2. Оцінка та дискусії навколо персоналій

Досліджуючи взаємовідносини між Україною і Росією, що склалися з 1654 р., історики завжди мали різні, часто діаметрально протилежні судження. Гострі дискусії тривають і зараз. Значною мірою така неоднозначність оцінок пояснюється надмірною політизацією даної проблеми, в результаті чого об’єктивний науковий підхід ігнорується. Протягом тривалого часу взагалі не було можливості висловити якісь критичні міркування щодо наслідків об’єднання двох держав, оскільки офіційна ідеологія не допускала цього. Сьогодні слід позбутися однобічного підходу і проаналізувати перебіг подій на основі історичних фактів, після чого зробити аргументовані висновки.

Зауважимо, що багато істориків взагалі заперечують правомірність вживання слів «возз’єднання України з Росією», оскільки говорити подібним чином можна лише відносно тих держав, які колись складали одну. Але ми знаємо, що існують різні погляди на цю проблему. Тому останнім часом з’явився термін «протекторат». Він означає входження України до складу Російської держави на певних умовах при збереженні своєї автономії і більш точно передає суть Переяславського договору, який визначив умови союзу між Україною і Росією на принципах васальної залежності.

Не претендуючи на істину в останній інстанції, спробуємо висловити своє бачення тогочасної дійсності, без урахування чого неможливо зрозуміти задуми обох сторін.

Розпочавши боротьбу з Польщею за визволення України, Б.Хмельницький розумів, що своїми силами перемоги не здобути. Він намагався заручитися підтримкою інших держав, спочатку Кримського ханства і Туреччини, але міцного союзу не вийшло: ці держави мали свою мету та й ставлення українського народу до такої угоди було негативним. Залишалася можливість отримати допомогу від московського царя, і Б. Хмельницький звернувся до нього. Але російський уряд, хоча й не проти був скористатися вигідним випадком, що давало можливість поширити свою владу на землі України, зволікав з прийняттям рішення і чекав, поки українці та поляки не виснажать одні одних.

Щодо планів Б. Хмельницького, ми не знаємо, як він уявляв свої відносини з Москвою в майбутньому, але можна висловлювати сумнів стосовно намірів гетьмана створити міцний зв’язок, а тим більше приєднати назавжди Україну до Росії. Скоріше всього, цей союз мав стати складовою частиною цілої системи союзів, яку Б.Хмельницький готував проти Польщі. Та коли Росія зважилася прийняти пропозицію, стало ясно, що в майбутньому будуть ускладнення.

Міркування М. Грушевського не підтримують ті історики, які доводять, що Б. Хмельницький не мав наміру розривати союз з Москвою.

Але непорозуміння почалися уже в січні 1654 р. на Переяславській раді, де було вирішено, що Україна визнає владу російського царя, зобов’язується платити йому данину, а Росія допомагає українцям в їх боротьбі з поляками. При цьому обумовлювалося, що в Україні зберігаються свої незалежні органи управління, законодавство, суд, право на обрання гетьмана та інших посадових осіб, козацьке військо (чисельність реєстру – 60 000 осіб). Зберігалася і можливість проводити свою зовнішню політику (крім зносин із Польщею, Туреччиною та Кримським ханством). Московський уряд не мав права втручатися у внутрішні справи України. Таким чином, Україна входила до складу Російської держави на правах широкої автономії.

Але російські посли відмовилися скласти присягу від імені царя на вірність укладеній угоді, хоч українські представники це зробили. Виникла загроза розриву відносин, тому Б. Хмельницький, вважаючи присягу формальністю, погодився не вимагати її. Та дуже скоро за цією формальністю прийшла реальність, яка показала, що російське самодержавство не має наміру дотримуватися зобов’язань, а прагне до встановлення своєї влади над Україною. За висловом відомого українського історика М. Брайчевського, угода, що намічалася як рівноправний союз перетворився в «союз коня і вершника». Щоправда, цей процес відбувався поступово, в усякому разі до смерті Б. Хмельницького (1657 р.) основні принципи угоди виконувалися.

Та все ж значна частина козацької старшини і сам Б.Хмельницький після Переяславської ради уяснили майбутню перспективу для України, і вона їм не сподобалася. Щоб не розривати союз, у березні 1654 р. деякі статті Переяславської угоди були уточнені. Козацька старшина прагнула обмежити втручання царя у внутрішні справи України, але в Москві не хотіли поступатися, а тільки трохи зменшили на деякий час свої претензії. У відповідності з Березневими статтями Україна визнавала право царя тримати у Києві свого воєводу з військом, повідомляла його про переговори з іноземними державами, а також про вибори нового гетьмана. На жаль, багато положень цього документу допускали двозначне трактування, внаслідок чого між Україною і Росією встановилися відносини, які пізніше самодержавство, як сильніша сторона, використала на свою користь.

Таким чином, 1654 р. став переломним в житті українського народу. Довгий час в радянській історіографії панувала думка, що входження України до складу Російської держави принесло її народу лише одні блага, і зовсім мало говорилося про втрати. Дійсно, були певні здобутки. Перш за все стала можливою спільна боротьба проти зовнішньої агресії, як, наприклад, у Вітчизняній війні 1812 р. і в роки Великої Вітчизняної війни 1941–1945 рр. Але багато лиха завдала Україні політика русифікації, введення кріпосного права, ліквідація демократичних органів управління. Набуло поширення необґрунтоване твердження, що після 1654 р. припинилися набіги татар і турків на українські землі, які ніби-то надійно захищала Росія. Ось цього якраз і не сталося: руйнівні напади з півдня тривали.

Разом з тим, слід зазначити, що після підписання Переяславської угоди раніше ізольована Росія, яку в той час називали Московією, почала впевнене просування вперед шляхом перетворення на велику державу. Крім всього іншого, вона отримала зручний плацдарм для боротьби за вихід до Чорного моря.

У відповідь на появу українсько-російського союзу влітку 1654 р. Річ Посполита та Кримське ханство підписують «Вічний договір» про взаємодопомогу. Вже у жовтні цього ж року кримський хан в ультимативній формі вимагає від гетьмана розриву з московським царем. Б. Хмельницький добивався допомоги від Москви, та вона надійшла надто пізно – внаслідок вторгнення польсько-татарських військ Брацлавщину було перетворено на пустелю.

Навесні 1655 р. Москва і Польща пішли на зближення і в 1656 р. уклали Вільненське перемир’я. Українських представників на переговори не запрошували, хоч там ставились питання про повернення України під владу короля. Це перемир’я фактично ставило хрест на російсько-українському союзі і розв’язувало гетьманові руки. Тепер його зовнішньополітичний курс був спрямований на пом’якшення політичного тиску Росії. Саме тому Б. Хмельницький почав активно створювати коаліцію в складі Швеції, Семи городу, Бранденбургу, України, Молдавії, Волощини та Литви. Все чіткіше став виявляти себе шведський вектор у зовнішній політиці гетьмана. У червні 1657 р. до Чигирина прибуло шведське посольство з підтвердженням готовності до спільної боротьби проти Речі Посполитої. Проте трагічне закінчення об’єднаного українсько-семигородського походу на Польщу внесло свої корективи у хід подій. Звістка про поразку призвела до того, що Б. Хмельницького розбив апоплексичний удар, і він у вересні 1657 р. помер так і не здійснивши своїх задумів.