7. Злочин та покарання за законами Хаммурапі.

У тексті З.Х. можна виділити такі види злочинів: а) проти особи (вбивство, побиття, каліцтво тощо); б) проти майна (крадіжки, пошкодження тощо); в) проти сім'ї (перелюб, інцест, неповага до батьків тощо). Основними видами пока­рання були: смертна кара (спалення, утеплення, посадження на палю тощо), каліцтво (відрізання пальців, кінцівок, язика, осліплення тощо), штрафи, вигнання. Різниці між кримінальним та цивільним процесом не було Справа розпочиналася із заяви потерпілої сторони. Доказами слугували показання свідків, клятви, ордалії (згадується випробування во­дою).

Законах царя Хаммурапі передбачена можли­вість самосуду. Злодія, який крав під час пожежі, наказувалося кинути у вогонь. Зберігався принцип колективної відповідальності общини. Якщо на її території траплявся грабіж і грабіжника не було встанов­лено, то відповідальність покладалася на общину в цілому, яка по­винна була відшкодувати пограбованому все, що в нього пропало. Багато статей Законів Хаммурапі засновано на принципі таліону — «око за око, зуб за зуб»: якщо авілум ушкодить око авілуму -— слід ушкодити його око, якщо він зламає кістку авілуму — слід зламати його кістку, якщо він виб'є зуб «рівному собі» — слід вибити його зуб. Зберігалося ще й об'єктивне ставлення. Так, якщо будівник збу­дує чоловікові дім і зробить свою роботу погано, так, що збудований ним дім завалиться і заподіє смерть хазяїну будинку, — цього будів­ника, наказує Хаммурапі, слід убити. «Якщо він заподіє смерть си­нові хазяїна будинку, — слід убити сина будівника». Він застосовувався тільки щодо рівних за соціальним статусом. Щодо нижчих досить було штрафу. Закони Хаммурапі містять звичайний, дзеркальний таліон та символічний.

Покарання мало надзвичайно жорстокий та примітивний характер. Правопорушника не намагалися перевиховати: лише помститися та по можливості відшкодувати збитки.

Поширеним видом покарання були грошові штрафи. Дуже час­то вдавалися до відшкодування збитків. За Законами Хаммурапі у разі крадіжки храмового або палацового майна злодій повинен був повер­нути вартість краденого в тридцятикратному розмірі, «а коли злодієві нічим віддати, то його слід убити».

В З Х інколи береться до уваги намір особи, яка вчинила злочин. Так, необережне вбивство під час бійки каралося не стратою, а штрафом.

8. Майнові відносини за законами Хаммурапі.

Оскільки виробництво та торгівля у Вавилонії були доволі розвиненими, норми цивільного права, не дивлячись на його другорядність порівняно з кримінальним, були досить детальними. В Законах Хаммурапі відсутнє узагальнююче визначення права власності. Разом з тим Закони розрізняли власність двірцеву, храмову, общинну і приватну, включаючи в перелік об'єктів приватної власності поле, сад, дім, рабів та інше майно. У Законах Хаммурапі розглядається і особливий правовий режим так званого майна «ілку».

Таке майно у вигляді поля, саду, дому, надавалося царським воїнам за умови їх­ньої обов'язкової служби. Воїн володів і користувався майном «ілку», але не мав права його продати або обміняти. Згідно з Законами царя Хаммурапі документ чоловіка, який купив поле, сад чи дім редума, баїрума (тобто воїна), «слід розбити і цей чоловік втрачає своє срібло, а поле, сад, дім повертаються воїну (ст. 37). Якщо хтось купить у ре­дума волів або овець, подарованих редуму царем, — він «втрачає своє срібло» (ст. 35). Однак і сам воїн «не може відписувати з своїх поля, саду чи дому, зв'язаних з його повинністю, своїй жінці або дочці», а також віддавати за свій борг (ст. 38). Якщо редум чи баїрум під час перебування на царській службі буде забраний у полон, а його син може нести повинність, слід віддати синові поле і сад. Якщо син малолітній, то слід віддати 73 поля і саду його матері, і мати вирос­тить його. Водночас, якщо воїн не піде в царський похід або, найняв­ши найманця, пошле його замість себе, — «цього редума чи баїрума слід убити; найнятий ним дістає його дім» (ст. 26).

Закони Хамму­рапі ліквідували пожиттєве боргове рабство і обмежили сваволю кредиторів. Боржник отримав можливість при відсутності грошей віддати борг зерном, при відсутності зерна — хатнім майном, пере­дати кредитору засіяне поле. Якщо і це було неможливим, то дово­дилось віддавати в боргову кабалу строком на три роки членів сім'ї боржника. «Якщо чоловік має на собі борг, — сказано в ст. 117 За­конів Хаммурапі, — і він віддасть за срібло або віддасть в боргову кабалу свою жінку, свого сина чи свою дочку, — вони повинні слу­жити в домі їх покупця або позикодавця (тільки) три роки; на чет­вертий рік слід відпустити їх на волію». Коли заложник загине в домі кредитора від побоїв або жорстокого ставлення, то «якщо взятий в заклад є сином боржника, належить вбити сина кредитора, якщо він є рабом боржника — належить відважити 1/3 міни срібла, і, крім того, кредитор втрачає все, що позичив» (ст. 116). Існувала ще одна пільга для боржників: якщо врожай боржника загине через повінь або за­суху, то він звільнявся від сплати відсотків за цей рік.

Доволі детально визначено в Законах царя Хаммурапі зобов’язальне право. Для виникнення зобов’язань визначалися дві підстави: укладення договору та делікт (завдання шкоди). Типи зобовязальних угод: 1) оренда; 2) купівля-продаж; 3) позика; 4) зберігання; 5) доручення; 6) особистий найом.

Провідним способом забезпечення виконання договору був заклад. Заклад – це забезпечення угоди майном. Кредитор в разі невиконання договору може задовольнити свої вимоги за рахунок закладених речей.

Договірні відносини у Вавилонії поширювалися й на шлюб.

В Законах Хаммурапі досить детально регламентувалися особисті та майнові відносини між подружжям Передбачалося розлучення, як за ініціативою чоловіка, так і за ініціативою дружини.

Раб мушкенума або палацу мав право оженитися на віль­ній дівчині, мати дім, рухоме майно.

Дитина була не тільки об’єктом а й суб’єктом права. Вона могла бути предметом закладу. Разом з тим батько не міг довільно позбавити дитину спадщини, встановлювалася рівність дітей, навіть якщо вони були від матері рабині. Успадкування могло бути за законом та за заповітом.