25. Визвольна війна українського народу середини XVII століття. Б. Хмельницький

На першому етапі Української національної революції народну боротьбу очолив чигиринський козацький сотник Б. Хмельницький (1595-1657). Безпосереднім приводом до повстання стала стала особиста кривда, завдана Богдану дрібним польським шляхтичем Д. Чаплинським, який зі своїми слугами зруйнував та пограбував родинний хутір Хмельницького Суботів, до смерті забив малолітнього сина та захопив дружину. Всі звертання Хмельницького до польського суду та навіть самого короля закінчилися безрезультатно: Чаплинського так і не було покарано, а Богдан зазнав нових утисків. Не знайшовши справедливості в офіційних властей, Богдан схилився до думки повстання. Незабаром він утік на Січ, де під його керівництвом козаки в січні 1648р. вигнали урядовий гарнізон і обрали Хмельницького гетьманом.

Намагаючись «Якнайшвидше придушити козацьке свавілля» у самому зародку,Польща кинула проти повстанців численні війська. Козаки не тільки витримали удар, а й протягом короткого часу 1648р. тричі здобули блискучі перемоги: у битвах під Жовтими водами(травень), під Корсунем (травень), під Пилявцями (вересень). Вже в ході цих баталій яскраво виявився талант Хмельницького як воєначальника. Заслуга гетьмана полягає у тому, що він, використавши досвід повстань попередніх років, зумів створити боєздатну озброєну та навчену українську армію, спроможну протистояти відбірним Речі Посполитої. Основа полків- піхота, ядром якої були козаки (козацька піхота вважалася на той час однією з найсильніших у світі), які поступово навчали селян військовій справі. За ініціативи Хмельницького в ході війни була створена козацька кіннота, яка вже у 1649 р. успішно протистояла польській кінноті. Військо Хмельницького також мало артилерію, підрозділи розвідки, фортифікаційної, прикордонної та сторожової служб.

Успіхи повстанців на початковому етапі боротьби значною мірою пояснюється двома вдалими організаційними кроками гетьмана: залучення на свій бік реєстрового козацтва і укладення союзу з кримськими татарами. Розпочинаючи боротьбу проти Речі Посполитої, Б. Хмельницький застосував абсолютно нову її модель, у якій зовнішньополітичний чинник був одним із центральних.

Переговори з Кримським ханством були надзвичайно важливими для Хмельницького, адже вони давали змогу забезпечити власний тил і посилити повстанське військо мобільною татарською кіннотою, яка могла ефективно протистояти польській. Тому гетьман сам вів переговори і навіть не зупинився перед тим, щоб залишити в Криму заручником свого сина. У середині березня 1648 р. союз було укладено, і на допомогу повстанцям вирушило понад 3 тис. татарських вояків на чолі з Тугай- беєм.

Восени 1648 р. Б. Хмельницький, маючи можливість розгромити польську армію і захопити столицю, обмежився викупом із Львова й укладення перемир’я під замостям. Одним із причин було те, що військо після численних перемог помітною ставала втома козаків і більш9ість козаків, захопивши здобич, самовільно втекла, а частина почала діяти самостійно. Не міг у цей час Хмельницький розраховувати і на кримських татар. Перед наступом на Львів українське військо у вересні 1648 р. неподалік від Ямполя з’єдналося з ордою Крим-Гірея. За свідченнями деяких джерел, татари обіцяли свою підтримку лише на місяць. І по закінченні облоги, основні сили на чолі з Калга- султаном повертаються до Криму, а з Хмельницьким залишається незначна частина формувань Тугай- бея.

Він поновив союз з татарами, а для укріплення флангу з боку Молдавії, її що підтримувала союз з  Польщею, він у серпні 1650 р. послав туди загони, які захопили її столицю Ясси. Молдавський господар Василь Лупул розірвав зв'язки з Польщею і встановив дружні відносини з Україною, обіцявши віддати свою  дочку за сина Хмельницького Тимоша. Але він загинув 1653 р. під час оборони Сучави. Навий етап польсько-української війни розпочався 1651 р., коли у наступ перейшла 150-тисячна польська армія. 18—20 червня відбулася вирішальна битва під Берестечком. Через зраду татар, які під час битви почали тікати і захопили в полон гетьмана, козацьке військо опинилося в оточенні і вирвалося з нього з величезними втратами. Але й поляки також зазнали втрат. За таких умов викуплений з полону Хмельницький змушений був піти на переговори з поляками, 18 вересня 1651 р. в Білій Церкві був підписаний новий мирний договір, що містив такі умови: • влада гетьмана поширювалася тільки на Київське воєводство; • гетьман мав підпорядковуватися польському урядові і не підтримувати самостійно міжнародні стосунки; • шляхті поверталися відібрана земля і кріпаки; • реєстр скорочувався до 20 тис. козаків. Оскільки умови Білоцерківського договору не відбивали інтересів українського народу ще більше, ніж Зборівський, вже наприкінці 1653 р. на Подніпров'ї почалися селянські повстання, а в квітні 1652 р. військові дії відновив і Хмельницький. У травні 1652 р. був оточений і знищений польський табір біля гори Батіг на березі Південного Бугу, результатом чого знову стала ліквідація польської влади на більшій частині України. Наступні півтора року польсько-українська війна тривала з перемінним успіхом, а восени 1653 р. польське військо знову було розбите під Жванцем на Поділлі.

Упродовж всієї Визвольної війни Б. Хмельницькийнеодноразово намагався укласти союзний договір з Росією, посилаючи туди свої посольства, щоб переконати московського царя Олексія Михайловича надати Україні військову допомогу. Однак цар стояв на очікувальній позиції і тривалий час обмежувався лише постачанням козаків хлібом, боєприпасами та ін. Це можна пояснити тим, що московський уряд, який неодноразово до того програвав війни з Польщею, боявся порушувати з нею мир і очікував, коли Польща ослабне у боротьбі з Хмельницьким. Рішення про прийняття України під російський протекторат було ухвалено в Москві тільки в жовтні 1653 р. 8 січня 1654 р. загальна козацька Рада в Переяславі в присутності московських представників ухвалила згоду гетьмана на союз з Росією. Становище України у складі Росії було визначене «Березневими статтями» і жалуваними грамотами Війську Запорозькому, українській шляхті, а також грамотою православному духовенству. Вони передбачали права і привілеї Війську Запорозькому і українській шляхті, 60-тисячний козацький реєстр, платню старшині і кошти на утримання козацького війська, збереження місцевої адміністрації і збирання нею податків для царської казни; надання у рангове володіння Чигиринського староства і право козаків обирати гетьмана; право зносин  гетьманського уряду з іншими державами; невтручання царських воєвод і урядовців у внутрішні справи України, підтвердження козацьких і шляхетських вольностей і прав митрополита; оборону України від зовнішніх ворогів. Таким чином, визнавалось існування самостійної держави України, або Гетьманщини, яка займала відповідну територію (колишні Київське, Чернігівське і Брацлавське воєводства, а також частину Волині) і мала республіканську форму правління. Однак само по собі таке становище було нестерпне для Росії. Українська козацька республіка була «ланкою» свободи у «ланцюгу» несвободи, що являла собою Росія. Тому царський уряд майже одразу став на шлях ліквідації української самостійності. Цьому допомагала і українська знать, яка більше турбувалась про задоволення власних інтересів, ніж про збереження та розбудову української державності.