4000 Чоловік (по 110 на кожний район), на засіданні політбюро цк кп(б)у від 30

грудня 1932 р. вживається додаткових заходів для посилення хлібозаготівель.

Документ складається з трьох пунктів: «1. Просить ЦК ВКП(б)» разрешить

выселение из Черниговской области трехсот семейств кулаков. 2. Выслать из

Черниговской области злостных элементов и кулаков (без семей) в количестве

пятисот человек. 3. Считать необходимым увеличение состава милиции в

Черниговской области». До речі, у постанові ЦК ВКП(б) про виселення

чернігівських «куркулів» було спеціально зазначено, що пропозицію вніс т.

Косіор. Різко зростає у новоствореній області і кількість осіб, «засуджених у

справах, заведених органами ДПУ і міліції, у зв’язку з хлібозаготівлями». Якщо

у серпні – жовтні 1932 р. таких набралося на Чернігівщині – 406 чоловік, то

тільки за листопад цього ж року в області вже засудили 1406 душ, а всього –

1812.

Здавалося, що далі закручувати гайки вже нікуди, але початок 33-го року

ознаменувався новими бідами. Із заснуванням області було розпочато друкування

обласної газети. Вона дістала пишну назву «Більшовик». Номер від 1 січня не мав

жодного натяку на свято, на першій сторінці у грізній рубриці «Ворогів народу –

карати з усією силою революційного закону»; «Розтрощити куркульський саботаж,

цілком виконати план хлібозаготівлі» було вміщено матеріали про «зривачів

хлібоздавання». Різкій критиці піддавалися новгород-сіверське, понорницьке,

носівське, козелецьке районне керівництво. Колгоспи у селах Баба (тепер

Жовтневе) Менського і Радвине Сновського (тепер Щорського) районів опинилися у

«найганебнішому стані» через невиконання планових завдань. Виною було засилля

«куркульської зграї». Боротьба з «ворогами» не обмежувалася тільки критикою в

газеті. На її шпальтах повідомлялося про засудження до розстрілу «сина куркуля»

голову колгоспу в с. Ново-Тарнавське Нетяжівської сільради Прилуцького району.

2 Січня була вміщена інформація про виконання смертного вироку над «куркулем»

із с. Звеничів (тепер Ріпкинського району). Розстріл став звичним засобом

«перевиховання» несвідомих свого класового обов’язку селян.

За численними повідомленнями про зрив хлібозаготівель «куркулями» та їхніми

«посіпаками» приховувалася правда про голод. Ми звикли, що радянська преса

замовчувала цю трагедію. Це так, але на сторінках обласної газети вміщувалися

факти, які важко витлумачити інакше, як прикриту пропагандистською тріскотнею

інформацію про харчову катастрофу в області, як, до речі, й по всій Україні.

Передовиця газети «Більшовик» за 12 грудня 1932 р.: з експозиції Чернігівського

історичного музею імені В.В.Тарновського, присвяченій голодомору 1932-1933 рр.

на Чернігівщині (Фото О.А.Михеєнка)

Як, приміром, можна оцінити матеріал у газеті «Більшовик» за 24 липня 1933 р.:

якийсь Хілобок сигналізує, що у григорівському (правильно – с. Григорівщина

Варвинського району) колгоспі «Червоний вартовий» погано організована охорона

врожаю. Вартові самі зрізують колоски і копають картоплю. Голова колгоспу

потурає «багатим» куркулям і підкуркульникам, які крадуть колоски. А в Добрянці

(тепер Ріпкинський район) виїзна сесія обласного суду «на підставі закону уряду

та ВЦИКу з 7 серпня 1932 р. засудила злодія Семена Маслянкова до розстрілу». Ще

один «злодій», сторожуючи погріб з картоплею у колгоспі імені Першого травня

(с. Дягова Менського району), умудрявся «тичкою з гвіздком» витягувати по

картоплині з погреба. Його дії трактувалися, як вкрай небезпечні, бо «багато за

ніч натягав картоплі». Можна собі уявити, якими заможними, ситими й

небезпечними були «куркулі», які зрізали колоски і потайки копали картоплю або

тягали по одній бульбі з льоху.

Здається, що «куркулям» відмовляли навіть у праві називатися людьми в прямому

розумінні цього слова. Увагу автора цих рядків привернув заголовок

«Куркульський пес біля колгоспної комори». Яке ж було здивування, коли

виявилося, що «пса» звали «куркуль Михайло Шульга» і він сторожував у

богданівському (Прилуцький район) колгоспі «Незаможник». До куркулів

зараховували всіх. Так, затяті активісти із с. Бобровиця (тепер входить в межі

Чернігова) до їхнього чорного списку внесли й «колишню дворянку» Лідію Іванівну

Аполонову, яка до революції володіла 50 десятинами землі, садом, великим

будинком. Землю, природно, відібрали, житло віддали під колгоспні ясла, там же

жінка й мешкала. «Викинути» її з колгоспу – означало позбавити притулку, даху

над головою, але над нюансом, що визначав, по суті, долю людини, ніхто не

задумувався.

Відчуваючи підтримку зверху, сільський актив не соромився звинувачувати у

посібництві куркулям навіть правоохоронні органи. Секретар партосередку одного

з сіл Понорницького району поскаржився на працівника райпрокуратури, котрий

посмів надіслати до сільради запит, на якій підставі у «куркуля Мозгового»

вилучили «деякі речі». Що може бути красномовнішим за назву допису «Геть

куркульських прибічників з апарату прокуратури». Судді Осмоловському вказали на

неприпустимо м’який вирок (3 роки), який він виніс одноосібнику, котрий

«пробрався до жита колгоспу «Правда» (с. Мамекине Новгород-Сіверського району)

і «зривав колоски». Ревнителі «соціалістичної законності», про яку так багато

розводилися в ті часи, двадцять раз повинні були подумати, перш ніж наважитися

на справедливий або порівняно м’який вирок.

Читати підшивку газет за 1933 рік важко. Серце болить від численних дописів, де

людей трактують, як сміття: мстиво, цинічно й брутально, не рахуючись ні з

Божими, ні з людськими законами, нехтуючи зрештою і правовими постулатами

«першої в світі робітничо-селянської держави», прирікають на смерть цілі

родини. Тільки з другої половини цього проклятого року тон преси починає

потроху мінятися. Тепер більше пишуть про успіхи колгоспного будівництва,

передовиків і т. п. Все це відбувалося на тлі голоду, який лютував немовби у

паралельному світі – жодної інформації про харчову катастрофу на селі не

проникало на сторінки преси. М.Попович слушно зауважив: «Убивці і кати –

провідники цієї політики – жодним словом ніколи не прохопилися про голод, але

достатньо ясно сформулювали партійні позиції». Вчений наводить типові

висловлювання А.Яковлєва, М.Хатаєвича, С.Косіора і робить висновок: «Фанатична

готовність переступити через гори трупів, через трупи цілих поколінь, зв’язаних

із минулим і тому не гідних жити [виділено Автором. – Т.Д.], пояснює виняткову

жорстокість тих людей старого більшовицького гарту, які стали активними

провідниками сталінської політики».

Таким чином, головні цілі влади і людей докорінно розходилися: перша прагнула

будь-якою ціною дотягти до «справної» цифри показники колективізованих,

виконати плани хлібозаготівель, а населення думало тільки про виживання.

В умовах голоду, господарського занепаду, безладдя і свавілля колективізацію

вдалося завершити лише на червень 1934 р., коли в області було усуспільнено

понад 70% селянських господарств і 77% посівних площ. Таким чином, найбільш

інтенсивно колективізація відбувалась з кінця 1932 р. і до середини 1934 р.,

тобто тоді, коли на Чернігівщині, як і по всій Україні лютував голод.

Звідсіля випливає найголовніша, на нашу думку, особливість голодомору у

новопосталій області: тут колективізація, розкуркулення, хлібозаготівлі і голод

повністю співпали у часі. Звичайно, що й для всієї України вище перелічені

складові партійно-державної політики у аграрному секторі досить тісно пов’язані

часовими рамками. Але, мабуть, ніде не трапилося так, що все це проходило

одночасно.

ГОЛОДОМОР ЗА СВІДЧЕННЯМИ ОЧЕВИДЦІВ

Готуючи у 2003 р. невелику добірку розповідей земляків, котрі зазнали голоду,

ми могли послатися хіба що на 50 свідчень, зібраних і оприлюднених на той час.

Тепер підтвердження факту голодного лихоліття на свій території області

знаходимо в оприлюднених спогадах більше ніж 800 людей. Для кожного з них

голодовка нерозривно пов’язана із насильницькою колективізацією,

розкуркуленням, безкінечною «хлібовикачкою».

Вчені вважають, що ці специфічні людські документи можуть стати важливим

джерелом для з’ясування масштабів того чи іншого явища, визначення ступеня

впливу його на суспільства, глибини закорінення в народній пам’яті. Подібний

метод називається методом усної історії. На думку вчених із Асоціації усної

історії (США) – одного з провідних інститутів із цієї методики: «Усна історія –

це ділянка досліджень та метод збирання, зберігання й інтерпретації голосів і

спогадів людей, груп та учасників подій минулого. Усна історія є водночас і

найдавнішим способом історичного дослідження, що передував писемності, й одним

з найсучасніших, починаючи із записів на аудіоплівку у 1940-х та до цифрових

технологій ХХІ століття».

Смерть від голоду: типовий фотофакт з мультимедійної презентації музейної

експозиції «Забуттю не підлягає» Київської міської організації Всеукраїнського

Товариства «Меморіал» ім. В.Стуса

Чи не вперше інформацію про перебіг голоду на Чернігівщині (м. Бобровиця) було

вміщено у книзі М.Вербицького «Найбільший злочин Кремля: Заплянований штучний

голод в Україні 1932 – 1933 років», яка побачила світ у Лондоні далекого 1952

р. Семен Чередниченко розповідав: «Всього з населення Бобровиці вимерло з

голоду 1933 року до 300 людей, яких ховали у спільних могилах по 30-50 трупів у

кожній». Пізніше ця інформація була передрукована у книжці «Злочин» (Упорядник

П.Кардаш, Мельбурн – Київ, 2003). У тритомнику документів усної історії, що

вийшов у Вашингтоні (1990 р.) видрукувано 8 свідчень осіб, котрі пережили голод

в межах сучасної Чернігівської області.

Дистрофія від голоду: типовий фотофакт з мультимедійної презентації музейної

експозиції «Забуттю не підлягає» Київської міської організації Всеукраїнського

Товариства «Меморіал» ім. В.Стуса

В Україні вперше такі документи побачили світ у культовому виданні подружжя

Маняків «33-й: ГОЛОД: Народна Книга-Меморіал» (К., 1991), а перше власне

чернігівське видання – «За них скажемо» з’явилося у 1993 р. Десять років по

тому ці ж матеріали перевидали у серії «Пам’ять народу неубієнна», яку

започаткували у 2003 р. На сьогодні вийшло 8 випусків. На жаль, наміри,

виголошені у 2003 р., щоб у кожному районі області видати по збірничку

спогадів, так і не були реалізовані. Вийшли тільки бахмацький й

новгород-сіверський збірники. Поза серією з’явилася прилуцька збірка «Очевидці

голодомору свідчать... (1932 – 1933 роки на Прилуччині)», ініціатором укладання

якої виступив директор місцевого історико-краєзнавчого музею, вже покійний, на

жаль, Г.Гайдай.

Гайдай Георгій Федорович (1939-2005) – організатор збирання свідчень на

Прилуччині

Чимало свідчень, записаних від мешканців Чернігівщини, можна знайти на

сторінках багатотомного документального видання «Український голокост 1932

–1933: Свідчення тих, хто вижив», які впорядковує професор о. Ю.Мицик, а видає

Києво-Могилянська академія. Цікаві матеріали оприлюднені у книзі В.Нолла

«Трансформація громадянського суспільства: Усна історія української селянської

культури» К., 1999). Нарешті, треба згадати добрим словом і доробок колеги –

викладача історичного факультету Чернігівського державного педагогічного

університету імені Т.Г.Шевченка С.Горобця – збірник матеріалів про голод в селі

Петрушин Чернігівського району. Його презентація має відбутися в рамках заходів

по вшануванню жертв Голодомору.

Аналіз свідчень, опублікованих у вищеназваних та деяких інших виданнях

засвідчує, що практично всі респонденти визнали факт голоду і вважали його

винуватцями/призвідцями сталінський режим. Навіть ті, що згадували про

несприятливі погодні умови та неврожай (посохло, затопило, були рясні дощі)

обов’язково згадували про активістів (буксири, червону мітлу, бригади), які

вигрібали хлібні та й інші їстівні припаси, тягли загребущі руки до майна,

руйнували оселі, били, знущалися тощо. У вже згадуваному «американському»

збірнику вміщена розповідь колишнього мешканця одного з сіл тодішнього

Понорницького району, яка до болю нагадує спомини, які записуються й сьогодні:

«Зайшла бригада, яка так називалася – по викотці хлібозаготівлі. [...] Ну й

покійна бабця принесла нам, можливо, вона позичила в своїх синів, пів стакана

пшона зварити нам кашу на вечір. І вони знайшли ту шклянку з тим пшоном. Їх

було десь може п’ятеро, переважно були чужинці, зауважив тільки два наших у тій

бригаді. То один тільки як найшов: – Ага, пшоно.—І питався до решти: – Хто має

торбу з пшоном, щоб висипати то з стакана. І оставили нам той стакан пустий».

Літня жінка з Борзнянського району була лаконічною: «Пам’ятаю, як приходили

уповноважені, шукали зерно. З комори все повигрібали, а нам залишили один

мішок». А інші люди і через багато років не можуть ні забути, ні простити тієї

наруги і безсоромного грабунку, називаючи прямо прізвища або, частіше, вуличні

прізвиська представників нового панства. Так. мешканець с. Брусилів

Чернігівського району так розповів про трагедію своєї родини і односельців:

«Хліб забрала бригада, особливо лютували Сулими. Одежину, де ліпшу, теж

забирали собі. У сестри були гарні вовняні хустки. Сулим їх собі забрав. Вони

трохи здавали державі з вилученого, а здебільшого забирали собі. До 1932 р. у

батька вже нічого не було. Почали голодувати. Вимирали селяни цілими сім’ями.

Але навіть тоді, коли у людей вже не залишилося хліба, ходили по дворах.

Бувало, заходили до хати, у кого що-небудь варилося у печі, виймали горщик:

тут-таки, посеред хати, його розбивали! А коли людей стрічали на вулиці, то

дивувалися і казали: «Ти що, ще не здох?». Тоді навіть слова не було такого

«вмер», всі казали «здох». Люди не вмирали, а здихали. Наша сім’я з трудом

виживала. У нас залишився один люпин (насіння трави, яку сіяли для добрива) та

кілограмів з 15 проса. Мати, аби не забрала проса, загорнула його у рушник і

сховала під люпин, на дно діжки. Коли бригада ще раз обходила наш двір,

прагнучи знайти щось їстівне, то люпину не тронули. Але, коли вже збиралися

йти, Павло Сулим каже: «Ану, хлопче, подивися, чи немає чого-небудь під

люпином?» Коли витягували просо, то частина його розсипалася і змішалася з

люпином. Мати цілу ніч пересіювала насіння, вибираючи просо. Отак нашкребли

кілограмів з 5 і ще трохи протрималися».

Для автора цих рядків весь жах, цинізм, невиправдана жорстокість, яка часто

виявляється саме в переломні періоди історії, сконцентрувалася в епізоді,

оприлюдненому на сторінках книжки «Смертю смерть подолали». Дія відбувалася у

с. Верескуни Ічнянського району, а розповів про неї М.Купріяненко. Судіть самі,

що в цьому буденному, як на ті часи, епізоді від Бога, а що від диявола:

«Зайшов у село хлопець років п’ятнадцяти-шістнадцяти, дуже слабкий. На ньому

вошей стільки, ніби вони з народження на тілі його плодилися й множились, й

поселився хлопець у жолобі воловому. От керуючий радгоспом наказує Шібіті:

«Одведи цю інфекцію, закопай – за це одержиш пайку хліба». І радий стараться

Шібіта – поклав хлопця на підводу й повіз до ями цвинтарної. А у хлопця очі

відкриті й плачуть... Шібіта мерщій у яму його перекидає, давай закопувати. У

хлопця ще стачило сили руками землю з лиця відкинути тричі. Шібіта й каже:

«Помирай, інфекція, бо хмара повзе – буде дощ»... Й закидав Шібіта хлопця,

одержавши пайку хліба. Про випадок цей мені батько розповів, коли ще живий

був». У цій розповіді в концентрованому вигляді міститься все, що складає саму

сутність голодування: повна беззахисність одних, цинічна байдужість тих, хто

при владі, і простота, з якою завжди знаходяться треті, здатні закопати живцем

дитину...

За умов, коли цілеспрямовано вилучали всі їстівні продукти, голодування ставало

неминучим. Уявлення про те, що голод своїми чорними крилами зачепив тільки

південні, традиційно зернові райони, теж було піддане суттєвому коригуванню.

Завдяки спогадам мешканців центральних і північних районів вимальовується

значно об’єктивніша картина. У цих краях теж панував голод, бо політика,

зрештою, була одна на всіх. Але, на щастя для тамтешніх жителів, там існувало

більше природніх можливостей для виживання: ліси, луки, річки, озера, болота.

«Голод набрав великого масштабу. Люди ходили пухлі. Але на нашому хуторі ніхто

не вмер з голоду. Вижили, дякуючи коровам, рибі і листям, траві та квіткам.

Харчувалися лободою, щавелем, кропивою, квітом конюшини, калачиками з верби

(вербові бруньки). Коров’яче молоко розводили напополам з водою. Нашій великій

сім’ї виживати було особливо тяжко,» – пригадував житель хутора Цегеля поблизу

с. Блистова Менського району. Про голодування мешканців Новгород-Сіверського

району розповіли 72 свідка, які проживають у районному центрі та 32 селах

північного району.

Безсумнівно, жителям лісо-степової зони довелося зазнати більшого горя. Навіть

перший секретар Чернігівського обкому КП(б)У П.Маркітан змушений був визнати

наявність голоду на Прилуччині. У доповіді на ІІ обласному з’їзді

колгоспників-ударників (липень 1933 р.) він заявив, що у с. Яблунівка «дуже

жахливий стан», але винуватців було знайдено серед куркулів,

контрреволюціонерів, петлюрівців, махновців, «які шкодили, які свої сили

спрямовували із-за угла, розперезалися вовсю». Із газети ж «Більшовик» (номер

від 6 листопада 1933 р.) можна вивести зовсім іншу причину народного бідування.

Виявляється, що села Білошапки, Переволочна, Охіньки, Сергіївка, Рудьківка,

Яблунівка, – найвідсталіші в по виконанню плану хлібозаготівель. Причина

традиційна – «куркульський саботаж». Але місцеві партійні фукціонери – товариші

Тойбеншляг, Крисько, Якуб, Рихтер були відправлені уповноваженими, і хліб

державі здали, попередньо відібравши у голодних, змучених людей. Отже, голод

панував по всій області. Звичайно, траплялися окремі села, де він менше давався

взнаки, але, на жаль, не вони визначали загальне становище.

Втім, мешканці Сіверського краю добре знали про лютий голод, який спіткав селян

по всій Україні. Люди з різних районів свідчать: «Великий голод був у

Полтавській, Сумській [так], Дніпропетровській областях. Через наше село йшли

жінки з дітьми і просили їсти». Значна кількість цих нещасних жебраків мерла

прямо на дорозі, у бур’янах. А тому ця обставина робить вкрай проблематичним

більш-менш точні підрахунки померлих від голоду, бо жодного обліку тих,

скажімо, жебраків, які «брели» по шляхах Чернігівщини не велося. Достеменно

відомо, що багато їх скінчило свій земний шлях саме тут. Проте не поодинокими

були й випадки, коли й доведені до відчаю чернігівські селяни вирушали на

пошуки кращої долі. Є свідчення, що селилися вони на Донбасі, у південних

областях УСРР. Але чимало переселенців змушені були повертатися назад. Жителька

с. Безуглівки Ніжинського району розповіла: «Нам погано жилося і ми поїхали у

Таврію. Там жили у хліві в якоїсь жінки. Потім маму взяли на роботу свинаркою і

ми жили у свинарнику. Але там теж почався голод, і ми повернулися у 1934 р. до

рідного села». Виїзд селян до Росії, Білорусії, як ми вже писали, було

заборонено, але ГПУ відстежувало і міграцію всередині республіки. Так, у

спеціальному донесенні ОДПУ від 22 січня 1933 р. В.Балицький (голова ДПУ УСРР)

повідомляв, що в Чернігівській області виїзд зареєстровано в 9 районах, 68

селах. Всього виїхало: 1541 самітних людей, 146 родин. Оскільки далеко не всі

втікачі із охоплених голодом сіл потрапляли в поле зору репресивних органів,

тому можна припустити, що насправді число тих, хто намагався порятуватися,

залишаючи свою малу батьківщину, далеко більше.

Щоб завершити сюжет про переселення, варто навести ще дані з одного

розсекреченого і оприлюдненого документу. У вересні 1933 р. була ухвалена

постанова Політбюро ЦК КП(б)У «Про доприселення в степові райони». Від

Чернігівської області (Березнянський, Борзнянський, Добрянський, Ічнянський,

Козелецький, Коропський, Корюківський, Ріпкинський, Семенівський райони) до сіл