76. Більшовицько-польська війна та Україна.

Після розгрому Денікіна війна з радянською Росією, на думку польського керівництва, була неминучою. Спроби РСФРР нормалізувати відносини виявилися невдалими. 25 квітня 1920 р. польські війська розгорнули наступ на радянську територію. Причиною війни стали великодержавні прагнення керівництва Польщі, яке хотіло відновити Річ Посполиту в її кордонах "від моря до моря", тобто від Балтики до Чорного моря. До цієї держави мали увійти Литва, Білорусія й Україна. Вторгненню польських військ передувало підписання представниками УНР і Польщі 21—24 квітня 1920 р. трьох конвенцій, які одержали назву Варшавської угоди. Польська держава визнавала право УНР на незалежне існування, а Директорія та Головний отаман С. Петлюра визнавалися найвищою владою в Україні. Але Петлюра втратив армію, а її залишки перебували на території Польщі під контролем місцевих властей. Західна Україна з населенням 5,2 млн. чол. входила до складу Польщі. Війська УНР разом з польськими військами мали взяти участь у радянсько-польській кампанії, внаслідок якої передбачалося відновити суверенітет УНР над захопленими більшовиками районами України. Договір між С. Петлюрою і керівником Польщі Ю. Лілсудським був засуджений багатьма українськими політичними діячами. Проти Варшавської угоди виступили не тільки М. Гру-шевський, В. Винниченко, які давно відійшли від Петлюри й перебували в еміграції, а й люди з найближчого оточення Головного отамана — подав у відставку прем'єр-міністр І. Мазепа. Особливо гнітюче враження справив цей договір у Галичині, для якої він перекреслював надії на національне визволення. Перший етап радянсько-польської війни (квітень — травень 1920 р.) складався успішно для Польщі, війська якої 7 травня разом з військами УНР і бригадами УГА зайняли Житомир, Вінницю, Київ та інші міста. Маючи потрійну перевагу проти радянських дивізій Південно-Західного фронту, поляки сподівались і на антибільшовицькі повстання в тилу радянських військ. Однак польський окупаційний режим відразу ж викликав незадоволення. До Польщі вивозилися промислове устаткування товари і сировина. Але головне — відновлювалося поміщицьке землеволодіння. Повернення поміщикам землі й маєтків супроводжувалося репресіями проти українського населення і викликало сплеск селянських повстань. У середині травня 1920 р. ситуація на польсько-радянському фронті змінилася на користь радянської сторони. Радянське командування перекинуло для боротьби з поляками найбільш боєздатні дивізії. План контрнаступу передбачав здійснення основного удару в Білорусії силами Західного фронту (командувач М. Тухачевський) в напрямку Варшави і допоміжними силами Південно-Західного фронту (командувач О. Єгоров) на Рівне-Брест. Хоча контрнаступ Західного фронту, що розпочався 14 травня, був невдалим, але 26 травня розгорнув наступ Південно-Західний фронт. 5 червня 1-а кінна армія С. Будьонного прорвала польську оборону, 7 червня червоні зайняли Житомир і Бердичів, 12 червня вступили до Києва. До кінця червня воєнні дії були перенесені на територію Західної України. 4 липня 1920 р. почався новий наступ Західного фронту. У другій половині липня Червона Армія вступила на територію Польщі. Такий розвиток подій занепокоїв уряди країн Антанти. Посередницьку місію взяв на себе міністр закордонних справ Англії лорд Керзон. 22 липня 1920 р. польський уряд запропонував Москві розпочати переговори. Червона Армія не припинила наступу." Тепер нею рухали надії більшовиків на світову революцію, про що свідчить створення Польського ревкому на чолі з Ф. Дзержинським і Ю. Мархлевським. Радянські війська опинилися недалеко від Варшави. Але свої можливості радянське командування переоцінило. Тили Червоної Армії не встигали за передовими частинами; два радянських фронти наступали в різних напрямках (на Варшаву — Західний, Південно-Західний — на Львів); радянський наступ не призвів до посилення класових протиріч, а навпаки, консолідував поляків; Франція надала суттєву допомогу Польщі зброєю і спорядженням. 27 серпня 1920 р. польські війська з району Любліна завдали удару у фланг Західного фронту, поставили його на межу повного розгрому. Почався загальний відступ радянських військ. Фронт в Україні стабілізувався на лінії Коростень— Житомир—Бердичів. Обидві сторони були знекровлені. 12 жовтня 1920 р. у Ризі було підписано перемир'я між Польщею та радянською Росією. Це означало розрив Польщі з УНР. Українські війська, чисельність яких зросла до 35 тис. чол., продовжували вести боротьбу самостійно. Але сили були нерівні. У листопаді 1920 р. радянські частини відтіснили війська С Петлюри до р. Збруч, останні змушені були переправитися на окуповану поляками територію. Там українські війська були роззброєні й перестали існувати як організована військова сила. 18 березня 1921 р. між Польщею і радянською Росією було укладено Ризький мир. До підписання миру було допущено делегацію УСРР. Польща визнавала існування УСРР. До Польщі відійшли Холмщина, Підляшшя, Західна Волинь і Західне Полісся. Залишалася за Польщею і Східна Галичина. Таким чином, Ризький мир був для України ще тяжчим, ніж Варшавський договір. Організована боротьба регулярних українських військ за незалежну Україну закінчилася їх поразкою. Україна знову виявилася розчленованою між своїми сусідами: Румунією, Чехословаччиною, Польщею і радянською Росією. Такий статус України, одна частина якої була під іноземною окупацією, а в іншій встановився антинаціональний тоталітарний режим, визнавався міжнародним співтовариством і протримався до Другої світової війни Ключові дати квітень 1920 р. - Варшавський договір УНР з Польщею березень 1921 р. — Ризький мирний договір