75. Французький цивільний кодекс 1804 р.: історія створення, джерела,структура.

ФРАНЦУЗЬКИЙ ЦИВІЛЬНИЙ КОДЕКС 1804 р. - видатна пам'ятка світової правової думки. До кінця XVIII ст. Франція не мала єдиного ци­вільного законодавства. В різних частинах країни діяло своє право (рим­ське право, звичаєве право). Відтак, одним з найважливіших завдань, що постало перед буржуазною державою в період Великої французької рево­люції було оновлення правової системи. У 1800 р. було створено комісію для розробки проекту кодексу. До її складу увійшли такі знані правники як Тронше, Порталіс, Малльвіль, Біго-Преамне. Після довготривалих су­перечок, викликаних консерватизмом проекту, зокрема відсутністю бага­тьох положень революційного законодавства, 21 березня 1804 р. 36 титу­лів (частин) кодексу були затверджені й набули чинності. Усі кутю ми, ордонанси й закони, що діяли до цього, втрачали юридичну силу. У 1807 р. Ф.Ц.к. був названий Кодексом Наполеона (звідси інша назва - Кодекс Наполеона), з 1816 р. - Цивільним кодексом, з 1852 р. - знову Кодексом Наполеона, згодом Цивільним кодексом французів, Французьким цивіль­ним кодексом. Ф.Ц.к. базувався на принципах, закріплених у Декларації прав людини і громадянина 1789 р Його джерелами були римське право, королівське й революційне законодавство, канонічне право, кугюми. пра­ці юристів. В основу кодексу було покладено інституційну систему (сис­тема побудови нормативно-правових актів, що регулюють цивільно-правові відносини, на засадах, запозичених з творів римською юриста Гая (див. Інституції)). Ф.Ц.к. складається зі вступного титулу, в якому визначається порядок запровадження кодексу в дію та трьох книг (2 281 стаття). Перша книга - "Про осіб" (йшлося про громадянство, акти гро­мадського стану, шлюбно-сімейне право, піклування), друга - '"Про май­но і різні видозмінювання власності" (регулювалися відносини власнос­ті), третя — "Про ріїні способи, якими набувається власність" (набуття власності, спадкове право, різні види зобов'язань). Багато статей кодексу мали не правовий, а радше, повчальний характер. Вони пояснювали, що таке рухоме і нерухоме майно, що таке договір, як його правильно укла­дати тощо.

76. Французький цивільний кодекс 1804 р.: громадянство, правоздатність, шлюбно-сімейні відносини.

Кодекс проголошував єдине громадянство на підставі загаль­ної рівності, тобто кожен француз наділений громадянськими правами. Разом з тим у повному обсязі принцип рівності не реалізовувався, оскіль­ки жінки не наділялися повною правоздатністю. Вона обмежувалася нор­мами шлюбно-сімейного права. Закон виділяв політичну та приватнопра­вову правоздатність. їх можна було набути і за певних обставин втратити. Громадянська дієспроможність набувалася з 21 року її обмеження було можливим лише на підставах сімейного права або опікунського. Вводив­ся інститут громадянської смерті як міра кримінального покарання. Вона передбачала конфіскацію власності засудженого та позбавлення грома­дянських прав. Специфікою кодексу була відсутність поняття юридичної особи, що було обумовлене нерозвинутістю капіталістичних відносин та небезпекою відновлення у цій формі феодальних інститутів, передусім церковних.

В царині шлюбно-сімейного права найбільш яскраво проявилися консервативні настанови законодавця. Базовими принципами були: повновладдя батька та чоловіка, обмежена правоздатність заміжньої жінки. Водночас запроваджувався світський шлюб. Він вважався до­говором і тому взаємна згода подружжя була важливою умовою одру­ження. Шлюб укладався державними органами на підставі правил реєст­рації актів громадянського стану. Релігійні обряди не заборонялися, але могли проводитися тільки після світської церемонії. Шлюбний вік визна­чався - 18 років для чоловіків та 15 - для жінок. До досягнення чоловіком 25 років, а жінкою 21 для одруження потрібна була згода батьків. Заборо­нялися шлюби між близькими родичами. Доволі демократичними були підстави для розлучення: перелюб (чоловік завжди може це зробити, а жінка, якщо чоловік утримує коханку в спільному житлі); зловживання, знущання одного з подружжя над іншим; засудження одного з подружжя до важкого й ганебного покарання; взаємна згода подружжя. В основу шлюбних відносин було покладено принцип: "Чоловік зобов'язаний на­давати заступництво дружині, дружина - підкорюватися чоловіку". Від­повідно жінка мала обмежену правоздатність. Вона не могла самостійно здійснювати ніякі юридичні дії — судові чи позасудові. Винятки станови­ли лише окремі випадки, як-от: розлучення, заповіт особистого майна жінки та деякі інші. Тільки чоловік наділявся правом здійснювати бать­ківську владу над дітьми до їх повноліття або звільнення від цієї влади (наприклад, внаслідок одруження). Будь-які угоди про передачу батьків­ської влади матері вважалися недійсними. Позашлюбні діти не мали прав законних дітей і не могли шукати батьківства (відшуковувати материнст­во дозволялося). Наприкінці XIX - на початку XX ст. до Кодексу було внесено зміни щодо шлюбно-сімейного права: скасовано окремі фор­мальності, шо заважали одруженню, мати набувала права давати згоду на одруження дітей тощо. У 1816 р. було заборонено розлучення, однак у 1884 р. воно було відновлено (але тільки як санкція на поведінку по­дружжя, а не як їх обопільне бажання). У 1907 р. жінка без огляду на шлюбний майновий режим отримала змогу розпоряджатися продуктами своєї власної праці і відповідно накопиченнями. У 1912 р. дозволено від­шуковувати батьківство позашлюбними дітьми. Ф.Ц.к. відіграв значну роль у поширенні буржуазного права далеко за межами Франції. Уперше в історії було подано у стислій і точній формі основні положення буржуа­зного цивільного права. У 1804 р. Кодекс було запроваджено у Бельгії і П'ємонті, 1806 р. - у Баварії, 1808 р. - у Бадені і Польщі. Положення Ф.Ц.к. справили відчутний вплив на цивільне законодавство Румунії, Греції, Швейцарії, Іспанії, Португалії, Італії та інших країн світу.