Зашкільняк- Історія Польщі

міжнародними угодами права. Серед партій правого спрямування вирізнялась Німецька партія праці.

Така складна ситуація вимагала від польської політичної еліти неабияких вмінь для розв'язання існуючих проблем.

У пошуках шляхів стабілізації (1921 - 1926 pp.)

Після встановлення кордонів і схвалення Конституції на перший план вийшли проблеми внутрішнього життя. У травні 1921 р. сейм продовжив свої повноваження до часу проведення нових виборів; на посаді Начальника Держави залишився Ю. Пілсудський. Політичні табори виступили з претензіями на проведення власних політичних програм. Найбільше амбіцій проявляли ендеки, які прагнули посісти більшість місць в уряді. Влітку 1921 р. було скасовано державний контроль за торгівлею продуктами, що призвело до зростання цін, інфляції. У відповідь на це в серпні країною прокотилися страйки і демонстрації протесту. У червні 1921 р. уряд В. Вітоса подав у відставку. Ендеки спробували сформувати свій уряд, але на перешкоді став Ю. Пілсудський. Після тривалих суперечок був створений позапарламентський уряд, який очолив ректор Варшавської Політехніки Антоній Поніковський (1878-1949). Головною постаттю в ньому став міністр фінансів Є. Міхальський, якого прозвали "залізною мітлою" за гострі заходи з наведення порядку в галузі скарбовості. На його вимогу сейм ухвалив кілька постанов, які обмежували державні видатки на апарат, соціальне забезпечення, запроваджували примусові податки для збільшення бюджету. Ці заходи повинні були зупинити інфляцію "традиційним" шляхом: через обмеження споживання. Антиін-фляційні заходи були своєчасними, оскільки уряд був змушений покривати дефіцит бюджету з допомогою емісії польських марок; з грудня 1918 р. по грудень 1921 р. маса марок в обігу зросла з 1 млрд. до 229,5 млрд., а інфляція тільки в 1921 р. перевищила 450 %, Урядові заходи, що були корисними для підприємництва і ринку, боляче відбилися нарівні життя населення.

На внутрішню політику польського уряду впливали також зовнішні чинники. У лютому 1921 р. Ю. Пілсудський здійснив поїздку до Франції, під час якої було підписано польсько-французьку угоду про воєнний союз. Таємна конвенція до угоди передбачала допомогу Франції на випадок агресії з боку Німеччини. Ю. Пілсудський, залишаючися вірним "федералістській" концепції, планував створити у Східній Європі блок держав, які б відокремлювали Польщу від Росії. Він підтримував білоруських та українських емігрантів, намагався ініціювати рух за відокремлення Білорусі та України від Радянської Росії. Це викликало загострення стосунків з радянськими республіками. Ендеки гостро критикували зовнішню політику Ю. Пілсудського. У 1922 р. один з лідерів ендеків С Ґрабський опублікував брошуру Уваги до біжучої історичної хвилі Польщі, в якій доводив, що головну небезпеку для Польщі становить Німеччина, тому необхідно укласти союз з Францією і нормалізувати стосунки з Радянською Росією. Таку

463

Історія Польщі

політику проводив міністр закордонних справ Константи Скірмунт (1866-1949). Навесні 1922 р. відбулася міжнародна конференція в Генуї, під час якої Німеччина і Росія уклали в Рапалло угоду про співробітництво. Угода означала вихід обох цих держав з міжнародної ізоляції та перетворення на впливовий чинник міжнародної політики. У червні 1922 р. Ю. Пілсудський поставив перед урядом вимогу збільшити видатки на оборону і після відмови домігся його відставки.

Улітку 1922 р. урядова криза досягла апогею. У боротьбі за уряд зіткнулися пілсуд-чики та ендеки. Перші спиралися переважно на ліві партії соціалістів і людовців, ендеки - на християнських демократів і праві угруповання. Ендеки висунули на прем'єра кандидатуру В. Корфанти. Але Ю. Пілсудському вдалося поставити на чолі уряду ректора Ягеллонського університету Юліана Новака (1865-1946). Ендеки не змирилися з поразкою і подвоїли зусилля для посилення своїх впливів напередодні виборів. Вони створили виборчий блок Християнський союз національної єдності (ХЗЄН) у складі ЗЛН і Християнської народної партії (ХСЛ), прозваний Гієна. На вибори вони йшли з християнськими, антисоціалістичними й антисемітськими гаслами. Пілсудчики створили низку т.зв. легіоністських організацій, пропагували патріотичні ідеї, підкреслювали власні заслуги у відбудові незалежності.

Вибори до Національних зборів (сейму і сенату) відбулися 5 листопада 1922 р. На них виступили 19 блоків. До урн прийшли 67,7% виборців; українці Галичини бойкотували їх, тут голосували лише 36 % виборців. Блок "Гієна" здобув 29 % місць у сеймі і 38 % - у сенаті; ліві партії - 22 %, партії центру - 24 %. Несподіваним став успіх партій національних меншин, які згуртувались у Блоці національних меншин (німецькі, єврейські, білоруські та українські організації з Волині та Полісся) і отримали 22 % мандатів. Жодне угруповання не мало переваги, але ендеки утворили найбільший парламентарний клуб (98 мандатів); християнські демократи мали свою фракцію (27 мандатів), центристська партія ПСЛ "Пяст" налічувала 70 депутатів, ППС - 41, а ПСЛ "Визволене" - 49. Український парламентський клуб мав 5 депутатів. Катастрофою закінчилися вибори для пілсудчиків, які не здобули жодного місця. Маршалком сейму був обраний людовець Мацєіі Ратай (1884-1940), сенату - ендек Войцєх Тромпчинський (1860-1953).

Новий розклад сил у парламенті вказував на потребу створення коаліції. Він яскраво проявився під час виборів президента. Ю. Пілсудський відмовився балотуватися на цю посаду, пославшися на обмежені компетенції вищої посадової особи (у розмові з наближеними він, не дуже добираючи вирази, говорив: "Усе це великий бордель. Залишаю це свинство, нехай власним смородом вдуситься"). Не дав згоди балотуватися також Р. Дмовський. Голосування відбулося 9 грудня 1922 р. на засіданні Національних зборів. П'ять

кандидатів представляли основні політичні табори: граф М. Замойський -від ендеків, С. Войцєховський - від ПСЛ "Пяст", Ґ. Нарутович - від ПСЛ "Визволене", 1. Дашинський - від ППС і професор Я. Бодуен де Куртене - від національних меншин. Після п'яти турів голосування несподівано президентом було обрано професора Ґабріеля Нарупювича.

Президентська криза. Праві сили не змирилися з поразкою свого кандидата і розпочали брутальну пропагандистську кампанію проти новообраного президента. Ендеки організували демонстрації під антисемітськими гаслами,_закликапи не допустити до

464

Польська Республіка в 1918-1939 pp.

партії опублікували спільну заяву, в якій зазначали, що "не можуть взяти на себе відповідальність за хід державних справ (...) і відмовляються підтримувати владу, створену президентом, який нав'язаний чужими національностями: євреями, німцями та українцями". У день урочистостей, пов'язаних зі вступом на посаду, натовп прихильників правиці намагався не допустити Ґ. Нарутовича і лівих депутатів до будинку сейму. Незважаючи на все. президент склав присягу і почав виконувати свої обов'язки. Він доручив сформувати уряд позапартійному Л. Даровському, робив жести примирення в бік ендеків. 16 грудня президент відвідав виставку малярства у варшавському товаристві "Захента". Під час оглядин він був застрілений з револьвера маляром-ендеком Елігіушем Нєвядомським. Цей терористичний акт не заспокоїв ендецьких фанатиків, які продовжували демонструвати під націоналістичними лозунгами. Суд і смертний вирок для вбивці вони сприйняли як національну образу, встановили його культ і вшанування. У це був змушений втрутитись єпископат, вказавши на невідповідність прославляння вбивці. Сейм, всупереч опору правиці, ухвалив спеціальну постанову, яка забороняла віддавати почесті вбивці.

Згідно з Конституцією, обов'язки президента почав виконувати маршалок сейму М. Ратай. Він негайно призначив головою уряду ген. В. Сікорського. У Варшаві було запроваджено надзвичайний стан. 20 грудня 1922 р. Національні збори обрали президентом людовця Станіслава Вощєховського. Ситуація в країні поступово входила в нормальну колію. Однак уряд В. Сікорського не задовіль-няв праві сили, які розпочали шукати союзників серед партій центру. Ліга народова активізувала вербування членів, створювала напівлегальні організації на зразок Організації польських патріотів. Прем'єр В. Сікорський зміцнював свої позиції в армії, намагаючися підважити впливи пілсудчиків. За його вказівкою група офіцерів утворила таємну організацію Стражніца (Охорона). Пілсудчики мали сильні позиції в Генеральному штабі Війська Польського, який очолювався Ю. Пілсудським, а також серед інтелігентських кіл, де діяла Польська організація вольносці (Польська організація свободи). Вони доводили, що парламентське правління не годиться для Польщі, протиставляли йому сильну централізовану владу, що спирається на персональний авторитет провідника.

Уряд В. Сікорського намагався загальмувати інфляцію. До складу уряду було залучено знаного економіста Владислава Ґрабського. Запропоновані ним заходи, пов'язані зокрема з встановленням фіксованого податку на прибуток, не дали позитивних наслідків. Ситуація погіршувалась, а разом з нею зростало незадоволення населення. Щоб запобігти зростанню радикальних настроїв, уряд наприкінці 1922 р. влаштував показовий суд над учасниками партійної конференції Компартії Східної Галичини, яка відбувалася в одному з будинків греко-католицького собору св. Юра у Львові. Процес одержав назву "святоюрського". На ньому звинувачені виступили з викривальними промовами, і суд присяжних не наважився визнати їх винними у державній зраді. Усі вони отримали символічні строки ув'язнення. Процес виявив розбіжності між уявленнями громадськості про демократичну державу і реальністю.

Уряд "Гієни-Пяста". З лютого 1923 р. тривали таємні переговори представників ендеків і ПСЛ "Пяст" - двох найбільших фракцій у парламенті. 17 травня вони завершилися підписанням угоди, яка отримала назву Лянцкоронського пакту (назва

Рис. 58. Президент Іадріель Нарутович.

465

Історія Польщі

походить від маєтку Лянцкорона під Краковом, де нібито була підписана угода; насправді вона була укладена у Варшаві). Угода передбачала створення уряду "Гієни" і "Пяста" та проведення політики в дусі ідейних засад національної демократії. Останні передбачали нормалізацію стосунків з СРСР, обмеження соціальних програм, усунення впливів Ю. Пілсудського в армії, проведення курсу на полонізацію національних меншин, передусім слов'янських. Наприкінці травня 1923 p., під час обговорення проекту бюджету в сеймі, посли "Гієни" і "Пяста" змусили уряд В. Сікорського піти у відставку. Новий уряд очолив людовець В. Вітос. Він складався лише з представників двох угруповань. Міністром фінансів у ньому залишився економіст В. Ґрабський. Міністром військових справ став ген. С Шептицький, який негайно

подав до сейму проект реорганізації військових органів, що передбачав скасування виняткових повноважень т.зв. Стислої воєнної ради, яку очолював Ю. Пілсудський. Це викликало бурхливу реакцію з боку останнього, яка переросла в конфлікт і особисті образи С. Шептицького. Останній прислав до Ю. Пілсудського секундантів, але до поєдинку не дійшло. Маршал демонстративно подав у відставку з усіх посад і усамітнився в своїй віллі в Сулеювку. Новий уряд проводив політику, яка відповідала ідейним засадам ендеків.

Головною проблемою, яку слід було розв'язати, була гіперінфляція, що негативно відбивалася на матеріальному становищі населення, створювала труднощі для економічного розвитку. Якщо в травні 1923 р. за один американський долар платили 52 тис. польських марок, то в серпні - вже 231,5 тис, жовтні - 1 млн., грудні - 6 млн. Наслідком цього були численні страйки і незадоволення мас. Робітничі верстви були сприятливо налаштовані до радикальної агітації, яку провадили підпільні структури КРПП, керовані Комінтерном. У жовтні 1923 р. у варшавській Цитаделі стався вибух, внаслідок якого загинуло 28 осіб. Нитки змови тяглися до спеціального (військового) відділу КРПП і посольства СРСР у Варшаві. Існуючий стан справ об'єднував соціалістів, народовців, комуністів, безпартійних. У жовтні 1923 р. загальний страйк робітників Верхньої Сілезії завершився задоволенням вимог робітників. Центральна комісія професійних спілок розпочала підготовку всепольського робітничого страйку. Уряд вирішив відповісти силовими методами. Наприкінці жовтня 1923 р. було оголошено про запровадження в країні надзвичайного стану, переведення залізничників і поштовиків на воєнне становище, яке виключало можливість страйку. На посаді віце-прем'єра С Ґломбінський був замінений більш твердим ендеком В. Корфанти. Поширилися чутки про підготовку ендеками державного перевороту і розправи з лівими силами. У відповідь на урядові дії ППС і профспілки закликали робітників до загального політичного страйку. 5 листопада розпочався загальний страйк у багатьох великих містах і промислових центрах. У Кракові 6 листопада дійшло до сутичок натовпу з військами, які стихійно переросли у збройне повстання. Робітники роззброїли частину військових загонів та опанували центр міста. У подіях взяли участь члени Стрілецького союзу, де переважали впливи пілсудчиків. Під час боїв загинуло понад ЗО осіб, сотні було поранено. У справу негайно втрутилися соціалісти, які змогли припинити конфлікт. Наступного дня збройні сутички між робітниками і військами відбулися в Бориславі і Тарнові.

Піднесення робітничого руху вибивало грунт з-під ніг уряду. Серед людовців виникла опозиція проти політики угоди з ендеками. Останнім заходом уряду став проект закону про земельну реформу, за яким парцеляція великих земельних маєтків обмежувалася квотою в 200 тис. га щорічно; значна частина пястівців залишила лави партії. 14 грудня 1923 р. уряд В. Вітоса пішов у відставку. Через кілька днів президент С Войцє-ховський призначив нового прем'єра. Ним став В. Ґрабський, який запропонував програму стабілізації фінансової системи країни, залучив до уряду і ендеків, і пілсуд-

466

Польська Республіка є 1918-1939 pp.

чиків. Головні напрями діяльності уряду передбачали фінансову реформу, збільшення і рівномірний розподіл податків, запровадження внутрішніх позик, ощадне господарювання. Сейм погодився з програмою нового уряду і надав йому надзвичайні повноваження строком на шість місяців.

Уряд В. Ґрабського. Прем'єр розпочав свою роботу з наведення порядку у фінансах. Було запроваджено ощадливий режим у державних структурах, рішучим чином посилено контроль за збиранням податків, підвищено тарифи на залізниці, загальмовано розпочаті інвестиції. Усі ці заходи повинні були привести до рівноваги державного бюджету. В квітні 1924 р. прем'єр утворив акціонерний Банк Польський, якому було доручено провести емісію та обмін грошових знаків. Замість польської марки до обігу запроваджено польський злотий, який забезпечувався золотим еквівалентом (9,3 г золота за 1 злотий). Обмін проводився по курсу 1 злотий за 1,8 млн. польських марок. До липня обмін грошових знаків було завершено.

Вжиті урядом заходи поліпшили соціально-економічну ситуацію. Це дало змогу розпочати реалізацію нових проектів. Уряд одержав від Франції позику в розмірі 100 млн. франків на модернізацію озброєння армії; ще 27 млн. доларів надав американський банк Діллона. Польсько-французький консорціум опікувався будівництвом порту в Ґдині (став до дії 1925 p.). Уряд В. Ґрабського домігся схвалення сеймом закону про земельну реформу (грудень 1925 p.). Він передбачав добровільне відчуження і парцеляцію великих земельних маєтків, які перевищували 180 га, а на східних кресах - 300 га. Відшкодування відбувалося за ринковими цінами. Якщо річна квота відчужених земель не досягала встановленого мінімуму 200 тис. га, то уряд мав право застосовувати примусове відчуження. Реформа була результатом компромісу правих і центристів й не розв'язувала земельної проблеми: за наступні роки велика земельна власність зменшилася лише на 16%, а селянська зросла на 13 %. Уряд В. Ґрабського в лютому 1925 р. підписав Конкордат (угоду) з Ватіканом. Вона надавала католицькій церкві значні свободи і привілеї, зберігала в її руках нерухоме майно, за виключенням земель, які підпадали під положення земельної реформи, звільняла від податків, а священиків -від цивільного судочинства, ранг кількох єпископств було піднесено до архієпископств. Апостольська столиця могла призначати ієрархів тільки за згодою польського уряду.

Уряд вживав рішучих заходів для припинення будь-якого опозиційного руху, насамперед радикального. У першу чергу було застосовано репресії до комуністів. Компартія Польщі (у 1925 р. взяла

назву Комуністична партія Польщі, КПП) тісно співпрацювала з радикальними організаціями національних меншин з метою повалення легального устрою. Комуністи не цуралися терористичних методів. У 1924 р. суд засудив молодого комуніста С. Енгля до смертної кари, 1925 р. перед судом стали комуністи В. Кнєвський, В. Гібнер і Г. Рутковський у Варшаві і Н. Ботвин -у Львові. Усі вони були засуджені до розстрілу. У східних районах Польщі активізували діяльність українські та білоруські радикальні націоналістичні організації, які чинили замахи на польських урядовців, протестуючи проти політики уряду в галузі освіти, польського осадництва. У 1924 р. У ВО організувала замах на президента С Войцєховського під час його приїзду до Львова, який однак не вдався; того ж року білоруські комуністичні боївки захопили потяг на станції Лупинець. Білоруські партизанські загони в серпні 1924 р. зуміли опанувати повітове місто Столпце. Комуністичні сили отримували постійну допомогу з радянських республік, звідки скеровувалися на терен Польщі спеціальні диверсійні загони. У західному регіоні активну діяльність проводили німецькі націоналісти, об'єднані в організації Фольксбунд (Народне об'єднання). Маючи у своєму розпорядженні значні кошти, вони поширювали ворожу щодо Польщі пропаганду. Напруженого характеру набули стосунки з т.зв. німецькими "оптантами" - особами, які

467

Історія Польщі

висловили бажання переселитися до Німеччини. Справа їхнього майна залишалася спірною і створювала труднощі у польсько-німецьких відносинах.

На початку 1925 р. у господарстві Польщі почали проявлятись кризові явища. Цього разу їх причини лежали за кордонами країни. У зовнішньому обороті Польщі частка Німеччини була на першому місці, займаючи 43 % експорту і 35 % імпорту. У січні

1925 р. закінчилася дія зобов'язань Німеччини щодо утримання привілейованого статусу торгівлі з Польщею і союзницькими державами. Переговори польської та німецької урядових делегацій не дали позитивного результату. У червні 1925 р. Німеччина відмовилася від імпорту польського вугілля, що боляче вдарило по польському торговельному балансу. Польський уряд прийняв виклик і запровадив високе мито на німецькі товари. Розпочалася справжня митна війна між сусідніми країнами. Вона була зумовлена прагненням правлячих кіл Німеччини поставити Польщу в господарську залежність. "Митна війна" вдарила насамперед по Польщі: злотий почав падати, наслідком чого був відтік капіталів з польських банків; знов з'явилося марево інфляції. До економічних труднощів додалися зовнішньополітичні. У жовтні 1925 р. у швейцарському місті Локарно західні держави підписали з Німеччиною угоду, яка залишала відкритим питання її східних кордонів. Господарська криза і зовнішня небезпека підважили довір'я до уряду В. Ґрабського. У листопаді 1925 р. він подав у відставку. Новий коаліційний уряд сформував Александр Скшинський (1882-1941).

Уряд базувався на компромісі ендеків, хадеків, людовців і соціалістів. Урядова криза активізувала пілсудчиків. На їхню вимогу міністром військових справ в уряді А. Скшинського став ген. Л. Желіґовський - особа, наближена до Ю. Пілсудського. З цього часу поновилися спроби Маршала відновити контроль над армією. Пілсудчики використали невдоволення населення частою зміною урядів, перманентною інфляцією, звинувачуючи у всіх бідах парламентську систему, "сеймократію", за їхньою термінологією. Міністр Л. Желіґовський призначив на керівні посади в армії прибічників Ю. Пілсудського. Стрілецький союз і Польська організація вольності поширювали погляди про те, що врятувати країну від анархії та краху здатні лише люди, які пройшли випробування в легіонах. Пілсудчики повели атаки проти тих військових, які залишилися вірними конституційним положенням (В. Сікорський, С. Шептицький, Ю. Галлєр), звинувачуючи їх у зраді і зловживаннях. Одночасно провадилася підготовка змови з метою захоплення влади. В обстановці загального невдоволення частина населення і політичних партій лівого спрямування, які вважали, що небезпека перевороту виходить від ендеків, згідні були підтримати Ю. Пілсудського. Сам Маршал на зламі 1925-1926 pp. опублікував у пресі кілька інтерв'ю і статей, в яких звеличував власні заслуги у відбудові Польської держави і не шкодував чорних фарб для своїх політичних опонентів.

Діяльність уряду А. Скшинського викликала критику лівих партій. За їхньої підтримки навесні 1926 р. посилився страйковий рух робітників, які вимагали підвищення зарплати і скорочення робочого дня (підприємці не виконували вимог закону, посилаючися на втрати від інфляції). Через різке зменшення імпорту десятки тисяч робітників втратили роботу. Серед частини соціалістів знаходили розуміння думки про встановлення "твердої влади", спроможної навести порядок в країні. На початку травня

1926 p., після відходу з уряду двох міністрів від ППС, А. Скшинський подав у відставку. Новим прем'єром було призначено В. Вітоса, якого підтримували ендеки і хадеки. Новий союз "Пєни"-"Пяста" викликав гострий спротив ППС, ПСЛ "Визволене" та інших лівих партій. У спільній відозві вони зазначали, що створення уряду В. Вітоса є "викликом усій польській демократії'".

468

Польська Республіка в 1918-1939 pp.

Державний переворот. Ю. Пілсудський вирішив скористатися загальним невдоволенням, щоб повернутися до влади. Ще до відставки уряду військовий міністр Л. Желіґовський під виглядом навчань зосередив у Рембертові коло Варшави добірні полки. Командування ними він передав Ю. Пілсудському, і 12 травня полки рушили на Варшаву, де опанували кілька військових казарм, Міністерство внутрішніх справ та

інші столичні центри. Маршал спробував схилити уряд до добровільного відходу, але це не вдалося. Президент і уряд сподівалися на підхід вірних військ. Була опублікована відозва до армії, яка закликала не піддаватися на агітацію заколотників, оголошено надзвичайний стан у Варшаві і варшавському воєводстві. Увечері 12 травня розпочалися бої у Варшаві, в ході яких війська Ю. Пілсудського поступово заволоділи містом. Страйк залізничників, ініційований ППС, заблокував довіз підкріплень для урядових військ. До вечора 14 травня урядові війська капітулювали, і Варшава опинилася в руках пілсудчиків. У ході боїв загинуло 379 і було поранено близько 1000 осіб. Президент С Войцєховський і уряд В. Вітоса, щоб не допустити громадянської війни, вирішили скласти свої повноваження в руки маршалка сейму М. Ратая, який тимчасово обійняв посаду президента. Влада, в сутності, перебувала в руках Ю. Пілсудського та його прибічників. Ще певний час ендеки у Великопольщі намагалися організувати відпір пілсудчикам, однак маршалкам сейму і сенату М. Ратаю і В. Тромпчинському вдалося переконати їх припинити опір і не провокувати громадянської війни.

Авторитарний режим Ю. Пілсудського (1926 - 1935 pp.)

Легітимізація режиму. Ю. Пілсудський не обійняв вищої державної посади, відмовився очолити уряд. Він намагався зберегти "конституційний" порядок. За його пропозицією, М. Ратай доручив сформувати новий уряд професорові Львівської політехніки і керівникові Стрілецького союзу Казімєжу Бартелю (1882-1941), який був прихильником Маршала. До уряду увійшли пілсудчики, а їх лідер посів у ньому посаду військового міністра. Переможці не застосували репресії до переможених: члени уряду і колишній президент були відпущені на волю. Разом з тим було заарештовано генералів, які керували урядовими військами. Тільки через два роки був звільнений ген. Т. Розвадовський; ген. Ю. Мальчевського звільнили з армії, а ген. В. Загурський загинув за загадкових обставин. Пояснюючи причини і цілі державного перевороту, Ю. Пілсудський говорив: "Демократичні свободи було зужито так, що можна зненавидіти всю демократію. Партійний інтерес переважав над усім. Партії в Польщі розмножилися так сильно, що стали незрозумілими для загалу (...) [Я] оголосив війну махінаторам, лайдакам, вбивцям і злодіям і від цієї боротьби не відступлю". Популістські гасла Маршала знаходили розуміння серед широких верств населення і лівих партій, які вбачали в його особі представника "трудящих" верств.

Щоб довести легальність державного перевороту і спростувати чутки про його прагнення до диктатури, Ю. Пілсудський погодився на скликання Національних зборів. 31 травня 1926 р. парламент провів вибори президента. На голосування було винесено дві кандидатури: від лівих сил - Ю. Пілсудський, від правих - граф А. Бнінський. Ю. Пілсудський здобув 292 голоси, його конкурент - 193. Обрання Ю. Пілсудського президентом легалізувало державний переворот. Однак Маршал відмовився від найвищої посади, пославшися на обмежені повноваження президента за Конституцією 1921 р. Замість себе він запропонував на цю посаду кандидатуру професора Львівської політехніки Ітація Мосьціцького (18671946), який був наближений до Маршала ще з часів еміграції. Після двох турів голосування 1 червня Національні збори обрали його президентом Польщі.

469

Історія Польщі

Державний переворот, легалізований парламентом, пройшов під гаслом санації, або оздоровлення політичних, моральних та господарських стосунків у країні. Проте своїх планів щодо "санації" Маршал не розкривав, а намагався зберігати незалежність як від лівих, так і правих сил. Першим кроком нової влади став закон про розширення повно-важено президента, за яким він міг розпускати сейм і сенат, видавати декрети у період між сесіями парламенту і за його дорученням. 2 серпня 1926 р. сейм прийняв цю поправку до Конституції. Через чотири дні президент скористався з неї і видав декрет про організацію вищої військової влади. Відповідно до нього, було створено інститут Генерального інспектора Збройних Сил, який не був підпорядкований ані парламенту, ані уряду, а під час війни автоматично перетворювався у Головнокомандувача. Генеральний інспектор зберігав повний контроль над армією в мирний час. Ним став Ю. Піл-судський.

Улітку 1926 р. уряд К. Бартеля змінив керівників адміністрації: керівників головних міністерств, воєвод, старост. На звільнені посади призначалися піл-судчики. Під час дебатів над конституційним законом прем'єр К. Бартель виступив з урядовою програмою. Вона передбачала стабілізацію польського злотого, поліпшення діяльності державного апарату і боротьбу з корупцією та зловживаннями, підвищення продуктивності праці й поліпшення соціального становища працюючих. Загальні міркування були підсумовані тезою про відмову від будь-яких "доктринерських експериментів". Програма уряду не містила структурних змін, наголошуючи на посиленні адміністративних важелів управління.

Обстановка, що склалася в країні після травневого перевороту, характеризувалася суперечливими тенденціями: з одного боку, збереглися демократичні інститути і Конституція 1921 p., з другого - виконавча влада демонструвала прагнення управляти державою, не рахуючися з парламентом і політичними партіями, спираючися на авторитет Ю. Пілсудського й тих людей, яких він рекомендував на керівні посади в уряді та адміністрації. Такий спосіб правління запроваджував у Польщі авторитарний режим, який суперечив засадам Конституції 1921р. Свою владу Ю. Пілсудський здійснював через довірених осіб, серед яких були військові-легіоністи, колишні соціалісти, людовці, консерватори і ліберали, що зберігали особисту вірність Маршалу. Найближчими співробітниками Ю. Пілсудського стали військові полковники А. Прістор, Ю. Бек,

Б. Вєнява-Длугошевський, В. Славек, А. Коц, Б. Пєрацький та ін. В одному зі своїх інтерв'ю 25 травня 1926 р. Ю. Пілсудський говорив: "Мене можуть критикувати люди так, як їм подобається, я ж не перестану стверджувати, що зробив єдиний свого роду історичний факт, зробив щось подібне до державного перевороту й зміг його негайно легалізувати, вчинив щось на зразок революції без жодних революційних наслідків".

Перші кроки режиму "санації" викликали розчарування лівих партій, які підтримали Ю. Пілсудського, сподіваючися на глибокі соціальні реформи. Коли окреслилася програма діяльності виконавчої влади, погляди керівників лівих партій поділилися: більшість соціалістів і людовців висловилася за перехід в опозицію до режиму, інша

Рис. 59. Президент І. Мосьціцький у супроводі Ю. Пілсудського і прем 'єра К. Бартеля (крайній зліва) прямує до Замку у Варшаві для складання присяги. 4 червня 1926 р.

470

Польська Республіка є 1918-1939 pp.

частина залишилася на лояльних позиціях. Комуністи, які теж спочатку підтримали переворот, вже восени 1926 р. засудили його як "фашистський". Поразка ендеків у травні 1926 р. зміцнила серед її лідерів переконання в непридатності парламентських форм правління і звернула погляди на фашистський режим в Італії. У грудні 1926 р. Р. Дмовський утворив нову організацію під назвою Табір Великої Польщі (Обуз Вєлькей Польскі, ОВП), яка повинна була діяти легальними і нелегальними методами, залучаючи на бік націоналістів населення. Невдовзі ендеки переіменували ЗЛН у Національну партію (Стронніцтво народове, СН).

Національні меншини зайняли під час перевороту вичікувальні позиції. Українці сподівалися від нового режиму серйозних змін у національній політиці, надання територіальної автономії Східній Галичині та Волині. Однак цього не сталося. Наприкінці вересня 1926 р. відбулося спеціальне засідання уряду, присвячене проблемі національних меншин. Головний доповідач - міністр внутрішніх справ К. Млодзяновський - констатував, що політика асиміляції меншин не має жодних перспектив, тому слід піти на значні поступки, допустити їхніх представників до участі в адміністрації, створити сприятливі умови для культурного розвитку в Польській державі. Ю. Пілсудський погодився на окремі поступки, які не підривали основ унітарної держави, оскільки вважав, що національні права меншин достатньо захищені Конституцією. Серед пілсудчиків проявилися розбіжності в розумінні та реалізації національної політики. Загальноприйнятним стало положення про державну асиміляцію непольських національностей, надання їм рівних прав з поляками. Проте в реальному житті ці побажання натрапляли на серйозні перешкоди.

Перший конфлікт між виконавчою владою і парламентом стався у вересні 1926 р. під час обговорення бюджету. Сейм ухвалив відставку двох міністрів (внутрішніх справ і освіти та релігійних визнань), але через кілька днів президент підписав декрет про призначення уряду в попередньому складі. Тоді сейм скоротив бюджет, що означало вотум недовіри всьому уряду. Того ж дня група військових побила посла Є. Здзє-ховського, який активно виступив проти бюджету. На початку жовтня новий уряд сформував Ю. Пілсудський. У його складі несподівано з'явилися два консерватори (А. Мейштович та К. Нєзабитовський), що було розцінено як поступку великим земельним власникам й аристократії. Цей факт був не випадковим, що засвідчив візит Ю. Пілсудського до маєтку князя А. Радзивілла в Несвіжі, де він взяв участь у з'їзді польської аристократії 25 жовтня 1926 р. Після цього поширилися чутки, що Маршал збирається проголосити в Польщі монархію і стати новим королем. Насправді ж уся акція була скерована проти поширення впливу ендеків серед земельних власників. Після з'їзду в Несвіжі виникла Польська організація консервативної державної праці на чолі з князем Е. Сапєгою і заступником князем 3. Любомирським. Організація не відіграла поважної ролі на політичній арені, але її господарський вплив забезпечив необхідну підтримку пілсудчикам. ;

Правлячий табір був змушений також долати недовіру католицької церкви, яка симпатизувала ендекам. Уряд вдався до заходів, які розширяли умови Конкордату з Ватіканом, запроваджуючи обов'язкову участь школярів у релігійній практиці. Вони спричиниили нейтралітет костелу в політичних справах. У листопаді 1926 р. президент видав декрет, який позбавляв суди права розв'язувати спори щодо порушення закону про пресу, надаючи це право адміністративним органам, які перебували під контролем пілсудчиків.

У другій половині 1926 р. значно поліпшилась економічна ситуація Польщі, що стало наслідком зміни внутрішньої та зовнішньої кон'юнктури. У середині країни добрі результати приносила політика уряду В. Ґрабського. Назовні у зв'язку з тривалим

471

Історія Польщі

страйком англійських шахтарів зросли потреба й ціни на польське вугілля за кордоном, передусім у скандинавських країнах. Експорт вугілля сприяв розвитку комунікацій, що зв'язували Сілезію з портом у Ґдині. Зростання цін на сільськогосподарські продукти пожвавило аграрний сектор економіки. У підсумку в 1926 р. експорт перевищив імпорт на 707 млн. злотих. Економічне пожвавлення позначилося на зайнятості населення (число безробітних скоротилося з 302 тис. осіб у березні 1926 р. до 80 тис. восени 1928 р.) і підвищенні їх заробітної платні. У 1927 р. з'явилися два декрети президента, які запроваджували соціальну

інспекцію і нагляд за безпекою праці. Наступного року були опубліковані закони про гігієну та безпеку праці й суди праці. Внаслідок зростання рівня агрокультури в 1926-1928 pp. зросла врожайність і збори зернових: пшениці - з 1,4 млн. тонн до 1,8 млн. тонн, жита - з 5,2 млн. тонн до 7 млн. тонн, картоплі - з 21,4 млн. тонн до 32 млн. тонн. Справжній бум переживали банки. Бурхливий розвиток економіки тривав три роки. У цей період Польща належала до найбільш динамічних країн Європи: промислова продукція загалом зросла на 29 %, видобуток вугілля - на 30 %, виробництво сталі - на 75 %.

Сприятливі умови та політична стабільність привернули до Польщі увагу іноземного капіталу. У 19272р. американські банки надали Польщі пільговий стабілізаційний кредит на суму 62 млн. доларів і 2 млн. фунтів стерлінгівКрім того, уряд погодився ввести в склад ради Банку Польського строком на три роки американського радника Ч. Дьюї, який здійснював контроль за використанням наданих кредитів. Іноземний капітал сприяв оновленню польської промисловості. У країні з'явилися нові галузі: електротехніка, хімічна, виробництва зброї.

Збіг у часі перевороту й сприятливої економічної кон'юнктури пілсудчики трактували як наслідок власної політики. Ще наприкінці 1926 р. у складі Президії Ради міністрів пілсудчики створили новий орган - Кабінет Голови Ради Міністрів, який повинен був контролювати діяльність уряду, добирати й розставляти керівні кадри, слідкувати за політичною обстановкою. До складу Кабінету входили провідні пілсудчики В. Славек, А. Коц, Я. Єнджеєвич, К. Світальський, А. Прістор, а керував ним Г. Юзевський. Фактично Кабінет був справжнім урядом, який управляв країною за вказівками Ю. Пілсудського.

Восени 1927 р. сейм і сенат, обрані 1922 p., завершили роботу і були розпущені. Нові вибори були призначені на березень 1928 р. У зв'язку з переходом значної частини лівих сил в опозицію до уряду постало питання про політичну опору режиму. Наприкінці 1927 р. пілсудчики почали створювати політичну організацію під назвою Безпартійний блок співпраці з урядом (Безпартійний блок вспулпраци з жондем, ББВР). Керував заходами майор Казімєж Світальський (1886-1962). У січні 1928 р. була оголошена програма ББВР, яка містила традиційні для правлячого табору положення: критику Конституції 1921 р. і парламентської демократії, зміцнення влади позапартійних сил у державі ("санація" політичного устрою), солідарність і взаємодію усіх політичних сил на засадах зміцнення держави, поліпшення соціального становища працюючих мас. ББВР приймав до своїх лав усіх, хто поділяв погляди пілсудчиків на державу і способи її зміцнення, визнавав авторитет Ю. Пілсудського. Таким чином, у ББВР опинилися різнорідні елементи - від соціалістів до консерваторів, від лібералів до прихильників "твердої руки" і монархістів.

Передвиборча кампанія ББВР проходила з великим розмахом, спираючися на чималі кошти, отримані пілсудчиками від підприємців і земельних магнатів. Вибори до парламенту відбулись 4 березня 1928 р. У них взяло участь 78,3 % виборців; до виборчих урн прийшли також галицькі українці. ББВР здобув 25,1 % голосів, що давало йому найбільше місць у парламенті (29,3 %), ліві партії (ППС і ПСЛ "Визволене") разом

472

Польська Республіка в 1918-1939 pp.

отримали 25 % (29,2 % місць), партії центру 10 % (12,1 %), національні меншини 21,1 % (19%), в тому числі українці 9% (7%). Вибори закінчилися поразкою ендеків, які здобули 8,7 % голосів (8,4 % місць), а також хадеків і ПСИ "Пяст" - разом 6 % (5 %). Назагал пілсудчики мали в парламенті лише четверту частину мандатів, що ставило під сумнів їхні плани внесення змін до Конституції.

Парламентський конфлікт. Наприкінці березня 1928 р. Ю. Пілсудський відкрив сесію нового сейму, яка почалася з інциденту: невелика група послів-комуністів скандувала "Геть з фашистським урядом Пілсудського!". За вказівкою Маршала поліція силою випровадила їх із залу. Далі сейм відкинув кандидатуру К. Бартеля на посаду маршалка сейму й обрав соціаліста І. Дашинського. Події показали, що сейм не стане слухняним знаряддям у руках влади. Однак до певного часу влада й опозиція вичікували. У червні 1928 р. Ю. Пілсудського на чолі уряду змінив К. Бартель. 1 липня Ю. Пілсудський дав інтерв'ю органу санації "Глос правди", в якому брутально обізвав сейм і депутатів зібранням "лядачніц" (нероб) і наголосив, що "не робив би нічого іншого, як тільки бив і копав послів без втоми". На завершення він погрожував, що немає вибору: або перестати співпрацювати з сеймом і "октроювати" (дарувати) нові закони, або відійти з кабінету, який мусить співпрацювати з сеймом. Маршал обрав другий варіант, віддавши уряд К. Бартелю, залишившися в ньому військовим міністром.

( Восени 1928 р. на черговій сесії сейму розгорівся скандал у зв'язку з інтерв'ю Маршала. Під час обговорення позиції уряду щодо інтерв'ю виникла дискусія між послами ББВР та

іншими депутатами, яка набула непарламентського характеру. На початку 1929 р. виник новий конфлікт у зв'язку зі справою міністра фінансів Г. Чеховича, який не зміг дати звіту з великої суми бюджетних коштів, що пішли на виборчу кампанію ББВР. Сейм відправив Ґ. Чеховича у відставку і віддав його до Державного трибуналу. У відповідь з'явилося нове інтерв'ю Маршала, в якому він

, брутально напав на сейм і послів, обізвавши їх "зафайданими мавпами", а посла ППС Г. Лібермана, який виступав від комісії в справі Ґ. Чеховича, - "головним тенором у смердючій

оперетці". У той час Маршал вже був тяжко хворий і не дуже добирав вирази. Судовий процес над Ґ. Чеховичем у червні 1929 р. був попереджений погрозами судді Державного трибуналу з боку пілсудчиків, а на самому суді Ю. Пілсудський

впасти (...) Вибори напевно будуть призначені, бо я управляю конституційно". За пропозицію Маршала проголосували усі члени уряду, "бо, - як згадував один з учасників засідання, - нехай би тільки ні!!!" Того ж дня президент підписав декрет про розпуск парламенту, який нібито неспроможний схвалити нову конституцію. Нові вибори було призначено на листопад 1930 р. Водночас Ю. Пілсудський доручив підлеглим розробити план арешту діячів опозиції, які брали участь у краківському конгресі Центроліву.

У ніч на 9 вересня 1930 р. було арештовано 18 послів опозиції і 5 послів від українських партій. Серед них такі знані політики як соціалісти Г. Ліберман, Н. Барліцький, А. Праґєр, людовці В. Вітос, В. Кєрнік, К. Багінський, ендеки В. Корфан-ти, А. Дембський, один з керівників УНДО В. Целевич та ін. Заарештованих помістили у фортеці Бреста, де вони зазнали принижень, образ і тортур. Незабаром були заарештовані ще близько 5 тис. активних діячів опозиції, в тому числі 84 посли сейму і сенату та 130 українських діячів. Особливої брутальності набула акція "пацифікації"" Східної Галичини, яка була виконана за розпорядженням Ю. Пілсудського в період від 20 вересня до 17 жовтня 1930 р. Для її проведення було залучено спеціальні загони армії та поліції, які у плановому порядку оточували українські села, проводили там обшуки, екзекуції місцевих активістів культурно-освітніх організацій, нищили майно товариств. Усе це робилося під приводом пошуку "терористів УВО", а насправді, щоб залякати населення. Під час акції було заарештовано 80 осіб, яких пізніше відпустили. Події "пацифікації" отримали міжнародний резонанс і незабаром стали предметом розгляду у Лізі Націй. Однак справа була передана для з'ясування т.зв. Комітету трьох. Польські дипломати доклали величезних зусиль, щоб спровадити її на манівці, посилаючися на терористичну діяльність українських націоналістів і вороже ставлення українських політиків до Польської держави. Розгляд скарги українців Галичини тривав до січня 1932 p., коли було прийнято рішення, яке основну провину за "пацифікацію" покладало на українців.

"Брестські" вибори. Після придушення опозиції пілсудчики розгорнули бурхливу кампанію на виборах до парламенту. Маючи в своїх руках контроль над діями адміністрації, вони впевнено йшли на вибори, які сучасники назвали "брестськими". Партії Центроліву виступили на виборах спільним блоком "Союзу захисту прав і свободи народу", вимагали відновлення демократичних свобод і Конституції. Пілсудчики піднесли гасла "порятунку" держави, спираючися на авторитет і заслуги Маршала. Стронніцтво народове, яке не увійшло до Центроліву, проголошувало засади християнської моралі і конституційних форм правління. Вибори відбулися 16 листопада 1930 р. До урн прийшли 75 % виборців, часто під адміністративним тиском. За офіційними даними, які не виключали фальсифікацій, на виборах до сейму ББВР зібрав 46,8 % голосів, Центролів - 17,7 %, СН - 12,7 %, хадеки - 3,8 %, національні меншини - 14,3 % (українці та білоруси - 6,4 %). На виборах до сенату ББВР отримав 54,7 %, СН - 12,9 %, Центролів - 13 %. Характерно, що на східних теренах, де поляки складали меншість населення, ББВР здобув найбільше голосів (82 %), що свідчило про найбільші зловживання адміністрації під час виборів. Однак численні простести, що були скеровані до Верховного Суду, були відхилені.

Після "брестських" виборів Ю. Пілсудський відійшов з посади прем'єра, призначивши головою уряду В. Славека, а сам демонстративно виїхав на тривалий відпочинок. Відкриваючи перше засідання сейму, прем'єр накреслив його головне завдання - прийняти нову конституцію. Маршалком сейму став К. Світальський, сенату - В. Рачкевич. Депутати опозиції порушили питання незаконних арештів та ув'язнень, зловживань виконавчої влади під час виборів. Методи пілсудчиків викликали обурення

475

Історія Польщі

інтелігенції. З листами-протестами проти беззаконня властей виступили професори Львівської політехніки, відомі письменники і митці А. Струґ, М. Домбровська, Ю. Тувім, Т. Бой-Желєнський та ін. Незважаючи на протести, пілсудчики організували в жовтні процес проти головних "брестських" в'язнів. їх було звинувачено в підготоці державного перевороту з метою "зміни влади". Підсудні виголосили промови, в яких звинувачували правлячий табір у порушенні Конституції. Після тривалих зволікань суд засудив керівників опозиції до кари ув'язнення строком від 1,5 до 3 років. Оскільки частина підсудних уже відбула свій строк, то вони були звільнені й виїхали в еміграцію.

На початку 30-х років економічна криза набрала розмаху. Продукція промисловості в 1932 р. скоротилася, порівняно з 1929 р., до 54%. Ціни на сільськогосподарські продукти впали на 50-70 %, що призвело до зростання заборгованості села. Результатом кризи став масовий відплив капіталів з польських банків (на суму 2,5 млрд. злотих). Серед соціальних наслідків кризи найбільш болючим було безробіття. За офіційною статистикою кількість зареєстрованих безробітних становила у 1931 р. 655 тис. осіб, 19322р. - 914 тис, 1933 р. 940 тис, 1934 р. - 908 тис. У роки кризи страйковий рух зменшився, оскільки робітники дорожили роботою. Страйки відбувалися там, де йшлося про ліквідацію підприємств. Таких випадків було чимало, оскільки дрібніші підприємства не витримували конкуренції з монополістичними об'єднаннями. За роки кризи було закрито понад 3 тис. промислових закладів. Збідніння маси населення породжувало апатію та розгубленість, які іноді вибухали стихійними рухами. Так сталось у повіті Лєско на Краківщині, де влітку 1932 р. кілька тисяч селян вдалися до погромів на знак протесту проти дій збирачів податків. Постійним явищем стали демонстрації безробітних у містах з вимогами праці, допомоги, харчів. Іноді доходило до зіткнення з поліцією та військами.

Уряд, зайнятий боротьбою з опозицією, тільки у 1932 р. розпочав розробляти антикризові заходи.

Було скасовано частину селянських боргів, прийнято закон про право держави втручатися в справи монополій, виділено кошти для підтримки слабких підприємств, яким загрожувало банкрутство, розпочато реконструкцію залізниці, яка дала нові робочі місця. Було збільшено кошти на допомогу безробітним, організовано громадські роботи, до яких 1933 р. залучено близько 60 тис. осіб, а в 1935 р. - ще 134 тис. Проте заходи уряду не давали бажаного результату через дефляційну політику, яка полягала в утриманні будь-якою ціною стабільності злотого. Криза затягнулася в Польщі до 1935 р.

Тривожним залишалося міжнародне становище Польщі. Обидва її сусіди -Німеччина і СРСР - тісно співпрацювали, щоб посилити свій вплив на європейські справи і, водночас, проводили підривну роботу через національні меншини і комуністичний рух. Керівники СРСР скористалися травневими подіями 1926 р. у Польщі, щоб викликати дестабілізацію, а можливо й революцію. У червні 1927 р. російський емігрант Б. Коверда убив посла СРСР в Польщі П. Войкова. Це викликало напруження у польськорадянських відносинах. У грудні 1926 р. внаслідок військового перевороту до влади в Литві прийшли антипольські налаштовані кола, очолювані президентом А. Сметоною. Вони поставили справу Вільна і литовської меншини в Польщі на форум Ліги Націй. Остання ревомендувала обом країнам розпочати переговори. Однак переговори, що тривали цілий рік, не принесли результатів. Ще більшу увагу польської дипломатії привертали ревізіоністські тенденції з боку Німеччини, які посилилися після Локарно. Німецькі керівники висловлювали публічні претензії на Помор'я. Польща шукала можливості забезпечити свої західні (і східні) кордони міжнародними гарантіями. У серпні 1928 р. вона урочисто підписала в Парижі т.зв. пакт Бріана-Келлота (від прізвищ міністра закордонних справ Франції і

476

Польська Республіка в 1918-1939 pp.

держсекретаря США), за яким країни-учасники відмовлялися від війни як засобу міжнародної політики. До пакту приєднався також СРСР. Це уможливило підписання представниками Польщі та СРСР в лютому 1929 р. спеціального протоколу ("протокол Літвінова"), який запроваджував положення пакту Бріана-Келлога у відносини сусідніх держав. До протоколу приєдналися також Естонія, Латвія, Румунія. Усі країни зрікалися застосування сили у взаємних стосунках.

Після "брестських" виборів влада спочила в руках групи "полковників", які, маючи більшість у парламенті, могли не рахуватися з опозицією. У травні 1931 р. уряд очолив А. Прістор. Він намагався зменшити негативні наслідки економічної кризи, але йому бракувало зваженої концепції дій. Гостру критику викликали підготовлені урядом проекти законів про соціальне забезпечення, робочий час і допомогу безробітним. Правлячий табір вдався до хитрощів: йдучи на збільшення робочого тижня, зменшення винагороди за понадурочні роботи і скорочення відпусток; він сподівався збільшити внесок підприємств у соціальне забезпечення. Однак ці проекти викликали застереження з боку підприємців, профспілок та опозиції. Загроза страйку змусила уряд відкласти їх; вони були схвалені лише у 1933 р.

Наступні кроки уряду були спрямовані на обмеження громадянських прав і свобод. Закон про зібрання, схвалений у березні 1932 р., надавав адміністрації великі права контролю за громадськими організаціями. У серпні того ж року міністр юстиції отримав право переведення та усунення суддів, що ставило їх у залежність від адміністрації; трохи згодом було обмежено свободу адвокатури. У 1933 р. схвалено закон про самоврядування, який також розширив повноваження адміністрації при формуванні місцевих представницьких органів. Особливий резонанс викликали реформи в освіті. їх проведення було ініційоване міністром освіти і віровизнань Янушем Єнджеєвичем, який належав до групи "полковників". Першою була реформа системи шкільної освіти, запроваджена законом у березні 1932 р. За новою системою основною загальною школою ставала семирічка, що складалася з двох- і чотирирічних щаблів. Повна середня освіта здобувалась у чотирирічних гімназіях і дворічних ліцеях. Між двома останніми ступенями були вступні іспити. Така структура, якщо й підвищувала загальний освітній рівень мас, то робила вищі ступені доступними лише елітарним верствам. Реально через брак коштів більшість населення обмежувалася початковою освітою, а повну середню в ліцеях здобуло у 1938/39 навчальному році лише близько 16 тис. осіб, що становило мізерний відсоток учнівської молоді. Реформа передбачала також посилення політичної спрямованості навчання й виховання. На перший план була поставлена ідея Польської державності, підкреслення заслуг правлячого табору у її відбудові та зміцненні. Разом з тим, було значно оновлено програми навчання, запроваджено раціональні та гуманітарні елементи, пошанування людської праці та її здобутків, толерантне ставлення до людей іншої віри та поглядів. Назагал громадськість і педагогічні кола критично оцінили шкільну реформу, оскільки її позитивні сторони нівелювалися посиленням втручання держави в навчально-виховний процес, а постійний брак коштів на освіту негативно позначався на рівні підготовки молоді. У 1931 р. в країні було ще 23 % неписьменних у віці понад 10 років; на східних теренах цей відсоток сягав 38 %.

У березні 1932 р. сейм ухвалив також два закони про вищу школу. За ними обмежувалась автономія вищих навчальних закладів, а міністр освіти і віровизнань отримав великі повноваження щодо затвердження ректорів, створення та ліквідації кафедр, затвердження професорсько-викладацького складу. Закони мали на меті посилити вплив уряду й правлячих кіл на наукове та творче середовище, яке користувалося значною незалежністю від влади. Незабаром, у 1933 р. міністр закрив 53 кафедри, звільнивши з роботи найбільш опозиційних професорів. Водночас у 1933 р.