Реформи Сервія Туллія. Виникнення Римської держави

Розвиток приватної власності, поглиблення майнової нерівності та со­ціальної диференціації дедалі більше розхитували родоплемінний устрій. Успішні війни з сусідніми общинами давали змогу збільшити кількість рабів, захопити нові землі, трофеї.

Проте стару родову римську общину найбільш розхитувала безпе­рервна і все гостріша боротьба плебеїв з патриціями. Плебеї, які на той час становили основну масу трудового населення, завдяки військовій виучці, озброєнню становили серйозну силу. До того ж серед них було немало заможних людей, впливових сімей, не менш давніх, з родинни­ми традиціями і бойовими заслугами, ніж патриціанські. У плебеїв зо середжувалась майже вся римська торгівля, ремесла. Постійні конфлі­кти з приводу політичного безправ'я плебеїв, неможливість користу­ватися привілеями воєнної демократії (хоча й вони несли тягар повин-ностей і військової служби) нерідко призводили майже до громадянсь­кої війни. Були випадки, коли плебеї відмовлялися вступати у бій з во­рогом і на знак протесту проти несправедливості щодо них покидали межі Риму разом зі своїми сім'ями. Назрівав соціальний вибух.

Вирішальний удар родовій організації і привілейованості патриціїв завдав шостий рекс Риму Сервій Туллій (578-534 р. до н.е.). Реформи Сервія Туллія за змістом і значенням можна прирівняти до реформ Солона і Клісфе-на в Афінах. Отже (і це найголовніше в його реформах), усе чоловіче вільне населення Риму — патриціїв і плебеїв — він розділив за майновим цензом на п'ять розрядів. При цьому до уваги бралося не будь-яке майно, а земля.

Відповідно до цієї класифікації поділяли обов'язки військової служби, рід військ і вид озброєння, а також (що дуже важливо) полі­тичні права. Плебеї фактично були прирівняні до патриціїв, за ними визнавали майже повні політичні права: право брати участь у Народних зборах, голосувати, займати виборні посади (щоправда, не всі), брати участь у розподілі державних і захоплених земель, рабів та ін. Отже, пра­вове становище людини в суспільстві стало визначатися не за походжен­ням чи знатністю, а за майновими ознаками (землею).

Римська армія також будується залежно від класифікації на розря­ди. Кожен з п'яти розрядів повинен виставляти певну кількість військо­вих одиниць — сотень (центурій) і мати певний вид озброєння. У ті часи воїни озброювались за власний кошт. Перший розряд, наприк­лад, повинен був мати повне озброєння: шолом, круглий щит, поножі, панцир (усе з бронзи), меч і спис, Другий розряд — все те ж, окрім панцира; третій — те, що перший, окрім панцира і поножей. Четвер­тий мав на озброєнні лише списи і дротики; п'ятий — луки і пращі. Воїнів у кожної центурії поділяли на дві частини — молодшу (від 17 до 45 років) — ]ипіоге5, яка призначалась для бойових походів, і старшу — seniores (від 46 до 60 років), котрі виконували гарнізонну службу.

Центуріатна організація мала такий вигляд:

Розряди Кількість Майновий ценз

центурій югерах грошова вартість землі, аси

І  80                  понад 20                        100000

II  20                 15-20                               75000

III  20                10-15                               50000

IV  20 5-10                               25000

V   30  менше 5                           11000

Найбагатші громадяни, земля яких оцінювалася понад 100 тис. асів, виставляли 18 центурій вершників, які повинні були служити у війську на конях (кіннота). Коней їм давали за громадський кошт, але утриму­вали вони їх за свій рахунок.

Окрім того, було утворено ще дві центурії ремісників та дві музи­кантів. Найбідніші громадяни, які не мали свого майна, не входили до жодного із розрядів і дістали назву пролетарії (лат. ргоіез — потом-ство, оскільки крім дітей, у них нічого не було).

Отже, всього налічувалось 193 центурії. Центурії були не тільки військовими, а й політичними одиницями. Сходячись на збори, гро­мадяни відтепер шикувалися за центуріями. Кожна центурія мала один голос, який подавав командир центурії — центуріон. Першими голо­сували вершники, потім громадяни І розряду тощо. Вони разом мали 98 центурій, тобто забезпечену більшість голосів у Народних зборах. У випадку одностайності голосування цих центурій інших уже не було потреби запрошувати до голосування. Якщо ж траплялися розбіжності голосів вершників і І розряду, то запрошували до голосування II роз­ряд, і т.д. Як пише римський історик Тіт Лівій, до участі в голосуванні останніх розрядів справа майже ніколи не доходила. Центуріатні збо­ри незабаром стали основними в суспільстві.

Сервій Туллій розпорядився також провести, не відкладаючи, пе­репис населення, розподіливши його за розрядами. За свідченням Тіта Лівія, було переписано 80 тис. громадян. Тим, хто ухилявся від пере­пису, згідно зі законом, загрожували рабство або смерть.

Друга частина реформи Сервія Туллія полягала у тому, що він чітко визначив межі поселення римського народу, поділивши їх на терито­ріальні одиниці — триби (не плутати їх з попередніми трибами-пле-менами). Цих триб спочатку було створено 20 або 21, з них 4 міські та 16 (або 17) сільських. У територіальну трибу зачисляли всіх римських громадян, які мешкали в даному окрузі. Триби проводили свої Народні збори. У трибах проводили набір війська і стягували податок на військові цілі — ігіЬиШт.

Кінець царського періоду. Реформи Сервія Туллія були справжньою політичною революцією, яка завдала вирішального удару пережиткам первіснообщинного ладу в Римі, родоплемінній організації суспільства і завершила перехід до держави. Ці реформи заклали основи нового поділу суспільства — не за родовою ознакою, знатністю, походжен­ням, а за майновим і територіальним принципами. Зміцнення Риму внаслідок проведення реформ, консолідація населення, послаблення боротьби патриціїв і плебеїв забезпечило йому провідну роль у латинсь­кому союзі міст, а незабаром — в усій центральній Італії.

Важливо, однак, мати на увазі, що залишки родового ладу не могли бути ліквідовані відразу повністю й беззастережно. Тому ці реформи, які приписують Сервію Туллію, на думку істориків, не можна вважати одиничним актом, який водночас призвів до зміни соціально-політич­ного устрою римського суспільства. Ці зміни є результатом тривалих процесів, що відбувалися впродовж кількох століть. Органи родового устрою поступово модифікуються і стають органами державної влади; царська влада занепадає, і в Римі встановлюється республіка. Отже, організація влади, заснована на родовому ладі, продовжувала ще дея­кий час існувати поряд з організацією, заснованою на територіально­му і майновому принципах. Ще майже понад 200 років тривала боротьба з первіснообщинними пережитками, а плебеї не припиняли домагати­ся рівних з патриціями прав. Але було очевидним, що військова демок­ратія як форма організації влади в період існування і розкладу родо­племінного устрою зжила себе безповоротно. Свідченням завзятої бо­ротьби між старою і новою владою, старими і новими відносинами є збереження ще деякий час після реформ С.Туллія царської влади (рек-са). Останнім римським царем вважають Тарквінія Гордого, який пра­вив Римом після смерті Сервія Туллія ще близько 25 років*. Історична традиція змальовує його дуже самовпевненим і жорстоким, що викли­кало загальну неприязнь до нього. Безчинства і свавілля Тарквінія ста­ли приводом до загального повстання (приблизно в 510—507 рр. до н.е.). Тарквіній і вся його родина були вигнані з Риму і повернулися до Етрусії, звідки й походили родом. Так закінчується у Римі царський період.

Замість царя вища світська влада у сфері управління була вручена двом магістратам —консулам, котрих щорічно обирали на Народних зборах тільки із середовища патриціїв. До них перейшли основні функції царів, за винятком жрецьких обов'язків. Свою владу вони ще тривалий час використовували в інтересах родової аристократії.

Ранньореспубліканський період. Молода Римська держава міцніла і розвивалася. Водночас їй доводилося вести напружену боротьбу з сусі­дами, які з усіх боків натискали на неї, але сміливими діями і вдалою зовнішньою політикою вона переможно виходила зі складних ситу­ацій, розширюючи свою територію, примножуючи населення за раху­нок приєднання сусідніх общин. Зокрема, на півночі Рим довго вою­вав з етрусками, на сході та півдні — з іншими латинськими племена­ми (сабінянами, еквами, вольсками, герніками та ін.). Ніхто з цих пле мен не мав наміру добровільно поступатися своєю владою Риму. Мо­лода Римська республіка тільки почала зміцнюватись, як несподівано на початку IV ст. до н.е. Рим (і вся Італія загалом) зазнає жорстокого нашестя галлів (кельтів), котрі прийшли із-за Альп. Римське військо потерпіло жорстоку поразку. Рим спустошено, спалено. Але галли не змогли взяти Капітолій, який облягали впродовж семи місяців і який було врятовано, за легендою, під час нічного штурму криком священ­них гусей. Врешті з'явилося римське військо із Вей, розбило галлів і вигнало їх з Риму*.

Нові загострення відбуваються і всередині держави. Час від часу вибухають конфлікти між плебеями і патриціями. Плебеї продовжу­ють домагатися рівноправ'я. Вони і далі не могли обіймати посади консулів, не могли бути сенаторами, їм не дозволяли брати шлюб з патриціями, закони встановлювали боргове рабство і навіть смертну кару за несплачені борги, патриції володіли кращими землями та ін. Плебеї чинили тиск на патриціїв, вимагаючи нових, справедливих законів і порядків. У 494 р. до н.е., наприклад, на знак протесту поки­нули Рим, маючи намір заснувати окреме плебейське місто. Оскільки саме плебеї становили більшість римського війська, контролювали торгівлю і інше, то це надто сполошило римський сенат і патриціїв. Патриціям, щоб повернути плебеїв, довелося піти на поступки. Отже, плебеї здобули право обирати на своїх зборах у трибах двох народних (плебейських трибунів) ■— своїх уповноважених (потім їх стало 10). Вони захищали інтереси плебеїв, забороняли рішення державних органів і урядовців (крім Народних зборів), якщо ці рішення були несправедливі стосовно плебеїв. У подальшому трибуни домоглися права брати активну участь в управлінні справами всього римського суспільства.

Другою великою перемогою плебеїв було прийняття в 450 р. до н.е. збірки перших писаних законів — Законів XII таблиць (див. далі). Пле­беї домоглися ще інших успіхів. У 445 р. до н.е. на пропозицію трибуна Канулея прийнято закон про легалізацію шлюбів між патриціями і плебеями. У 367 р. до н.е. трибуни Гай Ліциній і Луцій Секстій провели ще три дуже важливі закони, а саме: 1) відсотки за позику залічувалися у рахунок сплати боргу, причому сплата боргу дозволялася рівними частками впродовж трьох років; 2) кожному громадянинові дозволе­но володіти ділянками землі з громадського (державного) поля не більше 500 югерів (югер=0,25 га); 3) відновлено владу консулів, яка булла під час воєн ліквідована і замінена владою військових трибунів, і вста­новлено, що один з консулів має бути плебеєм. Плебеїв допущено і в сенат.

У 326 р. до н.е. законом Петелія ліквідовано боргове рабство, чого давно і наполегливо домагалися плебеї. Близько 300 р. до н.е. плебеї були допущені в жрецькі колегії понтифіків, авгурів і феціалів. І, на­решті, 287 р. до н.е. за диктатора — плебея Квінта Гортензія прийнято закон про те, що рішення плебейських трибутних зборів набувають силу закону для всіх громадян і не потребують схвалення сенату.

Так у загальних рисах закінчилась боротьба плебеїв за зрівняння у всіх правах з патриціями. Саме ця боротьба і призвела до швидкого розкладу родоплемінного ладу, прискорила процес утворення держа­ви в Римі.