Суспільний устрій Риму в період республіки: громадяни і негромадяни

Поділ римського населення. Стародавній Рим був рабовласницькою державою. Основним, навіть з погляду римських юристів, поділом людей був поділ на вільних і невільників (рабів). Вільні люди, у свою чергу, поділялись на громадян і негромадян, чужинців. Громадяни — на повноправних і неповноправних.

Усією повнотою цивільних і політичних прав спочатку користува­лися тільки патриції. Патриціат не втратив політичного значення навіть після реформ Сервія Туллія. Його вплив ґрунтувався на великій земельній власності, розвинених клієнтських зв'язках, взаємній під­тримці членів одного і того ж роду. Деякі роди дотримувались певної політичної лінії, зокрема Фабії виступали як непримиренні супротив­ники вузькокласової аристократичної політики; для Еміліїв характер­ною була політика компромісу з плебеями. Видатні діячі знатних родів домагались обрання на вищі посади своїх родичів та осіб, котрі пере­бували з ними у клієнтських зв'язках.

В міру посилення впливу плебеїв поряд з патриціанськими з'явля­ються впливові плебейські династії, політика яких нагадує політику патриціанських родів. У ІУ-ІП ст. до н.е. значний вплив мають роди-династії Ліцініїв, Лівіїв, Генуціїв. Інколи дуже високі пости (консулів, диктаторів) обіймали інші видатні люди, не пов'язані з патриціансь­кою чи плебейською знаттю (наприклад, Маній Курій Дентат), але це, швидше, було винятком, аніж правилом.

Римська знать була тісно пов'язана з аристократичними родами латинських і деяких інших італійських народів. У ранню епоху сабінські та деякі латинські роди увійшли до складу римського патриціату. Але рід Клавдіїв був, очевидно, останнім, що удостоївся цієї честі. З середи­ни V ст. до н.е. і далі латинські, а потім інші італійські роди залічували тільки до римського плебсу. Однак і тут траплялися винятки. До складу римської аристократії увійшли Огульни і Перперни з Етрусії, Фульвії та Мамілії з Тускула, Атілії з Кампанії. З деякими іншими римська знать перебувала у родинних чи ділових зв'язках. Окремі роди були пов'язані договорами "гостинності".

Як уже зазначалося, вільне населення Риму і завойованих ним те­риторій поділялося на декілька груп, які розрізнялися за ступенем пра­воздатності. Правоздатність називалася сариї (буквально — голова), суб'єкт права — регзопа (особа). Повну правоздатність мали тільки римські громадяни, вільнонароджені. Для цього треба було відповіда­ти трьом статусам: статусу волі (зіашз ГіЬегтапз), статусу громадянства (зіашз сіуігаїіз) і статусу сімейному (зіагш гатіїіае). Статус волі вважа­ли чи не найголовнішим, бо раби, наприклад, були не суб'єктами права, а об'єктами. Дуже важливим був і статус громадянства. Воно набува-лося: а) народженням від шлюбу римських громадян або хоч від ма-тері-римлянки (щодо цього у різні періоди Римської держави різним було й правове становище дитини); б) звільненням римським грома­дянином свого раба; в) усиновленням (удочерінням) римським грома­дянином чужоземця; г) наданням державою громадянства цілим об­щинам чи окремим особам.

Громадянство втрачалося: а) якщо громадянин потрапив у рабство за борги чи у полон, де став рабом; б) був засуджений за тяжкі кримі­нальні злочини (відданий у гладіатори чи вигнаний із держави з забо­роною повернення і надання йому "хліба, води й притулку").

Римляни, будучи великими патріотами, особливо в давнину, дуже пишалися своїм походженням та громадянством. Для них не було жор­стокішого покарання, ніж втрата громадянства. Маючи іноді вибір — смерть чи втрата громадянства — вони завжди вибирали смерть"".

Що ж означала повна правоздатність⁷. Це: а) щз сопиЬіі — право шлюбу, тобто право брати квіритський шлюб, який супроводжувався певними юридичними наслідками (батьківська влада, право дітей на спадщину батька сімейства та ін.); б) щз соттегсіі — повна майнова правоздатність із правом звертатися до римського суду для захисту своїх матеріальних інтересів; в) щз зипта^іі — право подання голосу, тобто право участі у Народних зборах; г) ]из попогшп — право висувати свою кандидатуру на магістратські та інші посади.

Римське право знало повну або часткову втрату правоздатності. По­вна втрата (саріїіз сютіпшіо тахіта) була наслідком втрати свободи. Часткової втрати (саріїіз сютіпиїіо тесііа) зазнавали люди, позбавлені громадянства, але при збереженні свободи (наприклад, засуджені на вигнання). Відомим було ще обмеження або мінімальна втрата право­здатності (саріїіз сютіпиііо тіпіта) — одруження дівчини, усиновлен­ня (коли самостійна особа потрапляла під владу домовладики).

Патриції та плебеї на початок III ст. до н.е. своєю правоздатністю вже не розрізнялися — плебеї також були повноправними громадяна­ми Риму (сіуєз оргіто щге).

З найбільш багатих і знатних патриціанських та плебейських родів-династій з кінця IV і у III ст. до н.е. став формуватися так званий благо­родний стан, або "нобілі"(поЬі1ііа5). Переважно це були великі земле- і рабовласники. За деякими винятками, власне з цього стану обиралися вищі магістрати, комплектувався сенат. Саме нобілітет, ця нова (май­нова) аристократія, захопила управління державою. Згодом їх стали називати сенаторським станом (огсіо зепаїогіш). Цей стан мав різні почесні звання, права (зокрема, право носити спеціальний золотий перстень, право мати почесні місця на видовищах, урочистостях, свя­тах, право виставляти на похоронах зображення своїх предків). Для сенаторського стану згодом був встановлений майновий ценз у 1 млн сестерцій.

ЗII ст. до н.е. формується ще один стан — вершники (огсіо е§ие5іег), проте це не колишні вершники, що відбували військову службу у кінноті. До нього зачисляли громадян, майно яких становило не мен­ше ніж 400 тис. сестерцій. Це були здебільшого крупні торговці, банкі­ри, лихварі, землевласники. З них комплектували штат вищих і середніх магістратур, вони брали участь у судових коміціях (див. далі), мали де­які почесні права (носити золотий перстень, мати почесні місця на ви­довищах, у театрі тощо).

Обидві ці верстви пануючого класу рабовласників (нобілі та верш­ники) були наділені такою повнотою прав і привілей, які навіть важко перелічити, у розв'язанні різних соціальних і політичних проблем вони зазвичай виступали одностайно. Однак нерідко і між ними виникали гострі конфлікти, що закінчувались тривалою ворожнечею.

Категорію неповноправних громадян (сіуєз поп оргіто щге) стано­вили, як відомо, вільновідпущеники (ІіЬеПіпі). Вони не мали права на шлюб з повноправними громадянами (ще сопиЬіі), не могли бути магі­стратами (не мали щ$ попопиті) і мали обмеження щодо права голосу­вання (ще $штга§іі), брали участь лише у трибутних коміціях і то тільки в чотирьох міських трибах.

Чужоземці. У римському суспільстві додержавного періоду і часів існування республіки непорушним було положення, згідно з яким жод­на особа, яка не належала до римського народу, не мала ніяких прав і не користувалася ніяким захистом. Чужинця вважали потенційним ворогом — поліз, і тому його можна було безкарно вбити або перетво­рити у раба. Це положення у давнину випливало із замкнутості общи­ни, із специфіки родоплемінних відносин і було характерним не тільки для римлян, а й для багатьох інших народів, коли зв'язки общин між собою були нерозвиненими, обмін і торгівля слаборозвинені, общини жили відокремлено. Щоправда, це положення ніколи не втілювалося у життя в категоричній формі — не всіх чужинців повністю позбавляли прав. З найдавніших часів, зокрема, визнавались деякі права за латина­ми — найближчими сусідами римлян. У подальшому таке категоричне положення про безправ'я чужинців шораз більше пом'якшується, хоч загалом продовжує діяти. За чужинцями починають визнавати певну, обмежену правоздатність, причому тільки тією мірою, якою вона виз­навалася римськими законами за тією чи іншою чужою общиною, гру­пою чи народом. Безправне загалом положення чужоземців було вира­зом привілейованого становища римлян як завойовників інших народів чи племен.

Поступове пом'якшення цього положення в роки пізньої республі­ки та імперії пояснюється головно розвитком виробництва, розши­ренням ринків збуту і випливаючої з цього інтенсифікації торгівлі — внутрішньої і зовнішньої. Ринкові відносини зумовили необхідність удосконалення форм і засад їх правового регулювання, створення відпо­відної правової основи. Договірні відносини між громадянами і негро-мадянами вимагали хоч би деякої правоздатності останніх.

Тому вже в давню епоху виникли спочатку індивідуальні, а потім і групові винятки із правила безправ'я чужинців. Це виявлялось у вста­новленні для них інституту "гостинності" (позріїіит). Для охорони чужих купців і торговців використовувався й інститут клієнтели. Гість-купець як клієнт вже користувався у Римі захистом і міг через свого патрона брати участь в укладенні угод з римлянами чи іншими чужин-цями(котрі теж діяли через своїх патронів). Його права охороняли як звичаї (потім — закони), так і релігія. Зокрема, у Законах XII таблиць записано: "Хай буде проклятий патрон, який причинить шкоду клі­єнту".

Отже, зміцнення торговельних контактів римлян з ближчими і да­лекими сусідами поряд з іншими причинами сприяли виникненню інституту "гостинності" та збереженню інституту клієнтели. З подаль­шим розвитком господарського життя повна або неповна правоздат­ність починають визнаватися за цілими категоріями негромадян.

Зазначимо, що римляни не виробили якихось загальних правил про правоздатність чужинців. Правове регулювання цього питання йшло шляхом установлення певної правоздатності окремих осіб чи їх кате­горій. У цьому плані треба розрізняти дві основні категорії негрома-дян-чужинців: 1) латини; 2) перегрини (про плебеїв у Стародавньому Римі йшлося у главі 1).

Латини (Іаііпі). Це поняття спершу стосувалося жителів вільних латинських міст — общин, що входили до складу Лація ще до підко­рення його Римом. Після їх завоювання чи добровільного входження до складу Римської держави вони не набували прав громадянства, а зберігали своє. У Римі їм надавалося право }іі5 соттегсіі (майнова пра­воздатність), право виступати в суді, іноді щз сопиЬіі (право на шлюб з римлянами), проте вони не брали участі у політичному житті Риму.

Згодом спеціальне право — }іі$ ші^гатіопіз — надало можливість громадянам союзних латинських міст дістати повне римське грома­дянство при переселенні в Рим, у тому числі політичні права.

Правове становище "латинів" римляни згодом почали надавати жи­телям інших латинських общин (з-поза Лація) і приєднаних до Риму територій, навіть цілих регіонів (крім права на шлюб з римлянами). Вони становили окрему категорію латинів — Іайпі соїопіагіі (латини колоній) на відміну від "старих", корінних латинів (Іайпі уеїегез або ргізсі).

Після "латинської війни" (340-338 рр. до н.е.) більшість жителів міст Лація дістали право римського громадянства. Інші ж і далі називалися латинами, за ними зберігалося власне громадянство, однакова з рим­лянами майнова правоздатність, право на шлюб, проте вони не брали жодної участі у римському політичному житті.

Перегрини. До категорії перегринів належали: 1) жителі провінцій, котрі входили до складу Римської держави, які не набули ні прав громадянства, ні прав латинів, зокрема, ті, що без бою здалися на милість римлян (сіесііисіі); 2) жителі общин і держав, незалежних від Риму, але чимось з ним пов'язані, які дістали в Римі майнову право­здатність; 3) римські громадяни, засуджені на вигнання з втратою гро­мадянства.                    \

Перегрини у своїй общині зберігали громадянство, жили за своїми звичаями і правом. ПравЬве становище їх у Римі визначалося конкрет­ними договорами Риму з тим чи іншим народом (общиною, містом). Згодом для регулювання правових та інших відносин перегринів з рим­лянами чи між самими перегринами на території Риму було створено спеціальну правову систему — "право народів" (щз §епгішп), обирались і спеціальні магістрати, які розв'язували правові проблеми перегри­нів — ргаеіог реге§гіпи$.