2. Перші цивілізації на теренах України

Та хоч як довго тривав перший період в історії людського суспільства, в результаті подальшого розвитку продуктивних сил на зміну йому прийшов час зародження класового суспільства. Для розуміння цього питання треба назвати основні умови, що визначають становлення класового суспільства: по-перше, це такий рівень розвитку продуктивних сил, при якому виробляється відносний надлишок матеріальних благ — вище життєвого мінімуму, що дає можливість панівним класам систематично привласнювати його і утримувати військо, державний апарат; по-друге, зростання господарської самостійності окремих сімей і порушення принципу загальної рівності; по-третє, розвиток приватної власності на засоби виробництва, і, нарешті, четверта умова – концентрація багатств в руках племінної верхівки.

В IХ-I ст. до н.е. у племен Північного Причорномор’я і Криму виникли перші рабовласницькі держави на території України.

Першими з відомих нам кочових народів, що населяли територію нинішньої України, були кіммерійці. Гомер, розповідаючи у своїй «Одіссеї» про північне узбережжя Чорного моря, називає його «землею кіммерійців». Це, очевидно, найдавніша згадка про Україну. На рубежі II–І тис. до н. е. вони населяли все степове Причорномор'я від Дону до Дністра, їх етнічність остаточно не з'ясована. Проте більшість істориків сходяться на думці, що це були іраномовні племена.

Провідною галуззю в господарстві кіммерійського суспільства було кочове скотарство, насамперед конярство, вони одними з перших опанували технологію залізоробного виробництва з болотяних руд. Їхні майстри навчилися кувати залізо й виготовляти високоякісну сталь. Значну роль у житті кіммерійців відігравала війна. Озброєні вони були залізними мечами, луками, бойовими сокирами. Ведучи кочовий спосіб життя, кіммерійці не мали довготривалих поселень і жили в тимчасових таборах і зимівниках. Їхнє суспільство складалося з племен, і об'єднаних у союзи на чолі з царями-вождями. Військово-політичне об'єднання кіммерійців проіснувало до VII ст. до н. е. і розпалося під натиском скіфських племен, які мали чисельну перевагу, були краще військово вишколені та зорганізовані, адже їх очолювали царі з необмеженою владою, на відміну від кіммерійських розрізнених племен з багатьма вождями. Внаслідок агресії частина кіммерійців покинула свою країну. Основна ж маса поступово асимілювалася у скіфському етнічному середовищі.

На початку VII ст. до н.е. в українському степу з’явилися скіфи. Спустошивши багато країн Близького Сходу, вони нарешті осіли в степах Північного Причорномор’я. Саме скіфські племена вперше утворюють на території України велике політичне об’єднання.

Наприкінці VI ст. до н. е. в причорноморських степах формується могутнє державне об'єднання на чолі зі скіфами – Велика Скіфія зі столицею поблизу сучасного м. Кам'янка-Дніпровська на Запоріжжі. Скіфську державу очолювали представники єдиної династії, влада яких була спадковою. Суспільство складалося з общинників, воїнів та жерців. У часи свого піднесення скіфська держава охоплювала величезну територію від Дунаю до Дону й від Чорного моря до сучасного Києва, на якій проживали різні за походженням народи.

Про господарське та культурне життя скіфів відомо в основному з даних археології. Скіфи створили високу матеріальну культуру. Найважливішим джерелом пізнання скіфської культури були і є скіфські поховальні пам'ятки. На території України було досліджено цілий ряд царських курганів, як Чортомлик (біля м. Нікополя), Куль-Оба (біля м. Керч), Гайманова Могила та Солоха (Запоріжжя), Товста Могила (Дніпропетровщина). У V ст. до н. е. Скіфію описав давньогрецький історик Геродот. Її населення він поділив на чотири групи: царські скіфи, скіфи-кочовики, скіфи-хлібороби і скіфи-орачі. Спосіб життя, господарство було різним. У скіфів швидко виникло ремесло. Скіфські ремісники володіли технологією виплавки міді та заліза, виготовляли зброю, військову амуніцію, знаряддя праці, виливали котли тощо. Осілі племена виробляли з глини різний посуд. Значного поширення набули кушнірство і ткацтво. Знайдено численні ювелірні вироби надзвичайно складної роботи, зокрема славнозвісну скіфську пектораль. Добре розвиненою була торгівля між скіфськими племенами та грецькими містами-колоніями. Від самого початку своєї появи в Криму та Причорномор'ї скіфи вели, активну войовничу політику.

З-поміж військових успіхів скіфів слід також зазначити перемогу над перським царем Дарієм, який в 514 – 513 рр. до н. е. намагався їх завоювати.

Після розквіту скіфської держави, який тривав протягом VI–IV ст. до н. е., на межі IV–III ст. до н. е. почався раптовий спад.

У III ст. до н. е. на землі Північного Причорномор'я з поволзько-приуральських степів прийшли кочові племена сарматів. У кількох битвах з ними царські скіфи зазнали невдачі й муси­ли відступити. Основна частина царських і кочових скіфів осіли в Нижньому Подніпров'ї та Степовому Криму й утворила нову державу – Малу Скіфію, її столицею став Неаполь, залишки якого й досі зберіга­ються в передмісті Сімферополя.

Приблизно через 100 років більшу частину скіфів завоювали і асимілювали сармати. До складу сарматського об'єднання входили військово-полі­тичні союзи племен язигів, роксоланів, сираків, аорсів, аланів. Основу господарства переважної більшості сарматських племен становило кочове тваринництво. Вони розводили овець, велику рогату худобу, коней. Особли­во вражає у сарматів та велика роль, яку відігравали в їхньому суспільстві жінки. Переказуючи легенду, за якою сармати походять від союзу амазонок зі скіфами, Геродот повідомляє, що сарматські жінки жили, як колись амазонки: вони полювали верхи, брали участь у війнах нарівні з чоловіками, а також одягалися як чоловіки. Жодна сарматська дівчина не мала права виходити заміж, «поки вона не вб'є якогось ворога». Дані археології свідчать, що сарматських жінок часто ховали разом зі зброєю і що вони нерідко виконували функції жриць.

Сармати панували в степах Північного та Східного Причорномор’я протягом майже 400 років, з ІІ ст. до н.е. до ІІ ст. н.е.

Тривалий час сармати наводили жах на античний світ, але у III ст. нищівного удару їм завдали готи – германські племена, які просунулися з Північного Заходу, а в другій пол. IV ст. н. е. їх добили гуни — нові кочівники, що з'явилися у степовій Україні з Центральної Азії. Частина сарматів відійшли в гори Північного Кавказу і Криму, а частина залишилася на місцях кочовищ, ставши одним з етнокультурних компонентів черняхівської культурної спільності.