82.Індустріалізація та перші п’ятирічні плани.

Українська РСР, увійшовши до складу Радянського Союзу (30 грудня 1922 p.), остаточно втратила ті формальні ознаки незалежності, якими вона нібито користувалася після її утворення. Відтепер всі рішення, що стосувалися України, в тому числі розвитку її господарства, приймалися в Москві.

Запровадження необмеженої системи централізації в управлінні господарством, загальне (всесоюзне) функціонування транспортних засобів, фінансової системи, органів обліку матеріальних ресурсів — все це надавало економіці України колоніального характеру. Вже в другій половині 20-х років (1924—1927 pp.) до загальносоюзного бюджету відраховувалося 20 % українського капіталу більше, ніж за часів Російської імперії.

Скасувавши НЕП, керівництво країни взяло курс на індустріалізацію і колективізацію сільського господарства, що в кінцевому підсумку повинно було привести до "побудови матеріально-технічної бази соціалізму". Головна проблема, яку необхідно було вирішити у зв'язку із взятим курсом на індустріалізацію,— це фінансування розвитку промисловості, особливо важкої. Не маючи змоги одержати іноземні позики, а також через відсутність внутрішнього капіталонагромадження (націоналізація підприємств різко знизила ефективність виробництва, а ігнорування законів ринку позбавило змісту саме поняття промислового прибутку) Сталін і його оточення почали швидкими темпами розвивати важку промисловість за рахунок перекачування в неї коштів, що нагромадилися в сільському господарстві, легкій промисловості, торгівлі та в інших галузях.

Керівники країни не розуміли чи не хотіли розуміти, що недооцінка товарно-грошових відносин, систематичне нехтування інтересами села, зволікання з розв'язанням соціальних проблем (забезпечення квартирами, товарами широкого вжитку) неодмінно позначиться на розвитку самої промисловості, що було підтверджено результатами першого п'ятирічного плану (1928/29—1932/33 pp.). Досить докладно складений і ретельно обговорений, цей план не був втілений у життя. З двох варіантів плану (відправного і оптимального) за основу було взято оптимальний. Крім того, за вказівкою Сталіна, оптимальний варіант був скоригований в бік збільшення за окремими пунктами: з чавуну, нафти, сільськогосподарських машин та інших показників. Фактично виплавлення чавуну в 1932 p. становило 6,2 млн т, хоча за відправним варіантом передбачалося 7 млн т, за оптимальним — 10 млн, а підвищене завдання — 17 млн т. Відповідні показники були щодо виробництва тракторів:

53 тис., 170 тис., фактичне виконання — 49 тис., автомобілів — 100 тис., 240 тис., фактичне виконання — 24 тис. Подібне становище було й з іншими плановими завданнями. Проте Сталін, незважаючи на провал першого п'ятирічного плану, у січні 1933 p. на весь світ заявив про те, що перший п'ятирічний план виконано достроково — за чотири роки і три місяці. Не були виконані завдання і з валової продукції промисловості, а щодо продуктивності праці при запланованих 110 % було досягнуто лише 41 %. Саме з цього часу радянська статистика перестала бути справжньою наукою про кількісну сторону виробництва, а перетворилася на вірну служницю тоталітарного режиму, яка здатна була фальсифікувати стан справ не тільки в економіці, айв суспільстві в цілому.

Не був винятком у цьому відношенні й другий п'ятирічний план на 1933—1937 pp., до якого було включено ряд нереальних, економічно необгрунтованих завдань, які не були виконані. Досягти рівня, передбаченого першим і другим п'ятирічними планами, чорна металургія і тракторобудування змогли лише в 1949 p. Серйозні зриви були характерні й для передвоєнних років третьої п'ятирічки (1938 — червень 1941 p.).

Не було виконано перші три п'ятирічні плани і в Україні. Так, планом передбачалося збільшити видобуток вугілля в Донбасі з 27 до 53 млн т, а фактичний видобуток досяг тільки 45 млн т. Виплавлення чавуну в Україні передбачалося збільшити майже втричі, що також виявилося нездійсненним.

У результаті сталінського стрибка в індустріалізації України, як і взагалі в СРСР, поглибилися диспропорції в розвитку господарства, зріс дефіцит товарів широкого вжитку, посилилась інфляція. Загострив проблему постачання населення міст продовольством неврожай 1928 p. в Україні. З другого кварталу 1928 p. була запроваджена карткова система розподілу продуктів. Населення невеликих міст, які не забезпечувалися продуктовими картками, голодувало. Лише в січні 1935 p. карткову систему було скасовано й встановлено єдині ціни на хліб, а з жовтня — на всі інші продовольчі товари. Остаточно нормовані ціни на продаж товарів першої необхідності були скасовані у 1936 p.

Отже, Головна ідея п'ятирічних планів з індустріалізації країни і одночасного піднесення життєвого рівня населення в ході так званого соціалістичного будівництва не була втілена в життя, особливо щодо піднесення матеріального рівня життя народу.

83) Перехід до прискореної колективізації У грудні 1927 року XV з'їзд ВКП(б) звернув увагу на розвиток колективізації на селі. Приводом для цього стала хлібозаготівельна криза. Урожай 1927 року був невисоким, і ціни на хліб, установлені державою, не задовольняли селян. Вони відмовилися здавати зерно на заготівельні пункти за низькими цінами. У січні 1928 року Й. Сталін виїхав до Сибіру, де виступив перед місцевим партійно-радянським активом. Генсек звинувачував заможні верстви селянства в саботажі хлібозаготівель і закликав працівників правоохоронних органів застосувати до заможних селян статтю Кримінального кодексу РСФРР про спекуляцію. Фактично це був крок до згортання непу на селі. По суті, у вимогах Сталіна йшлося про повернення до політики продовольчої розкладки доби воєнного комунізму. Офіційно проголошення курсу Комуністичної партії на суцільну колективізацію відбулося на Пленумі ЦК ВКП(б) в листопаді 1929 року. Пленум окремо заслухав доповідь першого секретаря ЦК КП(б)У С. Косіора «Про сільське господарство України й про роботу на селі». У доповіді зазначалося, що республіка має всі можливості, щоб здійснити перехід до колективізації раніше, ніж інші республіки. Колективізація в Україні мала завершитися восени 1931 року чи навесні 1932 року. Початок колективізації розпочався з порушення тих самих принципів добровільного об'єднання на селі, про які так багато говорили більшовики. Рішення про вступ до колгоспу селяни мали приймати на зборах. Проте місцеві партапаратчики й радянські активісти відкрито погрожували тим, хто відмовлявся вступати до колективних господарств. Партійні комітети й державні установи стали «змагатися» між собою за планові показники нових членів колгоспів. Селян силоміць заганяли в колгоспи, використовуючи для цього всі засоби адміністративного тиску. При створенні колгоспів усуспільнювалися не тільки засоби виробництва, а й домашня худоба та птиця. На політику Комуністичної партії селяни відповіли масовим невдоволенням. У багатьох районах набрало масового характеру винищення худоби, у результаті чого поголів'я худоби в Україні скоротилося вдвічі. Протягом осені 1929 - весни 1930 pp. Україною прокотилася хвиля селянських виступів і повстань. У 1930 році в них взяло участь щонайменше 40 тис. селян. Були непоодинокі випадки участі в селянських повстаннях військовослужбовців Червоної армії. Радянській владі довелося, як і в 1917-1920-х pp., використовувати проти селянських повстань регулярні війська, артилерію і навіть авіацію. На ім'я Й. Сталіна та інших радянських керівників прийшло близько 90 тис. листів-скарг від селян. Опір селянства змусив Сталіна пригальмувати темпи колективізації. 2 березня 1930 року в газеті «Правда» з'явилася стаття Й. Сталіна «Запаморочення від успіхів», у якій він виступив проти «перегинів» у колгоспному русі, звинувачуючи в них партійні комітети та радянські організації на місцях. Селянам дозволяли вийти з колгоспів. Восени 1930 року в колгоспах залишилося менше 30% селян. Відступ Й. Сталіна тривав недовго, і вже восени 1930 року ЦК ВКП(б) надіслав республіканським партійним комітетам директивного листа «Про колективізацію», закликаючи їх щонайрішучішими методами й темпами завершити цей процес. Україна мала завершити повторне об'єднання селян у колгоспи до кінця 1931 року. Сталінська репресивна машина запрацювала на повну потужність. Радянська держава вдалася й до економічного тиску на селян. Тим, хто вступав до колгоспів, уряд надавав різноманітні пільги, звільняв від податків на домашню худобу, надавав сільськогосподарську техніку, якої вкрай не вистачало, а тим, хто залишався одноосібником, доводилося сплачувати високі податки, на них повсякчас спрямовувався адміністративний тиск. Другий етап колективізації відрізнявся певними маневрами сталінської влади. Щоб підтримати прибічників колективізації (здебільшого це була сільська біднота, для якої колективізація була шансом поліпшити своє становище за рахунок інших чи зробити кар'єру на радянській і партійній роботі), на селі утворювали машинно-тракторні станції (МТС). Вони не тільки здійснювали технічну допомогу колгоспам, а фактично взяли під політичний контроль процеси, які відбувалися на селі. Цей етап колективізації вже не зачіпав присадибну ділянку селян, худобу й птицю, які були чітко регламентовані. До кінця 1932 року в Україні були об'єднані близько 70% селянських господарств, що володіли 80% посівних площ. Заходи, здійснені Комуністичною партією на селі, Сталін назвав «великим переломом». Більшість селян хоч і скорилася, але так і не сприйняла колективізацію.

Колго́сп (від скорочення — колективне господарство) — форма сільськогосподарського підприємства на території колишнього СРСР.

Економічною базою колгоспів була земля, яка належала державі і була передана колгоспам у безстрокове й безкоштовне користування та належна їм колгоспно-кооперативна власність (засоби виробництва, грошові накопичення, вся продукція, яку вони виробляли тощо).

Голову господарства — голову колгоспу і правління, формально вибирали загальними зборами колгоспників, що був найвищим органом колгоспу, але іхні кандидатури (що обиралась майже одноголосно), як правило, рекомендувала районна чи обласна влада.

У своїй діяльності правління колгоспу керувалось Статутом колгоспу, прийнятим загальними зборами колгоспників на основі Приблизного Статуту колгоспу, та чинним законодавством. Приблизний Статут колгоспу був прийнятий 3-м Всесоюзним з'їздом колгоспників у 1969 році. Того ж року були створені Ради колгоспів.В 1975 році в СРСР було 28,6 тисяч колгоспів, у тому числі в УРСР — понад 7,6 тисяч. На той час в колгоспах працювало 15,4 мільйонів осіб.Колгоспи займали важливе місце в складі народного господарства Радянського Союзу.

Ліквідація куркульства як класу Сталінська колективізація на селі передбачала не тільки об'єднання селян у колгоспи, а й ліквідацію цілого класу хазяйновитих заможних господарів, яких комуністи називали куркулями. Сталін особисто проголосив політику «ліквідації куркульства як класу». Мета боротьби радянської держави з куркулями: • передача державі (тобто колгоспам, комунам, артілям) найрентабельніших селянських господарств разом із землею й реманентом. • вилучення значних запасів сільськогосподарської продукції, які зберігалися в куркульських господарствах; • ліквідація найзаможнішого прошарку селян, який комуністи завжди ненавиділи й уважали найбільшою загрозою для пролетарської диктатури. Формою боротьби з заможним селянством було обране так зване «розкуркулення», тобто економічне пограбування селян, порушення їхніх політичних і соціально-економічних прав, репресії. Розкуркулення відбувалося в умовах, коли не було чіткого визначення, хто є куркулем: чи це той, хто використовує найману працю, чи просто замолений селянин. Тих, кого зарахували до куркулів, поділяли на три категорії: • активні вороги радянської влади, учасники антирадянських виступів. Вони підлягали 10-річному ув'язненню або розстрілу; • пасивні вороги радянського ладу, тобто ті, хто намагався в рамках радянського законодавства боронити свою власність. їхнє майно підлягало конфіскації, а самі господарі мали бути вислані до північних і східних районів СРСР; • лояльні до політики Комуністичної партії особи, які не чинили опору радянській владі. Певна їх частина, щоб зберегти своє господарство, навіть готова була вступити до колгоспів. Таких селян переселяли за території колективізації, надавши їм гірші землі. Розкуркулення відбувалося з грубими порушеннями чинного радянського законодавства. Кодекс законів про працю, який діяв наприкінці 20-х і на початку 30-х pp., не забороняв: • оренди землі; • використання найманої робочої сили; • приватного підприємництва на селі. Коли розкуркулення досягло кульмінації з явним запізненням, ВУЦВК і РНК УСРР видав постанову «Про заборону орендувати землю й застосовувати найману працю в одноосібних господарствах у районах суцільної колективізації». Ліквідація куркульства як класу завдала важкого удару по українському селу, яке за роки непу здебільшого стало середняцьким. За даними радянських установ, в Україні в 1929 році налічувалося близько 72 тис. куркульських господарств, а під розкуркулення потрапило 200 тис. господарств. Тому жертвами «великого перелому» стала величезна кількість середняків, серед яких було чимало прибічників радянської влади, колишніх учасників громадянської війни, як-от: бійців, командирів, червоних партизанів.

84) Голодомо́р 1932–1933 років — масовий, навмисно зорганізований радянською владою голод 1932–1933років, що призвів до багатомільйонних людських втрат у сільській місцевості на території Української СРР(землі сучасної України за винятком семи західних областей, Криму і Південної Бессарабії, які тоді не входили до УСРР) та Кубані, переважну більшість населення якої становили українці. Викликаний свідомими і цілеспрямованими заходами вищого керівництва Радянського Союзу і Української СРР на чолі зі Сталіним, розрахованими на придушення українського національно-визвольного руху і фізичного знищення частини українських селян^[1].

Спланована конфіскація урожаю зернових та усіх інших продуктів харчування у селян представниками радянської влади впродовж Голодомору 1932-33 років безпосередньо призвела до вбивства селян голодом у мільйонних масштабах, при цьому радянська влада мала значні запаси зерна в резервах та здійснювала його експорт за кордон під час Голодомору, забороняла та блокувала виїзд голодуючих поза межі України^[2], відмовлялася приймати допомогу для голодуючих з-за кордону^[3]. Попри те, що злочинні дії представників сталінської влади, що спричинили смерть людей голодом, кваліфікувалися згідно з нормами тогочасного радянського кримінального законодавства як вбивство^[4], причини цього масового злочину ніколи в СРСР не розслідувалися та ніхто з можновладців, причетних до злочину, не поніс покарання при тому, що навіть найвище керівництво СРСР, включаючи Сталіна, знало про факти загибелі людей від голоду^[5].

Передумови

З відомих на наш час документів (зокрема^[15]) випливає висновок про свідому організацію керівництвом Радянської Росії (рос. Советской России, пізніше — СССР) винищення голодом саме українців. Голод організовувався на всіх їх етнічних землях, а не лише в межах УРСР. Організаційні дії та відкритий грабунок селян з застосуванням війська були розпочаті не пізніше 1920 року, з часу, коли Україна була, як зараз відверто пишуть, — «завоевана Красной армией в 1920»^[16]. І першими організаторами і керівниками цих дій були В. Ульянов-Ленін і Л. Бронштейн.Селяни здають хліб у Баришівськомурайоні Київської округи, 1930 рік. У 1930 році генсек ЦК ВКП(б) Йосип Сталін дав поштовх новій хвилі колективізації в СРСР. У квітні того року було прийнято Закон про хлібозаготівлі, згідно з яким колгоспи мусили здавати державі від чверті до третини зібраного збіжжя. Тим часом, внаслідокВеликої депресії ціни на сільськогосподарську продукцію на Заході стрімко впали. Радянський Союз став на порозі економічної кризи, адже довгострокових позик йому ніхто не давав, вимагаючи визнати за собою борги Російської імперії. Щоб заробити валюту, було вирішено збільшити обсяги продажу зерна, внаслідок чого хлібозаготівельні плани різко і невмотивовано зростали, з колгоспів забирався майже весь урожай, що мотивувало селян відмовлятися від праці на землі, і породило масову неконтрольовану урбанізацію. Для боротьби з цим явищем в грудні 1932 року було в СРСР було запроваджено внутрішніпаспорти.У Миколаєві збудували найбільший у Європі елеватор, 1930 рік.

На фоні цього, продовольче становище українських сіл ставало все важчим. Внаслідок хлібозаготівель з урожаю 1931 року, що затяглися до весни 1932, в певних сільських районах України почався голод, внаслідок якого загинуло близько 150 тисяч селян. Він тривав до того часу, поки визрів урожай 1932 року.

85) Як відомо, і по “Шахтинській справі», і по справі УІЦ спеціалістів звинувачували у шкідництві, або економічній контрреволюції, та економічному шпигунстві. Яка ж існувала ситуація з даними злочинами в країні протягом 1920-х рр..? У першій половині та середині 1920-х років не спостерігалося сплеску справ по економічній контрреволюції. Відомо лише два процеси по звинуваченню технічних працівників Кадіївського рудоуправління (1924 р) та Дніпровського заводу (1925 р.) в економічній контрреволюції.У 1924-1926 роках засуджені за всі види контрреволюційних злочинів становили 1-0,2% усіх засуджених; більшість справ з даним забарвленням відносилася до т.зв. «історичної контрреволюції», економічна контрреволюція дала лише 1,8% справ [2].У другій половині 1920-х рр. державна політика щодо визначення ступеня небезпечності окремих видів злочинів, в т.ч. контрреволюційних, стає більш жортокішою. Сесія Центрального Виконавчого Комітету (ЦВК) СРСР 25 лютого 1927 року прийняла Положення про державні злочини (його норми було внесено в Кримінальні кодекси (КК) союзних республік без будь-яких змін), в якому відбувся подальший розвиток поняття «економічна контрреволюція», або «шкідництво» (Ст.7 Положення, Ст. 54 п.7 КК УСРР в редакції 1927 р.). Вона визначалася як «підрив державної промисловості, транспорту, торгівлі, грошового обігу чи кредитної системи, ... кооперації, скоєних з контрреволюційною метою.». Ст. 54 п.6 КК УСРР визначала також економічне шпигунство як збирання та передачу іноземним державам «економічних відомостей,. що не підлягають розголошенню»[3].Після тривалих дискусій юристи зійшлися, що для кваліфікації економічного злочину як контрреволюційного, обов’язковою повинна бути контрреволюційна мета. Наприклад, розтрата чи безгосподарність, наносячи збитки підприємству, опосередковано підривають державну промисловість, але при цьому не являються контрреволюційними злочинами, оскільки вони не переслідують контрреволюційної мети, хоча збитки від них можуть бути більшими, ніж від контрреволюції. На практиці часто важко було встановити, чи мають відповідні дії контрреволюційну мету, а тому будь-які економічні злочини можна було кваліфікувати як контрреволюційні, все залежало від каральної політики та суб’єкта злочину. Ось чому начальник Економічного управління ДПУ І. Блат, говорячи про боротьбу з економічною контрреволюцією, називає такі злочини як безгосподарність, хабарництво та економічне шпигунство, а визначаючи «ворогів навколо заводів та фабрик», називає «приватних заготівельників, що постачають сировину та матеріали для підприємств та проявляють хижацькі апетити»[4].Більше того, Кримінальним Кодексом 1927 року всі засуджені по Ст..54 за контрреволюційні злочини визначалися «ворогами трудящих». Це визначення вперше було публічно оприлюднене саме на процесі по «Шахтинській справі».