82.“Держава загального добробуту” в Новій Зеландії.

Маловідомим є той, однак, безперечний факт, що не Швеція, а невеличка Нова Зеландія (268,68 тис. кв. км, 3,9 млн. чол.) має претендувати на роль першої держави загального благоденства. Початок її створенню поклав уряд Ліберальної партії у 1891-1912 рр., який вперше у світі надав виборчі права жінкам й запровадив пенсії по старості, а також обов’язковий арбітражний розгляд трудових конфліктів, що дозволило захистити слабкі в той час профспілки. Ліберали приймали капіталістичні засади економіки – приватну власність і ринок, але водночас прагнули використати державну владу, щоб унеможливити експлуатацію найслабших й досягти гармонійного національного консенсусу.

З часом зростання числа промислових робітників прискорив заснування самостійної Лейбористської партії Нової Зеландії (1916 р.), котра перемагала на парламентських виборах і формувала уряди у 1935-1949, 1957-1960, 1972-1975, 1984-1990 рр. й нині перебуває при владі (з грудня 1999 р., лідер і прем’єр-міністр – Хелен Кларк). Партія перебувала на соціал-реформістських позиціях, слідувала гуманістичним традиціям лібералів, розширюючи соціальні гарантії й пільги для бідних, та намагалася захистити новозеландських фермерів і промисловців від коливань світових цін шляхом посилення державного контролю за збутом і розподілом.

Уже перший лейбористський уряд Майкла Джозефа Севеджа запровадив у Новій Зеландії сучасну систему соціального забезпечення, гарантувавши робітникам встановлений мінімум зарплати, скоротивши завдяки суспільним роботам на кшталт “Нового курсу” Франкліна Рузвельта безробіття, підвищивши пенсії й прийнявши у 1938 р. Акт про соціальні гарантії, що на десятиліття раніше від Великої Британії започаткував фактично безплатну систему охорони здоров’я. По завершенні Другої світової війни були запроваджені пільги на дітей без перевірки заможності родини. Цим завершилося створення цілісної та всеохоплюючої системи соціального забезпечення, що спиралася на високий попит на світовому ринкові на сільськогосподарську продукцію країни й за котрої не існувало страху перед злиденністю як у білих новозеландців, так і у маорі.

Показово, що і правоцентристська Національна партія (заснована у 1936 р. в результаті об’єднання колишніх лібералів і Партії реформ, лідер – Дженні Шиплі), котра спирається на впливові ділові кола та фермерів і перебувала при владі у 1949-1957, 1960-1972, 1975-1984 і 1990-1999 рр., визнавала необхідність розвитку системи соціального забезпечення, але робила акцент на зменшенні ролі держави й наголошувала на важливості індивідуального підприємництва. Перший уряд Національної партії на чолі з Сідні Холландом навіть попередив політику британських консерваторів, коли дозволив на пільгових умовах мешканцям викупати державне житло.

Наступний уряд Кейта Халіока відмінив смертну кару, призначив спеціальних урядовців, які мали розбирати справи громадян, що програли їх проти урядових установ, а також запровадив компенсації при нещасних випадках і зрівняв у оплаті праці жінок із чоловіками. Третій прем’єр-міністр від Національної партії Роберт Малдун залишив після себе пам’ять тим, що встановив найвищі пенсії по старості в історії країни.

До середини 80-х рр. ХХ ст. не існувало суттєвих розбіжностей між двома провідними політичними партіями і у зовнішній політиці Нової Зеландії, оскільки як і Австралія, ця держава для гарантування своєї безпеки потребувала могутнього союзника перед лицем багатомільйонних азійських держав. Входячи до складу Британської імперії, а пізніше – Британської співдружності, обидві країни покладалися на Лондон і зробили помітний внесок у спільну з ним боротьбу на фронтах обох світових воєн у Європі й на Близькому Сході. Нова Зеландія, на відміну від Австралії, після падіння у 1942 р. Сінгапура навіть вирішила не повертати основну частину своїх військ на батьківщину. А оскільки загроза з боку Японії посилювалася, у Новій Зеландії було розміщено американську дивізію морської піхоти.

Тому після завершення Другої світової війни основним союзником країни стали США, котрі з охотою пішли на розширення своїх зобов’язань на півдні Тихого океану коли “холодна війна” перекинулася на Азію. Нова Зеландія стала учасником таких військово-політичних блоків, як ANZUS, SEATO і ANZUK (створений у 1971 р. для оборони Малайзії та Сінгапуру), відрядила свої війська для захисту Малайзії під час її конфронтації з Індонезією, а також символічний контингент до В’єтнаму у 60-і рр.

Але в 1984 р. лейбористський уряд Девіда Лонгі, вчасно відчувши близьке завершення “холодної війни”, виступив проти проведення Францією ядерних випробувань на тихоокеанських атолах, заборонив доступ до портів країни американських та інших військових суден з ядерною зброєю на борту й атомними двигунами, проголосив Нову Зеландію та навколишню 200-мильну акваторію безядерною зоною, задекларувавши намір досягти перетворення в таку зону всієї південної частини Тихого океану.

4 серпня 1985 р. в Аваруа, адміністративному центрі самоврядного володіння Нової Зеландії – Островів Кука, почала роботу ХVІ сесія Південно-тихоокеанського форуму (заснований 5 серпня 1971 р. для сприяння регіональній політичній співпраці) за участю представників Нової Зеландії, Австралії, Західного Самоа, Фіджі, Тонга, Науру, Папуа-Нової Гвінеї, Соломонових островів, Тувалу, Кірібаті, Вануату і новозеландських автономних територій Ніуе та Островів Кука. Через два дні вони схвалили Договір про створення без’ядерної зони у південній частині Тихого океану (договір Раротонга, за назвою острова, де він був підписаний).

Угода забороняла державам-учасницям виробляти, набувати чи отримувати будь-які ядерні вибухові пристрої, а також здійснювати поховання радіоактивних відходів чи інших радіоактивних речовин у межах зони дії Договору. На півдні вона проходить на рівні 60 градусів південної широти, на півночі – екватором, на заході – між територіальними водами Австралії й Індонезії, на сході – суміщається з кордоном Договору про заборону ядерної зброї в Латинській Америці від 14 лютого 1967 р. (“Договір Тлателолько”).

Одночасно новозеландський уряд започаткував програму глобальної реконструкції економіки, спрямовану на звільнення від концесійної залежності від Лондона й побудову більш індустріалізованого, ринкового господарства, здатного до світової конкуренції. Як наприкінці ХІХ ст. новозеландці виступили першопроходцями у створенні держави загального благоденства, так і в 90-і рр. ХХ ст. вони виявилися піонерами у відмові від суспільства гарантованих соціальних пільг. Держава відмовилася від практики опіки колективних угод із заробітної плати, належні їй підприємства були приватизовані чи перетворені на корпорації, фінансовий сектор звільнений від урядового регулювання, а ринки національних виробників – відкритими для конкуренції.

Але демократині парламентські традиції були збережені, як і законодавчий каркас держави, ідеалом котрої є рівність усіх перед законом, незалежно від раси релігії чи походження. До того ж уже в 1993 р. в результаті здійснених заходів ринково-монетарного характеру, зокрема лібералізації ринку робочої сили та стимулювання експорту, позначилося стабільне зростання основних економічних показників. Рівень інфляції в новій Зеландії (1,3 % на 1999 р.) є одним із найнижчих серед індустріальних країн, ВВП на душу населення за паритетом купівельної спроможності ($ 17400 на 1999 р.) неухильно збільшується й наближається до рівня головних західноєвропейських країн. Разом із тим зберігається відносно високий показник безробіття (7 % на 1999 р.) і зовнішньої заборгованості - $ 53 млрд. на 1998 р.