16.Загальна характеристика політико-правової ідеології у Стародавній Греції.

Особливо велика роль належить давньогрецьким мислителям. Саме завдяки їм було зроблено перехід до раціонально-логічного способу пізнання і пояснення оточуючого світу та суспільних явищ. На цій новій теоретичній базі ними вперше було поставлено, розроблено і концептуально оформлено фундаментальні проблеми політико-правової тематики. Особливо велика цінність античної політичної та правової думки полягає у тому, що вона оформилася і розвивалася, як ідеологія вільних людей. Свобода — фундаментальна цінність, головна мета зусиль і стержнева ідея всієї давньогрецької політичної та правової теорії і практики.

Взагалі, слід зазначити, що сам термін "політика" виникає у цей період і означає організацію життя полісу (міста-держави) та його повноправних громадян.

Початкові міфологічні уявлення, репрезентантами яких виступають Гомер і Гесіод, змінюються філософським підходом, який починає формуватися. Представниками цього підходу є "мудреці", Піфагор, Геракліт, Демокріт. Далі розвиток теоретичних уявлень продовжується реалістичною інтерпретацією софістів, логіко-понятійним аналізом Сократа і Платона і, врешті, початковими формами емпірико-наукового та історико-політичного вивчення держави і права. Перший репрезентований Арістотелем, другий — Полібієм. І завершальним етапом у розвитку давньогрецької політичної та правової думки можна вважати Епікура та стоїків.

Гомер і Гесіод.

Вже в епосах Гомера і Гесіода, хоча і на міфологічній основі, починають розвиватися певні правові та політичні ідеї. Так, в поемах Гомера, його життя і творчість відносяться до VIII ст. до н.е., а описані в "Іліаді" та "Одісеї" події — до XIII ст. до н.е., на яких пізніше виховувалася вся Еліада, Зевс у морально-правовій площині виступає, як верховний заступник загальної справедливості (діке), який суворо карає тих, хто творить насильство і неправий суд. Порушення справедливості (діке) — не просто антигромадський, але, перш за все, антибожественний акт, за який неминуче наступає божа кара. Вже в цей період право і справедливість в уявленні греків, хоча і тісно пов'язані між собою, але розрізняються навіть термінологічно. Справедливість (діке) — безумовна основа і принцип права, як сформованого звичаю, звичаєвого права (теміс); звичаєве ж право (теміс) є певною конкретизацією вічної справедливості (діке), її присутності, прояву і дотримання між людьми. Хоча норми звичаєвого права не були ще записані, проте дотримання цих правил було неухильним. У античних греків уже в цей період, судячи з Гомерових поем, було сильно розвинуте розуміння закону, пов'язане з поняттям справедливих і несправедливих діянь.

Піфагор і піфагорійці.

Піфагор вперше вжив термін "філософія" (любов до мудрості), на відміну від самої мудрості ("софії"), і назвав себе філософом, а не мудрецем, оскільки мудрим може бути тільки бог, а не людина. Визначальну роль у всьому світогляді піфагорійців відігравало їхнє вчення про числа. Числа, на їхню думку, — це початок і сутність світу. Прагнучи виявити цифрові (математичні) характеристики, притаманні моральним і політико-правовим явищам, піфагорійці першими почали теоретичну розробку поняття "рівність", надзвичайно важливого для розуміння ролі права, як рівної міри нормування нерівних відносин і поведінки нерівних індивідів. На думку піфагорійців, справедливість виражена у цифрі чотири, оскільки чотири — це перший квадрат (результат множення цифри два на саму себе), а сутність справедливості полягає у воздаванні рівним за рівне.

На думку Піфагора, після божества і демона слід найбільше поважати батьків і закони, підкоряючись їм за переконанням, а не зовнішньо та удавано. Законопослушність він вважав високою чеснотою, а самі закони — великою цінністю. Найбільшим злом піфогорійці вважали анархію (безвладдя), критикуючи яку, вони відзначали, що людина, за своєю природою, не може обійтися без керівництва, начальства і належного виховання. "Правителі, — підкреслював Піфагор, — повинні бути не тільки людьми знаючими, але й гуманними".

Геракліт.

Все в світі, згідно з Гераклітом, знаходиться у вічному русі, зміні, боротьбі й оновленні: "Не можна двічі увійти в одну і ту ж ріку, оскільки все тече, все змінюється". У цьому вічному потоці змін єдине складається з протилежностей, а протилежності переходять одна в одну і складають єдність. Основою впорядкованих зв`язків протилежностей і упорядкованості світу, як космосу (а "космос" для Геракліта і є "впорядкований світ", "світовий порядок"), є вогонь — загальний еквівалент взаємоперехідних протилежних явищ і міра світового порядку в цілому. "На вогонь обмінюється все, і вогонь — на все, як на золото товари і на товари — золото". Вогонь — одночасно принцип (першооснова) і міра космосу, а також всіх процесів і явищ, які відбуваються у ньому.

Власне з вчення Геракліта бере свій початок діалектика, розвинута Геґелем, а пізніше і Марксом. Власне з Геракліта можна починати відлік боротьби ідей демократії (Солон) та протилежних їй ідей, започаткованих Гераклітом.

Демокріт.

Життя і творчість Демокріта, біля 470–366 рр. до н.е., припадають на період розквіту античних міст-полісів. У поглядах Демокріта вперше знаходить закріплення ідея, що, будучи результатом природного розвитку, суспільство, поліс, його закони, разом з тим, є штучними людськими утвореннями. Вони не дані в готовому вигляді самою природою, а утворені самими людьми в процесі їхньої еволюції від стадності до цивілізованого життя.

Закони, на його думку, покликані забезпечувати належне життя людей у полісі, але для досягнення цього необхідні зусилля з боку самих громадян, їхній послух законові. Закон, підкреслює Демокріт, прагне допомогти життю людей. Але він може цього досягнути тільки тоді, коли самі громадяни прагнуть жити щасливо. Для тих, хто виконує вимоги закону, закон є тільки свідченням їхньої доброчесності. Він є примусовим засобом, спрямованим проти тих, хто, в силу своєї розумової або моральної ущербності, добровільно не надається до доброчесної поведінки "внутрішнім прагненням і переконанням". Важливими в концепції Демокріта є його погляди на державу. Однодумство і морально-соціальна солідарність вільних членів полісу є найважливішою і необхідною ознакою упорядкованої держави. Поліс — це "спільна справа" всіх його вільних членів. Держава уособлює собою "спільну справу" своїх громадян і служить її опорою. Інтереси цієї "спільної справи" і турбота про неї визначають сутність і межі прав та обов'язків громадян.

Софісти.

Значення творчого доробку софістів полягало у тому, що вони раціоналізували погляди на природу, суспільство, державу, політику, право, мораль, форми та норми людського спілкування, місце та роль людини у світі. Оголошення людини мірою всіх речей було основоположним принципом цього античного просвітницького руху.

Софісти не складали якоїсь єдиної школи і розвивали різні філософські, політичні та правові погляди. Вже в античності розрізняли два покоління софістів: старших (Протагор, Горгій, Продик, Гіппій, Антіфонт та ін.) і молодших (Фрасімах, Каллікл, Ликофрон та ін.).

Сократ.

Сократ викладав свої погляди виключно в усній формі. Обговорення моральних та політико-правових проблем Сократ підняв на рівень логічних дефініцій і понять, закладаючи цим основи власного теоретичного дослідження в даній галузі. Моральна організація полісного життя так само неможлива без законів, як неможливі і закони поза полісом: закони, у трактуванні Сократа, і є основою полісу. Сократ, як і софісти, розрізняє природне право і право писане. Сократ — переконаний прихильник такого устрою держави-полісу, при якому безумовно панують справедливі за своєю природою закони. Настійливо пропагуючи необхідність дотримання полісних законів, Сократ пов'язує з цим і однодумство громадян, без чого, на його погляд, ні будинок не може добре стояти, ні держава керуватися. При цьому, під "однодумством" він має на увазі відданість і підкорення членів полісу законам, а не уніфікацію смаків, думок і поглядів людей.

Принцип законності Сократ використовував, як базисний критерій при класифікації і характеристиці різних форм державного устрою і правління. Владу, основану на волі народу і на державних законах, він називав царством, а владу проти волі народу і таку, що базується не на законах, а на свавіллі правителя, назвав тиранією.

Платон.

Основою філософської концепції Платона є його вчення про ідеї, яке полягає у тому, що "істинне буття — це певні безтілесні ідеї, які можуть бути осягнуті тільки розумом", дані ж у відчуттях емпіричні тіла, речі і явища не є істинними, оскільки належать не до буття, а до чогось рухомого, такого, що знаходиться у процесі становлення. Істинне пізнання — це пізнання буття, тобто світу ідей. Воно доступне тільки небагатьом людям — філософам. Натовп, за переконанням Платона, не може бути філософом.

Ідеальна держава трактується Платоном (в діалозі "Держава"), як реалізація ідей і максимально можливе втілення світу ідей в земному суспільно-політичному житті — в полісі. Ідеальна справедлива держава — це досягнення тієї відповідності, яка існує між космосом в цілому, державою і окремою людською душею. "Право і справедливість полягають у тому, щоб кожен мав і робив своє так, щоб ніхто не мав чужого і не позбавлявся свого". Ідеальна держава Платона — це справедливе правління кращих.

Арістотель.

Саме з іменем Арістотеля, який жив у 384–322 рр. до н.е., пов'язане зародження політичної науки як окремої науки. "Політика", "Афінська політія", "Етика" і "Риторика".

Арістотель зробив спробу всесторонньої розробки науки про політику. Політика як наука в нього тісно пов'язана з етикою. Арістотель розрізняє два види справедливості: розподіляючу та зрівнюючу. Розподіляюча справедливість означає поділ загальних благ за заслугами, пропорційно внеску того чи іншого члена суспільства у спільну справу. Тут можливий як рівний, так і нерівний розподіл відповідних благ. Зрівнююча справедливість базується на арифметичній рівності, причому сферою застосування цього принципу є область цивільно-правових угод, відшкодування шкоди, покарання. Головним висновком з етичних досліджень Арістотеля, що має суттєве значення для політики, права і законодавства, є положення про те, що політична справедливість можлива тільки між вільними і рівними людьми, які належать до одного спілкування і мають на меті самозадоволення, самодостатність (автаркію). Тобто, політична справедливість є принципом політичної форми влади.

Держава, за Арістотелем, виникає природним шляхом для задоволення життєвих потреб, але мета її існування — досягнення блага людей. Держава, у порівнянні з сім'єю та поселенням, — вища форма спілкування, в якій і завдяки якій всі інші форми людського спілкування досягають своєї мети і завершення. Держава — це достатня для самостійного існування сукупність громадян. А громадянином, згідно з концепцією Арістотеля, є той, хто може брати участь у законорадчій (законодавчій) та судовій владі даної держави.

Право, за Арістотелем, є нормою політичного спілкування людей.

Політичне правління — це, згідно з Арістотелем, правління законів, а не людей. "

Закон розумний, оскільки в ньому правильно виражена його політична природа, ідея права.

Епікур.

Етика — основна частина вчення Епікура. Основні цінності епікурівської етики (задоволення, свобода, "атараксія" — безтурботний спокій духу), як і вона вся в цілому, носять індивідуалістичний характер. Свобода людини — це, згідно з Епікуром, її відповідальність за розумний вибір свого способу життя.

Головна мета державної влади і основа людського спілкування полягає, за Епікуром, у забезпеченні взаємної безпеки людей, подоланні їхнього взаємного страху, ненанесенні ними шкоди один одному. З цим розумінням сенсу і призначення політичного спілкування пов'язане й епікурівське трактування держави і закону, як результату договору людей між собою про їхню загальну користь — взаємну безпеку. Для Епікура характерне трактування закону, як засобу захисту "мудрих" (тобто людей етично досконалих) від "натовпу", як публічної гарантії етичної свободи і автономії індивіда. "Закони, — підкреслював Епікур, — видані заради мудрих — не для того, щоб вони не робили зла, а для того, щоб їм не робили зла".

Стоїки.

В історії стоїцизму розрізняють три періоди: давній, середній і новий (римський). Основоположником стоїцизму був Зенон (336–264 рр. до н.е.), крім нього до давнього періоду належать Клеанф (331–232 рр. до н.е.) і Хрісіпп (277–208 рр. до н.е.).

Видатними представниками середньої Стої були Панетій (185–110 рр. до н.е.) і Посідоній (135–51 рр. до н.е.), а нового (римського) періоду — Сенека (3–65 рр.), Епіктет (50–130 рр.), Марк Аврелій (121–180 рр.).

Філософія, відповідно до вчення стоїків, складається з трьох частин: логіки, фізики і етики. У всіх цих трьох частинах стоїки торкалися питань держави, права, політики.

Доля трактувалася, як такий "природний закон" ("Загальний закон"), який має, в той же час, божественний характер і сенс. Згідно з Зеноном, "природний закон божественний і володіє силою повелівати (робити) правильне, і забороняти протилежне".

Людська природа, згідно з етикою стоїків, частина загальної природи і світобудови в цілому. Звідси випливає головна етична вимога стоїцизму — жити відповідно до природи, що означає жити відповідно до розуму, природного (або загального) закону світобудови, вести чесне і добросовісне життя.

Полібій.

Полібій, 210–128 рр. до н.е., — видатний грецький історик і політичний діяч. Його погляди викладені у праці "Історія в сорока книгах". Тут велика увага приділяється політико-правовій тематиці взагалі та аналізу конкретних державних інституцій Риму зокрема. Розуміння історії одночасно, як закономірного і необхідного процесу і як руху до чогось нового, що раніше не мало місця, є основою світогляду Полібія.

Погляди Полібія на зміну державних форм, як їхнього кругообігу в рамках визначеного замкнутого циклу подій, формувалися під впливом концепцій Платона та Арістотеля.

Історію виникнення державності і наступної зміни державних форм Полібій (з посиланням на Платона та деяких інших своїх попередників) зображує, як природний процес, що відбувається згідно з "законами природи".