Глава 4

боргами товариства всім майном, що їм належить. У командитному товаристві оді має назву неповне товариство, обмежене товариство) деякі з учасників не бов'язані особисто брати участь в управлінні справами і несуть відповідаль-:ть лише у межах майна, внесеного до такого товариства. Однак принаймні ин з учасників зобов'язаний відповідати за боргами товариства всім майном, йому належить. У товариствах з обмеженою відповідальністю та в акціонер-х товариствах відповідальність учасників обмежується внесками до статутного нду. При цьому відмінності між цими видами юридичних осіб полягають у то-', що належить учасникам, частки у статутному фонді чи акції, а також у тому, є коло учасників обмеженим.

Порядок виникнення юридичних осіб залежить від їх виду. За загальним пра-лом, виникнення юридичних осіб відбувається у розпорядчому (для публічних 5ИДИЧНИХ осіб) або у нормативно-явочному порядку. За розпорядчого порядку я утворення юридичної особи потрібен дозвіл компетентного державного орга-^г, за нормативно-явочного порядку — здійснення передбачених законом дій з •дальшим визнанням їх державою. Таким визнанням частіше є державна реєст-ція юридичної особи. Існує і спрощений порядок виникнення, відомий праву 1ІА, коли юридична особа, за умови додержання певних формальних умов, .ажається такою, що фактично існує, навіть якщо її державна реєстрація І не цбулася. Такий підхід останнім часом дістає дедалі ширше визнання, причому лише у країнах англосаксонської системи права, а й у країнах континентальні правової системи.

Правоздатність юридичних осіб, за певними винятками, є загальною. Тобто ридичні особи мають право бути носіями будь-яких прав та обов'язків та виконати будь-які зобов'язання, за винятком тих, необхідною передумовою яких є жродні якості фізичної особи. У США загальна правоздатність юридичних осіб антично визнається федеральним законодавством і судовою практикою, однак є не закріплена у законодавстві певних штатів. У Німеччині, хоч її цивільне за-шодавство і містить положення щодо спеціальної правоздатності юридичних :Іб (§§ 25, 26, ЗО та 43 Німецького цивільного уложення), судова практика вже ївно не поширює дію цих норм на відносини з третіми особами, обмежуючись «не відносинами в межах самої юридичної особи.

За юридичними особами визнається і дієздатність. Однак законодавці різних заїн неоднаково ставляться до питання про обсяг такої дієздатності. Дієздат-ість юридичних осіб виникає або з моменту їх державної реєстрації, або з мо-енту формування відповідних органів, наділених повноваженнями діяти як за-знні представники юридичної особи. У праві Англії та США посадові особи іійснюють правоздатність юридичних осіб, виступаючи їх агентами та діючи від . імені та в їх інтересах.

Право власності. Норми, що регулюють відносини власності поділяються у онтинентальному праві на два інститути: права на свої речі та права на чужі ечі. В англосаксонському праві такого поділу немає. Там права на свої та чужі ечі об'єднано в межах одного інституту, що має назву "власність".

Усі речові права мають бути закріплені в об'єктивному праві, мають абсолют-ий характер І діють лише щодо індивідуально-визначених речей.

Об'єктом речових прав є майно, яке зазвичай поділяється на матеріальне та ематеріальне, а також на рухоме й нерухоме. Рухоме майно, у свою чергу, по-

Загальна характеристика цивільного права зарубіжних країн бо

діляеться на відчутне і невідчутне, до якого належать і права вимоги (наприклад, цінні папери, право інтелектуальної власності).

Майно, незалежно від того, чи є воно матеріальним, чи нематеріальним, рухомим або нерухомим, можна класифікувати як приватне та публічне. Критерієм поділу при цьому є коло осіб, наділених повноваженнями володіти, користуватися та розпоряджатися конкретним майном. Приватним вважається майно, що перебуває в особистій власності або у власності групи осіб і використовується перш за все в особистих інтересах (чи в інтересах групи осіб). Публічне майно перебуває у власності держави або її органу.

Позитивне право містить особливий порядок, відповідно до якого публічне майно може перетворитися на приватне, а приватне — на публічне. Така зміна статусу не обов'язково має супроводжуватись купівлею-продажем майна.

Захист речових прав здійснюється речово-правовими та зобов'язально-правовими способами, проте у країнах англосаксонської системи права застосування речово-правових способів захисту права власності ставиться у залежність від факту заподіяння шкоди власнику або власності.

Праву Англії та США відомий інститут довірчої власності (його більш-менш точний еквівалент у континентальному праві має назву "довірче управління"). Суть відносин довірчої власності (фідуціарних відносин) полягає в тому, що власник передає майно в управління довіреній особі, а довірена особа зобов'язана управляти цим майном в інтересах вказаного власником набувача вигоди (бе-нефіціарія).

Фідуціарні відносини є тристоронніми і допускають множинність осіб як з боку власника, так і з боку довіреної особи або бенефіціарія. Довірчий власник передає довіреній особі частину права власності (конструкція, невідома континентальному праву, яке проголошує концепцію неподільності права власності), включаючи право управління і розпорядження. Довірена особа, зі свого боку, бере на себе певні зобов'язання. Перш за все це зобов'язання управляти майном відповідно до вказівок довірчого власника та в його інтересах.

Серед інших зобов'язань довіреної особи слід виділити: 1) обов'язок виявляти необхідне піклування про передане майно, причому ступінь піклування ставиться у залежність від того, чи отримує довірена особа винагороду (якщо винагороди не передбачено, то необхідним і достатнім буде таке піклування про майно власника, яке б довірена особа виявляла щодо свого власного майна; якщо ж довіреній особі належить будь-яка винагорода, то така особа має піклуватися про майно довірчого власника краще ніж про своє власне); 2) обов'язок надавати бенефіціарію на його першу вимогу всю матеріальну інформацію, що стосується управління переданим майном; 3) передавати бенефіціарію всі доходи від управління майном.

Інституту довірчої власності відомі і специфічні методи захисту права власності, які не заважають власнику права водночас використовувати і традиційні речово-правові чи зобов'язально-правові способи захисту порушеного права.

Зобов'язальне право. Центральне місце у праві всіх країн посідає зобов'язання.

У межах зобов'язання одній особі (кредитору) належить право вимагати від іншої особи (боржника) здійснити або утриматися від здійснення певної дії. Змістом зобов'язання є суб'єктивні права та обов'язки сторін, що залежать від їхньої волі.

4 __ Глава 4

Підставами виникнення зобов'язань є договір, квазідоговір та делікт (конти-іентальному праву відома й така підстава виникнення зобов'язань, як закон). Інгло-американське право не знає загальної концепції зобов'язання як і будь-кої їх класифікації. Основними поняттями тут є договір (як обіцянка натомість устрічного задоволення) та делікт (як позадоговірне спричинення шкоди). По-:яття договору як угоди двох чи більше осіб, що встановлює коло взаємних прав а обов'язків сторін, тут немає.

Якщо у континентальному праві необхідною умовою виникнення договору є аявність зустрічних волевиявлень, то англо-американське право, за загальним равилом, ставить існування договору у залежність від наявності зустрічних зо-ов'язань. Звідси випливає, що в Англії та США оферта не зв'язує оферента до-и, поки не зроблено зустрічного задоволення, хоч би й формального, питання іодо адекватності зустрічного задоволення не виникає. Проте ця традиційна онцепція останнім часом зазнала істотних змін: тепер законодавець або прямо ередбачає безвідкличність оферти для певних видів договорів, або підпорядко-ує можливість відкликання оферти цілій низці умов.

Укладена угода зобов'язує її учасників і має для них силу закону навіть тоді, оли з тих чи інших причин угода ця не відповідає Інтересам самих учасників.

Певні розбіжності в континентальній та англосаксонській правових системах :нують у сфері тлумачення положень договорів, а також у заповненні існуючих рогалин. Умови договорів поділяються на прямо виражені та такі, що маються а увазі. І якщо англо-американське право, встановлюючи положення договорів, іо маються на увазі, виходить з інтересів сторін і намагається встановити їх гі-отетичну волю, то для права континентального характерним є більш букваль-ий підхід до цієї проблеми — договірні умови можуть тлумачитися, змінювати-* або доповнюватися без урахування намірів та Інтересів сторін.

Відповідальність за порушення договору передбачає покладення на боржника есприятливих майнових наслідків. У країнах континентального права така від-звідальність грунтується на презумпції вини боржника та на його обов'язку визнати зобов'язання в натуральній формі. Зовсім Інакше вирішується питання в заїнах звичаєвого права: тут Існує принцип заподіяння шкоди порушенням до-)вору незалежно від вини боржника, а основним засобом для кредитора є від-кодування такої шкоди у вигляді грошової компенсації. За загальним правилом, їитки підлягають відшкодуванню у повному обсязі.

Позадоговірні зобов'язання поділяються на генеральний та спеціальний де-кти (англо-американському праву поняття генерального делікту невідоме, нато-ість існує кілька окремих фактичних складів правопорушення). Делікти вини-іють внаслідок здійснення протиправної дії (бездіяльності), що спричинила коду особі або майну потерпілого. Найчастіше делікт передбачає винність за-діювача шкоди.