7. Методологія історії політичних і правових вчень.

Методологія (від грец. metodes і logos — наука про методи) — теорія пізнання, система принципів (тобто основних начал) і методів (способів) наукового дослідження, основних підходів до вивчення тієї чи іншої науки.

Принцип, або загальний метод діалектики (від грец. dialek-tike — мистецтво вести бесіду, міркувати). У дослідженні політико-правових вчень діалектика, як загальний метод пізнання, відіграє ведучу роль і вимагає від дослідника глибокого проникнення в сутність самого вчення, всебічного аналізу його ідей, логіко-понятійного апарату, способу побудови політико-правової теорії.

Принцип історизму. Він вимагає підходити до того чи іншого вчення, ідеї, концепції історично, розглядати їх у контексті епохи, враховувати, як це вчення складалося, розвивалося, які етапи у своєму розвитку пройшло, яку роль зіграло в подальшому розвитку теорії.

Принцип об´єктивності, як загальнонауковий метод, вимагає оцінювати вчення й ідеї в них без упередженості, політичної чи партійної кон´юнктури, ідеологічних пристрастей.

Принцип соціального підходу, загальнолюдської моралі. Він вимагає оцінювати ідеї, вчення, політичні програми з погляду інтересів народу, загальнолюдських цінностей. Методологія будь-якої науки включає набір загальнонаукових і спеціальних методів дослідження. В історії політико-правових вчень використовуються методи: історичний, логічний, системний (загальнонаукові), які допомагають відтворити розвиток політико-правової думки в різні часи у всій складності, наступності, системності. До спеціальних методів дослідження історії вчень можна віднести і догматичний (для встановлення юридичних принципів, визначень, понять розроблених чи вживаних мислителем), хронологічний (вимагає досліджувати вчення в їх хронологічній послідовності, історичному розвитку), конкретно-історичних умов, їх впливу на творчість мислителя та її результати, порівняльно-історичний (для порівняння, співставлення різночасових ідей, концепцій, проектів державних реформ), біографічний (для врахування взаємозв´язку фактів біографії і творчості мислителя) та ін.

8. Політичні і правові ідеї Реформації (Мартін Лютер, Томас Мюнцер (Німеччина), Жан Кальвін (Швейцарія).

У першій половині XVI ст. в Західній і Центральній Європі розгорнувсяширокий суспільний рух, антифеодальне за своєю соціально -економічній і політичній суті, релігійний (антикатолицький) засвоєю ідеологічною формою. Оскільки найближчими цілями цього рухубули "виправлення" офіційної доктрини римсько-католицької церкви,перетворення церковної організації, перебудова взаємин церкви ідержави, тому він став називатися Реформацією. Головним вогнищемєвропейської Реформації була Німеччина.

9. Загальна характеристика міфологічних та релігійних уявлень про політику, державу та право.

Християнство — світова релігія, якій належить важливе місце в історії людства, у тому числі в історії політико-правової думки. Християнство виникло в середині І ст. н.е. За п'ять століть (I–V ст.) воно зі вчення невеликої іудейської секти виросло у космополітичну релігію Середземномор'я. На протязі цього періоду в християнстві проходили суттєві зміни з ряду питань, включаючи і то стосувалися держави та права. Головним рубежем цих змін є перетворення християнства з опозиційної і гнаної релігії в релігію офіційну і панівну. Основні твори раннього християнства з'явилися в другій половині І ст. — в середині ІІ ст. З них 27 було канонізовано, тобто офіційно визнано церквою, і вони склали "Новий завіт Господа нашого Ісуса Христа". Це — чотири євангелія (від Матвея, від Марка, від Луки і від Іоанна), Діяння святих апостолів, 21 послання апостолів та Об'явлення Іоанна Богослова ("Апокаліпсис"). Є також ряд неканонізованих пам'яток.

На противагу нерівності, як основі рабовласницької політико-правової системи, християнство проголосило принцип рівності людей, незалежно від їхніх національності, статі, майнового та політичного становища. Кардинальний переворот, який зробило християнство, полягає у тому, що праця почала розглядатися, як неодмінна якість нової людини, що випливає з божественної правди і закону свободи.

Політичні знання зародились в глибокій давнині в країнах Стародавнього Світу. Формування політичної думки зв'язано з тією стадією розвитку суспільного виробництва, коли появляється приватна власність на знаряддя і засоби виробництва, йде поділ суспільства - родів, племен, общин, - на різноманітні соціальні спільності, виникають стани, різноманітні соціальні верстви, утворюються держави. Становлення і розвиток політичних ідей у всіх стародавніх народів сягає корінням в джерела міфології і оперує міфологічно-релігійними уявленнями про місце людини в світі. Перехід від общинного первісного ладу до раннєкласового суспільства і політичної форми організації суспільного життя супроводжувався дедалі поглиблюючими процесами соціального поділу населення, посиленням соціально-політичних і економічних непримиренностей, загостренням суперечностей між різними верствами суспільства-родовою знаттю і збіднілими общинниками, багатими та бідними, вільними та рабами.

Підвищений інтерес до проблем моралі взагалі характерний для ідеології соціальних спільностей, які формувалися в суспільстві. Перетворення в суспільстві і державі в багатьох ученнях зв'язувались зі змінами в способі життя людей, з їх моральною поведінкою. Саме мистецтво управління державою часто зводилось до морального удосконалення правителів, до управління силою особистого прикладу. Для політичних вчень Стародавнього світу характерно те, що в них не тільки зберігались, але й розвивались релігійно-міфологічні погляди, а теорії державності сповнені релігійних догм, моральних уявлень і прикладних знань про політику. Політичні вчення освячували соціальну нерівність, привілеї знаті, владу експлуататорської верхівки.

Для міфів стародавніх народів, у цілому, характерне уявлення про божественне (небесне, надлюдське) походження існуючих відносин влади і порядку. Так, у Рігведі (священних гімнах аріїв) всі події в світі розглядалися, як прояв Ріти — світового порядку, — дотримання якого вважалося правильним шляхом і виконанням обов'язку. Таким чином, та або інша версія божественного походження земної влади і порядку — провідний принцип і основна модель відповідного її влаштування і одночасно панівна ідеологія, яка не має конкуренції у вигляді інших точок зору, поглядів тощо; сумнів у міфі — це початок його раціоналізації, але це, як правило, відбувається доволі пізно.

Різні версії міфів дають можливість прослідкувати різноманітність форм впорядкування суспільних відносин і різних шляхів формування і розвитку держави та права. Так, у стародавньому Китаї, відповідно до міфу про божественне походження і характер земних порядків, вся влада безпосередньо сконцентрована в особі верховного правителя. В Єгипті, Вавілоні, Індії можна спостерігати дещо інший підхід, згідно з яким боги, будучи джерелом влади правителя, разом з тим і самі продовжують вирішувати земні справи та людські долі. Певна своєрідність притаманна релігійно-міфологічним уявленням стародавніх євреїв. За їхньою версією, єдиний істинний бог знаходиться в особливих договірних відносинах зі всім єврейським народом, будучи його главою і царем (верховним законодавцем, правителем і суддею).