Додаток Рекомендації до Тем семінарських занять Давньогрецька філософія.

При розгляді даної теми слід виходити з основних особливостей античного світогляду і античної культури в цілому. Можна відокремити наступні суттєві характеристики античного менталітету:

1) пластичність – тяжіння до завершеності, замкненості, озираємості образів та інтелектуальних побудов;

2) споглядальний естетизм;

3) поліс як модель космосу (у зв’язку з чим необхідно повернутися до позитивного забарвлення ідей замкненості та озираємості);

4) рабство як всезагальна модель відносин у світі;

5) дух агоністики – висока ступінь відносин змагання у всіх сферах життя, в тому числі – в інтелектуальній сфері.

Слід зобразити, як ці особливості переломлювались у філософському мисленні. При відповіді на перше питання необхідно підкреслити, що давньогрецьке філософське мислення (особливо мислення досократиків) космологічно. Чи розуміється космос як самодостатнє та вічне ціле, або як найбільш прекрасне творення розумного першоначала, він так чи інакше знаходиться в центрі роздумів ранніх філософів.

Мілетська філософська школа позначає собою пошуки першооснови буття. Першооснова мислиться як першоначало, з якого все виникає і яке розуміється як у вигляді певної речовини (вода, повітря), так і у вигляді невизначеної першоматерії (апейрон у Анаксімандра). На Анаксімандра слід звернути особливу увагу тому, що на прикладі апейрона можна показати процес становлення першого філософського терміну.

Діалектика Геракліта являє собою одне з визначних досягнень античної думки. Єдина першооснова (вогонь) породжує багатоманітне (землю, воду, повітря) шляхом видозмін, перетворень, що керуються світовим законом – Логосом.

Перетворення ці не є невпорядковані, але підкорені певному ритму. Внутрішнім джерелом світового ритму є боротьба протилежностей, яка на перший погляд виглядає як какофонія, але насправді являє собою "гармонію найбільш прекрасну" (тут треба мати на увазі високу значимість для античного світогляду ідей ритмічності та гармонійності світового цілого). В той же час слід з’ясувати глибоку відмінність діалектики Геракліта (і взагалі стародавніх греків) від новоєвропейської діалектики. Якщо остання є вченням про розвиток, то гераклітова діалектика є, скоріше, вченням про різноманітність існуючого, яке за природою своєю циклічне ("шлях наверх та шлях донизу – той же самий").

Намагання примирити множину речей, які чуттєво спостерігаються, з пошуками єдиної першооснови приводить до стрижневої для античної філософії діалектики єдиного і багатоманітного. Зародження цієї діалектики ми спостерігаємо в елеатів. При вивченні їх концепції слід звернути увагу на те, що поява у Парменіда світу "справжнього буття" являє собою справжню інтелектуальну революцію. Фактично, вся західна філософія (аж до двадцятого століття) являє собою варіації на тему "справжнього буття". Звертаємо увагу на протиставлення "знання" та "думки", світу "справжнього буття" та світу ілюзорних одиничних речей. Звичайно апорії Зенона викликають непорозуміння у слухачів. Необхідно з’ясувати, що з елеатів бере початок традиція розуміння істини як співпадання зі світом мислимого буття, що пізнається розумом. Тому, якщо рух неможливо мислити, то його "за істиною" немає, а якщо ми його відчуваємо, то самі наші відчуття хибні, ілюзорні.

При розгляді філософії Платона слід передусім мати на увазі, що його вчення являє собою певний розвиток філософської революції елеатів. Платон роздвоює світ на світ ідей і світ одиничних речей, причому, про світ ідей він вчить "за Парменідом", а про світ одиничних речей – "за Гераклітом". Ідеї мають характеристики справжнього буття. Вони вічні, незмінні, постижимі розумом. Однак, вони не є дещо абсолютно єдине, а являють собою деяку ієрархію, на вершині якої знаходиться ідея блага. Але в подальшому моністичні тенденції у платонізмі посилюються, щоб остаточно перемогти у неоплатонізмі, в якому все зводиться до Єдиного, яке тотожне з Благом. Одиничні речі не вічні, швидкоплинні, недосконалі.

В душі людини, передусім, розрізнюються два начала – розумне та нерозумне. Однак між ними знаходиться третє начало – "гнів", "шалений дух". Цей "гнів" співдружний розумній частині душі в її боротьбі з нерозумною частиною. Доля душі залежить від того, яке начало переможе: розум чи низьке бажання. Якщо перше – то душа залишається у світі ідей, якщо друге, то душа оселяється в тілі, яке є "в’язницею душі" (звертаємо увагу на важливість для наступної філософсько-релігійної думки цієї установки Платона, що восходить до орфиків).

У тісному зв’язку з вченням про структуру душі знаходиться платонівська гносеологія. Платон розділяє знання на: 1) недостовірне знання, яке спирається на чуттєве сприйняття – знання одиничних речей чуттєвого світу; 2) близьке до достовірного знання чисел та побудованих на них наук; 3) абсолютно достовірне знання – умобачення ідей, яке отримується шляхом пригадування душею царства ідей, в якому вона перебувала до падіння в тіло. Звертаємо увагу на те, що в даному вченні ми маємо античний виток новоєвропейської теорії "вроджених ідей".

При освітленні четвертого питання слід підкреслити, що Аристотеля не задовольняв відрив сутності речі від самої речи, який мав місце у Платона. Згідно з Аристотелем самостійне буття можуть мати лише одиничні речі, які є єдністю матерії та форми. Форма – це суть буття, сутність речі, матерія це те, з чого складається річ. Форма активна, матерія – пасивна. Сучасне мислення, як правило, звичайно підкреслює пріоритет матерії ("змісту") над формою, яка часто розуміється як дещо зовнішнє ("це всього лиш форма"). Але ж Аристотель розумів під формою внутрішню сенсову структуру речі, її задум. Ми звикли вважати, що задум властивий лише створеному людиною (наприклад, будинку), але не тому, що виникло природньо (наприклад, каменю). Але ж у Аристотеля виходить, що будь-яке існуюче має деякий "задум", бо все є результатом мислення світового розуму – "нуса", який мислить самого себе.

Поряд з формою і матерією кожна річ має ще дві причини: рухаючу та цільову. Рухаюча причина – це джерело даної речі, а цільова причина – те, заради чого дана річ існує. Таким чином, будь-яка річ має чотири причини. Наприклад, будинок: 1) матерія – цеглини; 2) форма – сам будинок; 3) рухаюча причина – архітектор; 4) ціль – призначення будинку.

Звертаємо увагу на те, що рухаюча і цільова причини у Аристотеля зводяться до формальної, і лише матерія являє собою самостійне начало.

Психологія Аристотеля витікає з платонівського вчення про душу, але має й суттєві відмінності від останнього. Душа розглядається Аристотелем як причина і начало живого тіла. Тільки природнє, а не штучне тіло може мати душу. Душа є ентелехія (здійсненність) живого тіла. Аристотель розрізнює три види душі: 1) рослинну, 2) тваринну, 3) розумну. Функціями рослинної душі є відтворення, ріст і харчування; функціями тваринної – рух, відчуття і прагнення; функцією розумної душі є мислення.

В своєму гносеологічному вченні Аристотель виходить з традиційного для античної філософії розрізнення знання та думки. Однак, він поглиблює це розрізнення, розмежуючи теорію, мистецтво, досвід і думку. Найбільш високо Аристотель цінує теоретичні (споглядальні) науки (тут яскраво проявляється антипрагматизм давньогрецького мислення). На другому місці йдуть науки практичні (ті, що приносять користь), на третьому – творчі, предмет яких – породження твору, зовнішнього по відношенню до його творця.

Характерними особливостями справжнього наукового знання, за Аристотелем є: 1) можливість доведення – всезагальність і необхідність; 2) здатність пояснювати; 3) поєднання єдності з наявністю ступенів підпорядкування (ієрархічність наукового знання, яка робить можливою вищезгадану класифікацію).

Необхідно мати на увазі, що в цілому гносеологія Аристотеля являє собою досить гармонійний синтез раціоналізму і сенсуалізму, з домінуванням раціоналістичних тенденцій.

Соціальна філософія давньогрецьких мислителів. Проблема соціалізації особистості. Слід зауважити, що давньогрецькі мислителі приділяли значну увагу питанням соціальної філософії.

Так, погляди Демокрита на сутність законовиконавчої поведінки були глибоко соціальними. Закон, за думкою Демокрита, спрямований проти тих, хто внаслідок моральних та розумових вад добровільно не спонукається до доброчесності внутрішнім вабленням. За думкою Демокрита, лише соціалізована особистість може бути по-справжньому доброчесною.

Вчення Платона про соціалізацію пов'язано з його вченням про державу. Державні форми, за Платоном, можуть погіршуватись як за економічними, так і за душевними причинами. У "Державі" Платон стверджує, що трьом особливостям людської душі – розуму, шаленому духу та чуттєвості відповідають трьом початкам державного устрою – дорадчого, захисного, ділового, які характеризуються трьома станами: урядовцями, воїнами, виробниками. Оскільки, ідеальна держава за Платоном являє собою органічну цілісність, то окремий індивід має значення не сам по собі, а як соціалізований член цієї спільноти.

Цікаві міркування про соціалізацію знаходимо у найбільш видатного учня Платона. Аристотель вважав, що людина – істота політична, і тільки в політичному спілкуванні завершується його сутнісне формування. Необхідність соціалізації Аристотель виводив з того факту, що ніхто з людей не є самодостатнім, навпаки, кожна людина потребує наявності собі подібних для задоволення фізичних та духовних прагнень.