63. Соціологічна теорія Ерліха

На початку XX ст. соціологічна юриспруденція продовжила існування в іншій інтерпретації — в теорії “вільного права”, біля витоків якої стояв Євгеній Ерліх (1862—1922). Учений стверджував, що право корениться не в законах, а в самому суспільстві. Джерело права слід шукати в поведінці людей, які реалізують це право. Фактичні відносини у господарській, політичній та інших сферах незалежно від суверена та його законів формуються у фактичні правила поведінки, правові норми.

Навіть більше, кожна спільність людей — організація, профспілка, робітничий колектив, а також виробнича структура — фабрика, підприємство, установа та інші структури суспільства створюють свій порядок, своє право.

Законодавець не створює, а лише винаходить, фіксує відповідну норму після того, як вона знайдена юристами-практиками в повсякденному житті.

Є. Ерліх, висуваючи ідею “вільного”, або “живого”, права, віддавав перевагу судовій та адміні-. стративши правотворчості.

Сучасна соціологічна концепція права набула поширення у США та базується на ідеях гарвардської школи права і права “реалістів”.

Заперечуючи юрид. позитивізм, що розглядав право лише як сукупність юрид. норм, прийнятих д-вою, Е. у праці «Основи соціології права» (1913) сформулював свій гол. теор. постулат: «Центр ваги розвитку права в наш час, як і раніше, знаходиться не в законодавстві, не в юриспруденції чи судочинстві, а в самому суспільстві». Дослідивши бл. 600 томів рішень нім., австр. і франц. судів, Е. дійшов висновку: щоб мати повну картину правової дійсності, судді недостатньо знати суть суд. справ, суд. вироків тощо. Юриспруденція, на думку Е., не повинна керуватися лише тим, що диктує закон, а має з’ясувати, що відбувається насправді, особливо у випадках, прямо не передбачених законом, котрі допускають можливість застосування аналогії. Призначення юриспруденції—пошуки «живого права» у взаєминах індивідів, людських спільнот, об’єднань тощо.

Ідеї Е. отримали назву концепції «вільного права», оскільки їх стрижневою ознакою був «вільний» підхід до права, що полягав, насамперед, у такій практиці, коли суддя міг вирішувати справу на власний розсуд.

За Е., «живе право» панує здебільшого не в кодексах законів, а в юрид. док-тах, зокрема в договорах, угодах, заповітах та ін. Учений провів емпіричні дослідження права народностей Буковини: методом опитування виявив, що там реально діє лише третина статей Австр. цивільного уложення. На основі цих досліджень Е. 1911 пропонує Спілці нім. суддів і 31-му з’їздові нім. юристів висловити думку щодо реформ судочинства та юрид. освіти з метою наближення їх до вимог сучасності. Проте радикальних рішень не було прийнято. Тому спроби Е. дати широке висвітлення конкр. правової дійсності залишилися суто емпіричним вивченням фактів.

Виступаючи в ролі першопрохідця і, певне, відчуваючи неповноту своїх наук. висновків, Е. писав, що праця, якій він присвятив усе своє життя і якій можна було б дати заг. назву «Теорія суддівського віднайдення права», є лише початком.