86.Західноукраїнські землі 1921-1939рр.

Доля українських земель у зазначений час теж була важкою. За Ризьким миром 1921 р. між РСФРР та УСРР, з одного боку, і Польщею — з другого, Західна Волинь, Полісся, Холмщина і Підляшшя увійшли до складу польської держави. Статус Східної Галичини залишався невизначним. Найвища рада Паризької мирної конференції 1919 р. погодилася віддати Галичину Польщі тимчасово лише на 10 років. Польський уряд запровадив у Галичині жорстокий окупаційний режим. У відповідь радикальні українці вдалися до терористської тактики й саботажу щодо польських урядовців і державних установ. Польські власті відповіли подальшим посиленням репресій. Поряд з цим вживалися постійні заходи, щоб полегшити одержання від держав Антанти дозволу на панування над західноукраїнськими землями. Зрештою в 1923 p., після того як польський уряд знову запевнив західні держави в тому, що він надасть автономію Галичині, Рада послів Великих держав визнала Східну Галичину частиною Польщі. На українських землях, які ввійшли до складу Польської Республіки в 1931 p., проживало 5,6 млн українців, які становили близько 16 % населення всієї польської держави. Північну Буковину, яка шляхом народного волевиявлення проголосила себе частиною України, у листопаді 1918 р. підступно окупувала королівська Румунія. Режим, який встановила румунська влада на українських землях, де проживало близько 790 тис. українців, був ще жорстокішим, ніж у Західній Україні. Загарбники розпочали шалений наступ на українство, прагнучи асимілювати місцеве населення, вбити в ньому волелюбний дух і національну свідомість. Після розвалу Австро-Угорщини за згодою Антанти 5 серпня 1919 р. Чехословаччина повністю захопила Закарпаття. З усіх новостворених держав Східної Європи Чехословаччина була найдемократичнішою. Відтак вона не проводила стосовно карпатоукраїнців (або русинів, як вони себе називали) такої відкритої політики дискримінації та асиміляції, як Польща чи Румунія. У 1938 р. на Закарпатті працювали 469 народні, 138 фахові й 23 горожанські школи, в яких домінувала українська мова. Отже, українські етнічні землі в 20—30-х pp. було розділено на частини. На теренах колишньої Австро-Угорської імперії українці практично зосталися єдиним великим народом, який не спромігся на власну державу. Попри всі запевнення міжнародної громадськості про поважання прав національних меншин, у тому числі й української, нові володарі західноукраїнських земель, особливо Польща і Румунія, не поспішали цього робити. Господарство краю пристосовувалося до економіки Польщі, Румунії і Чехословаччини. Заселеним українцями землям окупанти відводили роль споживача товарів, які виробляли в центральних районах, і постачальника сировини та дешевої робочої сили. Це негативно впливало на економічний розвиток краю, де промисловість перебувала в зародковому стані. її основу становили ремісничі майстерні та невеликі підприємства. Певного розвитку набула хіба що лісова та лісохімічна промисловість Закарпаття. Робітники піддавалися нещадній експлуатації, їм платили в 1,5—2 раза менше, ніж у центрі країни, відповідно гірше забезпечувалися й умови їхньої праці. Більш як 80 % населення західноукраїнського краю займалося сільським господарством, становище в якому залишалося важким й ускладнювалося колонізаторською політикою Польщі, Чехословаччини та Румунії. У 1919 р. в цих країнах було проведено земельні реформи. Проте землі селяни не отримали. Найродючіші землі віддали польським, чеським та румунським колоністам. Протягом 20-х років лише польський уряд виділив на західноукраїнських землях новоприбулим військовим і цивільним поселенцям більш ніж 600 тис. га землі і щедрі фінансові субсидії. Це проводилося задля зміцнення польської присутності на східних кордонах з ігноруванням того, що Галичина була одним із найбільш перенаселених сільськогосподарських регіонів Європи. До 1938 р. на західноукраїнських землях вже господарювало 300 тис. поляків-переселенців. Аналогічну політику здійснювали румунський і чеський уряди. На Буковині було виділено 5 тис. га для румунських, а в Закарпатті — 19 тис. га для чеських колоністів. Це не лише загострювало земельний голод і аграрне перенаселення в цих густонаселених районах, а й спричиняло гостре невдоволення українців. Улітку 1930 р. ворожнеча між українським селянством і польськими колоністами різко загострилася. У Галичині прокотилася хвиля нападів на польські маєтки: зафіксовано більше 2200 таких акцій. Активізували антиурядову діяльність й українські політичні партії та організації. У відповідь на виступи українців польський уряд вдався до масових жорстоких дій. У середині вересня 1930 р. в українські села було послано великі армійські підрозділи та поліцію. Озброєні загони зайняли майже 800 сіл застосовуючи принцип колективної відповідальності, заарештували більш як 2 тис. українців, близько третини з них засудили до тюремного ув'язнення. "Пацифікація" (умиротворення) та політичні репресії 1930 р. надовго загострили польсько-українські стосунки. Поряд із загальним обмеженням українців у правах посилився і наступ католицизму. Із 389 православних церков на Волині в 1914 р. до 1939 р. вціліла лише 51. Особливо загострилися міжконфесійні відносини на Холмщині та Поліссі, де озброєні банди колоністів спалювали храми, тероризували українське населення, примушуючи його перейти в католицтво, а управління православними церквами, богословська освіта і навіть відправи провадилися польською мовою.