9. Психологічний зміст соціальної діяльності: формування соціальних потреб, мотивів, прийомів спілкування, сприйняття людини та групи, створення сприятливих умов життєдіяльності людей

Існуючі нормативи відображають сучасні наукові уявлення про потреби людей в благах і послугах — особистих потребах. Проте останні не слід абсолютизувати, оскільки вони завжди мінливі, що утрудняє їх кількісну оцінку. Особисті потреби відображають об'єктивну необхідність в певному наборі і кількості матеріальних благ і послуг і соціальних умов, що забезпечують усесторонню діяльність конкретної людини. Особисті потреби підрозділяються на фізіологічні (фізичні), інтелектуальні (духовні) і соціальні.

Фізіологічні потреби є такими, що визначають першого порядку, оскільки виражають потреби людини як біологічної істоти; у їх складі насущними, первинними, виступають потреби в їжі, одязі, взутті, житлі, відпочинку, сні, руховій активності і т.д.

Соціальні потреби пов'язані з функціонуванням людини в суспільстві — це соціально-політична діяльність, самовираження, спілкування з людьми, забезпечення соціальних прав і т.д.

Інтелектуальні і соціальні потреби відносяться до потреб не першої необхідності і задовольняються після того, як наступає певний ступінь задоволення першорядних потреб. Прямої оцінки вони не мають, хоча багато в чому залежать від стану культури в суспільстві, загального рівня і якості життя населення. Умови ж для їх задоволення характеризуються бюджетом часу населення. По величинах робочого, неробочого і вільного часу можна оцінити ефективність робочого часу і можливості задоволення інтелектуальних і соціальних потреб людини.

Зовнішньою формою прояву особистих потреб виступає попит населення, хоч і кількісно, і якісно він відрізняється від дійсної потреби. Розрізняють загальний споживчий попит, об'єм і структура якого відповідають об'єму споживання населенням матеріальних благ і послуг, і платоспроможний попит на них, що відображає платоспроможні можливості населення.

Разом з особистими виділяють соціальні потреби суспільства, обумовлені необхідністю забезпечення умов його функціонування і розвитку, зокрема виробничі, потреби в управлінні, обороні, охороні навколишнього середовища і т.д.

Факт зв'язку спілкування з діяльністю констатується психологами. Проте характер цього зв'язку розуміється по-різному. Іноді діяльність і спілкування розглядаються не як паралельно існуючі взаємозв'язані процеси, а як дві сторони соціального буття людини, його способу життя. У інших випадках спілкування розуміється як певна сторона діяльності: воно включене в будь-яку діяльність, є її елемент. В той же час саму діяльність можна розглядати як умову і підставу спілкування.

Спілкування - складний і вельми багатогранний процес. Спілкування можна розглядати і в двох головних аспектах, як освоєння особою соціокультурних цінностей і як її самореалізацію як творча, унікальна індивідуальність в ході соціальної взаємодії з іншими людьми.

Розгляд проблем спілкування ускладнюється відмінністю трактувань самого поняття «спілкування». Загальні вона бачила як процес передачі нормативних цінностей. Разом з тим вона подавала «загальні» як «соціальний процес, через який суспільство впливає на індивіда». Якщо з'єднати ці два положення, то можна побачити, що для неї загальне було процесом комунікативно-регулятивним, в якому не тільки передається сума соціальних цінностей, але і регулюється їх засвоєння соціальною системою.

З цього, далеко не повного, переліку висловів психологів, соціологів і філософів, видно, наскільки великий інтерес учених до феномена спілкування.

При психологічному підході спілкування визначається як специфічна форма діяльності і як самостійний процес взаємодії, необхідний для реалізації інших видів діяльності особи. Психологічний аналіз спілкування розкриває механізми його здійснення. Спілкування висувається як найважливіша соціальна потреба, без реалізації якої сповільнюється, а іноді і припиняється формування особи. Психологи відносять потребу в спілкуванні до найважливіших чинників, що визначають потребу в спілкуванні як наслідок взаємодії особи і соціокультурного середовища, причому остання служить одночасно і джерелом формування даної потреби.

Зміст спілкування - інформація, яка індивідуальних контактах передається від однієї живої істоти іншому. Це можуть бути відомості про внутрішній (емоційному і т.д.) стан суб'єкта, про обстановку в зовнішньому середовищі. Найрізноманітніше зміст інформації в тому випадку, якщо суб'єктами спілкування є люди.

Засоби спілкування - способи кодування, передачі, переробки і розшифровки інформації, яка передається в процесі спілкування від однієї істоти до іншої. Кодування інформації - це спосіб її передачі. Інформація між людьми може передаватися за допомогою органів чуття, мови і інших знакових систем, писемності, технічних засобів запису і зберігання інформації.

До структури спілкування можна підійти по-різному, в даному випадку буде охарактеризована структура шляхом виділення в спілкуванні трьох взаємозв'язаних сторін: комунікативної, інтерактивної і перцептивної. Комунікативна сторона спілкування (або комунікація у вузькому сенсі слова) полягає в обміні інформацією між індивідами, що спілкуються. Інтерактивна сторона полягає в організації взаємодії між індивідами, що спілкуються (обмін діями). Перцептивна сторона спілкування означає процес сприйняття і пізнання один одного партнерами по спілкуванню і встановлення на цій основі взаєморозуміння.

Для передачі будь-яка інформація повинна бути відповідним чином закодована, тобто вона можлива лише за допомогою використання знакових систем. Найпростіше ділення комунікації - на вербальну і невербальну, що використовують різні знакові системи. Вербальна - використовує як такої людську мову. Мова є самим універсальним засобом комунікації, оскільки при передачі інформації за допомогою мови найменше втрачається сенс повідомлення.

Спілкування як взаємодія припускає, що люди встановлюють контакт один з одним, обмінюються певною інформацією для того, щоб будувати спільну діяльність, співпрацю. Щоб спілкування як взаємодія відбувалося біс проблемно, воно повинне складатися з наступних етапів:

Сприйняття людини сильно впливає на багато важливих організаційних процесів, таких, як відбір і призначення людей на посаді на основі інтерв'ю, проведення переговорів, оцінка пропозицій за наслідками усного повідомлення, формування робочих груп і т.п.

Сприйняття людини складається з двох стадій. Перша стадія - це перше враження про людину. Звичайно воно базується на дуже невеликій кількості інформації про людину і знаходиться під сильним впливом звичок і представлень того, що сприймає. Сприйняття людини в різних ситуаціях і при різних обставинах дозволяє з'ясувати його стійкі риси і характеристики. Це може привести до коректування або навіть відмови від першого враження.

Сприйняття людини складається під впливом трьох складових:

• сприймана людина;

• сприймаюча людина;

• ситуація, в якій відбувається сприйняття.

Від того, як виглядає сприймана людина, як він поводиться в спілкуванні, які його "анкетні" дані, істотно залежить сприйняття людини. В цілому це може показатися невірним з абстрактної або ідеалістичної точки зору справедливого погляду на кожну людину. Проте це реальність, яка існує, яку не можна усунути моралями, нормативними актами і розпорядженнями, яку потрібно визнавати і на яку потрібно зважати, як би нам ні хотілося того, щоб цієї відмінності в сприйнятті людини не існувало.

Проблема формування мотиваційної сфери у дітей та підлітків спеціально досліджується в роботах Л.І. Божович. Проведений нею аналіз дозволяє зробити деякі узагальнюючі висновки:

1. Джерелом активності новонародженого виступають вроджені фізіологічні потреби у їжі, теплі, русі і т.п., а також потреби функціонального розвитку мозку, приміром, потреба у нових враженнях тощо. Крім того, майже з моменту народження дитині притаманні специфічні соціальні потреби, які вимагають розвитку міжособових взаємин: потреба у спілкуванні, в увазі до себе та ін. Розвиток мотиваційної сфери дитини впродовж першого року життя йде не по шляху розширення числа потреб, а по шляху їх “опредмечування”, тобто формування відповідних мотивів. Як результат, відповідні предмети самі набувають спонукальної сили. Попадаючи в поле сприймання дитини, вони актуалізують відповідні потреби, спричинюючи активність дитини у напрямку, що відповідає даній ситуації. В той же час мотиваційна сфера ще не відіграє вирішальної ролі у детермінації поведінки дитини. Характерна особливість останньої у цей період життя – її ситуативна обумовленість.

2. Починаючи з другого року життя власна активність дитини та роль її мотиваційної сфери у регулюванні поведінки зростають. Відбувається, за словами, перехід дитини від істоти, що стала суб’єктом, зробила перші кроки на шляху формування особистості, до істоти, яка усвідомлює себе в ролі суб’єкту, тобто має місце виникнення того системного новоутворення, яке прийнято пов’язувати зі словом “Я”. Проявляється це в тому, що дитина перестає покірно підкорюватися дорослому, виконуючи його вимоги та вказівки.

3. Приблизно в три – чотири роки на основі усвідомлення себе суб’єктом та порівняння себе з іншими у дитини появляються самооцінка, усвідомлення особистісних вимог, що ставляться перед ним, прагнення відповідати цим вимогам (отримувати від значущих дорослих позитивне підкріплення такої поведінки).

4. Перед початком шкільного життя у дитини виникає новий рівень самосвідомості і, відповідно, новий рівень свідомого регулювання поведінки. Цей рівень характеризується формуванням “внутрішньої позиції”, тобто стійкої системи ставлень дитини до себе, до інших людей, до оточуючої дійсності. Поява цього новоутворення свідчить про якісно новий етап у розвитку мотиваційної сфери особистості.

5. Наступний етап мотиваційного розвитку особистості пов’язаний з підлітковим віком. Саме в цей період закладаються основи моральності, певне ставлення до суспільства, до людей, до праці, риси характеру, форми поведінки. Основні лінії розвитку мотиваційної сфери у цьому віці – самопізнання, самоутвердження і самовираження.

6. На етапі ранньої юності відбувається завершення становлення мотиваційної сфери особистості, потреби і мотиви виходять за межі сім’ї та школи. Інтереси, схильності та здібності набувають конкретності та зв’язку з професійним та соціальним самовизначенням юнаків і дівчат.

10. Психологічна проблематика соціального управління

Соціально-психологічні методи управління засновані на використанні соціально-психологічних чинників і направлені на управління соціально-психологічними процесами, що протікають в колективі для надання дії на них на користь досягнення поставленої перед колективом мети.

До групи соціально-психологічних методів входять ряд методів, зокрема: планування соціального розвитку колективу, підвищення виробничої і творчої активності і ініціативи членів колективу, залучення їх в рух раціоналізаторів, встановлення в колективі сприятливого психологічного клімату, використання різних форм колективного і індивідуального морального заохочення, виховання групової самосвідомості колективу, збереження і розвиток традицій і звичаїв колективу бібліотеки, облік індивідуально-психологічних особливостей членів колективу в управлінні; вивчення і направлене формування мотивів трудової діяльності членів колективу і облік їх в управлінні.

Соціальна функція апарату управління має різні сторони: виробничу, організаційну і між особову. Як товариші - зацікавлені в загальній справі, обговорюють пропозиції; як завідувач відділом, директор, - виносить компетентний висновок; як керівник, - сприяє впровадженню даної пропозиції. Апарат управління повинен уміти підтримувати із співробітниками ділові контакти, згуртувати колектив, накреслити перед ним перспективу, загальну мету для вирішення поставлених завдань. Кожен співробітник повинен себе відчувати відповідальним не тільки за виконання того або іншого завдання, але і знати, що його праця приносить користь бібліотеці, вузу, суспільству.

Соціально-психологічні аспекти управління мають дві сторони: якість співробітників апарату управління і якість керованих ними колективів. Використання методів соціального управління знаходить практичний вираз в розробці і реалізації перспективних планів соціального розвитку. Ці плани направлені на гармонійний розвиток особи і створення сприятливих умов вдосконалення кожного співробітника. Вони дозволяють визначити і скоординувати дії різноманітних виховних методів управління з іншими методами і забезпечити прискорене рішення тих, що стоять перед колективом завдань.

Виховні методи управління за змістом і характеру дії розділяються на соціальні і психологічні. Соціальні методи базуються на використанні духовних і моральних стимулів. Вони підсилюють патріотичні відчуття, регулюють групові відносини і управління поведінкою колективу, морально стимулюють соціальну і трудову активність колективу і співробітника. Використовуються методи соціальної профілактики, тобто попередження антигромадських вчинків співробітників, дисциплінарної допомоги: обговорення негідної поведінки на зборах і в громадських організаціях, винесення суспільного осуду, критичні статті і карикатури в стінному і місцевому друці, накладення суспільних функцій на черговість отримання окремих видів соціального забезпечення, послуг, захисту соціальних інтересів, критичні виступи на зборах, ухвалення по ним відповідних рішень, організація конфліктних комісій, забезпечення консультацій з юридичними органами.

Психологічні методи засновані на використанні емоційного настрою співробітників і на психологічному "кліматі". При рішенні будь-яких задач повинні враховуватися особливості функціонування психіки співробітників в процесі трудової діяльності. Колектив впливає на особу, в теж час особа впливає на колектив своїм особистим прикладом. Розвиток колективу - це процес розвитку особи. Важливо організувати таку інтеграцію організації особи, яка дозволяє реалізувати як загальні, так і особисті цілі.

Створення оптимальної психологічної структури вимагає від співробітників апарату управління певного досвіду і знань, послідовного наукового підходу і не може супроводжуватися випадковим, стихійним його формуванням.

Застосування цих методів на практиці означає, що необхідно повсякденно, цілеспрямовано вивчати соціальні процеси діяльності співробітника, сектора, відділу, визначити оптимальні варіанти їх об'єднання, створення необхідного психологічного "клімату", задоволення працею. Для цього необхідно систематично проводити соціологічні дослідження, які допомагають апарату управління зібрати найбільш необхідну інформацію по вивченню колективу, виявити найбільш дієві для даного моменту аспекти і ухвалювати ефективні рішення по управлінню.