282,7 Тис. Крб. – суттєве падіння, але процес продовжувався: за дев’ять місяців

жителі області віддали коштовностей на суму в понад 1 млн. крб. Дослідник

В.Марочко вважає, що «Хлібозаготівлі та золотозаготівлі відбувалися за

принципом рознарядки і здійснювалися з небувалим цинізмом та зухвальством

конкретних їх виконавців». І ще на один трагічний момент вказує історик: золота

в українських селян вилучили майже достатньо для придбання устаткування для

Дніпрогесу та ХТЗ, а «ціна життя виявилася мізерною: якщо суму валютних

карбованців [...] поділити на число померлих від голоду селян, то у підсумку

матимемо кількість грошей, за які можна було придбати в магазині торгзіну 12 кг

борошна».

Черга за хлібом до магазину мережі «Торгзін». Харків, 1933 р. Фото інж.

А.Вінербергера

Тяжко доводилося переживати голод жителям невеликих міст і містечок. Жителі

багатьох райцентрів, які не одержували навіть злиденних пайків, переходили на

відходи. За свідченням мешканки м. Коропа: «Люди голодували. Їли жмаку, щоб її

дістати, треба було всю ніч чекати коло крохмального заводу. На лузі збиралася

вода, що стікала із заводу. У ній були і рештки крохмалю. Люди рилися, збирали

крохмаль разом з землею, потім промивали його і пекли млинці. Пісок тріщав на

зубах».

Доречно буде нагадати, що від голоду тяжко потерпали і сільські, й

райцентрівські вчителі. У лютому 1933 р. газета «Більшовик» писала, що в

Олишевці не дають хліба вчителям: щомісяця освітяни не добирають 25 ц. Замість

хліба їм видають горох, ячмінь, а в с. Красному взагалі пайку з відходів.

Найчисленнішій верстві української інтелігенції систематично затримували

виплату платні. Наприкінці цього страшного року у газеті повідомили, що в

Семенівці не було виплачено зарплату за першу половину жовтня, у Павлівській

школі Ріпкинського району не одержано пайка за листопад, а на Городнянщині

деякі вчителі не одержали платню за липень – серпень.

Чи ж варто дивуватися тому, що у 1933 р. навчальний процес у сільських школах

було зірвано повсюдно. І справа, звичайно, не тільки у поганому матеріальному

забезпеченні педагогів. Дитяча смертність досягала, згідно з неповними

підрахунками, 50 і більше відсотків до загальної кількості померлих від голоду

в Україні. Не краще складалася ситуація і в нашому краї. «На початку вересня

1933 Р. До школи не прийшли: в Остерському районі Чернігівської області – 52%,

Варвінському (так у тексті) – 70%, Березанському (так у тексті) – 77%,

Коропському – 74%, Мало-Дівицькому – 54% школярів». Вражаючі цифри, до речі,

підтверджуються записаними на Чернігівщині спогадами тодішніх школярів: вони

переймалися пошуками чого-небудь їстівного і були дуже далекі від школи. Тільки

в деяких школах учням давали трохи поїсти: як правило, це була затірка, –

згадував уродженець с. Голінки Бахмацького району М.Гірман. «У школі учням

давали взимку 1933 р. суп: вода і трохи борошна і одну маленьку булочку», –

розповіла жінка, яка пережила голод у селищі Линовиця Прилуцького району. В

багатостраждальному селі Дащенки Варвинського району «у шкільних класах, –

згідно зі спогадами мешканки села, – було як на цвинтарі –тільки й чути було:

помер Митрофан із 3 класу, Бойко, Жук, Михно, Приліпко, Давиденко...».

Був ще один непривабливий, зловісний аспект, пов’язаний з тодішнім шкільним

вихованням. Про нього повідав вже згадуваний М.Нелін: «Було це в жовтні чи

листопаді 1932 р. До класу зайшла вчителька і сказала, що ми підемо на куток

Кучанку, там будуть збори ваших батьків, ви повинні сказати батькам, що держава

потребує багато хліба, то продайте його. Привела нас вчителька в одну хату, там

повно людей, сидять на долівці, бо на лавках місця немає. Батьки потиснулись, а

нас пропхали до столу. Головуючий (представник району) говорить: «Ось до вас

прийшли школярі – діти ваші. Вони будуть просить, щоб ви продали хліб державі».

Один з хлопчиків промовив: «Тату, продай хліб, державі він потрібний, у містах

голодують, а в нас на лежанці стоять два мішки жита». Запанувала страшна тиша,

ніхто з батьків не ворухнувся, тільки сопуть. Нарешті батько синові сказав:

«Ось прийдеш додому, то я тобі покажу, де стоять мішки з житом та ще й всиплю

добре». Всі знітилися, у хаті тиша. Нарешті вчителька [промовила]: «Діти, пішли

до школи». Ми з радістю побігли до школи. Днів через два хлопчик прийшов до

школи засмучений, очі опущені до землі. Тільки й зміг вимовити: «Тата цієї ночі

забрали». Це так з нас робили Павликів Морозових». Про це ж писав і М.Гірман.

Згадують люди і про речі вже зовсім страшні: людоїдство, як матері залишали

своїх дітей у містах, щоб вони вижили, а потім все життя каялись та шукали

своїх кровинок, як безбожно крали у своїх же сусідів, і винахідливо у

колгоспах, як люди втрачали божу подобу і вбивали дітей за пучечок цибулі,

нащипаної на чужому городі.

До наших днів дійшли надсекретні справи про канібалізм у ті страшні роки.

Протягом 1933 р. за цей злочин до трьох-п’яти років «позбавлення волі з

перебуванням в концентраційному таборі» засуджено було 1483 людоїдів, з них 22

– у Чернігівській області. Були й такі, яким давали 10 років ув’язнення або

виносили смертний вирок. У Чернігівській області останніх виявилося 7 осіб, а в

Київській – 400.

Переважна більшість свідчень – це розповіді про пережиті страждання стареньких

дідусів та бабусь своїм нащадкам. Відчувається, що у респондентів поєднуються

бажання озвучити те, що накипіло на душі, висловити свій докір тим, хто

відібрав у них дитинство, родичів, перетворив життя на пекло, з прагненням

передати свій гіркий досвід, застерегти молодих від повторення трагедії.

Перечитуючи ці спогади бачиш, що люди нічого не забули, що тодішні рани так і

не загоїлися. Це, як на нас, один з головних аргументів на користь все

повнішого висвітлення трагедії. Переважна маса населення її так сприймає. Люди

добре розуміють і співчувають тим, хто все своє життя оплакував рідних,

забраних штучним невизнаним голодом. М.Руденок із с. Трудове на Ріпкінщині

розповіла про долю своєї землячки Олени Семенівни Сидоренко: «Її чоловік –

Петро та син, якому було 18-20 років, померли від голоду. Це було справжнє

нещастя. Їй довелося прожити з цими спогадами все життя».

ЖЕРТВИ ГОЛОДОМОРУ НА ЧЕРНІГІВЩИНІ

Людські втрати, завдані штучно організованим голодом, підрахувати дуже важко.

Дослідники не то, щоб розписувалися у власному безсиллі, але змушені привертати

увагу до труднощів цієї роботи. На круглому столі, котрий відбувся в

Українському домі 16 жовтня 2006 року, один з відомих істориків заявив, що

кількість втрат коливається від 3,8 до 12 мільйонів!

Міграція, співпадання у часі розкуркулювання, викачування хліба і голоду значно

утруднюють проблему підрахунків жертв голодомору в нашому краї. Бо дійсно, куди

зараховувати тих жителів чернігівських сіл і містечок, котрі у розпал голодовки

були заарештовані, вивезені з рідного села, і їхні сліди по тому навіки

загубилися? Принаймні, односельці про них нічого не знають і по сьогодні. Так,

селянин с. Красне Бахмацького району назвав декілька прізвищ: «Були репресовані

жителі села: Сібіль Іван Григорович, Сібіль Микола Григорович, Сібіль Опанас

Іванович, Сібіль Семен Іванович, Сібіль Олексій Іванович, Сова Семен

Хведорович, Сова Хведір Григорович, Боярчуки – Ілля, Пилип, Опанас». Всього –