9 Районів Донецької області мало бути «доприселено» 4 тисячі родин. Селянство

Менського, Кролевецького, Остерського, Ніжинського, Носівського, Сновського,

Путивльського і Новгород-Сіверського районів (теж 4000 сімей) мали стати

«донорами» для Бердянського, В.Білозерського, Генічеського та Н.Празького

районів Дніпропетровської області. Куди поділося населення цих районів –

питання в документі не ставилося. В контексті нашого нарису – відповідь на

нього очевидна: померли від голоду.

Таким чином, свідчення тих, хто вижив, не суперечать змісту партійно-державних

документів, а, навпаки, конкретизують їх, показують, як ті рішення:

медоточиво-солодкі та сповнені революційного завзяття (призначені для

пропагандистського вжитку) та цинічно байдужі (таємні) позначилися на долі

людей.

ГОЛОДУВАННЯ У МІСТАХ ТА РАЙЦЕНТРАХ

ЧЕРНІГІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ. ШКОЛА ТА ВЧИТЕЛЬСТВО

Ще однією важливою особливістю перебігу голодомору у області є точно

зафіксований факт голодування не тільки нещасних селян, але й робітників та

службовців – мешканців численних містечок і невеликих міст Чернігівщини. Це

пояснюється, ймовірно, тим, що регіон не був промислово розвинутим, а відтак

керівні органи зовсім не дбали про мінімальне забезпечення населення продуктами

харчування. З іншого боку, у багатьох райцентрах засновували колгоспи, отже,

розкуркулювали, вилучали все їстівне.

Голодна смерть на вулиці міста: типовий фотофакт з мультимедійної презентації

музейної експозиції «Забуттю не підлягає» Київської міської організації

Всеукраїнського Товариства «Меморіал» ім. В.Стуса

Негативно позначилося на становищі населення 8 районів занесення їх на «чорну

дошку» за невиконання хлібозаготівель. Режим блокади щодо низки районів був

запроваджений 6 листопада 1932 р. Ініційований ЦК КП(б)У, спочатку він зачепив

тільки два райони – Бобровицький (у тексті документу – Бобринецький) та

Носівський. Причина очевидна: у першому випадку річний план хлібозаготівель

виконано на 14,6%, у другому – 20,8%. Але чернігівське керівництво, підбурюване

різними емісарами з центру, стало практикувати і свої власні засоби покарання.

Так, у листопаді 1932 р. «крім «чорної дошки», запроваджується «бойкот». Це

покарання поширилося на 67 сіл та 20 колгоспів області. Згодом на «чорну дошку»

було занесено ще декілька районів. Постанова про припинення дії покарань для

населення з’явилася тільки наприкінці лютого наступного року. Цей документ під

заголовком «Про зняття репресій та поновлення завозу краму на село. Постанова

Чернігівського облоргкомітету з 20 лютого 1933 р.», вміщений на останній

сторінці газети «Більшовик» за 3 березня, заслуговує на те, щоб з його змістом

ознайомилося якомога більше людей. «На виконання постанови РНК УСРР з 14 лютого

1933 Року «про поновлення завозу краму на село, облоргбюро ухвалює: поновити

завіз краму до районів Роменського, Прилуцького, Бобровицького,

В.-Бубнівського, Носівського, Остерського, Буринського та Олишівського, до яких

припинили завіз краму за постановою ООК [обласного оргкомітету. – Т.Д.] за

невиконання планів хлібозаготівель. Голова [М.А.] Голубятніков. ТВО секретаря

облпрофради Шахрай». На цьому епопея із занесенням на «чорну дошку» не

припинилася: вже 9 березня ця ж газета сповістила, що в немилість потрапив

Козелецький район. Ми розуміємо, що не таким вже багатим був асортимент

сільських та містечкових крамниць, але людей позбавили найнеобхіднішого: солі

(у багатьох свідченнях йдеться про те, що брак солі тяжко позначився на

становищі голодуючих), сірників, гасу, мила.

Проте, над усіма проблемами вивершувалася гостра недостача хліба. Так, навіть у

обласному центрі існували серйозні проблеми із постачанням хліба населенню. Цей

факт визнавав і офіціоз – газета «Більшовик». У січні 1933 р. у ній

зазначалося: «Майже систематично по крамницях робкоопу не видають хліба по 2-3

дні, коли ж знову починають його видавати, то за минулі дні вже не видають».

Отже, у людей пропала хлібна пайка за декілька днів грудня 1932 р. Винуватцем

дописувач вважав, звичайно, чернігівський робкооп, спробував би він написати

правду! У липні 1933 р. газета знову звертається до цієї теми: «Хлібні черги

ввійшли до системи» роботи міського робкоопу. Його керівники ігнорують

пропозиції споживача» і т.п. У листопаді газета критикує вже хлібозавод, котрий

«за весь час існування не виконував план» – 32 тонни продукції, давав хліб

«поганої якості». Природно, що ці публікації було спробою якось заспокоїти

громадськість імітацією реакції, але поліпшити ситуацію не могли, бо обсяги

карткового постачання хлібом затверджувалися у столиці. Справжню ситуацію із

постачання хліба жителям обласного центру та інших міст відтворює постанова

Чернігівського обкому КП(б)У від 14 червня 1933 р.: «Довести до відома ЦК

КП(б)У, [...] хлібопостачання на червень в області зривається, що ставить під

загрозу постачання робітників хлібом, – просити ЦК КП(б)У про збільшення

відпуску централізованих фондів на червень в розмірі 200 т. хліба для

Чернігівської області».

На жертви голодової смерті вже не звертають уваги?!: фотофакт з мультимедійної

презентації музейної експозиції Київської міської організації Всеукраїнського

Товариства «Меморіал» ім. В.Стуса

Про реальне життя у місті йдеться у свідченнях чернігівських старожилів. «Ми

жили біля пивного заводу, на якому працювала моя тьотя, – згадувала літня

жінка, – Їй удавалося виносити звідтіля жом, з якого мама пекла оладки і навіть

хліб. Якось батько поїхав у відрядження до міста Варви (райцентр Чернігівської

області) і привіз звідти декілька буханок хліба. Мама з’їла відразу майже цілу

буханку і отруїлась, бо дуже довго не їла, і така кількість хліба відразу

привела до отруєння. Найважче було взимку і ранньою весною, а коли земля

відтанула, на городах знаходили не викопану минулого року, вже мерзлу картоплю,

промивали і робили з неї крохмаль, з якого пекли оладки. Найтяжче страждали

діти і старики. Одного разу я несла додому буханку хліба, на вулиці на мене

напав хлопчик і спробував її відняти, але я міцно притисла хліб до грудей і не

віддала його». Ще один, разючий, факт про голод у Чернігові. Розповідаючи

чернігівському журналістові В.Савенку про своє життя, М.Ф. Вербицька, яка у

30-х рр. відбувала термін незаслуженого покарання в одному з соловецьких

таборів, пригадала, що коли до неї приїхала з Чернігова мати, то була вражена,

як «гарно» годують в’язнів і про рідне місто говорила: «Зовсім голодно, не

знаєм, як і жить далі».

Не менш важко доводилося переживати голод й у великих, як на чернігівські

масштаби, містах Ніжині та Прилуках. Мешканка Ніжина, якій тоді було 10 років,

згадувала: «У 1933 році народилося сьоме дитя у нашій сім’ї. [...] Мама

поміняла на харчі усю свою і батькову одежу. У домі було свято, якщо варили 2

стакани зерна на 10 літрів води». Про настрої жителів Прилук, які не належали

до привілейованих партійно-радянських керівників, йдеться у праці В.Шкварчука

«Голодомор 1932 –1933 годов на Черниговщине: Из-под грифа «Совершенно

секретно». Як фіксували у своїх донесеннях сексоти, люди були доведені до

такого стану відчаю, що вже не боялися говорити різко й відверто: під час

святкування Першого травня лунали такі репліки: «Поздравляю с голодным

праздником! На трибуне новое дворянство, оно с голоду не пухнет. А у нас на

кутку ежедневно умирает 5-10 человек взрослых и детей». Інший робітник

обурювався: «Мимо меня ежедневно несут на кладбище 10-12 человек. А эти на

трибуне веселятся!» Ці вияви обурення не так уже далеко розходяться із текстом

абсолютно офіційного документу – доповідної записки Прилуцького райкому партії

«про напружений стан із продовольством у районі та настрої серед населення»,

датованого 19 березня 1933 р. «Стан з харчуванням в місті, – зазначає секретар

Прилуцького РПК Робенко, котрий і підписав документ, – теж надзвичайно поганий,

особливо серед декласованої міської бідноти, а також на підприємствах

кустарно-промислової кооперації, де робітники зовсім не одержують хліба, [...]

Треба відмітити, що значна частина робітників на підприємствах – із схудалим

обличчям, часто трапляються обмороки під час роботи. Останнім часом помічається

велика кількість захворювань і збільшується смертність. [...] Норми видачі

хліба в місті складають 200 – 300 г на робітника та службовця (родини

робітників і деяких категорій службовців хліба зовсім не одержують)». Партійний

керівник Прилуччини просить допомоги від Чернігівського облоргбюро, але ж ми

щойно цитували постанову останнього про загрозливу ситуацію із постачанням

хліба, а тому це звернення, як і багато інших, не було почуте.

Щоденне збирання жертв голодового злочину комуністичної влади (1933 р.):

фотофакт з мультимедійної презентації музейної експозиції Київської міської

організації Всеукраїнського Товариства «Меморіал» ім. В.Стуса

Незважаючи на бідування населення Прилук, у місті, як водиться, відкрили

магазин для «торгівлі з іноземцями». Про те, що собою являла ця інституція,

може дати переконливе уявлення уривок із дуже цікавих спогадів уродженця с.

Хортиця Варвинського району, в майбутньому заслуженого учителя України

М.Неліна. Чотирнадцятилітній підліток відправився в поїздку до Прилук, щоб

продати дещо з материних золотих речей. Це виявилося не такою вже й легкою

справою. «Цілу ніч проходив по базару: від воза до воза, від багаття до

багаття, які розпалювали візники, щоб погрітися. Недалеко від одного воза

побачив конаючого дядька, який просив хоч «крихту хліба». До ранку він помер.

Уранці я знайшов магазин, біля якого була дуже велика черга: жінки, чоловіки,

діти «чорніше чорної землі», стомлені, висохлі, кожний шукав своєї долі. Потім

якийсь начальник почав рихтувати чергу. Відрахував осіб 70-80, видав номерки,

сказавши «Тримайтесь черги». Мені номера не дісталося. На душі тяжко, що

робити, де ночувати? Згадав, що у торбині є шмат полотна, пішов на базар і

виміняв половину хлібини. День протинявся, а над вечір пішов до «допрому» – там

біля дверей вже збиралася завтрашня черга. Я був десь аж 10, а бажаючі вижити

все підходили. Всі збивалися до гурту, щоб зігрітися. Так пройшла ніч, настав

ранок. Відкрився магазин, нас почали пропускати десятками. Я був у першій

десятці. Підійшов до віконечка, подав приймальникові своє золото – хрестик,

сережки, обручку. Він взяв пробу, зважив, виписав мені ордер на 8 кг гречаної

крупи та 0,5 кг цукерок. Одержав я крупу і цукерки і тут же під стіною

магазина, прямо на вулиці почав їсти».

На 1 січня 1933 р. у Чернігівській області було 5, а на 1 липня цього ж року

вже 20 подібних крамниць. І, як бачимо, вони не стояли порожніми. Першим

керівником обласної контори був Є.М.Рудаєв, потім його змінив Фесюк (ініціали

відсутні). Пік надходження селянського золота припадає на ІІ квартал 1933 р.

Якщо в області за перший квартал цього року було викачано золота і валютних

цінностей на 240 тис. крб., то у другому – 505 тис. крб., у третьому кварталі –