3. Спадщина східнослов’янської держави. Галицько-Волинське королівство

Після відокремлення в кінці ХІ ст. Галичини від Києва, в трьох її князівствах правили Ростиславичі – Рюрик, Володар і Василько. У 1141 р. син Володаря Володимирко об’єднав усі три князівства в одне і у 1144 р. переніс його столицю в м. Галич. Син Володимирка князь Ярослав Осмомисл зміцнив Галицьке князівство, розширив його кордони до гирла Дунаю. Він підтримував добрі відносини з Угорщиною, Німеччиною, успішно воював з половцями. Серйозною проблемою для Ярослава Осмомисла були відносини з сильними в цьому князівстві боярами. Він не тільки рахувався з ними, але часто був змушений підкорятися їм. За Ярослава успішно розвивалася економіка Галичини.

На рубежі XII-XIII ст. остаточно визначилося три основні політичні центри, які мали вирішальний вплив на політичне життя всієї Русі: Володимиро-Суздальське князівство та Новгородська боярська республіка, що знаходились поза межами території сучасної України, а на українських землях – Галицько-Волинське князівство. Це князівство відіграло особливо важливу роль у формуванні української народності.

Перед смертю (1187 р.) Ярослав Осмомисл віддав більшу частину Галичини сину від незаконної дружини Насті – Олегу, а Перемишль – законному синові Володимиру. Але після смерті Ярослава незадоволені бояри прогнали Олега, а князем єдиного галицького князівства призначили Володимира Ярославича. Пізніше відносини між галицьким князем та боярством настільки ускладнилися, що він змушений був тікати до Угорщини. Цим скористався угорський король Бела ІІІ, який оголосив себе королем Галичини і призначив свого сина Андрія намісником. За допомогою польського князя Казимира ІІ Краківського Володимир Ярославич повернув собі галицький престол і правив до своєї смерті у 1199 р. Він був останнім із династії Ростиславичів.

Бояри покликали правити волинського князя Романа Мстиславовича, котрий у 1199 р. об’єднав Волинь з Галичиною, приєднав Київ і став князем Галицько-Волинської держави. Він повів боротьбу проти знатного галицького боярства, спираючись на дрібне боярство та міське населення. Галицько-Волинська держава за правління Романа Мстиславовича та його синів стала, в силу національного складу населення та загальної історичної традиції, спадкоємницею Київської держави.

Після смерті Романа у 1205 р. у Галицько-Волинському князівстві на тривалий час установилося безвладдя. Почалася боротьба між окремими боярськими угрупованнями та претендентами на княжий престол. Цим черговий раз спробували скористатися Польща та Угорщина.

Під час монгольської навали, завдяки своєму географічному розташуванню, героїчній боротьбі народу та мудрій політиці князя Данила Галицького, Галицько-Волинська держава не зазнала таких спустошливих руйнувань, як інші князівства, і зберегла відносну незалежність. В силу окреслених причин Галицько-Волинська держава залишилася протягом другої половини ХІІІ – першої половини ХІV ст. тим останнім рубежем, на якому збереглась українська державність і самобутність народу. Вона стала спадкоємницею кращих традицій Київської Русі, саме тут вперше з’явився жовто-блакитний прапор.

В ХІІ ст., вперше, в Київському літописі (під 1187 р.), з’являється назва “Україна”. Деякі історики та лінгвісти виводять походження цього слова від “Окраїна”, маючи на увазі, що Україна – менша частина Росії, тим більше, що пізніше в офіційних документах російського самодержавства з’являється термін “Малоросія”. Але уже сам той факт, що термін “Україна” ми знаходимо ще у 1187 р., тобто в той час, коли ще не існувало власне Російської держави, по відношенню до якої Україна могла бути окраїною, заперечує подібне припущення. Більш ймовірно, що слово “Україна” вживалося у значенні “Край”, “Країна” (Саме так пояснює його походження М.Грушевський). До речі, слід сказати, що впродовж ще тривалого часу та держава, яка склалася з центром у Москві і зараз називається Росією, мала офіційну назву Московське царство або Московія.

На період феодальної роздробленості України-Русі припадає одна з найзагадковіших сторінок вітчизняної історії – монголо-татарський погром (татарщина). Тут є різні точки зору.

Монгольські племена з давніх часів проживали в Центральній Азії і займалися кочовим скотарством. У кінці XII – на початку XIII ст. у них прискорився процес розкладу первіснообщинного ладу, інтенсивно формувалися феодальні відносини. У 1206 р. хан Темучин об’єднав розрізнені племена під своєю владою і проголосив себе Чингісханом (великим ханом). Після цього монгольські племена стали грізною військовою силою, становлячи величезну небезпеку для інших народів: феодальна верхівка, прагнучи оволодіти новими пасовищами, організувала грабіжницькі походи, які відіграли трагічну роль в історії багатьох країн.

Після завоювання Південного Сибіру, Північного Китаю, держав Середньої Азії і Закавказзя, монголо-татари у причорноморських степах розбили половців. Відчувши загрозу, частина руських князів, об’єднавшись із залишками половецького війська, зробили спробу зупинити агресію. В 1223 р. на річці Калці відбулася вирішальна битва, в якій об’єднані сили руських князів та половців діяли неузгоджено і зазнали нищівної поразки. Але монголи, провівши розвідку боєм і поставивши завдання підкорити в майбутньому всю Східну Європу, на той час відступили.

У 1236 р. 150-тисячне військо під командуванням хана Батия вирушило в похід і протягом 1237 – 1238 рр., долаючи відчайдушний опір князівств Північно-Східної Русі, які захищалися поодинці, перетворили в руїни їх міста і села. Південноруські князі, на жаль, не врахували гіркого досвіду своїх сусідів і не змогли навіть перед смертельною небезпекою піднятися вище взаємної неприязні та ворожнечі. Ніяких практичних дій для спільної боротьби не було вжито. Ця боротьба була мужньою, але монголи вміло використали свою чисельну перевагу, воєнний досвід, а головне – ізольованість кожного князівства, що захищалось. Після їх почергового завоювання населення винищувалося або потрапило в рабство, а великі квітучі міста або ж назавжди зникали, або піднявшись із руїн через багато років, так і не змогли повернути своє попереднє значення.

Героїчною і водночас трагічною сторінкою історії українського народу стала восени 1240 р. оборона Києва. Її очолював воєвода Дмитро, якого разом з військовою дружиною прислав на допомогу галицький князь Данило Романович. Та захищало місто все населення. Лише на дев’ятий день штурму нападники увірвалися в Київ через пролом у стінах. Киян та їх місто спіткала доля інших жертв агресії: більшість із них загинула, а решта потрапила в неволю. Монголи стерли з лиця землі чудові архітектурні споруди, зокрема неповторну в своїй красі Десятинну церкву.

Після захоплення Києва, монголо-татари спустошили Галицько-Волинське князівство – наймогутніше на той час державне утворення України. При цьому талановитий воєначальник і державний діяч, старший син Романа Мстиславовича князь Данило Галицький (1238 – 1264) зумів завдати монголам кількох поразок. Врешті-решт, це князівство теж зазнало руйнувань і визнало владу Золотої Орди (держави монголів); але його залежність була меншою, ніж інших українських земель, які потрапили під пряму владу завойовників.

З метою створення антиординської коаліції князь Данило Галицький почав переговори з папою римським Інокентієм IV. У 1253 р. папа надіслав Данилу королівську корону, але ідея загальноєвропейського „хрестового походу” не знайшла підтримки. У 1258 р. на Галицько-Волинське князівство напало військо хана Бурундая, і Данило змушений був підкоритися Орді, власноручно знищити фортечні укріплення та відмовитися від антитатарських планів.

Державний діяч, талановитий полководець та дипломат князь Данило Романович належить до найбільш видатних правителів України. Він правив спільно зі своїм братом Васильком, волинським князем, який після смерті Данила Галицького у 1264 р. формально став главою Галицько-Волинської держави. До смерті князь Василько проживав у Володимирі-Волинському, а сини Данила – на Галичині.

З 1269 р. єдиним Галицько-Волинським князем став син Данила Лев І, який розширив територію держави, приєднавши Люблінську землю та Закарпаття. Разом з монголо-татарами Лев Данилович брав участь у походах проти Польщі. Син Лева Юрій І зумів значно збільшити економічний добробут держави, домігся створення Галицької митрополії. Його сини Лев ІІ і Андрій І (1315-1323 рр.) всіляко сприяли торгівлі і у зовнішній політиці орієнтувалися на Тевтонський орден. Зміцнивши державу, вони почали війну з татарами (загинули в 1323 р.).

З їх смертю перервалася династія Данила і бояри запросили на престол князя Юрія, котрий був сином мазовецького князя Тройдена та сестри Лева ІІ і Андрія. Юрій Тройденович запрошував іноземців, сприяв німецькій колонізації краю, дозволяв проповідувати католицьку віру. Це викликало вкрай негативну реакцію галицьких бояр. У 1340 р. вони отруїли Юрія ІІ і запросили на княжий престол його зятя – литовського князя Любарта. Це створило можливість політичного об’єднання Литви та України, що не могло не стривожити Польщу, яка у 1349 р. організувала похід на Галичину і захопила Львів. Боротьба за Галичину тривала до 1387 р. З цього часу Україна фактично втратила свою самостійність.

Особливо тяжко склалась доля середнього Подніпров’я та східноукраїнських територій. Ці землі більш ніж сторіччя перебували під безпосереднім ярмом (ігом) чужоземців. При цьому значна частина національного доходу у вигляді данини йшла за межі країни, багатьох талановитих ремісників погнали в рабство, а спустошливі набіги, які супроводжувалися вбивствами і погромами, продовжувалися.

Унаслідок цього почався довгий економічний, політичний і культурний занепад Подніпров’я та східноукраїнських земель, що призвело до їх вікового відставання від передових країн.

Але визвольна боротьба, яка на завойованих землях не припинялася, змусила Батия відмовитись від завоювання інших європейських країн. У цьому контексті можна стверджувати, що наші предки врятували від загибелі європейську цивілізацію, століттями розплачуючись за це своєю гіркою долею.