Державний устрій

Основи державного ладу Спарти були, як вважають, закладені ре­формами Лікурга. Тоді ж, у VII ст. до н.е., при царях Полідорі та Фео-помпі пройшли реформи державного устрою. Були розширені права ради старійшин, якій надано право анулювати рішення Народних зборів, створено новий орган державної влади — ефорат.

Отже, в конечному вигляді структура органів державної влади й управління Спарти виглядала так: два царі; рада старійшин — герусія; Народні збори — апелла; колегія ефорів.

Царська влада. Очолювали державу два царі, влада яких, поза вся­ким сумнівом, походила з влади племінних вождів гомерівської доби. Подвійна царська влада пояснюється об'єднанням, згідно з легенда­ми, у давнину двох дорійських племен, очолюваних двома відгалу­женнями знатного роду Гераклідів (потомків Геракла) — Агіадами (одне плем'я) і Еврофонтидами (інше плем'я). Царська влада була спадковою. Після смерті батька царем ставав його старший син. У випадку передчасної смерті сина спадкував трон його син. Якщо цар не мав синів, то трон переходив до його найближчого кровного ро­дича.

Владу здійснювали царі колегіально. Кожне їхнє рішення мало бути узгодженим. Це часто зумовлювало спори між ними, конфлікти, які паслаблювали царську владу, зміцнювали вплив інших органів, зокре­ма, ради старійшин і ефорів, які розглядали і вирішували ці спори. Існу­вала постійна ворожнеча і між двома царськими родами .

Посідаючи трон, царі перед ефорами і жерцями складали присягу, що будуть дотримуватись законів і звичаїв країни. Далі присягали ефо-ри, що будуть шанувати владу царів, якщо останні дотримуватимуться присяги.

Спочатку царі мали дуже широкі повноваження: скликали Народні збори і раду старійшин, головували на їх засіданнях, оголошували війну й укладали мир, розглядали і вирішували будь-які спори і конфлікти громадян, здійснювали культові (жрецькі) функції, командували військом та ін. Згодом в їх компетенції залишились тільки військові, культові й деякі судові функції. Цареві у військовому поході належала вся повнота влади. Тільки він віддавав накази, йому доповідали про всі військові і невійськові справи. Рішення, наказ царя були обов'яз­ковими.

За непослух, недисциплінованість, боягузтво цар міг карати воїнів на місці на свій розсуд — аж до смертної кари. Царі були зобов'язані очолювати військо у поході. Звільнялись вони від цього тільки у ви­падку фізичної неможливості йти в похід (наприклад, хвороба), а та­кож при досягненні 60-річного віку.

З V ст. до н.е. у поході (чи на війні) кожного царя супроводжували два ефори, які контролювали його дії, але вмішуватись у командуван­ня військом не мали права. Потім вони складали звіт про дії царя і мог­ли висувати питання про притягнення його до відповідальності. У та­кому випадку суд над обвинуваченим царем чинили ефори, герусія і другий цар. Найлегшою карою, яка могла спіткати винного, був штраф, найтяжчою — смертна кара. Могло бути ще позбавлення царського сану, вигнання, конфіскація майна.

Крім того, кожні дев'ять років ефори ворожили за зірками стосов­но діяльності царів. Якщо на небі появилась літаюча зірка (яка рухається по небосхилу), то це означало негативну оцінку царської діяльності бо­гами. Тоді здійснення влади царями призупинялося аж до отримання вияснення від так званого Дельфійського оракула або з Олімпії. Коли це вияснення було негативним для царів ( чи так його інтерпретували ефори), то царів судили і позбавляли влади.

Царі, як зазначалось, здійснювали культові функції. Вони вважа­лись представниками народу і держави перед богами, приносили бо­гам жертви, власкавлювали їх, просили допомоги й підтримки. Щодо судових функцій, то за царями збережено право розглядати й вирі­шувати справи про спадкування майна померлого батька його доч­ками і їх видання заміж, усиновлення й удочеріння, будівництво і стан доріг.

Царям віддавали почесті, вони були оточені увагою й повагою, їм відводились спеціальні місця на зборах, іграх, видовищах, при їх появі усі вставали (крім ефорів). На користь царів встановлено з громадян різноманітні збори ( переважно натуральні), вони отримували значну частину військової здобичі. Царів пишно хоронили, в країні оголошу­валась десятиденна жалоба.

Герусія. Другим важливим органом державної влади у Спарті була рада старійшин — герусія. Вона бере початки, очевидно, з колишньої родоплемінної організації — ради племінних старійшин. Проте з утво­ренням держави до її складу входили вже не просто люди досвідчені, заслужені, а представники знаті, верхівки суспільства. До складу герусії входило ЗО осіб — два царі та 28 членів — геронтів. Обиралися геронти на Народних зборах, пожиттєво, з представників знатних родів, які до­сягли 60-річного віку, тобто не служили вже у війську. Вибори відбува­лись примітивно: голосом, криком (за кого кричали голосніше, той і обраний).

Це відкривало можливості до зловживань з боку тих, хто керував виборами. Геронти не несли жодної відповідальності за свою діяль­ність. Герусію скликали спочатку лише царі, бо у ранню епоху вона вважалась дорадчим органом при царях. Вони й головували на засі­даннях. Потім мали право скликати її й головувати на засіданнях та­кож ефори.

Компетенція герусії, спочатку невелика, з бігом часу зростала (в міру того, як звужувались повноваження царів). Уже з VI-V ст. до н.е. геру-сія стала, по суті, найважливішим органом влади й управління Спарти.

Отже, герусія розглядала й вирішувала усі важливі державні справи стосовно внутрішньої та зовнішньої політики, приймала чужоземні посольства і відправляла свої, попередньо обговорювала питання, які вважала за доцільне винести на обговорення Народних зборів, готува­ла проекти рішень зборів, які від імені герусії доповідав на зборах хтось з геронтів. На обговорення зборів герусія виносила й ті державні спра­ви, з яких серед її членів не було одноголосності, тобто панували роз­біжності. Герусія мала право (з VIII ст. до н.е.) накладати заборону, при­зупиняти будь-яке рішення Народних зборів. Для цього достатньо було геронтам і царям встати й піти зі зборів.

Герусія мала й судові функції. Вона розглядала кримінальні спра­ви, з яких обвинуваченому загрожувала смертна кара, вигнання або позбавлення честі. До таких злочинів належали передусім державна зрада, скоєння вбивства, зловживання владою, хабарництво й ін. Ге­русія розглядала й справи зі звинувачення царів.

З IV ст. до н.е., особливо під час Пелопонеської війни, значення ге­русії почало зменшуватися у зв'язку зі зростанням у державному житті ролі ефорів.

Народні збори — ареііа. У Спарті їх поза всяким сумнівом можна вважати чи не найхарактернішим пережитком первіснообщинного ладу. Однак на відміну від демократичних Афін тут вони не відіграва­ли домінуючої ролі, не мали такого ж великого, як у Афінах, значення. Участь у Народних зборах мали право приймати лише повноправні громадяни чоловічої статі, котрі досягли 20-річного віку, мали земельні наділи та тісно пов'язані з їх володінням політичні права. Отже, спар­танські жінки, молодь до 20 років, чужинці, періеки, ілоти в Народних зборах участі не брали.

Стосовно регулярності їх скликання, то одні дослідники вважають, що скликались Народні збори при потребі, інші — що регулярно, у певні строки, але не частіше одного разу на місяць. Заздалегідь вивішувався порядок денний. Скликали збори за розпорядженням царів, у пізніші часи — ефорів. Вони ж і головували на зборах — спочатку обидва царі, а приблизно з V ст. до н.е. — ефори.

Виступати на зборах мали право не всі, як у Афінах, а тільки царі, геронти, ефори, інші службові особи, чужоземні посли, іноді (з дозво­лу властей) деякі інші особи. Згодом цей порядок дещо демократизу­вався і виступати дістали змогу й рядові громадяни. При необхідності могли скликатись позачергові, надзвичайні збори, в яких брали участь наявні на даний момент у місті громадяни. Ці збори називали малими (тікга ареііа).

_; Народні збори обговорювали і приймали закони, розв'язували пи­тання війни чи миру, обирали геронтів, ефорів та інших службових осіб, командувачів військами, яких доводилось посилати на різні фрон­ти, вирішували, хто з царів здійснюватиме верховне командування. Вони виносили рішення у випадку виникнення спорів з приводу спад­кування престолу, укладення чи розірвання союзу з іншими держава­ми, вибирали послів. Тут обговорювались справи "Пелопонеського союзу", заслуховувались посланці його членів. Збори надавали або поз­бавляли громадянства.

Питання на засідання зборів і проекти рішень готували герусія та ефори. Народні збори могли їх прийняти або відхилити, але дискуту­вати з цього приводу, вносити поправки не могли. Голосування про­водилось криком (у зачиненому будиночку спеціальна комісія слухала і вирішувала: кричать голосніше "за" чи "проти"). Якщо були сумніви, то учасники зборів розходились у різні сторони: в одну — ті, хто "за", в іншу — хто "проти".

Народні збори іноді виступали в якості судового органу. Це було тоді, коли порушувалось питання про усунення з посади за скоєний злочин будь-кого із службових осіб. Обвинувачем тоді виступав хтось з герусії або ефорів, а Народні збори лише голосували — усува­ти або ні.

Ефори. Вони посідали у Спарті виняткове становище. Коли виник інститут ефорату — не встановлено. Не було єдиної думки з цього при­воду навіть у стародавніх істориків. Одні дослідники вважають, що ефорат виник ще до Лікурга, інші — що його створив Лікург, ще ін­ші — що цар Феопомп у 755-754 рр. до н.е., бо саме з цього часу збе­реглись листи й рішення ефорів та роки стали називати іменами ефорів — епонімів (тобто тих ефорів, які у даний рік очолювали колегію). Немає також єдиної думки стосовно компетенції ефорів у ті давні часи. Так чи інакше, при Лікургові вони вже існували. Та обставина, що у своїх реформах, рішеннях, законодавчих актах Лікург про них не зга­дує — засвідчує, ймовірніше, про те, що він не вважав за потрібне зміню­вати їх правове становище чи компетенцію.

Вважається, що спочатку компетенція ефорів була обмеженою: вони здійснювали нагляд за способом життя і поведінкою громадян, над належним вихованням молоді, над періеками та ілотами. Під час першої так званої Мессенської війни (середина VIII ст. до н.е.) царі Феопомп та Полідор, перебуваючи тривалий час у походах, доручили ефорам здійснювати судочинство. Так пише Плутарх.

Надалі влада ефорів почала все більше й більше зростати. Вони ніби­то виступали в якості представників й захисників інтересів народу, а насправді — знаті, яка побоювалась царів, не була певна в їх відданості знаті, оскільки влада царів була спадкова, отже, мало залежала від знаті. Власне тому вона зробила свою ставку на ефорів, обрання яких уза-лежнила від себе. З цією метою встановлено, що ефори призначати­муться не царем, а їх обиратимуть Народні збори (кандидатури про­понувала герусія, котра, як відомо, керувала тоді роботою Народних зборів). Час проведення цієї реформи невідомий.

Ефорів (п'ять осіб) обирали на рік. Вони створювали єдиний коле­гіальний орган — колегію ефорів, під головуванням ефора — епоніма, іменем якого називався рік. Рішення у колегії приймалися за більшістю голосів. Засідала колегія при потребі.

Отже, влада ефорів, як зазначалось, при підтримці знаті зростала і у другій половині V ст. до н.е. досягла свого апогею.

Ефори скликали Народні збори та герусію і головували на їх засі­даннях, очолювали їх діяльність. Причому скликали ці органи неза­лежно від волі царів, а іноді і всупереч 'їхньому бажанню. Відали зовні­шніми зносинами — вели переговори з іноземними послами, висува­ли перед Народними зборами питання про війну чи мир з різними краї­нами. У випадку війни оголошували і керували мобілізацією війська, видавали наказ про виступ у похід. Двоє ефорів супроводжували кож­ного царя у поході та на війні, контролювали його дії, доповідаючи про все це усій колегії ефорів. Фактично у їхніх руках перебувало все внутрішнє управління країною. Ефорам і далі належали функції нагля­ду за способом життя і поведінкою громадян, періеків та ілотів, а та­кож вихованням молоді. їм належали обширні поліцейські функції, зокрема, нагляд за дотриманням законів і звичаїв країни, збереженням правопорядку. Обіймаючи посаду, вони зверталися до всього населен­ня з вимогою голити вуса й шанувати закони, тобто неухильно підпорядковуватись суворій дисципліні військового табору, за якою жила уся Спарта. Хоча самі ефори не так неухильно її притримувались. Так, вони не вставали при появі царів, харчувались не на спільних трапезах, а ок­ремо.

Ефори контролювали всіх службових осіб, перевіряли їх звіти, у тому числі військових командирів, будь-яку службову особу за невиконання чи неналежне виконання своїх обов'язків могли усунути з посади і відда­ти до суду: справу розглядала герусія або Народні збори. До відпові­дальності ефори могли притягнути й царів, котрих теж судила герусія чи Народні збори. Приватних осіб могли судити самі ефори, виносити й вирок — аж до смертної кари включно. Вони мали право видалити за межі держави (прогнати) й будь-якого чужоземця.

Ефорам належали судові функції зі цивільних справ громадян. У таких випадках вони розглядали справи одноосібно.

Після закінчення однорічного терміну урядування ефори звітува-лись про діяльність перед новообраною колегією ефорів. Остання могла при необхідності притягнути попередніх до відповідальності.

Судові органи. Окремих судових органів у Спарті, наскільки науці відомо, не існувало. Судовими повноваженнями були наділені царі, ефори, герусія і Народні збори. Царі розглядали дрібні кримінальні справи, справи про спадкування, видання заміж дочок-спадкоємиць, спори про стан і користування дорогами, справи воїнів під час військо­вих походів. Ефори розглядали кримінальні справи приватних осіб, у тому числі чужоземців, цивільні справи громадян, періеків і чужоземців. Герусія і Народні збори розглядали важливіші кримінальні справи, спра­ви про службові злочини і проступки службових осіб, у тому числі царів.

Збройні сили. Всі фізично здатні громадяни чоловічої статі у віці від 20 до 60 років були зобов'язані нести військову службу в якості важ-коозброєних воїнів (гоплітів). Це ж стосувалося і періеків. При необ­хідності в якості легкоозброєної піхоти залучали ілотів. Періеки, ілоти, частково спартанці служили й на флоті, який, однак, не був великим. Гопліти поділялися на 12 лохів — по 500 воїнів у кожному. Очолював лоху лохаг. Лохи (згодом мори)поділялися на дрібніші військові заго­ни — еномоти (по 40-50 осіб) на чолі з еномархами. Командував ар­мією (чи окремими арміями) цар, котрого визначили Народні збори чи герусія. Якщо одночасно з однією армією йшли обидва царі — то один визначався старшим, головнішим. Помічниками царів у війську були полемархи. Кількість спартанців — гоплітів у різні часи колива­лась від 7 до 9 тис. У часи Пелопонеської війни їх було близько 6 тис. Тисячу воїнів — найбільш молодих і старих — виділяли для охорони міста і держави.

У складі війська була й кіннота — невеликий загін у 300 осіб, де слу­жили найбагатші громадяни, що могли мати й утримувати коней. У мирний час цей загін охороняв і супроводжував царів, забезпечував безпеку держави.

У війську панувала залізна дисципліна, безумовне підпорядкуван­ня наказам командирів. Утеча з поля бою, боягузтво, невиручення то­вариша вважались негідними спартанця. За це воїна позбавляли гро­мадянства, земельного наділу, політичних прав, а іноді й карали смер­тю (залежно від тяжкості проступку). Хоробрість і стійкість воїнів у Спарті цінувались вище, ніж будь-які інші людські якості та цінності. Смерть на полі бою вважалась вартіснішою, ніж ганебне, непомітне життя.

Утворення Римської держави

Виникнення Риму. Римське суспільство у переддержавний період (VIII-VI ст. до н.е.)

Історія виникнення Римської дер­жави характеризується надзвичайною складністю за браком епіграфі­чних пам'яток, сучасних ранній епосі. Історична наука не має достатніх достовірних відомостей про найдавніший період римської історії. Дані переплітаються з легендами, переказами, факти — з припущеннями. У загальних рисах вимальовується така картина. На відміну від інших областей Італії район на півдні від нижньої течії ріки Тибру — Лацій почав заселятися порівняно пізно. Найдавніші археологічні пам'ятки стосуються початку І тис. або навіть X ст. до н.е. Згодом тут поселили­ся племена латинів. Як і умбросабельські племена, вони довго жили в умовах первіснообщинного ладу, спочатку родовими, потім сусідсь­кими, територіальними общинами. Сусідами латинів були екви, герні-ки і вольски. Легенда про заснування Риму пов'язує цей факт зі Стародавньою Грецією, з однією з популярних грецьких легенд про Троянську війну. Згідно з легендою, після цієї війни до Італії зі соратниками приплив троянець Еней, який заснував тут поселення і поріднився!» місцевим правителем Латином та його племенем. Саме нащадки Енея — Ромул і Рем, котрих, за легендою, вигодувала вовчиця, заснували у 753 р. до н.е. місто Рим (Кота). Рем під час будови міста загинув, а Ромул завер­шив будівництво, давши йому своє ім'я.

Цю історичну легенду певною мірою підтверджує наука. Стратиг­рафічними розкопками встановлено, що у VIII ст. до н.е. на лівому бе­резі Тибру приблизно за 25 км від його гирла на пагорбах Палатині, Есквілині, Целії і Квіриналі з'явилися перші поселення. Згодом заселя­ються пагорби Авентинський, Капітолійський та Вімінальський (всього сім). Ось на них і розмістився стародавній Рим. На Капітолії збудовано цитадель, яка стає фортецею і осередком святинь молодого міста. Цен­тром його економічного і політичного життя був Форум, виникнення якого відносять до першої чверті VI ст. до н.е.

Ромулу приписується організація римської общини: населення роз­діляли на три тріби — общини (Тіціїв,.Рамнів, Луцерів). Кожна тріба складалася з 10 курій, кожна курія — з 10 родів, у кожному роді було 10 сімей. Отже, римський народ налічував 3 тріби, ЗО курій, 300 родів і 3000 сімей. Така чітка організація суспільства, очевидно, не була при­родною чи випадковою. Вона має сліди продуманої, створеної керів­никами суспільства організації у вигляді воєнної демократії, бо війна стає однією з регулярних функцій суспільного життя.

Суспільний устрій Давнього Риму. Сукупність римських грома­дян — народ римський — називалася у старовину квіритами — рориіиз готапш §иігіге5 (дітьми бога Квірина). Основною суспільною одини­цею був батьківський екзогамний рід, члени роду були пов'язані спільним правом успадкування, мали спільні релігійні свята, спільне кладовище. В ранню епоху рід мав і спільні земельні володіння. Родичі повинні були захищати один одного. Риси родового ладу довго збері­гались у римських іменах. Імена складалися з двох частин: перша — особове ім'я (скажімо, Публій); друга — родове ім'я (Корнелій). Потім ще почало додаватись третє — прізвисько, що стосувалося частини роду або окремої сім'ї — Сціпіон, чи почесне прізвисько(Африкансь-кий). Окремі сім'ї могли приймати до свого складу чужинців, котрі ставали й членами роду.

Роди перетворились у своєрідні замкнуті корпорації, які свято збе­рігали родові традиції, обряди, пам'ять предків, мали святилища, опі-кунів-богів тощо. Хоч згодом первіснообщинний лад став розкладати ся, проте деякі його елементи ще довго зберігалися (у вигляді тих же тра­дицій, обрядів та ін.). Разом з послабленням родових зв'язків посилюва­лась римська сім'я (гатіїіа). Вона впродовж століть залишалася ос­новною суспільною і господарською одиницею суспільства. Римська сім'я — це не тільки подружжя та їхні діти, а організм значно ширший. Сюди входили й усиновлені діти, і клієнти (див. далі), інші близькі й залежні від сім'ї люди, раби. Очолював сім'ю її глава (батько — раїег гаптіїіаз). Влада його над дружиною, дітьми та іншими членами сім'ї була необмеженою. Він мав над ними право життя і смерті. Всі особи, котрі перебували під владою батька, називалися агнатами. До них належали не тільки його дружина і власні діти, а й усиновлені, дружини синів, ону­ки, якщо вони жили в його сім'ї. Поряд з поняттям агнатства існувало ще поняття когнатів. Це кровні родичі, які вийшли з-під влади батька (наприклад, заміжня дочка, котра пішла в іншу сім'ю, де стала агнатом).

У цю ранню епоху з'являється рабство, переважно за рахунок військовополонених, оскільки з часу виникнення Рим майже постійно вів війни з сусідами. Даних про кількість рабів і їхнє становище в ті часи не виявлено. Можна лише сказати, що рабів було порівняно не­багато і рабство мало патріархальний характер — раби вважалися "ниж­чими" членами сім'ї (гатиіш). Голосу раби, як і жінки, діти та чужинці, у вирішенні справ сім'ї, роду, общини не мали.

Отже, найпершою основною ланкою суспільства був рід (§еп$). Справи роду вирішувалися на зборах роду, до складу яких входили всі члени роду (чоловічої статі). Очолював рід виборний старійшина (ргіпсерз §епгІ5). Разом з майновою і соціальною диференціацією вла­ду в родах захоплюють найбагатші впливові люди, з середовища яких і обираються старійшини. Так формувалась спадкова аристократія з її привілейованим становищем. За нею закріплюється назва патриції. Згодом патриціями стали називати всіх повноправних римлян — членів 300 родів. Кількість членів роду не була однаковою. У складі роду Фабіїв у VI ст. до н.е., наприклад, налічувалось понад 300 воїнів. Рід Клавдіїв разом з жінками і клієнтами становив майже 5 тис. осіб.

Крім повноправних громадян-патриціїв у складі римського насе­лення були ще клієнти та плебеї.

Клієнти (лат. сііепгіз — вірний, слухняний). Вірогідно, ця соціальна верства утворилася, зокрема, з чужинців, відпущених на волю рабів, незаконнонароджених дітей. Клієнти перебували в особистій і спадковій залежності від повноправних римлян — так званих патронів (раггопез). Клієнтів у патрона могла бути необмежена кількість — від декількох до кількох десятків чи сотень. Клієнт діставав від патрона землю, ху­добу, інвентар, входив у сім'ю патрона на правах молодшого члена, брав участь у релігійгих, сімейних і родових обрядах, святах, йшов разом з патроном на війну (проте у війську не служив), був зобов'яза­ний надавати патрону всіляку моральну і матеріальну підтримку. Клієнти — це вільні люди, котрі могли розпоряджатися своїм майном, торгувати на ринку тощо. Однак не мали права набувати нерухомос-тей. На одруження клієнт повинен був отримати дозвіл патрона. У свою чергу патрон опікував клієнта, захищав його інтереси, честь і гідність, майно та ін.

Відносини між клієнтами, а також між патронами та клієнтами ґрунтувалися на взаємному довір'ї, вірності (Гісіез), закріплювалися звичаями, релігією і законами. У законах XII таблиць (див. далі) пору­шення патроном вірності розглядалося як релігійний злочин. Зокрема, у таблиці VIII наголошувалося: "Буде відданий підземним богам" (тобто проклятий) той патрон, який (навмисне) завдасть шкоду клієнтові.

Іншу велику групу вільного, але нерівноправного, другорядного населення становили плебеї (лат. рІеЬз — простий народ, простолюди-ни).~Це населення Риму, яке складалося з жителів сусідніх, підкорених і приєднаних до Риму латинських общин. Вони були близькими до римлян за мовою, релігією, звичаями, способом життя (на відміну від клієнтів, котрі вважалися "віддаленими" чужинцями, здалеку). Вони стояли поза сімейною і родовою організацією римської общини пат­риціїв, не брали участі в зборах общини, не мали жодних політичних прав. Плебеї не мали доступу до общинної землі, проте володіли неве­ликими ділянками навколо Риму на праві власності. Вони повинні були сплачувати податки, виконувати різні громадські функції, служили у римському війську, могли самостійно набувати будь-яке майно, укла­дати угоди, захищати в суді свої інтереси, тобто мали цивільну (але не політичну) громадянську правоздатність (}ш сотпіегсіі). Отож, вони не потребували патронів. Однак їм не дозволялось брати шлюб з пат­риціями, їх не обирали на жодні громадські посади; вони не одержува­ли частки під час поділу державних чи захоплених у сусідів земель. Це викликало обурення серед плебеїв: адже вони нарівні з патриціями ви­конували суспільні обов'язки, платили податки, служили у римському війську, захищали вітчизну. Через усю давню історію Риму простежуєть­ся невпинна боротьба плебеїв і патриціїв. Будь-якою ціною плебеї на­магаються зрівнятися у всіх своїх правах з патриціями, які завзято обері­гають свою знатність, привілейованість, замкнутість.

Органи управління суспільством. Держави у Римі в той час ще не

існувало. Але певні органи управління суспільством сформовані дос­татньо чітко. Розглянемо їх будову.

а) Народні збори. Ранній Рим продовжував ще зберігати риси військової демократії — для розв'язання найважливіших питань, що стосувалися всього населення, скликалися Народні збори. У них брали участь усі дорослі повноправні громадяни, чоловіки. Жінки, діти, клієнти, плебеї, чужинці, раби участі в них не брали. Народ збирався по куріях, тому збори називалися куріатними коміціями (сотіїіа сигіаїа). На зборах вирішували питання війни і миру, прийняття нових общин до складу римського народу, обирали службових осіб та вождя, заслуховува­ли звіти попередніх. Тут же розглядали справи культу, про спорудження нових храмів і громадських будівель. Коміції могли судити громадян, винних у скоєнні тяжких злочинів, розглядали скарги громадян, при­суджених до смертної кари, затверджували усиновлення та заповіти.

Рішення приймалося за більшістю голосів. Але голосування відбу­валося не так, як у Греції (скажімо, в Афінах, де кожен голосував осо­бисто, сам за себе). Тут голосування проводили у куріях, яких налічува­лося ЗО. Кожна курія мала один голос. Для цього кожна курія збиралася окремо і за більшістю голосів приймала рішення, яке потім на зборах від імені курії висловлював її старійшина.

б) Ц а р (вождь) — рекс (гех). Очолював римський народ цар. По­сада була не спадкова, а виборна. Обирали царя на Народних зборах, очевидно, пожиттєво. В урочистій обстановці у супроводі певних об­рядів його "вводили у посаду", надаючи від імені народу вищу владу (ітрегіит). Народні збори в будь-який момент могли зняти царя з посади, притягнути до відповідальності. Зовнішні відмітні знаки ца­ря — пурпурова мантія, золота діадема, скіпетр з орлом, крісло зі сло­нової кістки — так зване курульне крісло. Попереду царя завжди йшли ліктори (охоронці) зі зв'язаними пучками пруття на плечі, куди була встромлена сокира. Майже всі ці ісигнії, тобто відзнаки верховної вла­ди, запозичені в етрусків.

Рекс найперше вважався воєначальником, верховним жерцем, суд­дею. Він здійснював поточне управління суспільством, розв'язував різні суперечки, конфлікти тощо. Межі його влади визначали звичаї. Він не був самодержцем, не мав необмеженої влади. Над ним стояли Народні збори, а нарівні з ним — сенат. Отже, рекс не міг бути визнаний абсо­лютним монархом, ймовірніше, він був племінним вождем.

Після смерті (або зміщення) рекса тимчасове виконання його функцій покладали на спеціальних службовців — interreges, призначе­них із сенаторів. Кожен interrex здійснював владу впродовж п'яти днів. Основне завдання interreges — підготовка обрання нового рекса. Близь­ко 509 р. до н.е. посада рекса була скасована. Замість нього стали оби­рати (з середовища патриціїв) двох консулів.

Римська традиція і легенди засвідчують правління у Римі сімох царів (рексів). Серед них були не тільки власне римляни-латини (до них на­лежали, наприклад, Ромул, Тул Гостілій), а й сабіняни (Нума Помпилій), етруски (вся династія Тарквініїв) — (Тарквіній Древній, Сервій Тулій, Тарквіній Гордий). Вигнання царів і ліквідація царської влади, було, як засвідчує традиція, визволенням Риму від етруського панування.

в) С є н а т (зепашз). За римською традицією вважається, що сенат створив Ромул у кількості 100 осіб, взявши за взірець стародавню раду вождів родів, яку при потребі скликали для розв'язання спільних справ. Потім кількість його членів була збільшена до 300 — за кількістю родів. Це сталося, ймовірно, після об'єднання римської та сусідньої сабінсь-кої общин. Слово $епатш походить від хепех — старий, старійшина. Членів сенату ще називали батьками (раіге$). Очевидно, у ранню епо­ху сенат складався зі старійшин родів — людей врівноважених, стар­ших за віком, з певним життєвим досвідом, життєвою мудрістю.

Сенат вважався дорадчим органом при рексі, який повинен був узгоджувати з ним усі важливі ухвали. Насправді сенат відігравав значно більшу роль у суспільстві. В сенаті попередньо обговорювались усі ос­новні питання, що розглядали Народні збори, і вносились свої пропо­зиції стосовно їх розв'язання. Всі рішення куріатних коміцій повинні були дістати схвалення сенату (аисгогііаз раггит). Великий вплив він мав на обрання рекса, яке повинен був затверджувати. Сенат оберігав батьківські традиції, брав безпосередню участь у справах управління, мав право укладати мир, договори з іншими народами та ін.

г) Жрецькі колегії.НаступникуРомуларексуНуміПомпилію, котрий був сабіном, приписують релігійний устрій Стародавнього Риму. В тогочасному суспільстві жерці мали величезний вплив. Як вважалось, боги керують кожним кроком людини у земному житті, тому їм треба поклонятися, виконувати їхню волю, приносити щедрі дари. Жерці ж вважалися виразниками волі богів. Отже, при цьому рексі створено три основні колегії жерців, котрі відігравали велику роль у житті суспіль­ства. Це були колегії авгурів, понтифіків і феціалів.

Авгури на основі релігійних ворожінь (за зорями, нутрощами жер­товних тварин і птахів та за іншими прикметами) визначали волю богів стосовно тих чи інших дій і вчинків (так звані ауспіції). Вони не перед­бачали майбутнє, а визначали, чи сприятимуть боги задуманим діям.

Понтифіки оберігали і тлумачили звичаї, а в подальшому — зви­чаєве право. Вони наглядали за усіма громадськими і приватними бо гослужіннями, дотриманням обрядів, відали складанням календаря, веденням літописів; розглядали спірні справи і суперечки громадян, зокрема на релігійному тлі. Вони мали право засуджувати людей за релігійні злочини навіть до страти. Наприклад, жриць богині Вести, яка вважалась хранителькою загальногромадянського і домашнього вогнища — весталок, що відповідали за горіння цього вогнища у свя­тилищі Вести і мусили зберігати чистоту та непорочність. За втрату непорочності або загашення вогню їх засуджували до смерті — зако­пували у землю або замуровували живцем у стіну.

Феціали відали "міжнародними" відносинами: виконували посоль­ські функції, вели переговори з іншими общинами і народами, укла­дали з ними договори, які затверджувалися потім Народними збора­ми чи сенатом. Феціали відали й ритуалом оголошення війни: вмо­чували спис у кров жертовної тварини, йшли на територію ворога й встромлювали у неї спис.

Норм права в цей період ще не було. Різні суперечки і конфлікти розв'язувалися рексом і понтифіками на основі звичаїв, священних книг, традицій. Іноді конфлікти вирішували через самоуправство й кровну по­мсту. Зрештою, це самоуправство згодом було навіть легалізовано в зако­нах XII таблиць (див. далі). Будь-які провини, злочини тлумачили не тільки як порушення встановлених звичаїв, допустимої поведінки, бать­ківських традицій, ай розцінювали як виступ проти релігії, богів. Наприк­лад, за порушення межевих знаків, знищення чи викрадення посівів, пло­дів, тварин, за чаклування винного не тільки карали люди, а ще й піддава­ли прокляттю — тобто йому загрожувала й помста богів.