61. Реформи виборчої системи та виборчого права Англії в XIX ст.

У ХІХ ст. відбулося декілька реформ виборчого права. У 1832 р. – територіальна, а не корпоративна система представництва населення, кількість депутатських мандатів залежала від чисельності населення, розподіл прав між мешканцями графств та міст, запроваджувався новий виборчий ценз (тільки представники чоловічої статі, сплата податку на бідних, повноліття (21 р.), власність на нерухомість, що надає не менше 10 фунтів щорічного прибутку, проживання на одному місці не менше 12 місяців). Більш радикальною стала реформа 1867 р. майновий ценз було знижено до 5 фунтів, перерозподіл представництва в парламенті (45 гнилих містечок втратили представництво). У 1884 – 1885 рр. в Англії було проведено нову виборчу реформу. Почали формуватися виборчі округи (один депутат на 50 – 54 тис. мешканців), запровадження мажоритарної системи, в містах виборчий ценз було ліквідовано, в сільській місцевості, право участі у виборах набули дрібні орендарі.

62.Британська колоніальна імперія.

Великі географічні відкриття ХV ст. відкрили можливості для створення колоніальної системи. Однією з колоніальних держав стала Англія. Спочатку англійці воліли грабувати іспанців та португальців які дуже швидко перетворилися на колоніальні імперії. недарма такі відомі пірати як Морган, Дрейк та багато інших були англійцями. З часом від піратства англійці перейшли до створення торгових факторій. Поступово подібні факторії перетворилися на осередки колоніальної експансії. У ХVІІ ст. англійці розпочали опанування Індії. Тоді ж вони проникли до Північної Америки і почали її колонізацію. У ХІХ ст. Британська колоніальна імперія охоплювала терени Індії, Бірми, Малайї, Цейлону в Азії, Ірландії, Гібралтару, Мальти в Європі, Нігерії, Гани, Кенії, Родезії та ін. в Африці, а також Австралію, Нову Зеландію, Канаду в Америці та численні острови і території.

Британські колонізатори охоплені жадобою збагачення нещадно експлуатували населення колоній, не зупиняючись перед самими варварськими засобами.

Законодавча влада у Британській колоніальній імперії належала парламенту та уряду, які видавали нормативно-правові акти для колоній. У 1768 р. було створено спеціального секретаря у справах колоній, а у 1854 р. – відповідне міністерство.

Колоніальне управління мало дві форми – для “білих” (“переселенських колоній”) та “завойованих”. Перші наділялися адміністративної а почасти і політичної автономії. Другі були позбавлені політичної автономії. Вони були під п’ятою британської колоніальної адміністрації. В окремих випадках до колоніальної адміністрації залучалася автохтонна верхівка. Підкорені народи раз-по-раз зі зброєю в руках намагалися здобути незалежність. Прикладом може слугувати боротьба за незалежність 13 північноамериканських колоній (майбутні США) та повстання сипаїв в Індії у 1857 р.

Боротьба за автономію переселенських колоній примусила британські урядові кола й ти на певні поступки. Зокрема у 1865 р. було видано Акт про дійсність колоніальних колоній. Відповідно до нього акти видані законодавчими органами в колоніях могли бути визнані недійсними тільки в тому випадку, якщо вони суперечать актам англійського парламенту щодо цих колоній. Законодавчі органи колоній набували право створювати судові органи й видавати акти, що регулюють їх діяльність.

29 березня 1867 р англійським парламентом прийнятий АКТ ПРО БРИТАНСЬКУ ПІВНІЧНУ АМЕРИКУ 1867 Є одним із складових елементів конституції Канади. Передбачав об’єднання усіх британських колоніальних володінь в північній частині Північної Америки в федеральне політичне утворення – домініон. Главою Канади проголошувався британський монарх, якого представляв генерал-губернатор. Законодавча влада належала двопалатному парламенту. Верхня палата – Сенат, призначалася генерал-губернатором, нижня – палата громада, обиралася населенням. Парламент мав право приймати закони та вносити поправки до конституції щодо дій федерального уряду. Генерал-губернатор міг розпускати палату громад, накладати вето на акти поточного законодавства. В провінціях управління здійснювали лейтенант-губернатори, призначені генерал-губернатором. Провінції мали власні парламенти, наділені обмеженою компетенцією. А.Б.П.А. послугував зразком для конституцій інших домініонів.

В Акті Канада названа домініоном. Надалі так почали називати всі колонії, яким надавалося право на самоврядування.

ДОМІНІОН (англ. – влада, володіння) - наділені широким внутрішнім самоврядуванням колонії Великої Британії. Першою статус Д. отримала Канада (1867 р.). Пізніше Австралійський союз (1901 р.), Нова Зеландія (1907 р.), Південноафриканський союз (1910 р.), Ньюфаундленд (1917 р.), Ірландія (1921 р.). Спочатку Д. отримали право обмеженого, а пізніше повного самоврядування. У 1917 р. за Д. було визнано статус автономних держав Британської імперії. Після закінчення Першої світової війни Д. значно розширили свою автономію. В статуті Ліги націй їх було визнано членами цієї організації. На імперській конференції 1926 р. за Д. було визнано право самостійно укладати міжнародні договори та визначати свою участь (або не участь) в договорах укладених Великою Британією.

Починаючи з 1887 р. уряд Великої Британії почав практикувати так звані імперські конференції.

ІМПЕРСЬКІ КОНФЕРЕНЦІЇ – в Британській колоніальній імперії наради представників англійського уряду та представників адміністрації домініонів, іноді деяких найважливіших колоній. Вперше І.к. була скликана у 1887 р. В подальшому скликалися регулярно кожні 3 – 5 років. До 1907 р. називалися колоніальними конференціями. Діяльність І.к. сприяла перетворенню британських домініонів та колоній в незалежні держави. Після Другої світової війни їм на зміну прийшли наради, а потім конференції прем’єр-міністрів Співдружності націй.