4. Національна революція й козацька держава в контексті загальноєвропейського простору

Після Переяславської ради 1654 р. становище України залишалося складним, оскільки Річ Посполита не бажала втрачати українські землі. Почалася виснажлива війна Росії з Польщею, під час якої бої йшли в Україні та в Білорусі. Спочатку російсько-українські війська діяли успішно – здобули ряд перемог у Білорусі, в результаті чого її територія була звільнена від польського панування. Але поступово між російським царем Олексієм Михайловичем та Б. Хмельницьким відносини погіршали, бо основні сили цар спрямовував не на визволення Правобережної України, а на білоруський театр військових дій. Б. Хмельницький небезпідставно розцінив такий поворот в політиці як відмову Москви від виконання умов Переяславської угоди і почав шукати союзників серед інших держав. Наслідком його діяльності стало покращення взаємин з Туреччиною і Кримським ханством, а також укладення союзу із Швецією.

Водночас відносини з Росією ставали напруженішими, особливо після того, як російська сторона у 1656 р. без відома уряду України підписала сепаратне Віленське перемир’я з Польщею і почала воювати проти Швеції. Ця угода залишила невирішеними багато проблем, зокрема погіршивши стосунки з Чигирином, українські територіальні питання так і не були розв’язаними. Б. Хмельницький категорично відмовився розірвати союз із шведами і все більше обурювався зазіханнями російського самодержавства на автономію України. Про загарбницькі плани царя свідчило призначення в кілька міст російських воєвод. Невідомо, чим би скінчилися російсько-українські суперечності, але в їх розпалі Б. Хмельницький раптово помер. М. Грушевський та інші історики вважають, що гетьман мав намір розірвати договір з Росією як такий, що не виправдав сподівань українців.

Як би там не було, але смерть Б. Хмельницького стала відчутною для українського народу. Замість конче необхідної єдності в країні відбувся трагічний для її долі розкол. Це був розкол як суспільно-політичний, так і територіальний, що ставало вигідним лише ворогам.

Розкол в суспільстві розпочався внаслідок жорстокої боротьби за гетьманську булаву, яка часто переходила з рук в руки. Але була не лише боротьба за владу, а й за вибір зовнішньополітичної орієнтації. Велика частина козацької старшини і народу залишилася вірною рішенням урядів козацької України та Росії, в той час як інша частина, розчарувавшись у своїх надіях на допомогу Росії, щиро вірила, що курс на зближення з Польщею або з якоюсь іншою державою принесе кращі результати. Виразником інтересів цієї частини суспільства став наступник Б.Хмельницького гетьман Іван Виговський, який у березні 1658 р. уклав з Річчю Посполитою Гадяцький договір, що, на його погляд, створювало кращі можливості існування української державності. Дійсно, польська шляхта, зрозумівши свої прорахунки, пішла на значні поступки, обіцяючи широкі права Україні у складі своєї держави як великого князівства Руського. Після цього розпочалася кривава громадянська війна між тими, хто підтримував І. Виговського, і тими, хто стояв за союз з Росією. Боротьба ставала все жорстокішою, в неї втягувалися нові учасники. За двома політичними угрупуваннями стояли дві держави – Росія й Польща. Кожна з них мала власні великодержавні плани, що загалом ішли врозріз з інтересами ворогуючих між собою українців.

У 1659 р. І. Виговський зрікся гетьманства і старшина передала булаву в руки Юрія Хмельницького. Знову настає мир з Москвою і підписуються нові статті в Переяславі, які значною мірою обмежували автономію України: гетьман не мав права на зовнішні відносини, московські гарнізони розміщувалися у всіх великих містах України, за наказом царя гетьман повинен був виступати в похід зі своїм військом.

У 1660 р., після поразки, завданої Росії Польщею під Чудновим, Ю.Хмельницький переходить на бік Речі Посполитої. Посилення тиску на Україну з боку Москви та Польщі поступово поділило Військо Запорозьке на два політично-територіальні табори, які почали боротьбу між собою. Правобережжя вибирало одного гетьмана, Лівобережжя – іншого. Це був період глибокої кризи української державності, фактично громадянської війни – Руїни.

Дійсно, воєнні дії проходили на території як Лівобережної, так і Правобережної України, перетворюючи її міста та села в руїни. Серед тогочасних гетьманів не знайшлося гідного спадкоємця славного Богдана. Кожен по-своєму бажав кращої долі собі, своєму народу. Серед дійових осіб цієї кривавої драми нерідко зустрічалися й такі, що переслідували лише егоїстично-корисливі цілі. Трагізм ситуації полягав у тому, що українці вбивали українців і своїми діями сприяли здійсненню загарбницьких планів сусідів-недругів: Росії, Польщі, Туреччини, Криму.

У 1665 р. на правому березі Дніпра гетьманом став черкаський полковник П. Дорошенко, людина енергійна, така, що турбувалася про звільнення України. Серед козаків його знали й поважали. Політичні цілі П.Дорошенка були спрямовані на те, щоб за допомогою хана кримського й султана турецького відійти від Польщі і примусити Москву не втручатися в українські справи. Він прагнув, щоб Україна була незалежною і нейтральною державою між Москвою, Польщею та Туреччиною. За допомогою татар Дорошенко вигнав польське військо з Київщини та Поділля. Султан прийняв Україну під свою опіку і обіцяв допомогти їй звільнитися до Сяну й Перемишля на заході, Німану на півночі, Путивля на сході.

Московське військо пішло з України, тільки у Києві та Чернігові залишилися московські гарнізони. П. Дорошенко став гетьманом обох берегів Дніпра і сподівався, що цар погодиться дати волю Україні. Але в Москві розмірковували по-іншому.

У 1667 р. російський цар і польський король уклали Андрусівський договір про перемир’я, який був підтверджений у 1686 р. підписанням «Вічного миру».

Під тиском Польщі П. Дорошенко був змушений повернутися на Правобережжя. У 1668 р. лівобережним гетьманом тутешні козаки обрали Дем’яна Многогрішного, який через деякий час активно виступив проти імперської політики Росії.

У результаті змови козацької старшини у 1672 р. Д. Многогрішного було заарештовано царським урядом і заслано до Сибіру. Гетьманом Лівобережжя став Іван Самойлович (1672–1687 рр.), який також намагався поширити свою владу на всю Україну. Але «Вічний мир» 1686 р. між Росією та Польщею, який фактично підтвердив умови Андрусівського перемир’я, розвіяв ці ілюзії. Після невдалого Кримського походу Росії (1687 р.) Івана Самойловича спіткала доля Д. Многогрішного.