57. Арабо-ізраїльські війни та їхні міжнародно-політичні наслідки.

Весною 1967 р. загострилася обстановка на кордонах Ізраїлю з арабськими державами. На Голанських висотах відбувалися постійні артилерійські дуелі, а групи командос здійснювали взаємні рейди у глиб території Сирії та Ізраїлю. Ці сутички отримали назву "сезонних", через те що розпочиналися щорічно з початком сільськогосподарських робіт на прикордонних територіях. Ізраїльтяни висилали у прикордонну смугу під ескортом танків трактори, які розорювали землю на нейтральній смузі. Сирійці, не визнаючи прав на цю землю за Ізраїлем, здійснювали обстріли сільськогосподарської техніки. У відповідь на особливо запеклий обстріл 7 квітня 1967 р. ізраїльська авіація здійснила бомбовий удар по Дамаску. Під час повітряного бою над кварталами міста ізраїльським пілотам удалося збити кілька сирійських винищувачів.

Посилення напруженості викликало шовіністичні настрої як в Ізраїлі, так і в арабських країнах, ізраїльський кнесет 9 травня надав урядові надзвичайні повноваження в питаннях планування та здійснення військових операцій. США запевнили Ізраїль у тому, що підтримають усі його заходи щодо відновлення судноплавства в блокованій єгиптянами Акабській затоці. У свою чергу, президент Єгипту Г.А.Насер 14 травня оголосив про мобілізацію резервістів, а згодом звернувся до Генерального секретаря ООН У Тана з пропозицією вивести сили ООН з лінії розмежування єгипетських та ізраїльських військ. Президент Єгипту заявив, що отримав переконливі розвідувальні дані про запланований на 17 травня напад Ізраїлю на Сирію. Порушивши статут ООН, У Тан без погодження питання з Радою Безпеки ООН наказав вивести війська ООН з Синаю та сектору Гази.

У відповідь Ізраїль запропонував провести інспекцію прилеглих до кордону з Сирією територій, стверджуючи, що там немає жодних військ, але це не переконало арабські країни у відсутності агресивних намірів у євреїв. Справа полягала в тому, що невелика територія Ізраїлю давала можливість зосередити значні військові формування в будь-якому районі країни впродовж менш ніж півдоби. Продовжуючи нагнітання напруженості навколо Ізраїлю, 22 травня Єгипет закрив Акабську затоку для ізраїльських суден та кораблів третіх країн, що перевозили стратегічні матеріали для Ізраїлю. Наприкінці місяця Йорданія та Ірак підписали з Єгиптом угоди про взаємну оборону. З Сирією подібна угода була укладена ще раніше. Про готовність надати Єгипту військову допомогу у випадку війни з Ізраїлем заявили Алжир, Кувейт, Ємен, Ліван та Судан. Тим часом Ізраїль зосередив на кордоні з Єгиптом 14 бригад (70 тис. чол. з 600 танками), 9 бригад на кордоні з Сирією (50 тис. осіб і 300 танків) і 5 бригад на йорданському кордоні. Повністю мобілізована армія Ізраїлю налічувала 275 тис. солдат з 1000 танків та самохідних гармат, 450 бойовими літаками і 20 військовими кораблями. Готуючись до війни й очікуючи значних втрат серед цивільного населення, ізраїльський уряд наказав освятити земельні ділянки в міських скверах та парках, де планувалося робити масові поховання.

Бойові дії третього арабо-ізраїльського конфлікту, що згодом отримав назву шестиденної війни, розпочалися 5 червня 1967 р. несподіваними авіаударами ізраїльських ВПС по військових об'єктах арабів. У перший день війни араби втратили 441 літак, що згодом значною мірою відбилося на ході війни. Свій напад ізраїльтяни мотивували військовою необхідністю та бажанням випередити арабську атаку. Після масованих авіаударів ізраїльські війська розпочали наступ на єгипетські та йорданські позиції. 6 червня ізраїльська армія захопила сектор Гази та зав'язала бої за Єрусалим, незважаючи на запеклий арабський опір упродовж двох днів ізраїльтянам удалося захопити арабські дільниці Єрусалима і весь західний берег річки Йордан. Не отримавши допомоги від своїх союзників, король Хусейн уже 7 червня погодився припинити вогонь. Знищивши головні сили єгипетської та йорданської армії, 9 червня ізраїльтяни атакували Сирію й, захопивши наступного дня Голанські висоти, припинили бойові дії на сирійському фронті.

Незважаючи на запеклий опір окремих військових частин, Єгипет, Сирія та Йорданія зазнали принизливої військової поразки. На Синаї в полон потрапило понад 3000 єгипетських офіцерів і 21 генерал. Ізраїльтяни знищили й захопили 800 єгипетських танків, серед яких близько 300 були зовсім або майже неушкодженими, значна частина з невикористаним боєзапасом. Добре укріплений оборонний район навколо Шарм аль-Шейх, що контролював Тіранську протоку, було залишено взагалі без бою. Загалом усі арабські країни втратили лише вбитими близько 20 тис, осіб. Втрати Ізраїлю були мінімальними: близько 1000 осіб вбитими і пораненими, 200 танків і 100 літаків.

У результаті війни 1967 р. Ізраїль захопив 70 тис. кв. км території (Синайський півострів, сектор Гази, західний берег Йордану з Єрусалимом, Голанські висоти) і встановив повний контроль над Акабською затокою. У зв'язку з цим, упродовж червня 1967 р. місця свого постійного проживання покинули близько 100 тис. єгиптян та сирійців і близько 300 тис. палестинців. Згодом повернутися змогло лише 14000 осіб. Загалом число офіційно зареєстрованих палестинських біженців сягнуло 1 344 576 осіб. Формально погоджуючись із правом арабів повернутися на окуповані землі, Ізраїль, водночас, розпочав у вересні 1967 р. на окупованому західному березі Йордану будівництво єврейських поселень, які швидко вплинули там на зміну демографічної ситуації.

Єгипет не погодився з поразкою й практично одразу ж після завершення широкомасштабних бойових дій розпочалися сутички на лінії Суецького каналу, що згодом отримали назву "війни на виснаження". У цій війні виділяють два етапи: перший (липень 1967 — травень 1969 рр.), коли бойові дії здійснювалися наземними військами й зводилися в основному до артилерійських дуелей та взаємних рейдів командос, і другий (травень 1969 — серпень 1970 рр.) — період ''електронної війни", що полягала в глибоких авіанальотах та протидії їм засобам ППО. Кількість збройних сутичок зростала в геометричній професії. Якщо у 1967 р. перестрілки спалахували кілька разів на тиждень, то у 1969 р. вони відбувалися щоденно. Ізраїль ніс порівняно великі втрати. У середині 1969 р, кількість вбитих на Синаї солдат ізраїльської армії перевищили бойові втрати “шестиденної війни” 1967 р. За офіційними ізраїльськими даними з липня 1967 по квітень 1969 р. у сутичках з єгиптянами загинули 543 військові та 116 цивільних осіб, а поранено, відповідно, 1763 і 629 осіб. Разом з активізацією конфлікту на Суеці посилилася діяльність палестинських партизанів. Лише впродовж 1968 р. партизани здійснили понад 1000 бойових операцій. Загалом із моменту закінчення "шестиденної війни" до середини 1970 р. ізраїльська армія втратила в боях з палестинцями 738 осіб убитими й 2728 пораненими.

Рада Безпеки ООН прийняла 22 листопада 1967 р. резолюцію № 242 з вимогою вивести ізраїльські війська з окупованих арабських, територій. Через відсутність в англійському тексті резолюції визначального артикля (the перед словом tеггіtогіеs (території)) його смисл суттєво відрізнявся від французького, іспанського та російського текстів, у яких була чітко визначена вимога звільнити всі захоплені під час останнього конфлікту території. Користуючись казуїстичними зачіпками, Ізраїль відмовився виконувати резолюцію. Для урегулювання конфлікту на Близький Схід було вислано спеціальну комісію ООН, очолену шведським дипломатом Гуннаром Яррінгом, яка, втім, не досягнула успіху.

Після “шестиденної війни” в арабських країнах почався потужний антиізраїльський та антизахідний рух. З Ізраїлем були розірвані дипломатичні стосунки, біля посольств західних країн відбувалися протестаційні демонстрації, напади на іноземців і погроми їхніх магазинів та фірм. У деяких арабських країнах було офіційно заборонено поширення західних книг, преси та кінофільмів. Підтримуючи арабів, соціалістичні країни (крім Румунії) розірвали дипломатичні стосунки з Тель-Авівом. Ще одним наслідком "шестиденної війни" стало збільшення числа арабських біженців.

Арабські країни вирішили готуватися до реваншу за програну війну. На зустрічі керівників арабських держав у Хартумі 29 серпня — 3 вересня 1967 р. було вирішено, що багаті нафтові монархії регіону (Лівія, Саудівська Аравія та Кувейт) щорічно виділятимуть Єгипту та Йорданії 135 млн. ф. ст. на потреби оборони. У відповідь Єгипет погодився вивести свої війська із Ємену, Саудівська Аравія, у свою чергу, пообіцяла припинити підтримку монархістських сил у цій країні. Було вирішено також не вести з Ізраїлем мирних переговорів і не погоджуватися на підписання мирної угоди перш, ніж будуть звільнені окуповані ізраїльтянами унаслідок "шестиденної війни" території.

Незважаючи на військову поразку; Г.А.Насер не втратив свого авторитету. Ще 10 червня 1967 р. він оголосив, що добровільно пішов у відставку, але через масові маніфестації вже наступного дня повернувся на свій пост. Вину за програну війну було покладено на військових. У лютому 1968 р. відбувся судовий процес над низкою генералів єгипетської армії, звинувачених у поразці. Президент Єгипту оголосив програму реорганізації суспільного та державного устрою країни, скерованої на модернізацію єгипетського суспільства. На референдумі 2 травня запропонована Г.А.Насером "програма 30 березня" була схвалена народом Єгипту. Радянський Союз одразу ж після війни розпочав поставки нових партій зброї, тому вже в середині 1968 р. повністю було відновлено ВПС Єгипту, а до середини 1969 р. кількість танків його армії перевищила довоєнний рівень.

Безпосереднім наслідком загострення антизахідних настроїв в арабському світі стала поява на Аравійському півострові нових незалежних держав. У 1967 р. Англія змушена була розпочати процес надання незалежності своїм колоніям у регіоні. Першим її отримав Південний Ємен, до складу якого увійшли території навколо Адена та частини створеної 1959 р. Південноарабської федерації арабських еміратів. Проголошена 1967 р. держава отримала назву Народно-демократичної республіки Ємен і в зовнішній політиці дотримувалася просоціалістич­ного курсу. Наступного року залишки федерації було перетворено в Союз договірного Оману, Бахрейну і Катару. Він виявився нетривким, і в 1971 р. Бахрейн (620 кв. км, 634 тис. чол. на 2000 р.) та Катар (11,5 тис. кв. км, 744,5 млн. чол. на 2000 р.) вийшли з нього, тоді ж незалежність здобув Оман (212,5 тис. кв. км, 2,5 млн. чол. на 2000 р.), залишки федерації перетворилися на Об'єднані Арабські Емірати (83 тис. кв. км, 2,4 млн. чол. на 2000 р.).

Поразка арабів у “шестиденній війні” призвела до кризи в керівництві ОВП. Ще наприкінці 1966 р. усередині ОВП стався конфлікт між Шукейрі та незадоволеними його авторитарними методами керівництва організацією. У 1968 р. було створено еміграційний палестинський парламент, а згодом сформовано Виконавчий комітет ОВП, очолений лідером найактивнішої організації “ФАТХ” (Фронт національного визволення) Ясиром Арафатом (1929 р. нар.). Організація нав’язала близькі стосунки з СРСР, який надавав їй велику матеріальну та військову допомогу.

Військова поразка арабів у війні 1967 р. спричинила зміни в тактиці палестинського руху опору. Усвідомивши неможливість прямої конфронтації з Ізраїлем, частина ОВП вирішила вдатися до терористичної діяльності як засобу тиску на окупаційний режим. 23 липня 1968 р. група з трьох бійців Народного фронту визволення Палестини (створений у жовтні 1967 р. на основі Руху арабських націоналістів), захопивши на аеродромі в Афінах Боїнг-707 ізраїльської авіакомпанії, змусила екіпаж перелетіти до Алжиру. Уряд Ізраїлю погодився обміняти 35 заручників та екіпаж на групу ув’язнених діячів палестинського руху опору. Поступки інспірували нові напади, і вже 26 грудня сталася нова спроба захоплення ізраїльського аеробуса. Цього разу Тель-Авів вирішив жорстко відреагувати й вислав до Бейрута спеціальний підрозділ командос на чолі з підполковником Аріелем Шароном. Висадившись із вертольотів у аеропорту ліванської столиці, 150 ізраїльтян упродовж півгодини висадили в повітря 13 цивільних літаків пасажирських авіаліній арабських країн і без втрат повернулися додому.

Бажаючи ліквідувати некерований палестинський партизанський рух, король Йорданії Хусейн наказав 16 вересня 1970 р. знищити палестинські підрозділи на території країни. Приводом до репресій послугували події на "Полі Доусона" — закинутому військовому аеродромі часів Другої світової війни в Йорданії. Упродовж 6-9 вересня палестинці захопили 4 цивільні авіалайнери західних країн, 3 з яких перегнали на “Поле Доусона”. Хоча після довгих переговорів палестинці випустили заручників, Хусейн був незадоволений їхніми діями. Запеклі бойові дії між йорданського армією та палестинцями навколо Аммана та на заході Йорданії тривали протягом 10 днів. На допомогу палестинцям з півночі безуспішно намагалися пробитися сирійські танкові колони. Арабські країни висловили незадоволення акцією Хусейна, а президент Єгипту запросив палестинців та йорданців до Каїра для термінових переговорів. За активним посередництвом Г.А.Насера 27 вересня 1970 р. було досягнуто порозуміння про припинення вогню та наступну евакуацію сил ОВП з Йорданії до Лівану. У результаті цих подій виникли ультрарадикальні терористичні групи Абу Нідаля, "Хезболла" та "Чорний вересень". Розчарований усобицями в арабському таборі, Г.А.Насер наступного дня після закінчення переговорів помер від серцевого нападу, єгипетським президентом став засновник організації "вільних офіцерів" Анвар Садат.

2. Упродовж 1972 р. ситуація навколо арабо-ізраїльського протистояння загострилася. Під час Олімпіади в Мюнхені група з восьми бойовиків "Чорного вересня" здійснила терористичну акцію, захопивши 5 вересня заручників зі складу ізраїльської олімпійської команди. У результаті невміло проведеної німецькою поліцією операції загинули всі 9 заручників та 5 терористів. Роком пізніше, після захоплення палестинцями посольства Саудівської Аравії в Парижі, французи пішли на поступки й задовольнили вимоги терористів. У відповідь ізраїльські спецслужби вбили кілька лідерів палестинського руху, а армія здійснила каральні рейди проти баз ОВП на території Лівану. З метою протидії ескалації напруженості президент США Річард Ніксон запросив на початку 1973 р. до Вашингтона короля Йорданії Хусейна, ізраїльського прем'єра Голду Мейер та А.Садата, який прислав замість себе політичного радника Хафеза Ізмаїла. Спроба налагодження діалогу була зірвана через диверсійний рейд, здійснений 10 квітня 1973 р. ізраїльськими командос до Бейруту, під час якого було вбито кількох палестинських лідерів і висаджено в повітря штаб-квартиру ОВП (очолював операцію А.Шарон). Крім того, до різкого погіршення зовнішньополітичного іміджу Ізраїлю спричинилося знищення ізраїльськими ВПС над Синаєм цивільного лівійського авіалайнера. Впевнений у власній військовій перевазі, Ізраїль не мав наміру йти арабам на поступки.

На початку вересня 1973 р. почалося нове зближення роз'єднаних через ідеологічні суперечки арабських країн, об'єднавчим центром виступив Єгипет, А.Садат нормалізував стосунки із Саудівською Аравією та Йорданією. Про свою підтримку жорсткої антиізраїльської позиції заявили Сирія, Лівія, Кувейт і Катар. Вважаючи подальші мирні переговори безперспективними, А. Садат вирішив розпочати проти Ізраїлю війну. За допомогою радянських військових радників було реорганізовано єгипетську армію, підготовано детальні аерофотокарти ізраїльських позицій, проведено технічне переоснащення збройних сил. Об'єднані сили Сирії та Єгипту налічували 430 тис. солдат, 3225 танків і 946 бойових літаків, їм протистояло 115 тис. ізраїльських солдат з 1700 танків та 1488 літаками. Ретельно спланована та підготована військова операція почалася в другій половині дня 6 жовтня. Попереджені про можливу операцію арабів ізраїльські генерали очікували наступу вранці, а коли його не сталося, відпустили частину солдат додому, оскільки саме на той день припало єврейське свято Йом Кіппур (Судного Дня). Звідси конфлікт отримав назву "війни на Йом Кіппур", а в арабській історіографії — "війни Рамадану".

Бойові пловці єгиптян замурували спеціальним розчином горловини системи, яка зливала у канал і згодом запалювала нафту, що мало перешкодити переправі. Після цього, розмивши водометами піщані вали на укріпленому ізраїльтянами березі, араби спорудили кілька понтонних мостів. Перекинувши цими мостами через канал значні танкові сили, єгиптяни впродовж шести годин захопили "лінію Бар-Лева"—смугу ізраїльських укріплень на березі каналу. Просунувшись углиб Синаю на 10 кілометрів, єгиптяни зупинилися на лінії Артилерійської дороги, паралельного до каналу стратегічного шосе. На сирійському фронті арабські війська несподіваним ударом висаджених з вертольотів командос захопили добре укріплену стратегічну позицію на горі Хермон і заглибилися на окуповану ізраїльтянами територію на глибину від 5 до 20 кілометрів. Спроби ізраїльських контратак 8-9 жовтня захлинулися з величезними втратами в живій силі і техніці. У цій ситуації виникла загроза падіння обох фронтів, тому Тель-Авів звернувся до Сполучених Штатів з ультимативною заявою щодо надання негайної військової допомоги. У випадку зволікання ізраїльтяни пригрозили використати проти арабів ядерну зброю, таємно створену в дослідному центрі Дімона в пустелі Негев. США погодилися на надання термінової військової допомоги, причому частина спорядження та зброї з метою економії часу була перекинута з військових складів НАТО у Європі.

Користуючись бездіяльністю єгиптян, які, форсувавши канал, припинили розгортання наступу, Ізраїль зміг зосередити на півночі країни значні танкові сили й контратакувати сирійців. Підтримані авіацією ізраїльські танки прорвали сирійський фронт і вийшли на оперативний простір. 14 жовтня, коли ізраїльтяни знаходилися на відстані 35 кілометрів від Дамаска, розпочався єгипетський наступ на Синаї, але в запалі бою єгипетські танки вийшли за межі дії своєї ППО і потрапили під удар ізраїльської авіації. У величезній танково-повітряній битві 14 жовтня єгиптяни втратили 264 броньовані машини. Наступного дня ізраїльтяни атакували знекровлені єгипетські підрозділи і навіть форсували в кількох ділянках Суецький канал. До 20 жовтня ситуація стабілізувалася, причому як над єгипетськими військами на східному, так і над ізраїльськими підрозділами на західному берегах каналу нависла загроза оточення.

Уночі з 21 на 22 жовтня Рада Безпеки прийняла резолюцію № 338, за якою сторонам пропонувалося припинити вогонь протягом 12 годин і розпочати мирні переговори в Женеві. 24 жовтня бойові дії на Синаї та Голанських висотах закінчилися, 11 листопада 1973 р. на 101-му кілометрі шосе Каїр-Суец представники Єгипту та Ізраїлю підписали угоду про перемир'я. Війна закінчилася внічию, оскільки арабам не вдалося повернути окуповані Ізраїлем землі. Разом з тим було розвіяно міф про непереможність ізраїльської армії та нездатність арабів їй протистояти. Виявляючи солідарність з Сирією та Єгиптом, нафтовидобувні країни регіону, представлені в Організації країн експортерів нафти, з ініціативи Абу-Дабі прийняли рішення припинити продаж нафти США та іншим країнам Заходу. Ці події призвели до світової енергетичної кризи 1973-1974 рр. та суттєвого погіршення міжнародної ситуації Ізраїлю. Зростання впливу арабських держав у ООН спричинило посилення ізоляції Тель-Авіва з боку країн “третього світу”, а також визнання Загальною асамблеєю ООН у 1974 р. ОВП повноважним представником арабського народу Палестини.

Змушені зважати на загрозливі наслідки нафтового ембарго, США приклали максимум зусиль для припинення конфлікту. За особистим посередництвом держсекретаря США Генрі Кіссінджера 18 січня 1974 р. мирну угоду з Ізраїлем уклав Єгипет, а 30 травня — Сирія. Угоди передбачали виведення ізраїльських військ з частини окупованих територій та введення на Синай військ ООН. Палестинці з осудом поставилися до цих угод і здійснили низку терористичних актів, які мали б зірвати переговори. Під тиском США в серпні 1975 р. Ізраїль передав Єгипту наступну частину окупованого Синаю, а також нафтове родовище Абу-Рудайс.

Процес зближення позицій Єгипту та Ізраїлю був започаткований у листопаді 1977 р. демонстративною поїздкою А.Садата до окупованого ізраїльтянами Єрусалима. Більша частина арабського світу зустріла цей крок з осудом, але єгипетський президент вирішив позбавити свою країну, за висловом одного американського публіциста, "обтяжливого обов'язку вендети, який висячи гирею на нозі Єгипту не дозволяв йому увійти в коло цивілізованих держав". У вересні 1978 р. президент США Джиммі Картер організував зустріч президента Єгипту А. Садата та прем'єр-міністра Ізраїлю М.Бегіна в заміській літній президентській резиденції в Кемп-Девіді. У результаті складних і тривалих переговорів сторонам конфлікту вдалося досягнути порозуміння. Лідери країн підписали два документи. Згідно з першим, Єгипет та Ізраїль укладали мирну угоду. Другий — стосувався майбутнього устрою Західного берега Йордану, на якому Ізраїль протягом п'яти років зобов'язувався створити палестинську автономію. Однак, повернувшись до Тель-Авіва й виступаючи у кнесеті М. Бегін заявив, що Ізраїль ніколи не допустить до створення палестинської держави. Підписання широкомасштабної угоди мало відбутися 18 грудня 1978 р., але, через демонстративне ігнорування Ізраїлем зобов'язань щодо палестинської автономії та оголошені плани розширення єврейських поселень на окупованих землях, відбулося лише 25 березня 1979 р. у Вашингтоні.

Угоду скріпив своїм підписом Дж.Картер. Ізраїль повертав окуповані у 1967 р. єгипетські території взамін за дипломатичне визнання. Наступні ізраїльсько-єгипетські переговори з палестинського питання швидко зайшли в глухий кут. Ізраїль так і не виконав узятих на себе пунктів угоди, що стосувалися Палестини. Всі арабські країни, включно з Саудівською Аравією та іншими "помірковано" налаштованими до Заходу режимами, засудили Кемп-Девідську угоду. Уже 1 квітня 1979 р. на Багдадській конференції міністрів іноземних справ та міністрів економіки арабських країн прийнято рішення про розрив дипломатичних стосунків між арабськими країнами та Єгиптом і його економічний бойкот. Для підтримки Єгипту США запропонували А. Садату програми матеріальної допомоги. Низка організацій мусульманських фундаменталістів винесли смертний вирок А. Садату. У результаті замаху, здійсненого 6 жовтня 1981 р. лід час військового параду, присвяченого річниці початку "війни Рамадану", президент Єгипту був убитий.