32. Валютне регулювання в Україні. Напрямки, механізм здійсн

Валютне регулювання є складовою частиною державного регулювання економіки.

Сьогодні виокремлюють два рівні валютного регулювання: наднаціональний і національний. Наднаціональний рівень регулювання здійснюється МВФ. Він керується принципами регулювання міжнародних валютних відносин. На національному рівні відбувається регулювання валютних відносин у межах конкретної держави. Це повсякденне регулювання валютного ринку. Ці два рівні щільно пов’язані, повинні бути добре узгоджені.

Об’єктом регулювання виступає валюта, її рух, валютні відносини.

Суб’єктами регулювання виступають спеціально уповноважені державні органи У нашій країні головним суб’єктом є НБУ. Важливими суб’єктами є також комерційні банки, Мінфін, Держ податкова адміністрація, ДМСУ, які здійснюють регулювання у межах своїх повноважень.

Метою валютного регулювання є регулювання курсу національної валюти і курсоутворення.

Механізм регулювання складається з певних елементів, або методів. До найбільш дійових регулювання відносять:

1. маневрування обліковою ставкою ЦБ (регулювання грошовою масою, але й сприяє ввозу або вивозу іноземної валюти)

2. диверсифікація валютних резервів країни ( задля зменшення збитків від знецінення валюти)

3. купівля або продаж золота (зміна стану на ринку)

4. валютна інтервенція (приводить до змін курсу нац. Валюти)

5. девальвація, (офіційне зниження курсу нац валюти). Це веде до зб експорту і зм імпорту. Зараз до цього заходу вдаються рідко.

6. ревальвація (протилежна девальвації) приплив валюти;

7. посилення або послаблення валютних обмежень.

Валютне регулювання знаходить своє відображення у валютній політиці. Валютна політика НБУ включає такі напрямки, як стабілізація і розвиток валютного ринку, захист най валюти, забезпечення її конвертованості та стабільності, підтримка курсу валюти, накопичення золотовалютних резервів.

Тож, сьогодні валютне регулювання є невід’ємною складовою валютної системи та важливим елементом регулювання економіки.

33. Процент за кредит, його суть. Норма %, фактори, що впливають

Відсоток – це плата позичальника кредитору за надані в його розпорядження гроші або матеріальні цінності. Саме у вигляді відсотка позичковий капітал приносить прибуток.

Теоретично позичковий відсоток може коливатись від ну­ля до вартості всього додаткового продукту, отриманого за допомо­гою використання позичкового капіталу. Але крайні межі цього співвідношення практично виключаються, бо в цьому випадку еко­номічний інтерес одного із суб'єктів кредитних відносин нехтується (зникає), а це унеможливлює самі ці відносини.

Відсоток завжди має свій певний розмір, але в практиці кре­дитних відносин зазвичай користуються його відносним вира­женням, що визначається через норму відсотка. Вона являє со­бою відношення суми грошей, виплачених у вигляді відсотка, до суми грошей, відданих у позику. Це відношення розраховується за певний період, найчастіше за рік. Річну норму відсотка (Nn) можна визначити за формулою: Nn = сума % за рік/ сума позики * 100.

Розрізняють ринкову та середню норми %. Ринкова – така норма %, яка складається на конкретний період часу. Середня – відображає норму відсотка за відносно великі відрізки часу і дає змогу виявити довгострокові тенденції зміни в кон’юнктурі на ринках позичкових капіталів та зміни в економіці країни в цілому.

Чинники, які впливають на норму %:

1. Загальні розміри і динаміка гр нагромаджень насе­лення. Цей чинник впливає на ресурсну базу кредитних установ – і змін %.

2. Темпи в-ва, які визначають попит на капітал - змін. Ставка %

3. Ринкова кон'юнктура і характер ринкових коливань. Стан ринку істотно впливає на в-во -> на попит на позичковий капітал.

4. Темп інфляції і політика уряду та ЦБ щодо забезпечення стійкості нац валюти. При значному зростанні інфляції відсоток за довгостроковими кредитами зростає, і форма кредиту скорочується.

5. Прямий вплив держави на процентну ставку. Даний чинник особливо характерний для країн, що мають не дуже досконалу систему ринкових відносин.

6. Доступність до кредитних ресурсів світового ринку позичкових капіталів створює конкуренцію на внутрішньому кредитному ринку і прямо впливає на норму відсотка.

34. Небанківські кредитні установи, місце в кредитній системі.

Парабанки — це установи, які акумулюють тимчасово вільні грошові кошти і розміщують їх у формі кредиту.

До системи парабанків належать інвестиційні фонди, довірчі товариства, пенсійні фон­ди, страхові компанії, ломбарди, кредитні спілки. У цих установ дуже щільна спеціалізація.

Небанківські кредитні установи разом з банківської системою є дуже важливим елементом кредитної системи.

За своїм заг. призн. вони аналогічні банкам. Їх відміна від них полягає в особливостях руху коштів, і у формах надання кредиту.

Перше пов’язано з тим, що банківська система акумулює ті тимчасово вільні кошти, які використовуються їх власником як капітал. А заощадження, які акумулюють парабанки, не набувають у своєму русі форми капіталу.

Наприклад, парабанки залучають кошти, призначені для страхування життя, майна і т. ін. (страхові компанії) або для досягнення певного пенсійного забезпечення в майбутньому (пенсійні фонди).

Разом з тим окремі структурні елементи небанківських кредитних установ беруть майно, кошти або цінні папери юридичних та фізичних осіб в управління (довірче товариство). Кошти, що накопичуються небанківськими кредитними установами для цілей страхування або пенсійного забезпечення, найчастіше використовуються для купівлі цінних паперів (акцій, облігацій), які випускають господарюючі суб’єкти або держава.

Але парабанки акумулюють і заощадження, призначені бути капіталом. Власник заощаджень може керуватись бажанням розмістити їх таким чином, щоб межа прибутковості його капіталу не була визначена заздалегідь. Таку можливість і дають парабанки, де можна придбати, наприклад, акції і отримувати за ними дохід, який попередньо не регламентується якоюсь нормою.

Функції: акумулюють кошти, дають інвестору більші можливості для інвестування, надають кредит у вигляді купівлі у позичальників їх цінних паперів;

У нашій державі така ланка кредитної системи розвинена ще досить слабо. Це підтверджується фактом дуже незначної величини їх активів у сукупному ВВП. Причинами такої нерозвинутості є недосконале правове поле,низька довіра населення до парабанків тощо.