6. Характеристика Ісландської фізико-географічної країни Європи.

Острів Ісландія розташований у північній частині Атлантичного океану і віддалена від материкової частини майже на 1000 км. Його північні береги омиваються водами Північного Льодовитого океану, південні – Атлантичного. Генетичного зв’язку з материком Ісландія, а до Європи її відносять у зв’язку з походженням і мовною приналежністю населення. Острів Ісландія утворився там, де Серединно-Атлантичний хребет піднімається над поверхнею океану і має земну кору океанічного типу.

Острів Ісландія розташований у північній частині Атлантичного океану, значно південно-західніше Шпіцбергену. Його північні береги омиваються водами Північного Льодовитого океану, південні – Атлантичного і віддалені від її материкової частини майже на 1000 км. Генетичного зв’язку з материком вона не має. Тому вивчення її як фізико-географічного регіону Європи можна вважати умовним. Республіку Ісландію як державу відносять до числа країн Північної Європи у зв’язку з походженням і мовною приналежністю населення.

Острів Ісландія утворився там, де Серединно-Атлантичний хребет піднімається над поверхнею океану і де має місце океанічний рифтовий вулканізм, який звичайно відбувається під товщею океанічних вод на значній глибині. Природа Ісландії виключно своєрідна завдяки поєднанню інтенсивної вулканічної діяльності з сучасним зледенінням і вологим холодним морським кліматом. Ісландію часто називають країною льоду і вогню. Але її також можна було би називати країною вітрів, дощів і туманів через активну циклонічну діяльність.

Ісландія – одна з найбільш активних вулканічних областей Землі з усіма проявами вулканічної діяльності: виверженнями, виходами гарячих вод і газів і навіть виникненням нових вулканів. Із 140 вулканів Ісландії 26 – діючі. Виверження цих вулканів відбуваються постійно. При цьому поля і пасовища заливають потоки лави, засипає вулканічний попіл, а вулканічні гази отруюють повітря на багато кілометрів навкруги. Під час найбільш сильних вивержень вітри доносять попіл до берегів Великобританії і Скандинавії. Найактивніший вулкан – Гекла (1491 м) розташований у південно-західній частині острова. А найвища вершина Ісландії – вулкан Хваннадальсхнукюр – досягає висоти 2119 м. З сучасною вулканічною діяльністю пов’язані численні гарячі джерела і гейзери. Останні вперше вивчені тут і одержали свою назву від найбільшого гарячого джерела Ісландії – Великого Гейзера. Гарячі вулканічні води використовуються для обігрівання житла, парників, оранжерей. На гарячих джерелах споруджена велика кількість плавальних басейнів. Ці теплоенергетичні ресурси мають для Ісландії особливо велике значення внаслідок відсутності тут вугілля, нафти і горючих газів.

Рельєф острова переважно гірський. Низовини займають менш 1/5 його поверхні. Більша частина острова являє собою базальтове плато з висотами 400-600 м, яке майже повсюдно круто обривається у бік моря. Його поверхня вкрита вулканічними конусами і щитами. Значні ділянки плато перекриті великими льодовиками щитоподібної форми. Сама назва – Ісландія – в перекладі означає “країна льоду”.

Поєднання зледеніння з активним вулканізмом призводить до своєрідних і часто катастрофічних наслідків: виверження вулканів викликають інтенсивне танення льоду. Потоки талої води, насичені продуктами виверження, скажено мчать з гір, руйнуючи населені пункти, дороги, мости, затоплюючи пасовища і поля.

Положення острова в центрі баричної депресії зумовлює особливості його клімату. Вони визначаються інтенсивною циклонічною діяльністю, теплою Північноатлантичною та холодною Східно-Гренландською течією і характеризуються нестійкою з частими штормами і туманами погодою, значною кількістю опадів, відносно теплою зимою, але прохолодним літом. Вплив теплої течії особливо сильно відчувається взимку. Середня температура січня в південній частині острова становить від +2 до –30 С. Але у внутрішніх частинах і на півночі острова вона сягає –5...–150 С. Середня температура липня не перевищує +7... +120 С. Річна сума опадів на півдні острова становить 800-1000 мм, а на навітряних схилах гірських масивів – близько 2000 мм. У внутрішніх районах і на півночі острова кількість опадів знижується до 500-300 мм. Значна кількість опадів, великі запаси води в льодовиках визначають наявність численних повноводних, але коротких річок. Річки належать до гірського типу і мають значний гідроенергетичний потенціал.

Рослинність представлена субарктичною мохово-лишайниковою і чагарниковою тундрою. На прибережних низовинах у південній частині острова поширені різнотравно-злакові луки океанічного типу. Часто зустрічаються торфові болота. В захищених від холодних вітрів долинах півдня і заходу, особливо поблизу виходів гарячих джерел, зустрічаються невеликі зарості берези, горобини, верби, ялівцю, які тут звуть “лісами”. Висота берези, найбільш високої рослини острова, не перевищує 9 м. Постійно поновлювальні лавові покриви біля підніжжя діючих вулканів, а також поверхні високих базальтових плато часто зовсім безплідні або покриті лише накипними лишайниками темного кольору, які надають їм характер чорних пустель.

Для тваринного світу Ісландії характерна бідність видового складу. Тут поширені лемінг, песець, північний олень. Але моря навколо острова багаті на рибу (тріска, оселедець, пікша та ін.).

7.Феноскандія: фізико-географічна характеристика. Фізико-географічна країна. Фенноскандія розташована на північному заході Європи і включає в себе Скандинавський півострів і Фінляндію, Кольський півострів і Карелію. Межа зі Східноєвропейською рівниною на південному заході проходить по південному узбережжю Ладозького і Онезького озер. З інших боків Фенноскандія омивається водами п’яті морів: Північного, Норвезького, Баренцового, Білого і Балтійського. На південному сході Фенноскандія межує з Східноєвропейською рівниною.

Територія Фенноскандії має в основі єдину тектонічну структуру – докембрійський фундамент. В орографічному відношенні Фенноскандія являє собою поєднання гір, плоскогір’їв, височин і низовин. Найвищою частиною країни є Скандинавські гори, які мають вигляд плоскогір’їв – ф’єльдів, середня висота яких складає 1200-1400 м. Місцями над монотонною, часто заболоченою поверхнею плосковершинних ф’єльдів підіймаються скелясті загострені вершини – нунатаки. Найбільша з подібних вершин знаходиться на півдні – г. Галлхьопігген, 2469 м. На заході Скандинавські гори майже всюди підходять до узбережжя моря. Але на всьому їх протязі між крутими схилами і морем простягається плоска смуга прибережної рівнини – “странфлат”.

Круті західні схили Скандинавських гір сильно розчленовані річковими долинами. Сильне розчленування – наслідок тектонічних розломів і давнього зледеніння. Вздовж тріщин, які розбили схили гір, заклалися річкові долини. Під час материкового зледеніння по цих долинах спускалися льодовики. Вони поглибили долини, надалі їм характерного трогоподібного профілю. Пізніше берегова зона Скандинавських гір зазнала опускання і долини перетворились у фіорди. Найбільш мальовничі фіорди знаходяться у південній частині західного узбережжя: Согне-фіорд (довжина – 220 км, глибина – 1308 м), Хардангер-фіорд (довжина – 185 км, глибина – 870 м), Троннхеймс-фіорд (180 км). А найбільшим фіордом Фенноскандії є Вест-фіорд довжиною 255 км між північно-західним узбережжям Скандинавського півострова і Лофотенськими островами.

Клімат ф’єльдів відрізняється дуже тривалою (8-9 місяців) сніжною і холодною зимою, прохолодним, дощовим літом. Більшу частину року ф’єльди покриті потужним шаром снігу і майже позбавлені життя. Багато льодовиків. В зв’язку з суворістю клімату ф’єльди безлісні. Рослинність представлена гірською мохово-лишайниковою і чагарниковою тундрою.

На сході Скандинавські гори поступово знижуються і переходять у кристалічне плоскогір’я Норланд, що має вигляд плато заввишки 600-400 м, яке уступами спускається до узбережжя Бот-нічної затоки. Загальний фон плоскогір’я складають плоскі, заболочені і густо заліснені поверхні. Тут знаходяться основні промислові ялинові і соснові ліси Швеції. Іноді на поверхні плоскогір’я підіймаються пологосхилові кряжі, моренні горби та озові пасма.

На південь і на схід від плоскогір’я Норланд у кристалічній основі закладений прогин. Тут сформувались переважно низькі рівнини. Лише місцями серед них підіймаються куполоподібні височини: це височина Смоланд у Швеції з висотами 300-350 м і височина Манселькя в Фінляндії з висотами 500-700 м. Північну частину Кольського півострова займають гори вулканічного походження Хібіни.

Для рельєфу Фенноскандії характерні сліди покривного зледеніння: для вершин понад 1000 м – альпійські форми (кари, цирки), для іншої території – “баранячі лоби”, “кучеряві скелі”, трогові долини. На низовинах поширені льодовиково-акумулятивні форми рельєфу, зокрема: зандрові поля; ози – вузькі і довгі гряди заввишки 50-60 м, що складені піщаними і галечниковими відкладами; друмліни – горби складної форми висотою до 45 м, що складені моренними суглинками.

Кліматичні особливості Фенноскандії обумовлені розташуванням її території у високих широтах, впливом Ісландського мінімуму і теплої Північноатлантичної течії, наявністю гір на західному узбережжі Скандинавського півострова. Для всієї Фенноскандії характерне прохолодне літо. Середня температура липня на заході становить +9...+120 С, на південному сході – +16...+170. Літо настає пізно, а осінні приморозки починаються вже в серпні. Взимку на заході Скандинавського півострова середня температура січня змінюється від 0 до +30 С. На північному узбережжі Кольського півострова, де значний вплив на формування клімату мають арктичні повітряні маси, вона знижується до –100 С. На плоскогір’ї Норланд і низовинах Фенноскандії середня температура січня становить –14...–160 С. Зима триває 6-7 місяців. Кліматичні відмінності між західними й східними районами Фенноскандії ще більш чітко виражені в розподілі атмосферних опадів. Максимальна їх кількість спостерігається на півдні західного узбережжя (понад 3000 м).Опади випадають переважно у вигляді дощу, а максимум їх спостерігається восени і взимку. У внутрішніх районах Фенноскандії, в “дощовій тіні”, кількість опадів зменшується до 600-400 мм. Максимум опадів зміщується на літо, а взимку вони випадають у вигляді снігу. В північно-східних районах і в горах залягання снігового покриву триває впродовж 7 місяців. На найбільш високих горах поширене гірське зледеніння.

Річкова сітка Фенноскандії густа, але характер річок змінюється в залежності від рельєфу і клімату. Річки західних схилів Скандинавських гір короткі, зі швидкою течією, не замерзають взимку. Річки, які стікають по східному схилу, мають повільніше падіння і більш значну довжину. Але найдовша річка країни Гломма має довжину лише 611 км. Всі річки східної Фенноскандії замерзають. Характерною особливістю Фенноскандії є величезна кількість озер. Особливо багаточисельні вони на території Фінляндії, де їх нараховується до 60 тис. Територія Фенноскандії, особливо її рівнинна частина, характеризується значною заболоченістю.

Рослинність представлена тундрою, лісотундрою та тайгою. На крайній півночі поширені ділянки типової рівнинної тундри і лісотундри. Південніше 700 пн. ш. лісотундра поступається місцем північній тайзі на глеєво-підзолистих грунтах. Зона тундри відступає в гори, де утворює пояс гірської тундри. Хвойні ліси є головним типом рослинності Фенноскандії і становлять виняткове природне багатство Швеції і Фінляндії. При цьому в лісах Норвегії переважає ялина, в Швеції – ялина і сосна, в Фінляндії – сосна. Південніше 600 пн.ш. хвойні ліси переходять у мішані. Із широколистяних порід тут поширені в’яз, клен, липа, різні види дуба. На півострові Сконе з’являється бук. На Середньошведській низовині ліси майже повністю зведені й замінені ролями, садами і штучними лісонасадженнями. На крайньому півдні Норвегії у захищених від вітру місцях ростуть широколистяні ліси і навіть фруктові сади.

У складі тваринного світу зустрічаються благородний олень, косуля, білка, із птахів – рябчик, глухар, тетерев.

8. Герцинська Європа та Британські острови: фізико-географічна характеристика країни. Герцинська Європа являє собою поєднання гірських масивів і міжгірних низовин, які сформувались в одну – герцинську еру горотворення в умовах одного – океанічного помірного клімату. Це обумовлює не тільки тектонічну і геоморфологічну, але і кліматичну єдність. На півночі ця фізико-географічна країна межує з Середньоєвропейською рівниною, на південному заході з Середземномор’ям, на півдні і південному сході – з Альпійською гірською країною.

Для геоморфологічно-тектонічної будови характерне мозаїчне чергування антекліз, до яких приурочені низькі і середньовисокі складчасто-глибові гори (Вогези, Шварцвальд, Рейнські Сланцеві гори, Чеський масив, Рудні гори, Судети, Шумава, Гарц, Тюрінгенський Ліс), і синекліз (басейнів), до яких приурочені високі і низькі рівнини (Північно-Французька, Швабсько-Франконська, Тюрінгенська). Є в країні і інші морфоструктурні типи рівнин – акумулятивні низовини на місці міжгірних грабенів (Ронська, Верхнерейнська, Полабська) і передгірських прогинів (Гаронська).

В південній частині Франції, західніше Рони, здіймаються середньовисокі складчасто-брилові гори ^ Центрального масиву. Найбільш характерною рисою рельєфу цих гір є переважання в них полого-хвилястих або плоских вершинних поверхонь, тому іноді ці гори називають плоскогір’ям і навіть плато. Центральний район цього масиву характеризується вулканічним рельєфом з лавовими плато і вершинами згаслих вулканів. Найвищою точкою Центрального масиву також є вулканічна вершина Мон-Дор (1885 м). Інші частини масиву, крім південної й південно-західної окраїн, являють собою одноманітні плоскогір’я, які складені переважно кристалічними породами. Південна і південно-західна окраїни масиву складені потужними шарами вапняків, тому тут переважає рельєф карстових плато – плато, поверхня яких порита глибокими лійками і карами.

На північ від Центрального масиву розміщується найбільша і найскладніша з рівнин Герцинської Європи – ^ Північно-Французька низовина або Паризький басейн. Він являє собою западину з краями, що поступово піднімаються від 100 м у центрі до 400-500 м на окраїнах і хвилястою або плоскою поверхнею. Через Паризький басейн протікає річка Сена та її притоки.

На південний захід від Паризького басейну розміщується ^ Луарська низовина, яку дренує річка Луара. Південніше Луарської низовини лежить Гаронська низовина або Аквітанський басейн. Вона являє собою злегка погорбовану рівнину, яка дренована річкою Гароною та її притоками. Характерною рисою низовини є смуга дюн заввишки 80-90 м, які простягаються вздовж Біскайської затоки і закріплені штучними насадженнями приморської сосни. На схід від дюн місцевість сильно заболочена, з великою кількістю малих озер лагунного походження.

В верхів’ях Рейну розташовані два масиви-близнюки ^ Вогези і Шварцвальд. Вони є ділянками єдиного масиву, який був розбитий Верхньорейнським грабеном на дві симетричні частини. Схили цих гір, які спрямовані в напрямі Верхньорейнської низовини, круті, інші полого спускаються до навколишніх рівнин. Максимальна висота їх сягає 1400 м.

Наприкінці своєї середньої течії Рейн перетинає ^ Рейнські Сланцеві гори або Рейнський Сланцевий масив. Вони являють собою невисокі плоскогір’я, які складені глинистими сланцями, і мають плоскі поверхні. Серед одноманітної плоскої поверхні підіймаються куполоподібні горби – залишки давніх вулканів. Їх напівзруйновані кратери заповнені водою і утворюють кратерні озера правильної округлої форми – маари.

На північний схід і схід від Рейнських сланцевих гір підіймаються два горстових масиви – ^ Гарц і Тюрінгенський Ліс, які відрізняються крутими скидовими схилами і хвилястими згладженими поверхнями, що підняті на значну висоту.

Східніше від цих гір підіймається ^ Чеський масив. Він складається з піднятих окраїн і внутрішньої, відносно пониженої частини. Його окраїнами є на північному заході – Рудні гори, на північному сході – гори Судети, на південному сході – гори Чеський Ліс, Шумава і Баварський Ліс. Південно-східна частина масиву зайнята Чесько-Моравською височиною. А найнижчу ділянку внутрішньої частини Чеського масиву займає Полабська рівнина, що простягається вздовж течії річки Лаби (верхньої Ельби), складена з поверхні алювіальними наносами річок і має вирівняну поверхню. Рідні гори відомі тим, що поблизу їх південних схилів височать окремі вулканічні куполи, біля підніжжя яких є виходи термальних і мінеральних вод. Саме тут знаходиться славнозвісний курорт Карлові Вари. На захід від Чеського басейну розміщується Швабсько-Франконський басейн, на північ, між Рудними горами, Тюрінгенським Лісом і Гарцем, – Тюрінгенський басейн. За характером рельєфу ці ступінчасті куестові рівнини є аналогом Паризького басейну.

Для клімату Герцинської Європи характерні м’які зими з середньою температурою січня +6...+70 С в західній приморській частині і більш прохолодні (до –40 С) на сході. Стійкий сніговий покрив і льодостав на річках не створюються. Літо тепле (середня температура липня +20... +210 С). Але для Центрального масиву та інших гірських масивів характерним є гірський тип помірного клімату. Так, в горах Гарц середня температура січня становить –3...–50 С, а липня – лише +10...+110 С. Стійкий сніговий покрив залягає впродовж 3-5 місяців. Кількість опадів зменшується від 800-1000 мм на заході до 500-600 мм на сході. Гори отримують 1000-1700 мм опадів.

В рослинному покриві панують широколистяні ліси на рівнинах і хвойні ліси в горах. Але на рівнинах ліси в значній мірі порубані. Краще ліси збереглися в горах. Тому деякі гірські області і називаються “лісами”. Наприклад, Шварцвальд (Чорний Ліс), Тюрінгенський Ліс, Чеський ліс. На маловодних закарстованих плато Швабсько-Франконського басейну переважають чагарникові зарості.

1. Британська острівна країна

Британська острівна країна являє собою архіпелаг, до складу якого входять два крупних острова – Великобританія та Ірландія, а також чимало більш дрібних островів – Фарерські, Шетландські, Оркнейські, Гебридські, Мен, Англсі, Уайт та ін.

Острів Великобританія – найбільший з островів архіпелагу. Він має сильно розчленовану берегову лінію, що включає велику кількість заток типу фіордів і естуаріїв. В рельєфі острова низькі й середньовисокі нагір’я поєднуються з низовинами. Як правило ці нагір’я безлісні. Вони поросли вересом або зайняти гірськими луками і торфовищами. Найбільшою висотою відрізняється Шотландське нагір’я, яке займає північну частину острова. Воно відноситься до каледонського складчастого поясу і відрізняється згладженими вершинами і пологими схилами. На півострові Уельс знаходяться низькі каледонські Кембрійські гори. Центральну частину острова Великобританія займають низькі герцинські Пеннінські гори, які орієнтовані з півночі на південь. Південний схід острова Великобританія зайнятий погорбованою ступінчастою рівниною, яку називають Лондонським басейном.

Острів Ірландія розміщується західніше острова Великобританія, має сильно розчленовані береги, рівнинну у центрі і гористу по окраїнах поверхню. Середня частина острова Ірландія зайнята невисокою Центральноірландською рівниною. Вона складена вапняками, які перекриті моренними суглинками. Це призводить до поганого дренажу, високого рівня грунтових вод, сильної заболоченості. На рівнині поширені різноманітні форми карстового рельєфу. Решта території острова Ірландія зайнята низькими і середньовисокими горами, сильно розчленованими ерозією. На північному сході острова підіймаються невисокі базальтові плато. Їх поверхня внаслідок морозного вивітрювання розбита багатьма тріщинами на окремі стовпчасті утворення, що мають схожість з бруківкою. Одна з ділянок цього плато відома під назвою “дорога гігантів”.

Клімат Британських островів відрізняється дуже м’якими для цих широт зимами, значними опадами, нестійкою, мінливою погодою з сильними вітрами і частими туманами (в Лондоні взимку 7-10 днів на місяць з туманами). Середня температура січня становить +3...+50 С. Стійкий сніговий покрив утворюється тільки в горах. В окремі роки спостерігається вторгнення арктичного повітря взимку, яке супроводжується морозами і снігопадами. Літо відносно прохолодне, особливо на півночі острова Великобританія, де температура літніх місяців дорівнює +12...+130 С. В південних районах островів вона досягає +16...+170 С. Опади випадають переважно у вигляді дощу, причому в деяких районах взимку дощ їде майже кожного дня. На рівнинах архіпелагу випадає 600-750 мм опадів, у гірських районах – 1000-3000 мм. Значна кількість опадів і мале випаровування призводять до перезволоження земель і поширення боліт.

Характерною особливістю природи Британських островів є густі тумани, які особливо часто виникають взимку в районах великих міст, де в повітрі багато пилу і диму, що служать антропогенними ядрами конденсації. Головна причина їх виникнення – зіткнення відносно холодних вод океану з більш теплими водами Північноатлантичної течії і утворення внаслідок цього значних контрастів температур повітря. Тумани в великих містах тривають протягом кількох днів без перерви і дуже утруднюють дорожній рух.

Річкова сітка Британських островів досить густа, але острівний характер території обумовлює їх незначну довжину. Найбільші річки – Шаннон (368 км) на острові Ірландія, Темза (334 км) і Северн (310 км) на острові Великобританія значно уступають багатьом річкам на материку. Але вони повноводні впродовж всього року і не замерзають взимку. Майже всі річки закінчуються глибокими і широкими естуаріями, в які під час припливів вільно заходять океанічні судна. Природні водні шляхи доповнені густою мережею каналів.

Великих озер на Британських островах немає. Численні малі озера карстового (переважно в Ірландії) і льодовикового походження. Найбільше озеро – Лох-Ней знаходиться в Ірландії, його площа становить 400 км2. Ірландія багата на озера. Туристичні компанії, закликаючи туристів, окрім усього іншого, обіцяють їм, що там “знайдеться озеро на кожну вудку”.

Болота, особливо торф’яні, також займають значну частину території. При пануванні на місцевості вони надають ландшафтам характерного похмурого, буро-коричневого забарвлення. Торф – головна корисна копалина Ірландії.

Британські острови належать до зони широколистяних лісів, але зараз ліси на островах займають лише 4-5 % території. За цим показником країна посідає останнє місце у Західній Європі. Це є наслідком багатовікової господарчої діяльності людини. Природне відновлення лісів відбувається повільно. Основні масиви лісів зосереджені переважно у менш зволожених районах південного сходу Великобританії. Але і тут вологість ґрунту виявляється настільки високою, що букові ліси ростуть лише на схилах горбів. Переважають ліси з літнього і зимового дуба, ясеня з домішкою берези, модрини, сосни. У південних районах у підліску широколистяних лісів представлені вічнозелені види чагарників, наприклад, падуб. На півночі острова Великобританія, у Шотландії, поширені соснові і березові ліси.

Значні площі на Британських островах займають природні і окультурені луки. За флористичним складом вони дуже різнорідні. На нейтральних грунтах (де раніше були поширені широколистяні ліси) в травостої велике значення мають райграсс та біла конюшина. На кислих грунтах переважають мітлиця, овеча трава, костриця червона, а при збільшенні зволоження – ситник.

Тваринний світ Британських островів дуже збіднений. Великі тварини в природному стані майже ніде не зустрічаються. Лише в деяких місцях під особливою охороною перебувають олень і лань. Значно поширені лише зайці, кролі. До цього часу доволі багата орнітофауна.

Для Британських островів дуже гострими є екологічні проблеми, зв’язані з перенаселенням, забрудненням повітря і води. Тому населення бережно зберігає ті куточки природи, які ще не втратили привабливих рис.