2. Давньоруська народність – «колиска трьох братніх народів». Міфи та реальність

Досить дискусійною є тема співвідношення давньоруської народності з російським, українським і білоруським народами. Традиційним для радянської доби було твердження, що витоки українського та білоруського народів відносять до пізнього середньовіччя (XIV-XV ст.), а Київська Русь – це «общевосточнославянское государство». Однак варто зазначити, що сама ідея є більш давньою, ще М. Карамзін включив Київську Русь до національної історії Росії, як першу російську державу. Перефразовуючи київського літописця Нестора, М. Карамзін проголосив княжий Київ «матір'ю городів російських». У середині XIX ст. М. Погодін, стверджував, що до ХІІІ ст. в Києві жили росіяни. Лише після татарського погрому Середнього Подніпров’я 1240 р. вони нібито іммігрували на Верхню Волгу, а на їхнє місце з Волині та Галичини прийшли українці. З цим твердженням не погоджуються українські історики, зокрема Л. Залізняк.

Класик російської історичної науки В. Ключевський вважав, що росіяни вийшли на історичну арену в другій половині ХІІ ст., тобто після розпаду Русі на окремі князівства. Він зокрема висловив тезу, про „розрив народності ”, що стався в удільний період: „руський народ, який зародився в перший період (тобто в добу Київської Русі), упродовж другого розірвався навпіл”. Згодом же виникла й третя гілка – білоруська. Отже, за В. Ключевським, у давньоруську добу зародився „руський” народ, який породив три гілки „общеруського” народу. Поділяв парадигму „єдиної руської народності” й М. Костомаров, він також визнавав існування в „удільно-вічову” добу єдиного „руського” народу як великого етнічного цілого, що однак не виключало етнографічної своєрідності його окремих частин.

Дотримувався думки, що всі три східнослов’янські народи впродовж всієї своєї історії складають „єдиний руський народ” й О.Пресняков, який зазначав, що населення Київської Русі розподілилося на нові культурно-історичні типи: малоросів, білорусів і великоросів.

Одним із фундаторів концепції „давньоруської народності” є В.Мавродін.

Концепція давньоруської народності як колиски трьох братніх народів в 1930-х роках дала підстави для обґрунтування спільності історичного процесу у східних слов’ян, а отже закономірності створення СРСР.

Офіційна радянська історична наука на чолі з академіком Михайлом Покровським, аж до погрому його школи 1936 р., розглядала етнічні процеси в Київській Русі фактично з позицій М. Грушевського, проголошених ще в 1904 р. у праці «Звичайна схема руської історії і справа раціонального укладу історії східного слов’янства». Вважалося, що кожен із східнослов’янських народів у межах Київської Русі мав власний історичний струмінь і батьківщину. Праукраїнці Південної Русі постали під сильним впливом іранських народів Надчорномор’я та греко-візантійської цивілізації. Білоруси формувалися на балтському субстраті. Обличчя білоруської нації значною мірою формувалося впливами Київської Русі, а пізніше в складі литовсько-польської конфедерації. Формування російського етносу відбувалося в ході слов'янської колонізації лісових обширів, заселених балтськими та фінськими племенами. Великий вплив на росіян справили тісні контакти з татарами у ХІІ – XV ст.ст. Розглядала цю проблему і історична школа М. Покровського.

М. Грушевький у перших томах “Історії України-Руси” категорично заперечував домагання Московської Русі на частину давньоруської спадщини, спадкоємцем якої, на його думку, є виключно «українсько-руська народність»: «Київська держава, право, культура були утвором однієї народності, українсько-руської; Володимиро-московська – другої, великоруської... Київський період перейшов не у володимиро-московський, а в галицько-волинський ХІІІ вік... Володимиро-московська держава не була ані спадкоємницею, ані наступницею Київської, вона виросла на своєму корені... Общеруської історії не може бути, як немає общеруської народності». Український дослідник Г. Півторак підтримує вищезазначену тезу Грушевського і зазачає, що: «Наукові дослідження етногенезу (тобто походження) східних слов'ян мають уже майже двохсотлітню традицію, і за цей час сформувалося декілька основних концепцій. Так, у царській Росії офіційні ідеологи, підтримувані тогочасними істориками, сприймали всіх східних слов'ян як «единый русский народ» і починали його історію від Київської Русі, вважаючи її найдавнішою російською державою. Цікавим проявом цієї міфотворчості є написання в словосполученні „древнерусская народность” слова „древнерусская” з двома „с”, така форма передбачає сприйняття тієї народності як виняткової попередниці тільки російського народу, на цей факт, зокрема звертав увагу П. Толочко, який присвятив дискусіям навколо давньоруської народності спеціальне монографічне дослідження. Радянська історіографія визнала право не тільки російського, але й українського та білоруського народів на свою історію і свою мову, проте партійні ідеологи не змогли позбутися імперських претензій на історичну спадщину Київської Русі. Проголосивши її «общевосточнославянским государством», ці ідеологи пропагували доктрину, схвалену найвищими компартійними інстанціями, згідно з якою витоки українського та білоруського народів і відповідно їхніх мов відносять до пізнього середньовіччя (XIV–XV ст.). На спроби деяких російських істориків і філологів починати історію Росії й російської мови від IX–X ст. офіційна влада дивилася «крізь пальці», проте такі самі прагнення в Україні і Білорусі вважалися ворожими й жорстоко переслідувалися. Протягом тривалого часу лише в діаспорі українські вчені могли вільно висловлювати свої погляди й розвивати концепцію етногенезу українців згідно з історичною правдою».

Дискусії з приводу давньоруської народності тривають і зараз, переходячи інколи з суто наукової в політичну площину.