Рекомендована література

1. Брайчевський М.Ю. Вступ до історичної науки : Навч. посіб. - К.: Вид. дім «КМ Академія», 1995.

2. Грушевський М. Історія України-Руси 10 тт., в 13 кн., 1898-1936.

3. Історія України. Навч. - метод, посіб. для семінар, занять. За ред. В.М.Литвина. - К.: Знання - Прес, 2006.

4. Історія України. Навч. посіб. для студентів неісторич. спеціальностей вищих закладів освіти / За ред. Бушина М.І. та Гуржія О.І. - Черкаси, 2007.

5. Енциклопедія історії України : В 5 т. / Ред.кол. : В.А.Смолій (голова) та ін. - К.: Наук. Думка , 2000.

Лекція 2 стародавня доба на території україни

План:

1. Основні віхи еволюції первісного суспільства та сучасні інтерпретації.

2. Перші цивілізації на теренах України.

3. Античні міста Північного Причорномор’я та їхня роль у тогочасному світі.

1. Основні віхи еволюції первісного суспільства та сучасні інтерпретації

Проблема походження людини здавна привертала увагу дослідників. За науковими даними людина виокремилася з тваринного світу близько 3 млн. років тому, натомість походження людини як наукова проблема, до сьогодні залишається однією з найскладніших.

Існує ціла низка теорій, що тією чи іншою мірою пояснюють дану проблему. Можна згадати еволюційну, релігійну, космічну тощо.

Загалом у науці склалися два основні концептуальні підходи до вирішення проблем антропогенезу: еволюційно-біологічний, який пояснює закономірності становлення людини у межах природничо-наукових знань та соціально-трудовий, який відтворює цей процес на підставі відшукування витоків відповідних соціальних чинників. Жоден з цих підходів, на думку науковців, не може забезпечити всеохоплююче вивчення антропогенезу. Сучасна наука також обстоює моністичний погляд на людину і спосіб її буття в світі. Монізм людини означає єдність біологічного, духовного і соціального, він є відправним пунктом дослідження процесу антропо- та культурогенезу.

Загальновизнаною є теза про вирішальну роль в антропогенезі відіграла праця. Саме залежно від матеріалу та технології виготовлення знарядь праці вчені поділяють історію первісного суспільства на періоди, такі, як палеоліт (стародавня кам’яна доба), мезоліт (середня кам’яна доба), неоліт (нова кам’яна доба), енеоліт (мідно-кам’яна доба), бронзова доба. Загалом на території сучасної України в результаті багаторічних археологічних досліджень було знайдено близько п’ятисот пам’яток епохи первісних людей. Найдавніша ж знахідка на території сучасної України датована мільйоном років до нашої ери – це стоянка біля селища Королеве на березі річки Тиса (Закарпаття).

Стародавня людина на території України з’явилася в добу палеоліту. Палеоліт на території сучасної України розпочинається з ранньої ашельської епохи. У Східній Європі в той час панував теплий, дещо вологий клімат. Люди були озброєні найпростішими знаряддями праці – загостреними палицями, киями, рогатинами, дрючками й масивними крем'яними ручними рубилами. Люди також почали освоювати печери як сховища та житла, при потребі будуючи в них додаткові споруди – примітивні заслони й огорожі вітру і навіть намети зі шкур, що поліпшували умови печерного побуту.

Отже, першим періодом історії людства був палеоліт, або давня кам’яна доба (від появи людини – 10 тис. років тому), яка в свою чергу також поділяється на підперіоди: ранній (з моменту появи людини – 150 тис. років тому), середній (150 – 35 тис. років тому), пізній палеоліт (35 – 10 тис років тому). За доби раннього палеоліту почалося розселення людей.

Наукою доведено, що найвищою еволюційною ланкою були австралопітеки, що мали ряд суттєвих відмінностей, таких як зміни в будові черепа, лицьового відділу, передніх кінцівок. Однак територія сучасної України не належить до тих, на яких відбувався перехід від мавпи до людини і найдавнішим антропологічним типом, що з’являється на наших теренах став пітекантроп. В епоху середнього палеоліту антропологічний тип людини змінився – на історичну арену вийшли неандертальці.

Тогочасні давні люди жили невеликими групами, утворюючи так зване первісне людське стадо, постійно пересуваючись з місця на місце в пошуках їжі, користувалися вогнем, вміли застосовувати каміння і дерев'яні палиці, а також виготовляли примітивні знаряддя праці (гостроконечники, рубила, скребла тощо). Основним заняттям первісних людей було збиральництво та полювання на диких тварин.

Згодом на зміну первісному стаду прийшов рід – об’єднання кровних родичів, заборона кровозмішування. Рід стає основною суспільною ланкою і об'єднує родичів по материнській лінії, що свідчить про виникнення матріархату. Він не означав головної ролі жінки у виробничій сфері, однак жінка оберігала вогонь, житло, дітей. На основі родинних стосунків відбувалася консолідація родів у племена, формувалася племінна організація суспільства.

В період палеоліту сформувався новий тип людини – homo sapiens (людина розумна), європейський варіант якого археологи називають кроманьйонцем, за назвою грота Кроманьйон (Франція), де вперше було знайдено кілька кістяків цього типу.

В науковій літературі довгий час розглядали кроманьйонців як прямих нащадків неандертальців, однак сучасні дослідження цього не підтверджують. Нові археологічні знахідки, аналіз ДНК яких доводить, що скоріше за усе неандертальці і кроманьйонці були паралельними гілками в розвитку людства. Вчені припускають, що на землі в процесі еволюції йшло незалежне формування двох видів людських істот, відмінних за біологічним типом, що створювало міжвидову конкуренцію та було стимулом для розвитку палеолітичної технології, духовної культури, мистецтва. Кроманьйонці продовжували споруджувати житла на зразок чуму чи яранги, а також землянки і напівземлянки.

Чисельність населення в пізньому палеоліті на території сучасної України не перевищувала 6 тис. осіб. Тут було виявлено чимало слідів їхньої діяльності: на Закарпатті, Середньому Дністрі, поблизу Житомира, на Донеччині, в Криму, наприклад – Радомишлянська на Житомирщині (епоха пізнього палеоліту, 40-10 тис. років тому), поблизу сіл Мезина на Чернігівщині й Межиріччя на Канівщині.

Порівняно з неандертальцями, у кроманьйонців вищого рівня розвитку досягли господарство і техніка виготовлення знарядь праці. Вони виробляли різноманітні предмети з каменю та кістки, прикраси, статуетки, що нагадують людину, фігури тварин. Основним джерелом добування їжі було полювання на великих тварин – мамонта, зубра, бізона, носорога, печерного ведмедя. Мисливська зброя стала досконалішою – з'явилися дротики, гарпуни тощо.

Поступово, з розвитком інтелекту, у первісних людей складалися релігійні уявлення, які набували різних форм. Найпоширеніші із них: анімізм (від латинського слова „анімус” – дух) – віра в добрих і злих духів, поклоніння їм; тотемізм (від слова „тотем” – рід) – поклоніння тваринам, яких вважали родоначальниками, предками, та фетишизм (від слова „фетиш” – предмет) – поклоніння неживим предметам, яких наділяли надзвичайними властивостями. Поклонялись також явищам природи, Сонцю, Місяцю, зіркам. У більшості племен було багато божеств, тобто тогочасні люди були язичниками.

В період мезоліту (середньої кам’яної доби) (10 – 6 тис. р. тому) розтанув останній льодовик, сформувався сучасний ландшафт, рослинний та тваринний світ, клімат наблизився до сучасного. Відповідно до цього змінювалися й умови життя людей, зокрема добування їжі, що стало поштовхом до виготовлення складніших знарядь праці. Були створені інструменти для обробки дерева – долото, сокира, тесло; нові вироби з кістки та дерева (ножі, кинджали, списи) з крем'яними пластинами.

Надзвичайно важливим досягненням того часу є винайдення лука і стріли – першої „механічної” зброї дистанційної дії. Давній мисливець уже міг уполювати здобич на відстані й у більшій кількості. Крім мисливства, одним із основних занять стає рибальство. З'явилися різноманітні пристосування для ловлі риби, а також човни, видовбані з цільних стовбурів дерев, та весла. На дану епоху припадає початок приручення диких тварин, насамперед собаки, потім – свині.

В цей період була заселена майже вся територія України, включаючи і північні лісові райони. За приблизними розрахунками, населення могло складати приблизно 20 тис. осіб. Середній вік людини в цей період складав 20-23 роки. Стоянки цього періоду – Журавська на Чернігівщині, Гребенівська на Одещині, сотні мезолітичних поселень і стійбищ – біля сіл Білолісся, Гиржеве, Мирне на Одещині, Осокорівка в Надпоріжжі, Мурзак-Коба в Криму та багато інших.

В неоліті (новій кам’яній добі) (6-3 тис. до н.е.) поряд з традиційними видами занять – мисливством, рибальством і збиральництвом – зароджуються і поширюються нові – скотарство і землеробство. Процес переходу від привласнюючих форм господарювання до відтворюючих був якісно новим етапом в історії людства, який сучасні вчені називають „неолітичною революцією”.

Для виготовлення знарядь праці продовжує використовуватися традиційна сировина – камінь, кістка, ріг, дерево. Але з’являються нові методи їх обробки – крім простого оббивання, ще й пиляння, шліфування та примітивне свердління.

Одним із важливих досягнень стає виготовлення глиняного посуду. Випалена на вогні глина була першим штучним матеріалом, котрий створила людина.

На сьогодні в Україні в долинах Дніпра, Сіверського Дінця, Південного Бугу, Дністра, Десни, Прип'яті та інших рік виявлено бл. 500 неолітичних поселень.

В енеоліті (мідно-кам’яній добі) (4 – 3 тис. до н.е.) з'являються перші металеві вироби – мідні та золоті. Основним заняттям населення стають землеробство і скотарство. Зароджується орне землеробство з використанням тяглової сили бика. Було винайдено колесо, а відтак з'являється колісний транспорт.

Розвиток землеробства, скотарства, ремесла та обміну привів до значних змін у стародавньому суспільстві. Виконувати тяжкі фізичні роботи міг переважно чоловік. Тому головна роль у сім'ї переходить від матері до батька, родинні зв'язки почали вестися по батьківській лінії. Замість матріархату поступово утверджується патріархат. Родова організація змінюється сусідською общиною. Господарською основою стала патріархальна сім'я, що складалася з кількох поколінь родичів по батьківській лінії.

Саме на цей період припадає розквіт на території України трипільської культури. Відкрита трипільська культура на території України була ще в 1893 році археологом В.Хвойкою поблизу с.Трипілля на Київщині. Відомо понад три тисячі поселень на берегах річок, на схилах долин. Найвідомішими є Майданецьке, Тальянки та ін. площею 250-400 га, в яких проживало до 10-20 тисяч осіб. Населення жило в прямокутних одно- та двоповерхових будинках, що містили кілька кімнат. Основою господарства було рільне землеробство (сіяли пшеницю, ячмінь, просо, горох) та скотарство (розводили свиней, велику та дрібну рогату худобу). Кожні 50-70 років поселення переносили на нове місце ймовірно через виснаження землі. Трипільці виготовляли характерну мальовану кераміку з використанням червоної, чорної та жовтої фарб.

Цілий ряд аспектів розвитку трипільської культури став предметом наукових дискусій. Найбільш гострою дискусійною проблемою можна визначити проблему етнічного походження трипільців. У поглядах на неї одні учені відстоюють автохтонне походження трипільської культури, інші – міграційне. Прибічники міграційної позиції (П.Толочко, М.Попович, В.Горський) стверджують, що творцями і носіями трипільської давнини були семітські племена, які перекочували в доісторичні часи на землі сучасної України. Академік Юрій Шилов ототожнював трипільську культуру з державою Аратта. Одним із перших за автохтонність трипільців виступив першовідкривач трипільської культури В.Хвойка, вивчаючи пам'ятки від кам'яного віку і до часів Русі, визнавав, що населення на Середньому Подніпров'ї було автохтонним і незмінним. Він стверджував, що місцева культура, витворяється “поступовим рухом і зберігає між окремими її моментами, живий і безпосередній зв'язок”. В.Даниленко, вивчаючи матеріали розкопок, стверджував, що трипільські племена були основою тривалого розвитку хліборобо-скотарських племен Середньої і Східної Європи, який завершився з виникненням слов'янства. У своїх монографіях “Неоліт України” та “Енеоліт України” він доводив, що в основі Трипілля лежить місцевий, тобто буго-дніпровський неоліт Північно-Західного Причорномор’я. Археолог О.Кандиба ще в 1928 році провів розкопки в печері Вертеба на Тернопіллі, де виявив поховання, сліди вогнища, кістки людей, тварин, риб, кістяні шила й уламки кераміки трипільців-хліборобів. Директор Археологічного музею у Львові, провідний археолог у Західній Україні та в еміграції Ярослав Пастернак у “Археології України” писав, що виявлені Кандибою антропологічні матеріали “опрокидають колишні теорії В.Городцова і В.Щербаківського про короткоголовість трипільських племен і сперте на цьому мильне твердження про їхній прихід в Україну з Ірану через Малу Азію”. В 2002 році археолог Іван Черняков проводив археологічні дослідження на півдні України. У Поповій Могилі він виявив вісімнадцять поховань пізньотрипільського часу. Усі кістяки належали до того ж європейського типу, які зафіксовані й у ранньому Трипіллі. Про те, що трипільці мали абсолютно європеоїдний вигляд, з прямими носами й абсолютно європейські риси обличчя, заявив й академік Герасимов, досліджуючи черепи трипільців.

Історики українського зарубіжжя вважають прадавніх хліборобів трипільської культури не просто протослов’янами, а праукраїнцями (С.Сегеда, В.Щербаківський, О.Кандиба, Я.Пастернак, П.Курінний). Деякі вчені, серед яких М.Брайчевський, В.Даниленко, Б.Рибаков, культуролог О.Братко-Кутинський, письменник С.Плачинда, мистецтвознавець В.Василенко, вважають трипільську культуру, рідну слов’янській, праукраїнською. Відомий лінгвіст Б.Горнунг доводить, що трипільці є мовними предками протослов’ян.

Причини зникнення трипільської спільноти також остаточно не з’ясовані, існують такі версії як витіснення кочовиками, розпад внаслідок господарської та екологічної кризи тощо.

На бронзову добу (2 – поч. 1 тис.) період припадає поширення виробів з бронзи – першого штучно створеного людиною металевого сплаву. У сучасних межах України бронзова доба характеризується передусім швидким розвитком скотарства і землеробства, що сприяло завершенню процесу виділення скотарських племен із середовища землеробських. Це був перший великий суспільний поділ праці.

На цей період припадає визрівання як внутрішніх, так і зовнішньоплеменних соціальних суперечностей. Почала швидко вдосконалюватися зброя, зводяться укріплені поселення. Очевидно, необхідність захисту окремих груп населення від нападів сусідів спонукала до консолідації племен на рівні союзів.

На цей період припадає завершення першого великого переселення народів, яке розпочалося в ІV ст. до н.е. У першому переселенні народів історики виділяють не менше восьми хвиль, під час яких індоєвропейці розселилися у Європі та Азії.

В залізну добу (з І тис. до н.е.) завдяки поширенню різних ремесел та успіхам землеробства відбувся другий великий суспільний поділ праці: ремесло відокремилося від землеробства (третій – пов'язаний з відокремленням торгівлі). Посилилася майнова та соціальна диференціація суспільства, створивши необхідні передумови для виникнення станово-класових відносин та держави.

Залізна доба в Україні пов'язана з кіммерійською, скіфо-сармато-античною та ранньослов'янською культурами.