числі Ч. Кіщак (МВС) і Ф. Сівіцький (МО). Віце-прем'єром з економіки та фінансів став

660

У нових реаліях Європи та світу

молодий, але здібний економіст Лєшек Бальцерович, міністром закордонних справ -професор

Кшиштоф Скубішевський, міністром праці -Яцек Куронь.

З утворенням уряду Т. Мазовєцького розпочався процес деконструкції тоталітарного режиму і поступове запровадження елементів демократичного устрою. Комуністи, втративши довіру суспільства, повинні були поступитися владою. Революційний за змістом процес зміни влади відбувся мирним шляхом, що назагал свідчило про високий цивілі-заційний рівень головних акторів політичної сцени і громадськості. Польські події значною мірою були зумовлені швидкими змінами на старому континенті. Демократичні процеси, які охопили СРСР, зробили неможливим проведення ним імперіальної політики. "Доктрина Брежнєва" залишилась у минулому. Восени та взимку 1989 р. в усіх країнах "соціалістичного табору" відбулася зміна влади, під час якої комуністи змушені були поступитися демократичним силам.

Уряд Т. Мазовєцького розпочав складну роботу зміни устрою в Польщі. Найпростішим завданням був демонтаж численних пам'ятників комуністичних вождів і перейменування вулиць, площ, освітніх і культурних закладів, підприємств тощо. Новий прем'єр розпочав зі зміни кадрів на вищих урядових посадах, керуючися передусім фаховим рівнем кандидатів. За два перші місяці було замінено 38 урядовців на посадах держсекретарів, директорів комітетів і департаментів. У квітні 1990 р. міліція була замінена поліцією, а служба безпеки МВС - Управлянням охорони держави; розпочалася заміна керівних кадрів в МВС. Уряд напружено працював у взаємодії з сеймом і сенатом. У липні 1990 р. відійшли з посад міністрів Ч. Кіщак і Ф. Сівіцький, а на їх місце прийшли відповідно К. Козловський і П. Колодзєйчик, які представляли колишню опозицію. В армії та поліції було заборонено належати до політичних партій і проводити політичну діяльність. Восени 1989 р. припинив діяльність ПРОН. 20 грудня сейм ухвалив закон про Верховний суд, який став незалежним від урядових інстанцій.

У нових реаліях Європи та світу

державами, які підтримували процеси демократизації в Польщі. У листопаді 1989 р. Л. Валенса відвідав США, де був прийня-тий з найвищими почестями і виступив з доповіддю на спільному засіданні двох палат американського парламенту. Під час візиту Т. Мазовєцького до Бельгії в лютому 1990 р. польський прем'єр зробив заяву про вступ Польщі до Ради Європи та приєднання до інших європейських структур.

Зміни політичного краєвиду. Події 1989-1990 pp. позначилися на політичних реаліях Польщі. Швидкими темпами йшов розклад ПОРП. Усередині партії відбувалися процеси дезінтеграції, які безуспішно намагався зупинити М.Ф. Раковський. У суспільстві поширювалися настрої розрахунку з комуністами за попередні зловживання. У січні група членів НЗС окупувала будинок ЦК ПОРП, вимагаючи суду над партією. У такій обстановці 27 січня 1990 р. зібрався XI з'їзд ПОРП. Під час його відкриття М.Ф. Раковський заявив, що "присутність ПОРП в житті народу вважаємо закінченою" і треба розпочати будівництво "нової партії-" лівого плану. З'їзд ухвалив рішення припинити діяльність ПОРП як такої, що "не забезпечила реалізації цінностей, які вона повинна була досягнути". Причиною цього було нав'язування "радянської моделі устрою", який не був властивий прагненням польської лівиці. Делегати з'їзду дали гостру критичну оцінку минулому партії, але підкреслили потребу існування партії лівого плану в сучасному суспільстві. Делегати завершили роботу з'їзду і відразу перейшли до створення нової партії - Соціалдемократії Республіки Польща (СДРП), яку очолили А. Квасьнєвський і Л. Міллєр. Учасники / конгресу СДРП ухвалили програмну декларацію партії, в основу якої було покладено принципи демократії, толерантності, громадянського суспільства і соціальної справедливості. Частина делегатів на чолі з Т. Фішбахом залишила конгрес і заснувала Соціал-демократичну унію (СДУ), яка повністю відмежувалася від спадку ПОРП. До СДРП приєдналися 102 посли сейму від колишньої ПОРП, до СДУ - 39. СДУ проіснувала до літа 1991 p., коли саморозпусти-лася. СДРП не вдалося втримати майно ПОРП, і більша його частина перейшла до приватних структур. Символом змін став будинок ЦК ПОРП у центрі Варшаві, який перетворився на біржу цінних паперів.

Суттєві зміни відбулися в людовому русі. Восени 1989 р. надзвичайний конгрес ЗСЛ перейменував партію на Польську народну партію "Відродження" (Польське стронніцтво людове "Одродзенє", ПСЛ"0"). Одночасно виникло кілька інших людових партій з однаковою назвою, які нав'язували до аграристських традицій. Боротьба всередині людового руху призвела до утворення об'єднаної ПСЛ, яку очолили Юзеф Зих і Вольдемар Павляк. Окремо розвивалася НСЗЗ індивідуальних селян "Солідарність", яка перетворилася на ПСЛ "Солідарність", нав'язуючи до традиції боротьби проти режиму. У СД відбулися кадрові зміни, але партія втратила і без того мінімальні впливи.

Восени 1989 р. відновили легальну діяльність кілька партій та об'єднань, які виникли у попередній період. Серед них були Конфедерація незалежної Польщі (КПН) Л. Мочу-льського, Унія реальної політики

(УРП) Я. Корвіна-Мікке, Польська соціалістична партія (ППС) Я.Ю. Ліпського та ін. Вийшла з підпілля "Солідарність, що бореться" К. Моравєцького, яка перетворилася на Партію свободи (Партію вольносці, ПВ). Наприкінці 1989-1990 pp. процес створення партій набув лавиноподібного характеру: до кінця жовтня 1990 р. було зареєстровано 154 політичні партії, більшість з яких не відіграла помітної ролі. Найбільш впливовими серед них були Християнсько-національне об'єднання (З'єдноченє хшесціянсько-народове, ЗХН) на чолі з В. Хшановським, яке нав'язувало до католицьких та ендецьких традицій. У лютому 1990 р. утворилася партія Ліберально-демократичний конгрес (Конгрес ліберально-демократични, КЛД), який намагався поєднати ідеї лібералізму і християнської етики; його очолив

663

Історія Польщі * , Я. Лєвандовський. Назагал виникнення партій не було пов'язане зі спробою соціального

представництва, а спиралося на особисті амбіції їхніх творців.

Дезінтеґраційні процеси не оминули строкатого табору "Солідарності". У ньому виявилися політичні та персональні розбіжності. На першому плані постали відмінності бачення перспектив подальшого розвитку країни між Т. Мазовєцьким, який прагнув продовжувати поміркований угодовий курс, проводячи самостійну політику, і Л. Валенсою, який під тиском радників вимагав більшої активності в деконструкції комуністичного режиму, а також остерігався залишитися на узбіччі політичного життя. 19-25 квітня 1990 р. пройшов II з'їзд НСЗЗ "Солідарність", на якому Л. Валенса виступив з критикою уряду. З'їзд знов обрав його головою об'єднання і підтримав плани посісти крісло президента країни. Почалася боротьба за вплив у ГК. На початку травня 1990 р. прихильники Л. Валенси взялися за монтування блоку Порозуміння Центр (Порозумєне Центрум, ПЦ), на чолі якого стали його радники брати Я. і Л. Качинські. Нове політичне об'єднання закликало прискорити президентські та парламентські вибори, проведення суспільних змін. У відповідь на це прихильники Т. Мазовєцького на початку червня оголосили про створення Союзу підтримки демократії (СПД), потім Громадянського руху "Демократична акція" (РОАД), який очолили 3. Буяк, В. Фрасинюк і Б. Ґеремек, а також Форуму демократичної правиці (ФДП). Полеміка між блоками поступово переросла у сварку зі взаємними звинуваченнями у зраді ідей "Солідарності". Боротьба за вплив між двома таборами спричинила поступовий занепад громадянських комітетів. Починалося формування нових політичних таборів.

Л.Валенса - президент. Президент В. Ярузельський поступово усувався від активної діяльності. У липні Л. Валенса мав з ним зустріч, під час якої дав зрозуміти, що його перебування на посаді виглядає анахронізмом. Одночасно ПЦ почало збір підписів під закликом дострокового переобрання президента. У такій обстановці В. Ярузельський прийняв рішення піти у відставку шляхом внесення поправки до Конституції, яка передбачала скорочення терміну повноважень президента. Наприкінці вересня 1990 р. сейм ухвалив поправки до Основного закону про скорочення терміну повноважень президента і парламенту, внісши також зміну до порядку обрання глави держави: він повинен був обиратися загальним таємним голосуванням усіх виборців, а для висунення кандидата на посаду треба було зібрати 100 тис. підписів громадян. Наприкінці жовтня 1990 р. розпочалися передвиборчі перегони, в яких взяли участь шість кандидатів: Р. Бартоще (ПСЛ), В. Цімошевич (Демократична лівиця), Т. Мазовєцький, Л. Мочульський (КПН), С Тимінський (бізнесмен) і Л. Валенса. Передвиборча боротьба відзначалася брутальними нападками і звинуваченнями кандидатів, демагогічними

обіцянками, які дезорієнтували населення. Результати тершого туру голосування 25 листопада 1990 р., в якому взяли участь 60,6 % виборців, були гідні подиву: жоден з кандидатів не набрав потрібних 50 % голосів, але в другий тур пройшли Л. Валенса (39,9 %) і малознаний польський бізнесмен з Канади С Тимінський (23 %). У другому турі виборів 9 грудня, в яких взяло участь близько 53 % виборців, переміг Л. Валенса, набравши 74,25 % голосів. 22 грудня 1990 р. новий президент Польщі Лєх Валенса урочисто склав

Рис. 83. Присяга президента Лєха Валенси 22 грудня 1990р.

664

У нових реаліях Європи та світу

присягу й посів вищу державну посаду. Того самого дня президент Польщі в еміграції Ришард Качоровський передав новому президенту Польщі інсиґнії влади, які повинні були символізувати спадкоємність і легітимність незалежної державності. На обидві церемонії не було запрошено В. Ярузельського.

Новий президент спочатку планував зробити прем'єром Я. Ольшевського, але той не погодився діяти під диктовку президента. Новим прем'єром за пропозицією Л. Валенси став лідер КЛД Ян Кшшитоф Бєлєцький. У складі уряду на своїх посадах залишилися Л. Бальцерович, К. Скубішевський, П. Колодзєйчик, а також увійшли нові міністри від ПЦ і КЛД. Уряд продовжував політику, започатковану попередниками. Натомість новий президент мав намір активно впливати на політику, зокрема, створюючи органи власної адміністраціїканцелярію президента, підлеглі структури, втручався у кадрові питання. У розмовах він часто посилався на Конституцію 1935 p., традиції пілсудчиків, а себе представляв послідовником і спадкоємцем Ю. Пілсудського. Його виступи були малозрозумілими експромтами, які мусив потім тлумачити його прес-секретар. Окремі його вислови ставали афоризмами, наприклад, "я - за і навіть проти". Колишній радник Л. Валенси Б. Ґеремек закидав йому, що "керувати державою, це не виступати на віче". Канцелярію президента очолив Ярослав Качинський. Незабаром були створені Рада національної безпеки, Комітет радників президента. Не маючи освіти і досвіду державного управління, Л. Валенса опинився під значним впливом своїх радників. Спочатку ними були брати Качинські, але згодом усе більший вплив на президента мав його давній шофер і охоронець Мєчислав Ваховський, який посів посаду особистого секретаря, потім державного секретаря і державного міністра. Незважаючи на численні скандали, пов'язані з М. Ваховським, президент тримав його біля себе.

Між тим господарське становище країни не поліпшувалося. У 1991 р. обсяг промислової продукції знизився ще на 11 %, ціни зросли на 40 %, реальна зарплата впала на 17%. Уряд двічі проводив девальвацію злотого. На економіці негативно позначився спад товарообміну з СРСР і РЕВ (на 40 %). Однак уряду вдалося добитися скасування Паризьким клубом інвесторів 50 % зовнішнього боргу Польщі, який на той час становив 33 млрд. доларів, і отримати нову позику в розмірі 580 млн. доларів від Світового Банку. Це дало змогу продовжити рухатися курсом реформ. Спад в економіці був наслідком болісного пристосування до ринкових відносин державних підприємств, які домінували. Приватний сектор демонстрував збільшення продукції на 20,3 %, але його частка все ще була незначною. Уряд намагався прискорити реструктуризацію господарства шляхом акціонування державних підприємств. До кінця 1991 р. було визначено для приватизації 1128 підприємств. Але бракувало капіталів. Економічна політика уряду спричинила масові акції протесту: в березні 1991 р. селянські пікети заблокували основні автомагістралі країни на знак протесту проти збільшення податків, влітку відбулися страйки в багатьох містах проти підвищення цін на енергоносії. Організаторами акцій були ОПЗЗ і "Солідарність". У серпні 1991 р. уряд Я.К. Бєлєць-кого подав у відставку, але сейм її не прийняв. Упродовж 1991 р. авторитет уряду постійно падав. Цьому сприяли також великі афери в господарстві, найголовнішою з яких була справа "Арт Б": ця невелика спілка виросла у потужну, підписавши контракт на закупівлю тракторів і провівши фінансову оборудку через банки; отримавши гроші, власники фірми втекли за кордон до Ізраїлю, завдавши державі збитків на 4,2 білліона злотих. Крім цього, у 1991 р. стали відомими ще кілька фінансових афер (т.зв. "справа рублів", фонду обслуговування боргів тощо), які демонстрували кримінальні методи збагачення "нових буржуа".

Перші демократичні вибори. Але на першому плані залишалися політичні події. Згідно з рішенням сейму повноваження парламенту були визначені до ЗО жовтня 1991 р.

665

Історія Польщі

Наступні вибори повинні були стати першими демократичними. Для цього необхідно було прийняти новий виборчий закон. Команда президента розробила проект закону про вибори, заснований на мажоритарно-пропорційній системі з 5 %-ним порогом для політичних партій. Але сейм відкинув його, запропонувавши власний, що базувався на пропорційних засадах. Президент наклав вето на сеймовий проект, вимагаючи врахувати його поправки. Сейм вніс деякі поправки президента і знов прийняв закон, на який Л. Валенса повторно наклав вето. 28 червня 1991 р. сейм відкинув вето президента більшістю у 2/3 голосів (що було передбачено Конституцією); і Л. Валенса був змушений погодитися з сеймовим проектом. Одночасно президент на початку липня подав до сейму проект змін у Конституції та виборчому законі, але вони не були прийняті. "Війна" між президентом і парламентом загострила політичну ситуацію і засвідчила швидку диференціацію політичних сил, формування нової структури партій і рухів. Схвалений виборчий закон передбачав обрання 391 депутатів сейму у багатомандатних округах і 69 - за т.зв. "крайовими списками". Вибори до сенату залишилися без змін. Пропорційна система ще більше подрібнювала політичну сцену країни, хоча і відбивала дійсний стан розгубленого електорату.

Наближення виборів до парламенту прискорило диференціацію головних політичних сил. Ще в грудні 1990 р. після поразки Т. Мазовєцького на президентських виборах його прибічники утворили Демократичний союз (Унію демократичну, УД), до якої згодом приєдналися РОАД і ФПД. У травні 1991 р. УД провела свій з'їзд, обравши головою Т. Мазовєцького, а заступниками - Я. Куроня, В. Фрасинюка, А. Галля. Об'єднання виступало за демократичні методи розв'язання суспільних проблем, прискорення інтеграції Польщі в Європу. Неофіційним органом УД була "Газета виборча". Другим потужним об'єднанням, що виникло на базі "Солідарності," було Порозуміння Центр на чолі з Я. Качинським, яке виступало з християнсько-демократичною платформою, а також вимагало проведення "декомунізації" Польщі, вбачаючи джерело труднощів у "змові комуністів". У лютому 1991 р. відбувся III з'їзд НСЗЗ "Солідарності". На ньому постало питання обрання нового голови об'єднання. ПІД прагнуло підпорядкувати собі "Солідарність", висунувши на голову кандидатуру Лєха Качинського. Але несподівано перемогу здобув маловідомий комп'ютерщик з Сілезії Маріан Кшаклєвський, який робив наголос на соціальних потребах робітництва. Це зумовило поступовий відхід ПЦ від підтримки Л. Валенси.

Католицька церква вітала демократичні зміни, однак осуджувала їхні наслідки, що проявилися в моральній дезорієнтації людей, поширенні містицизму і порнографії, пияцтва і наркоманії. Костел намагався чинити обережний вплив на політику і політиків. Низка партій, насамперед ЗХН, Християнськодемократична партія праці (Хшесці-янсько-демократичне стронніцтво праци, ХДСП), Партія християнських демократів (ПХД) та інші підтримували наміри церкви зробити Польщу релігійною державою. Однак такі спроби, а також зростання втручання духовенства в світські справи викликали опір значної частини громадськості. Костелу вдалося добитися запровадження в школах уроків релігії (з вересня 1990 р.), розпочати в сеймі дискусію про заборону абортів (1990-1991 pp.). Суперечки про роль релігії та церкви в житті суспільства загострилися у зв'язку з четвертим візитом до Польщі папи Іоанна Павла II, який відбувся 1 - 9 червня 1991 р. Значна його частина була присвячена проповідям на теми Божих заповідей. Святіший Отець закликав вірних до поєднання і любові, засудив аборти. Важливим моментом візиту була зустріч папи на Ясній Гурі з молоддю, яка прибула з України, Білорусі, Литви та інших постсоціалістичних країн. Він закликав до примирення і зближення людей на засадах моральних цінностей. Проте обмежувальні заклики видатного поляка сприймалися в суспільстві по-різному, частина людей не

666

У нових реаліях Європи та світу

погоджувалася з відчутним зростанням втручання костелу в світські справи. До конфлікту дійшло в Перемишлі, де місцеві католики, всупереч волі папи, не погодилися повернути українським греко-католикам кафедральну церкву.

Осінь 1991 р. пройшла під знаком парламентських виборів. Напередодні виборів визначилися головні табори, які претендували на перемогу. Унія демократична об'єднала кілька дрібних політичних груп, які посіли в ній автономні позиції (ФПД, Соціально-ліберальну фракцію 3. Куратовської, Фракцію зелених Р. Ґавліка). Партія уникала чітких ідеологічних постулатів, відстоюючи ліберально-демократичні гасла і пропонуючи "нову політику'". СДРП вдалася до розширення своєї соціальної бази, закликавши ліві партії утворити єдиний блок. 16 липня 1991 р. СДРП з низкою лівих угруповань (ОПЗЗ, ЗСМП, Рух людей праці, Союз польських комуністів, Демократична унія кобєт та ін.) утворила коаліцію під назвою Союз демократичної лівиці (Союш лєвіци демократичней, СЛД). Коаліція йшла на вибори під гаслом "так далі бути не може", критикуючи політику уряду й "Солідарності", які ведуть до катастрофи, засуджуючи антикомунізм і антирадянські голоси. ПСЛ не вдалося об'єднати людові організації, але її молодий лідер В. Павляк активно діяв у традиційному середовищі, спираючися на старі гасла особливих інтересів селянства. Інші партії людовців утворили коаліцію Народне порозуміння (Порозумєнє людове, ПЛ). ПЦ відмовилося від взаємодії з НСЗЗ "Солідарність" і КЛД, утворивши коаліцію з частиною ГК під назвою Громадянське порозуміння центр (Порозумєнє обивательське центрум, ПОЦ). Навесні і влітку 1991 р. Л. Валенса ще намагався утримати єдність табору на платформі громадянських комітетів. Однак це не вдалося. НСЗЗ

"Солідарність" також виступила на виборах окремим списком, наголошуючи на соціальних проблемах робітництва, що обмежило коло її виборців. Самостійно пішов на вибори й КЛД, пропонуючи виборцям не дуже популярні програми децентралізації та реґіоналізації країни, а також загальної приватизації. Активну передвиборчу діяльність розгорнула КПН, маючи досвід виборів 1989 р. Партія відмовилася від екстремістських націоналістичних гасел (їм допомогли створювати новий імідж американські спеціалісти з виборів), але робила наголос на провині комуністів за катастрофічний стан економіки, висувала популістські соціальні вимоги. З весни 1991 р. за участю костельної ієрархії робилися спроби змонтувати блок християнських партій з явним клерикальним обличчям. З цих зусиль у липні 1991 р. постала коаліція під назвою Виборча католицька акція (Виборча акція католіцка, ВАК), в якій провідну роль відігравало Християнсько-національне об'єднання (ЗХН). До ВАК увійшли менші організації правого толку - Федерація кресових організацій, Християнський громадянський рух тощо. Коаліція підкреслювала свої християнські та національні корені, вимагала збільшення ролі церкви в політиці, ліквідації залишків комунізму. Ексцентричну роль у передвиборчій кампанії відіграла Польська партія друзів пива (Польська партія пшияцюл піва, ПППП), створена навесні 1991 р. актором-коміком Янушем Ревінським. Несподівано вона отримала підтримку від кількох великих підприємств. Напівжартівлива кампанія ПППП проходила під гаслом "Як випити це пиво?".

Напередодні виборів було створено 111 виборчих комітетів, з яких 19 були загально-польськими. До виборів зголосилося понад 100 політичних партій та угруповань, в тому числі такі екзотичні як ПППП,

Партія "X" С Тимінського, Профспілка поліцейських тощо. Проте провідну роль відігравали лише декілька, які мали чітку ідеологічну спрямованість, зрозумілу виборцям - демократичну, соціалістичну, християнськодемократичну, ліберальну, націоналістичну. Населення дезорієнтувала роздробленість політичних партій, кожна з яких виступала з гаслами захисту інтересів народу й обіцяла швидке поліпшення добробуту. Більшість учасників виборчого марафону дбала не

667

Історія Польщі

стільки про презентацію своїх програм, скільки про критику і дискредитацію конкурентів. У передвиборчих дискусіях порушувалися питання ставлення до комуністичного минулого, яке різко розмежовувало ліві (СЛД) і праві та центристські партії (УД, ПОЦ, ВАК), оцінка приватизації й економічної реформи, політичний устрій, взаємини держави і церкви. Майже всі партії критикували політику урядів "Солідарності".

Вибори до сейму і сенату відбулися 27 жовтня 1991 р. при низькій активності населення. До виборчих урн прийшло лише 43,2 % дезорієнтованих і заклопотаних повсякденними проблемами виборців. Як і очікувалося, вони не принесли відчутної переваги в парламенті жодній партії. У ньому опинилися представники 29 партій і угруповань. Найбільше голосів і місць у сеймі отримала УД - 12,3 % (62 мандати); на другому місці опинився СЛД - 11,99 % (60); далі йшли ПСЛ - 9,2 % (50), ВАК - 8,9 % (50), КПН -8,9 % (51), ПОЦ - 8,7 % (44), КЛД - 7,5 % (37), ПЛ - 5,47 % (28), "Солідарність" -5,05 % (27), ПППП - 2,97 % (16) та ін. У сенаті розклад сил був дещо іншим: УД - 21 мандат, "Солідарність" - 12, ВАК - 9, ПСЛ - 9, КЛД - 6, КПН - 4, СЛД - 4. Вибори показали велику політичну диференціацію суспільства, яке тільки-но вчилося жити в умовах демократії. Разом з тим, вони стали подією, яка засвідчила початок нового періоду в історії Польщі - часу трансформації від тоталітарної до демократичної системи. Вони показали, що повернення до минулого неможливе, окреслили контури нової держави, яку з легкої руки публіцистів почали називати III Річпоспопита.

Становленню демократичних засад в Польщі сприяла міжнародна обстановка. Дезінтеграційні процеси в СРСР значно прискорилися, особливо після перемоги на президентських виборах у Росії в червні 1991р. Б.Єльцина. Невдалий путч консервативних комуністичних сил в Москві 19-21 серпня 1991 р. прискорив розпад СРСР. 24 серпня про повний суверенітет оголосила Україна, а потім й інші республіки. Після проведення всеукраїнського референдуму 1 грудня 1991 р. Україна стала незалежною, а вже 2 грудня Польща першою в світі визнала Україну й встановила з нею дипломатичні відносини. В результаті підписання 8 грудня 1991 р. Біловезької угоди керівниками Білорусі, Росії та України (С. Шушкевич, Б. Єльцин, Л. Кравчук) Радянський Союз припинив існування. У цей період неприємним епізодом стала поведінка президента Л. Валенси, який, замість засудити радянських путчистів, намагався встановити з ними контакт і готував поздоровчу телеграму (яка не була відправлена). Урядові Я.К. Бє-лєцького вдалося після тривалих і складних переговорів парафувати у Москві договір про виведення радянських військ з Польщі до кінця 1993 р. 10 грудня 1991 р. у Москві також було підписано Договір про добросусідські відносини і дружню співпрацю між Польщею та СРСР, але він так і не увійшов в дію через ліквідацію Союзу.

Ще 31 березня 1991 р. Політичний консультативний комітет ОВД ухвалив припинити діяльність цієї організації. Незабаром перестала існувати РЕВ. Цим подіям передувала зустріч президентів трьох постсоціалістичних країн - Л. Валенса (Польща), В. Гавела (Чехо-Словаччина) і Й. Антала (Угорщина) 15 лютого 1991 р. в угорському м. Вишеград, на якій було підписано спільну декларацію про прагнення до інтеграції у європейські структури. Було започатковано Вишеградську групу, яка дала поштовх активізації політичного, економічного і культурного співробітництва трьох країн. У липні 1991 р. Польща приєдналася

до групи держав, яка дещо пізніше отримала назву Центральноєвропейська ініціатива (Австрія, ЧехоСловаччина, Югославія, Угорщина, Італія), що дало змогу активізувати співробітництво з її учасниками. Однак наступні події на Балканах припинили існування організації.

На міжнародній арені Польща виступила активним суб'єктом. У квітні 1991 р. вона підписала Договір про дружбу з Францією, а в червні - Договір про добросусідство і дружню співпрацю з ФРН. У листопаді 1991 р. Польща була прийнята до Ради Європи, а

668

У нових реаліях Європи та світу

в грудні підписала угоду про співробітництво з Європейською спільнотою. Західні країни почали скасовувати візовий режим для поляків. У вересні 1991 р. під час візиту до США прем'єр Я.К. Бєлєцький вперше висловив прагнення Польщі вступити до НАТО.

Роки кризи і політичних змагань позначилися на житті національних меншин, у тому числі української, в Польщі. Політика комуністичної влади щодо українців була жорсткою, спрямованою на повну їх асиміляцію. Хоча українців тут було порівняно небагато (до 500 тис), але після 1956 р. вони проявили себе прагненням здобути право на існування, розвиток національної мови та культури, а головне - повернення на батьківщину, звідки були депортовані в 1947 р. До 1958 р. близько 20 тис. українців повернулися у східні воєводства, але тоді ж було заборонено стихійні переселення. У той час виникло Українське суспільно-культурне товариство (УСКТ), яке почало видавати газету "Наше слово", було створено кілька шкіл з українською мовою навчання. У 70-х роках влада посилила тиск на українські організації, й їхня діяльність завмерла. У 1980-1981 pp. українська суспільно-культурна діяльність почала оживати. Виникла Спілка українських студентів, зріс інтерес до української тематики серед громадськості. Публіцистика "Солідарності" почала приділяти увагу українцям і складним питанням взаємин між поляками та українцями. Цьому сприяла діяльність еміграційної паризької "Культури" Є. Ґєдройця, на сторінках якої українська (а також білоруська та литовська) проблематика посіла вагоме місце. Преса т.зв. "другого обігу" порушила низку складних питань українсько-польського протиборства у XX ст., шукаючи шляхів примирення і порозуміння перед візією майбутньої посттоталітарної Європи. У 1984 р. з'явилася книга Богдана Скарадзінського "Білоруси, литовці, українці. Наші вороги чи брати?", в якій автор ставив питання про неминучість порозуміння з сусідами на східних кордонах Польщі, яке відповідало національним інтересам Польщі. Поступово в опозиційному таборі визріла думка про необхідність рішучого відкинення великодержавних настроїв про "Польщу від моря до моря", які ще поширювалися в середовищі колишніх "кресов'яків" в країні та еміграції, і підтримки українських прагнень до створення самостійної демократичної держави. До української тематики зверталися опозиційні видання "Спотканя", "Обуз", "Нова коаліція", а також католицькі часописи "Знак", "Вензь" та ін.

Перебудова в СРСР і підготовка до Круглого столу в Польщі активізували українську меншину. У жовтні 1988 р. представники інтелігенції національних меншин (від українців - М. Лесів, В. Мокрий, С Козак, білорусів - Ю. Туронок, литовців -Б. Маковський) звернулися до Л. Валенси з проханням порушити під час засідань Круглого столу питання про становище національних меншин у Польщі. У результаті цього в рамках ГК була створена Комісія співпраці з національними меншинами, яку очолив М. Едельман, а від українців до неї увійшов В. Мокрий. На парламентських виборах в червні 1989 р. за списками "Солідарності" до сейму було обрано В. Мокрого. У сеймі була створена Комісія національних меншин і етнічних груп, яку очолив Я. Куронь. Вона доклала зусиль, щоб забезпечити реалізацію прав національних меншин. Наприкінці 1989 р. в міністерстві культури і мистецтв було створене Бюро в справах національних меншин, яке очолила Б. Бердиховська. Того ж року почали виникати численні українські громадські організації, відбулися зустрічі українських діячів "Форум". 25-26 лютого 1990 р. з'їзд УСКТ утворив нову організацію - Спілку українців в Польщі (Звьонзек україньцув в Польсце, ЗУП) і накреслив її завдання з метою гарантувати права української меншини в демократичній Польщі. З'їзд ухвалив також Звернення до польської громадськості і Звернення до сейму в справі усунення наслідків акції "Вісла". У першому документі йшлося про підтримку демократичних процесів у

669

Історія Польщі

Польщі, засуджувався тоталітарний режим, зазначалася потреба ґрунтовного наукового вивчення причин українсько-польських конфліктів у XX ст. З серпня 1990 р. сенат Польщі прийняв спеціальну ухвалу в справі акції "Вісла", яка засуджувала дії польських комуністичних властей і підкреслювала прагнення виправити заподіяні українцям кривди. ЗУП у 1990 р. отримав від уряду дотацію на розвиток своєї діяльності в розмірі 5 млрд. злотих. Суспільно-культурна діяльність українців у Польщі отримала стимул для активізації. З'явилися численні українські товариства й організації, освітні заклади. Водночас виникли певні труднощі, пов'язані із з'ясуванням правди про українсько-польські конфлікти. Громадська і культурна діяльність українців сприймалася частиною поляків з упередженням: за проведеними дослідженнями, 40 % поляків на початку 90-х років висловлювали страх перед Україною та українцями; Україна була на останньому місці серед усіх країн, які викликали б найменшу їх симпатію з підкресленням, що йдеться швидше про антипатію. Для подолання усталених стереотипів потрібен був час. Польська діаспора, розкидана по всьому світу, постійно намагалася підтримувати контакти з батьківщиною. У політичному