5. Функції місцевих фінансів

Основні форми впливу (функції) місцевих органів влади, їхніх фінансів на економіку та соціальну сферу держави:

• По-перше, до фінансових систем місцевих органів влади мобілізується значна частина валового внутрішнього продукту (ВВП). Через зазначені системи здійснюється розподіл і перерозподіл цієї частини ВВП. Функції соціально-економічного регулювання, які забезпечують фінанси місцевих органів влади, не обмежуються вилученням, розподілом і перерозподілом частини ВВП. Місцеві органи влади, подібно до держави, у сфері своєї компетенції здійснюють також і нормативне (правове) регулювання соціально-економічної діяльності, тобто вони встановлюють певні правила поведінки господарюючих суб'єктів.

• По-друге, місцеві фінанси с фіскальним інструментом. Це дозволяє забезпечувати ресурсами розв'язання завдань, що покладаються на місцеві органи влади.

• По-третє, фінанси місцевих органів влади є інструментом забезпечення громадських послуг. Місцеве самоврядування, як і держава, є інститутом, що надає громадські послуги.

• По-четверте. Місцеві фінанси є інструментом забезпечення економічного зростання.

Крім зазначених форм впливу на економіку та соціальну сферу, є й інші, наприклад, пов'язані з виконанням делегованих повноважень центральної влади. На Заході їх називають агентськими повноваженнями. У цій сфері - проблеми громадської безпеки, охорони правопорядку, оборони, дотримання законності, державного нагляду і державної реєстрації та ін.

6. Проблеми формування місцевих бюджетів і шляхи їх вирішення

В даний час, якщо умовно розділити всю державу на міську і сільську місцевість, формування фінансових ресурсів буде виглядати в такий спосіб:

• "у місті" створюється приблизно 72% фінансових ре­сурсів держави,

• "у селі" — біля 28%.

Навпроти, у сільській місце­вості використовується біля 6% наявних фінансових ресурсів, а в містах — 15-16%, при передачі залишків ресурсів на рівень області "осідає" ще приблизно 16%, а на рівні держави використовується за­лишок — приблизно 62%.

Якщо врахувати всі затверджені вітчизняним законодавством централізовані витрати (утримання центральних органів управління, армії, загальнодержавних об'єктів охорони здоров'я, освіти, культу­ри, науки і т.д.), то місцеві органи влади мають фінансувати біля 35-40% усіх цих витрат. В той же час, частка місцевих бюджетів у кон­солідованому бюджеті держави по європейських мірках повинна складати 40-60%.

У сучасних умовах поки ще зберігається бюджетна модель, відповідно до якої бюджет добре працюючого регіону повинен пере­рахувати в державний бюджет значну частину своїх ресурсів для підтримки бюджету неефективно працюючого регіону вищого рангу.

Наприклад, якщо в Україні на 1.01.1997 р. проживало 51,5 мільйона чоловік (показник чисельності населення використовується для бюджетних розрахунків), а сукупна доходна база місцевих бюд­жетів на 1997 рік встановлювалась в обсязі 9,3 млрд. грн.. то в розра­хунку на душу населення припало 180,6 грн. Потім визначається адміністративно-територіальне утворення, у якому прибутки очіку­ються більшими, ніж "середньоукраїнські" — для того, щоб даний регіон передав в обов'язковому порядку свої "надлишки" у Держав­ний бюджет. Тим же адміністративно-територіальним одиницям, у яких на душу населення припадає менше за середньоукраїнський по­казник, передбачається фінансова підтримка з Державного бюджету.

Удосконалення податкової системи, на думку багатьох еко­номістів, має здійснюватися по лінії зменшення кількості загально­державних і збільшення місцевих податків як бази для формування місцевих бюджетів.

Недосконалим є чинне законодавство, відповідно до якого самі місцеві органи влади не мають права вводити місцеві податки, крім одного — комунального. Як результат — місцеві органи влади вво­дять різні внески, збори і т.п., намагаючись, таким чином, підмінити відсутні податкові надходження. Але, наприклад, бюджет міста Маріуполь за 2007 рік складався на 75 % за рахунок податку з доходів фізичних осіб, окрім цього на 23,7 % за рахунок плати за землю та єдиного податку, і тільки на 1,3 % за рахунок різних місцевих зборів.

Ступінь фінансової самостійності місцевих органів влади ха­рактеризує:

• незалежність держави в цілому;

• потенційні можливості її економічного розвитку; • рівень демократичних прав і свобод громадян.

Держава не може успішно розвиватися, якщо вона не надає га­рантії фінансової незалежності місцевим органам влади.

Основними проблемами формування місцевих бюджетів є:

• проблема створення фінансової бази для діяльності місцевих органів влади.

• розриви між сумами прибутків, що утворюються, і обсягом коштів, які необхідно спрямувати на фінансування основних функцій місцевих органів влади; низька частка місцевих бюджетів у зведено­му бюджеті; економічно малообгрунтована доцільність механізму перерозподілу фінансових коштів, сформованих на місцевому рівні;

• зменшення доходної частини внаслідок недоотримання по­даткових платежів;

• збільшення видаткової частини в результаті де­формації структури місцевих фінансів;

• розвиток тіньової економіки, отримання заробітної плати «у конвертах».

Шляхами вирішення зазначених проблем є:

1. Формування Державного бюджету доцільно здійснювати "зни­зу" "нагору". Спочатку первинні ланки місцевого самоврядування за­безпечують свої потреби в бюджетних ресурсах, які акумулюються на місцевому рівні, а "надлишок", якщо він є, передають "наверх" — у місто, район або область.

2. розмежування компетенції центральних органів виконав­чої влади й органів місцевого самоврядування, проведення розподілу податків і зборів між ланками бюджетної системи; закріпити за місцевим самоврядуванням стабільні джерела прибутку в регіональних і Державному бюджетах: (У більшості країн за рахунок місцевих податків покривається більше половини усіх витрат місцевого самоврядування. В Україні ж місцеві влади володіють усього 1-2% для покриття своїх витрат за ра­хунок місцевих податків, формуючи бюджети відрахуваннями від за­гальнодержавних податків):

• впровадження практики пайової участі місцевої, регіональної і центральної влади в розподілі основних загальнодер­жавних податків на підставі стабільних і довгострокових нормативів;

• введення мінімальних соціальних стандартів і гарантованого мініму­му бюджетів для органів місцевого самоврядування.

3. жорсткість бюджетної дисципліни, що має відбитися в доцільному використанні бюджетних засобів; застосування режиму жорсткої економії бюджетних коштів;

4. виявлення резервних джерел збільшення обсягів при­бутків місцевих бюджетів:

• надходжень від приватизації об'єктів сфери послуг і вироб­ничих об'єктів муніципальної/комунальної власності;

• надходжень від продажу об'єктів незавершеного будівництва і невикористаних земельних ділянок на аукціонній (конкурсній) основі;

• використання ренти з природних ресурсів — надання в орен­ду територій, лісових і сільськогосподарських угідь, які знаходяться в місцевому підпорядкуванні;

• максимально ефективне використання зборів за право прове­дення теле- і кінозйомок, аукціонів, виставок, ярмарків;

• використання муніципальних позик;

• перегляд податкових та інших пільг у бік їх доцільного вико­ристання;

5. контроль за використанням бюджетних фінансових ресурсів;

6. притягнення кредитів інших місцевих бюджетів (у випадку, якщо в них є вільні фінансові ресурси); притягнення іноземних кредитів;

7. притягнення добродійних коштів (коштів меценатів).

8. розширення прав місцевих інститутів влади в сфері господарської діяльності, зокрема, створення власних кредитно-фінан­сових організацій (муніципальних банків, місцевих страхових ор­ганізацій, ощадних закладів);

7. Видатки місцевих органів влади

Головним елементом фінансів місцевих органів влади є видатки. Видатки є точним відображенням функцій і завдань, що покладаються на місцеву владу.

Видатки місцевих органів влади, залежно від їхніх завдань, поділяються на декілька функціональних видів:

• обов'язкові видатки: видатки, спрямовані на виконання обов'язкових завдань, які покладаються на всі органи місцевої влади з метою забезпечення певних стандартів послуг у масштабах всієї країни. До обов'язкових видатків належать також видатки місцевих органів влади, пов'язані з їхніми борговими зобов'язаннями за кредитами та позиками;

• видатки, що здійснюються для реалізації завдань у межах власної компетенції, а також так званих добровільних або факультативних обов'язків;

• видатки для реалізації делегованих (доручених) центральною владою завдань.

Крім функціонального поділу, є поділ видатків відповідно до їхнього економічного призначення. У зв'язку з цим законодавство більшості країн вирізняє дві великі групи видатків:

• поточні (адміністративні) видатки;

• капітальні (інвестиційні) видатки.

Витрати місцевих бюджетів визначені Законом України «Про місцеве самоврядування в Україні» і містять у собі наступний перелік напрямів використання коштів:

І. Витрати на соціальний, економічний і культурний розвиток:

• на утримання житлово-комунального господарства;

• на утримання об'єктів побутового обслуговування;

• на утримання об'єктів громадського харчування;

• на утримання транспорту;

• на утримання об’єктів зв’язку;

• на утримання об'єктів освіти;

• на утримання об'єктів охорони здоров я;

• на утримання закладів культури;

• на утримання об'єктів фізичної" культури і спорту;

• фінансування соціального захисту населення (у тому числі - виплата субсидій громадянам на оплату комунальних послуг).

II. Місцеві органи влади мають право здійснювати зовнішньоекономічну діяльність і, відповідно, нести витрати по їх проведенню.

9. Доходи місцевих органів влади

Доходи місцевих органів влади може бути класифіковано за їхніми джерелами та за економічною природою. За джерелами доходи місцевих органів влади поділяються на:

• податкові доходи;

• неподаткові доходи (платежі, доходи від майна, що належить місцевій владі, та від господарської діяльності підприємств комунальної (муніципальної) форми власності, залучені місцевими органами влади на ринку позичкового капіталу);

• доходи за рахунок кредитів і позик;

• трансферти від центральної влади та органів влади вищого територіального рівня.

За економічною природою доходи місцевих органів влади поділяються на:

• власні доходи: доходи, що мобілізуються місцевою владою самостійно на основі власних рішень і за рахунок джерел, визначених місцевим органом влади. До власних доходів належать місцеві податки і збори, доходи від майна, що належить місцевій владі, та від господарської діяльності комунальних (муніципальних) підприємств, комунальні платежі, а також доходи за рахунок комунальних кредитів і позик;

• передані доходи: доходи, що передаються місцевій владі центральною владою або органами влади вищого територіального рівня.

В Україні за економічною природою доходи місцевих органів влади, згідно із законодавством, поділяються на власні, закріплені та регульовані.

Основним способом формування доходів місцевих органів влади в більшості розвинутих країн є місцеві податки і збори. Важливими способами є комунальні платежі, доходи від комунального майна та землі, доходи від діяльності комунальних підприємств, залучення кредитних ресурсів і мобілізація коштів за рахунок комунальних позик. Велику роль відіграють дотації та інші трансферти, закономірним явищем у практиці надання яких є перехід у більшості країн від спеціальних (цільових) трансфертів до загальних субсидій.

В Україні основним способом формування доходів місцевих органів влади нині є відрахування від регульованих доходів. Місцеві податки і збори, кредити та інші способи формування доходів місцевих органів влади, характерні для розвинутих індустріальних країн, в Україні відіграють незнану роль.

Надходження до бюджету розвитку місцевих бюджетів включають:

• кошти від відчуження майна, яке знаходиться у комунальній власності, в тому числі від продажу земельних ділянок несільськогосподарського призначення;

• надходження дивідендів, нарахованих на акції (частки, паї) господарських товариств, що є у власності відповідної територіальної громади;

• кошти від повернення позик, які надавалися з відповідного бюджету до набрання чинності цим Кодексом, та відсотки, сплачені за користування ними;

• кошти, які передаються з іншої частини місцевого бюджету за рішенням відповідної ради;

• запозичення, здійснені у порядку, визначеному Кодексом та іншими законами України (крім випадку, передбаченого статтею 73 Кодексу);

• субвенції з інших бюджетів на виконання інвестиційних проектів.

Місцеві органи влади можуть запроваджувати в себе на території наступні види податків і зборів:

Обов'язкові для встановлення місцевою владою:

1. комунальний податок (1,70 грн. на місяць за кожного працюючого на підприємстві),

1. збір за паркування автотранспорту;

1. ринковий збір;

2. збір за видачу ордера за квартиру;

3. збір за видачу дозволу на розміщення об'єктів роздрібної торгівлі і сфери послуг;

4. збір із власників собак

та інші:

1. збір за участь у бігах на іподромі (за участь у кінноспортивній лотереї);

2. збір за виграш на бігах на іподромі;

3. збір з осіб, що приймають участь у грі на тоталізаторі на іподромі;

4. податок на рекламу;

5. готельний збір;

6. збір за право використання місцевої символіки;

7. збір за право проведення кіно - і телезйомок;

8. збір за проведення місцевого аукціону, конкурсного розпродажу і лотерей;

9. курортний збір;

10. збір за проїзд по території прикордонних областей автотранспорту, що від'їжджає за кордон;

10. державний збір, що сплачується по місцю розгляду й оформлення документів, у тому числі за оформлення документів на спадщину і дарування;

10. державний збір, стягнутий із позовних заяв, поданих в арбітражні суди;

11. державний збір за дії, пов'язані з одержанням патентів;

12. державний збір, пов'язаний із паспортизацією громадян;

13. надходження плати за надання послуг по оформленню документів на право виїзду за кордон;

14. податки, не віднесені до інших категорій;

15. штрафи і санкції, сплачені за порушення податкового законодавства