15. Політичне й економічне реформування Японії після Другої світової війни.

У боротьбі за "Велику Східну Азію" в 1937-1945 рр. Японія втратила убитими 2,5 млн. чол., майже повністю була зруйнована промисловість, вичерпано стратегічні запаси країни. Винятково важким був моральний стан населення, яке після десятиліть ультрапатріотичної пропаганди зіткнулося із принизливою поразкою і втратило всі колонії, в т.ч. Курильські острови й Сахалін. Водночас програна війна підштовхнула значну частину мешканців країни до переосмислення традиційного суспільного укладу та усвідомлення необхідності реформ.

На відміну від Німеччини, в Японії склалася своєрідна система окупаційної влади: продовжував існувати апарат імператорського кабінету, а виконання рішень створеної у Токіо із представників СРСР, США, Китаю та країн Британської Співдружності Союзницької комісії не було обов'язковим для американської військової адміністрації генерала Дугласа Макартура (1880-1964 рр.). 5 жовтня 1945 р. він оголосив про відновлення обмежених мілітаристським режимом громадянських свобод. Водночас, ліквідуючи підґрунтя тоталітаризму, американці заборонили 148 організацій, діяльність яких була визнана незаконною, у держапараті було звільнено 200 тис. чиновників. Міжнародний військовий трибунал у Токіо 12 листопада 1948 р. засудив 7 осіб, включно з екс-прем'єрами Хіротою Кокі та Тодзіо Хідекі, до смертної кари, ще 16 підсудних дістали пожиттєве ув'язнення. Згодом відбулася низка процесів, які розглянули справи 5 тис. осіб, звинувачених у військових злочинах, за вироками було страчено понад 900 осіб (у 1960 р. у Нагої їм збудували пам'ятник).

СРСР та Китай вимагали усунення імператора Хірохіто, проте США не погодилися на такий крок. Незважаючи на військову поразку, імператор не втратив авторитету, а в країні навіть розгорнулася кампанія всенародної спокути перед імператором за недостатні зусилля, прикладені під час війни для здобуття перемоги. На вимогу окупаційної адміністрації Хірохіто, звернувшись по радіо з новорічним поздоровленням до японського народу 1 січня 1946 р., змушений був відректися від ідеї свого “божественного” походження (у японській літературі цю промову називають “нінген сенген” – “декларація людини”). Але вже у квітні того ж року до штабу Д.Макартура надійшов секретний наказ Комітету координації закордонних, військових і морських справ США, у котрому вказувалося на можливість зміцнення позицій лівих сил у разі встановлення в Японії республіки та містилися інструкції щодо збереження монархічного ладу шляхом “таємного сприяння популяризації особи імператора не як істоти божественного походження, а як людини”.

Тому новою японською конституцією, розробленою за участю американських експертів і оприлюдненою 3 листопада 1946 р. (набула чинності 3 травня 1947 р.), запроваджувалася парламентарно-монархічна форма державного правління. Але імператор був, по суті, позбавлений скільки-небудь реальних владних повноважень, з майже абсолютного монарха він перетворився у “символ держави і єдності народу”, статус котрого “визначається волею японського народу, якому належить суверенна влада” (ст.1). Зберігався салічний різновид персональної системи престолонаслідування, за яким успадковують лише чоловіки, що на сьогодні створило критичну ситуацію у зв’язку з відсутністю онука у імператора Акіхіто (на троні з 7 січня 1989 р.).

Серед передбачених конституцією повноважень імператора як глави держави є оприлюднення поправок до неї, а також законів, урядових указів і міжнародних договорів; скликання парламенту; розпуск Палати представників; проголошення парламентських виборів; затвердження призначень і звільнень міністрів та інших урядовців; затвердження повноважень та вірчих грамот послів і посланників; затвердження рішень щодо амністії, пом’якшення чи скасування покарання, а також поновлення у правах; присвоєння нагород і затвердження різноманітних дипломатичних документів. Проте всі дії імператора, пов’язані з реалізацією цих повноважень, потребують “поради і ухвали” уряду, що несе відповідальність за них. У конституції недвозначно зазначається, що імператор не може “здійснювати владу над урядом” (ст.4), а імператорській сім’ї не може бути надана будь-яка власність, якщо це не ухвалено парламентом.

Після початку Корейської війни 1950-1953 рр. Хірохіто крок за кроком почав брати на себе реальні політичні функції: за потурання американців було відновлено табу на критику імператора й “символічної імператорської системи”, у початкових школах учителі стали проводити уроки, присвячені імператору й імператорському дворові, а у листопаді 1960 р. вперше після завершення Другої світової війни Хірохіто прийняв у себе вищий командний склад “Сил самооборони”.

Справа в тому, що конституція 1947 р. містить принципово нову в практиці державного права ст.9 про те, що “щиро прагнучи до міжнародного миру, заснованого на справедливості та порядку, японський народ на вічні часи відмовляється від війни як суверенного права нації, а також від загрози або застосування збройної сили як засобу розв’язання міжнародних суперечок”. Для досягнення цієї мети “ніколи в майбутньому не будуть створюватися сухопутні, морські і військово-повітряні сили так само як і інші засоби війни. Право на ведення державою війни не визнається”.

Однак уже в 1950 р. у новорічному посланні прем’єр-міністру Японії Д.Макартур зазначив, що пацифістська стаття конституції не забороняє Японії мати Сили самооборони. Після цього була ухвалена програма створення 75-тисячного корпуса національної поліції, який став основою для формування нової армії. Щоправда, для заспокоєння громадської думки та опозиції, у грудні 1976 р. Кабінет міністрів прийняв рішення про те, що асигнування на оборону не повинні перевищувати 1 % ВНП, як і у попередні роки. У 2004 р. військовий бюджет Японії становив $45,841 млрд., а ССО налічували 239,9 тис. чол., що мали на озброєнні біля 100 пускових устанвок тактичних ракет для оборони узбережжя, 1020 танків, 270 САУ, 70 БМП і 830 БТР, 120 бойових кораблів і більше 500 сучасних великих бойових літаків та ін. (для порівняння в’єтнамська регулярна армія нині становить 484 тис. чол., індонезійська – 302 тис. чол.).

Таким чином, згідно конституції 1947 р. вищим органом державної влади і єдиним законодавчим органом у Японії є двопалатний парламент. Із 500 членів нижньої палати – Палати представників – 200 обираються в 11-ти регіонах за пропорційною системою, а 300 – в одномандатних округах на 4 роки. Віковий ценз для активного і пасивного виборчого права в даному випадку визначено відповідно у 20 і 25 років. Верхня палата – Палата радників – складається з 252 членів із 6-річним терміном повноважень, причому кожні 3 роки переобирається половина її складу: 76 – у багатомандатних округах 47-ми префектур і 50 – за загальнонаціональним списком від партій. Віковий ценз для кандидатів у члени верхньої палати – 30 років.

У разі розпуску урядом (формально – імператором) Палати представників Палата радників також припиняє своє функціонування до початку роботи новообраної нижньої палати. Проте уряд за “надзвичайної необхідності” може вимагати скликання Палати радників на спеціальну сесію, в цьому випадку верхня палата уповноважується здійснювати основні парламентські функції. Але рішення, прийняті Палатою радників на її спеціальній сесії, вважаються тимчасовими й мають бути схвалені новообраною Палатою представників протягом 10 днів її першої сесії.

Законопроект, прийнятий Палатою представників, але відхилений Палатою радників, стає законом після повторного ухвалення нижньою палатою за рішенням 2/3 присутніх її членів. Проект державного бюджету також спершу розглядається Палатою представників, а в разі, коли Палата радників ухвалила інше рішення з цього приводу, останнє слово належить нижній палаті, котра може затвердити державний бюджет власною постановою протягом 30-ти днів. Для ухвалення такого рішення Палати представників достатньо простої більшості її членів.

Виконавча влада в Японії належить Кабінету міністрів (ст.65), причому його глава призначається парламентом з числа депутатів і має очолювати парламентську більшість. Якщо позиції палат щодо кандидатури прем’єра не збігаються, рішенням парламенту вважається рішення, прийняте Палатою представників. Прем’єр-міністр сам призначає і звільняє інших членів уряду (державних міністрів), але більшість із них мають бути членами парламенту. Міністри протягом терміну їхніх повноважень не можуть бути переслідувані за законом, якщо на це не буде згоди прем’єр-міністра.

Кабінет міністрів несе колективну політичну відповідальність перед парламентом, причому прем’єр-міністр та інші члени уряду можуть у будь-який час бути присутніми в тій чи іншій палаті й висловлюватися щодо питань, які там розглядаються, незалежно від того, є вони членами парламенту, чи ні. Палата представників має право висловити недовіру уряду, що тягне за собою відставку останнього.

Оскільки Японія є майже мононаціональною країною (власне японці становлять 99,4 % населення, решта – переважно корейці), за формою державного устрою вона - унітарна держава, її територія поділена на 47 префектур, повіти й общини, на всіх трьох рівнях адміністративно-територіального поділу здійснюється місцеве самоврядування. Зокрема, на рівні префектур населення обирає представницький орган – префектурні збори, виконавчим органом є губернатор, який виконує певні функції представника центральної влади.

Правова система Японії заснована на європейській системі цивільного права з англо-американським впливом, парламентські акти можуть розглядатися в суді. Судова влада здійснюється судами загальної юрисдикції, що утворюють струнку систему на чолі з Верховним судом. Його голова призначається імператором (фактично – прем’єр-міністром), інші судді – Кабінетом міністрів. Але питання щодо призначення суддів Верховного суду повинно бути винесене на так званий “перегляд народом” при проведенні чергових виборів членів Палати представників. Якщо більшість виборців висловиться при цьому за усунення будь-якого судді Верховного суду, він втрачає посаду, така процедура повторюється кожні 10 років.

Для подолання повоєнних економічних труднощів США лише протягом 1945-1951 рр. надали Японії фінансової допомоги на 2,5 млрд. дол. Швидко провівши відбудову найважливіших підприємств, уже в 1950 р. Японія відновила довоєнний рівень виробництва важкої промисловості. Не останню роль у відбудові зруйнованої війною економіки відіграли приховані від американської окупаційної адміністрації величезні (за деякими даними – до $100 млрд.) цінності, награбовані японською армією в Китаї й країнах ПСА під час Тихоокеанської війни в рамках таємної програми „Золота лілія”, котрою опікувався молодший брат імператора Хірохіто – принц Тітібу.

З метою вирішення продовольчої проблеми та створення внутрішнього ринку окупаційна адміністрація 11 жовтня 1946 р. розпочала проведення аграрної реформи. До 1949 р. у власність 4,7 млн. селян за викуп було передано земельні наділи площею до 3 га (на о.Хоккайдо максимум землеволодіння був установлений у 12 га), зменшено орендну плату і замінено натуральні податки грошовими. У результаті наступних демографічних процесів частка сільських мешканців Японії протягом 1945-1975 рр. зменшилася з 48 % до 8 %.

У результаті перших повоєнних виборів у травні 1946 р прем'єром став колишній дипломат Сігеру Іосіда (1878-1967 рр.), який свого часу був ув'язнений за демократичні та пацифістські погляди. Очолювана ним Ліберальна партія (створена в листопаді 1945 р.) оголосила про наміри лібералізувати економіку країни й ліквідувати монополістичні об'єднання дзайбацу, замінивши їх фінансово-промисловими концернами. Наступного року вступили в силу закони про заборону монополій і забезпечення справедливих угод та закон про заборону надмірної концентрації економічної могутності. Уряд планував розбудовувати економіку країни за рахунок переробки привізної сировини і строго дотримуватися в політичних питаннях союзу із США. Тоді ж була здійснена реформа системи освіти, із шкільного навчання усунена шовіністична пропаганда, а навчальний процес поставлений під контроль виборних шкільних комісій за участю представників населення.

У 1948 р., зважаючи на поразки Гоміндану в Китаї й посилення міжнародного протистояння, США зважилися на надання Японії більшої самостійності в питаннях її внутрішньої політики. Навесні наступного року Д.Макартур припинив демонтаж і вивезення устаткування з японських машинобудівних підприємств, яке здійснювалося в рахунок накладених на Японію репарацій. Заборговані ж за репараційними платежами суми було вирішено погасити за рахунок японських активів у нейтральних та союзних імператорському урядові країнах. Вирішення репараційного питання позитивно вплинуло на інвестиційний клімат і розвиток приватної підприємницької ініціативи. У розвиток економіки почали вкладатися засоби, які раніше приховувалися з огляду на ризик конфіскації. З 1947 р. американці дозволили японцям проводити самостійні зовнішньоторговельні операції.

У зв'язку із загостренням становища на Корейському півострові, в Японії посилилися антикомуністичні настрої, по-екстремістськи налаштована частина КПЯ виступила за негайне розгортання збройного антиурядового підпільного руху, який, на її думку, мав привести до всенародного повстання. Тоді штаб американських окупаційних військ 6 червня 1950 р. закрив орган КПЯ газету "Асахі" й заборонив 24-м членам її ЦК займатися політичною діяльністю.

Позитивне значення для японської економіки мали спричинені війною збільшення морських перевезень у регіоні, розміщення замовлень на ремонт американської техніки та створення на островах структури побутового сервісу для обслуговування військовослужбовців США. Упродовж 1950-1952 рр. прибутки японських підприємств від виконання спецзамовлень для ЗС США зросли в 5,4 рази й сягнули 824 млн. дол. на рік. Продумана експортно-імпортна політика, створення сприятливого інвестиційного клімату, а також кредити МБРР дали змогу тоді Японії зібрати 1 млрд. дол. валютного резерву. Починаючи з жовтня 1953 р. у країні відбувалася постійна дефляція та зменшення цін.