14. Фізико-географічне положення та генетичні типи берегів Азії.

Географічне положення. Площа — 43,4 млн.км2 (30 % території суходолу земної кулі). Значно витягнута з півночі на південь від мису Челюскін на півострові Таймир до мису Піай, що на півострові Малакка.

Велика протяжність Азії уздовж меридіану забезпечує її розташування в усіх географічних поясах Північної півкулі, що зумовлює чіткий вияв географічної зональності.

Азія дуже витягнута також із заходу на схід, її крайня східна точка — мис Дежньова, західна — на півострові Мала Азія.

Тільки на заході Азія має суходільні кордони з Європою та на Суецькому перешийку з Африкою. Більша ж частина її території виходить безпосередньо до океанів. Азія — єдина частина світу, яка омивається водами всіх чотирьох океанів. Моря подекуди глибоко врізаються в азійський суходіл. Одначе вплив океанів на його природу обмежений. Пояснюється це величезними розмірами Азії, завдяки яким значні простори цієї країни світу дуже віддалені від океанів. Найвіддаленіші внутрішні райони Азії знаходяться від океанів на відстані кількох тисяч кілометрів, у Східній Азії — 1600 км, у Західній — лише 600 км.

Біля північних берегів Азії тягнеться широка смуга материкової обмілини Північного Льодовитого океану. На ній розташовані острови, які відокремлюють одне від одного неглибокі окраїнні моря.

У центральній частині океану знаходиться кілька глибоких улоговин, переділених підводними хребтами.

Зі сходу Азію омивають води Тихого океану і його окраїнних морів. Порівняно мілкі західні частини морів, які лежать на материковій обмілині, на сході поступаються місцем глибоким морським улоговинам. Довгий ланцюг островів відокремлює моря від океану. Вздовж східних берегів цієї острівної смуги тягнуться вузькі її дуже глибокі океанічні западини.

З півдня вздовж берегів Євразії в Тихому океані проходить тепла течія Куро-Сіво. Поблизу 40° пн. ш. вона стикається з холодною Курильскою течією і відхиляється на північний схід. Відгалуження цих течій запливають в окраїнні моря, великою мірою визначаючи природні умови островів та узбереж материка.

У водах океану та його морів розвинуті морські промисли: ловлять лососевих риб, оселедців, сайру, а також крабів і різних молюсків, добувають водорості.

Між Тихим та Індійським океанами багато великих і дрібних островів. Чотири найбільші з них називаються Великими Зондськими островами. Ці острови — материкового походження.

Індійський океан омиває Азію з півдня. Глибокі улоговини океану переділені підводними хребтами; на них де-не-де над поверхнею води піднімаються дрібні вулканічні острови. Найбільший острів — Шрі-Ланка — материкового походження.

Материк виступає в океан великими півостровами, що розділяються Бенгальською затокою та Аравійським морем. На північному заході далеко в суходіл уганяється Червоне море, яке відокремлює Азію від Африки.

Напрями течій в Індійському океані поблизу берегів змінюються за сезонами року зі змінами літніх і зимових мусонів. Моря Індійського океану — найтепліші басейни земної кулі. Температура води на поверхні постійно +25,+30 °С. Рибальство в океані та його морях розвинене значно менше, ніж у Тихому океані.

Генетичні типи берегів Азії. Азия на западе омывается Средиземным и Чёрным морями. Берега Чёрного моря в основном гористые, но береговая линия простая, заливов и бухт мало. Наибольшим расчленением здесь выделяется западное побережье полуострова Малая Азия с бухтовым типом берегов. Берег Ливана совпадает с зоной разлома, что обусловило его прямолинейность. Узкая прибрежная низменность образует здесь аккумулятивный берег с небольшими дельтами и пляжами. Местами он прерывается отрезками абразионного берега с высоким (до 100 м) клифом.

На юге Азии располагаются самые крупные ее полуострова – Аравийский, Индостанский, Индокитайский – которые отделены друг от друга открытыми морями и заливами Индийского океана.

Полуострова Аравийский и Индостанский массивны, имеют слабо расчлененную в целом прямолинейную береговую линию. Берега Красного моря обусловлены рифтовой структурой бассейна, широким распространением грабеновых бухт – «шерм», связанных со сбросовой структурой краевых зон Аравийского полуострова. Здесь также почти повсеместно развиты коралловые сооружения.

Сбросовые берега характерны и для Аденского залива, индоокеанического побережья Аравии, где трудноразмываемые магматические породы способствуют распространению мало измененных морем берегов денудационного типа.

Берега Персидского залива в его вершинной части представляют собой дельту Шатт-эль-Араба. Южноиранское побережье отличается распространением выровненных абразионно-аккумулятивных берегов, а аравийское – крупнобухтовым расчленением и сочетанием абразионно-аккумулятивных и лагунных берегов с угнетенными коралловыми постройками.

Берега Индостана характеризуются сложным сочетанием весьма разнообразных типов берегов. Мелкобухтовый абразионно-аккумулятивный берег Пакистана на востоке сменяется дельтой Инда и переработанным волновыми процессами древнедельтовым берегом полуострова Кач. В районе Бомбея развиты крупнобухтовые абразионно-аккумулятивные берега, нередки мангровые заросли. Малабарское побережье характеризуется преобладанием низменных аккумулятивных берегов с терригенными пляжами и хорошо выраженными лагунными формами. На побережье Шри-Ланки господствующим типом берегов являются аккумулятивные, лагунные и берега аллювиальных равнин, широко распространены также коралловые и мангровые. На Коромандельском побережье и северном побережье Бенгальского залива выделяются крупные дельтовые формы, развитие которых (особенно дельты Ганга) происходит при существенном воздействии приливов.

Индокитайский полуостров отличается более сложной конфигурацией. Берега Мьянмы и Малайзии – преимущественно абразионно-аккумулятивные, бухтовые, расчленение которых обусловлено выходом к берегу, под косым углом к его генеральному направлению, крупных складчато-глыбовых структур Араканских и Тенассеримских гор альпийского пояса складчатости. На этом фоне выделяется гигантская дельта Иравади. Здесь широко развиты приливные осушки (ватты) и мангровые берега.

Низменные аккумулятивные берега, покрытые мангровыми зарослями, характерны для побережья Суматры.

Большая часть индоокеанского побережья остальных Зондских островов отличается повсеместным развитием абразионно-аккумулятивных мелкобухтовых берегов, расчленение которых в большой степени связано с их вулканическим генезисом и с тектонической структурой островной суши. Почти на всем протяжении индонезийского побережья Индийского океана широко развиты окаймляющие коралловые рифы, нередки мангровые берега.

Совершенно иную береговую линию и строение берегов имеет Азия на востоке. Здесь преобладают берега с небольшими заливами и бухтами. В приматериковой части океана протягиваются длинные дугообразные цепи островов, приближающиеся к материку своими концами, а в середине удаляющиеся от него на расстояние до 800-1000 км и более. Основными из этих дуг являются: Курило-Камчатская, Сахалино-Японская, Рюкю-Корейская, Калимантан-Лусон-Тайваньская и Зондская, или Яванская (Суматра, Ява, Малые Зондские) и др. острова. Все эти островные дуги выпуклы в сторону Тихого океана, связаны с материком шельфом и обрамляют Охотское, Японское, Желтое, Восточно-Китайское, Южно-Китайское, Яванское и другие моря. К востоку от островных дуг Азия обрывается крутым материковым склоном к глубочайшим впадинам Тихого океана.

Тихоокеанские берега Азии характеризуются большим разнообразием абразионных и аккумулятивных береговых форм при весьма существенном участии в их формировании и развитии биогенных факторов (коралловых построек, мангровых зарослей).

На побережье поступает огромное количество выносимого реками терригенного материала (2,5-3 млрд. т в год), что в условиях высоких приливов обусловливает широкое развитие песчаных гряд и песчаных волн, ваттов, береговых аккумулятивных форм как волнового, так и потамогенного (дельтового) генезиса.

Берега Японского моря, в отличие от других берегов Восточной и Юго-Восточной Азии, формируются в условиях сильного воздействия штормовых волн. Однако широкое распространение на побережье очень прочных пород обуславливает на значительном протяжении развитие денудационно-абразионных берегов. Значительная роль денудационных процессов усугубляется высокой степенью тектонической активности побережий этих морей.

15. Закономірності тектоніко-геологічної будови Азії. Особливості рельєфу, генетичні типи рельєфу. З-поміж інших частин світу Азія вирізняється найбільш контрастним у висотному відношенні рельєфом. Тут — найвищі на Землі гірські хребти і найбільші плоскогір´я, найнижчі низовини, найглибші континентальні западини. Такий характер рельєфу пов´язаний із складною будовою євразійського суходолу, що, своєю чергою, є результатом тривалої історії його розвитку.

Найдавніші ділянки азійського суходолу, як і на інших материках, представлені докембрійськими платформами. Проте на відміну від інших континентів, які формувалися навколо одного давнього платформ мого ядра, в Азії кілька таких ядер. На заході — Сибірська, на сході — Китайська платформи. На півдні Азії є ще Індостанська та Аравійська платформи — частини колишньої Гондвани, які згодом приєдналися до Євразійської літосферної плити.

На відміну від стійкої Східноєвропейської, азійські платформи рухливіші. Вони зазнавали впливу вертикальних тектонічних рухів глибинними розломами. Внаслідок цього рівнини, які утворилися на платформах, підвищені. Наприклад, відносно плоскі рівнини Аравійського та Індостанського півостровів мають піднесені краї. Велика Китайська рівнина характеризується пересіченим рельєфом, Середньосибірське плоскогір´я — найвище серед подібних.

У палеозої між платформами виникла область складчастості. Тут утворився велетенський гірський пояс, який поступово "спаяв" окремі платформи в єдине ціле. На відміну від європейських азійські гори формувалися в усі періоди горотворення. Найдавніші з гір — у районі Байкалу. Саме тому цей період горотворення дістав назву байкальського.

Крім байкальських, в Азії є утворення каледонського та герцинського горотворення, які руйнувалися протягом тривалого часу. Однак їхня доля неоднакова. Більша частина після руйнування була відроджена, тобто знову піднялася. Так утворився ланцюг гірських систем переважно широтного напряму: Урал, Тянь-Шань, окремі хребти Південного Сибіру та ін.

Палеозойські утворення Західного Сибіру та Західного Казахстану, Середньої Азії, навпаки, зазнали інтенсивного опускання. Внаслідок цього вони були перекриті товшею осадових порід і утворили складчастий фундамент молодих палеозойських платформ — Західносибірської й Туранської. Вони справді молоді: первісна людина могла бачити, шо на цьому місці було море. Його відклади й утворили найбільші в світі низовини.

Окремі палеозойські утворення, наприклад, на сході Казахстану, не зазнавали подальшого складкоутворення, зруйнувались і перетворилися на пенеплен ("майже рівнину"). Саме таким є Казахський дрібносопковик.

У мезозойський період горотворення на сході Азії, від Чукотки до Малаккського півострова, сформувався пояс гір меридіонального простягання. Тут відзначаються розмірами хребти Перського і Верхоянський, Сіхоте-Алінь.

Після мезозою до формування рельєфу континенту "приступив" кайнозой. Виник велетенський Альпійсько-Гімалайський складчастий пояс, який з´єднав гірські споруди Європи (починаючи від Піренеїв) та Азії (до хребтів Суматри і Яви). У межах Азії найвищі серед таких утворень — Кавказ, Памір, Гіндукуш, а також найвищі гори світу Гімалаї. Їх облямовують середньовисотні гори Тавр, Копетдаг, Загрос та ін.

Гірські хребти Альпійсько-Гімалайського складчастого поясу іноді розходяться у вигляді віяла, ніби обіймаючи більш вирівняні нагір´я — Малоазійське, Вірменське, Іранське. Своєрідна будова нагір´я Тибет. Його основа дуже давня, але, зазнавши піднять разом із Гімалаями, він лося г рекордної для нагір´їв світу висоти.

За кайнозойської ери утворилися не тільки найвищі гори Азії. На межі платформи складчастих поясів сформувалися Месопотамська та Індо-Гангська низовини. Про глибину прогинів, у яких вони розташовані, свідчить те, що річкові відклади тут сягають 8—9 км.

Другий величезний пояс кайнозойської складчастості розташований на сході материка. Його назвали Тихоокеанським, оскільки він утвори вся внаслідок зіткнення Тихоокеанської та Євразійської літосферних плит уздовж узбережжя Тихого океану.

Тихоокеанський пояс простягається від Камчатки до Великих Зондських островів. Гірські утворення тут простежуються не лише на суходолі, а й у вигляді гігантської острівної дуги. Вона збігається з тихоокеанським "вогняним" кільцем, тому тут часті виверження вулканів і землетруси. Вершини хребтів, що здіймаються над морем, — діючі (найвищий — Ключевська сопка, 4750 м) та згаслі вулкани.

Найвища вершина Азії та земної кулі — Джомолунгма (8848 м), а найглибша западина — Мертве море (лежить на 395 м нижче від рівня Світового океану).

Генетичні типи рельєфу. Сукупність форм рельєфу, що мають спільне походження і закономірно повторюються, називають генетичним типом рельєфу. Основними типами ендогенного-рельєфу є тектонічний (піднятий та опущений) і вулканічний (вибуховий і акумулятивний).

Найпоширенішими екзогенними типами рельєфу є схиловий, водний, морський та озерний, льодовиковий, карстовий, еоловий, біогенний та техногенний.

Самі форми поверхні кожного з цих типів рельєфу бувають або денудаційними (виробленими) або акумулятивними. Переважно під впливом денудаційних процесів сформувались комплекси форм рельєфу у горах та на височинах.

Текучі води своєю діяльністю формують водний (флювіальний) тип рельєфу. Велику постійну руйнівну роботу як у горах, так і на рівнинах виконують річки. У горах вони утворюють глибокі вузькі річкові долини з крутими схилами, на яких розвиваються різні схилові процеси, що знижують гори.

Схиловий тип рельєфу формується під впливом таких гравітаційних процесів, як зсуви, обвали, селі, лавини. Велику руйнівну силу мають тимчасові грязекам'яні потоки (селі). Вони переносять до підніжжя гір величезну кількість уламкового матеріалу, часто спричинюючи катастрофічні руйнування селищ, доріг, гребель.

Води морів та озер руйнують береги, утворюють пляжі, спричинюють заболочення прилеглих територій, замулювання самих водойм.

Льодовикові та водно-льодовикові форми рельєфу пов'язані з діяльністю материкових та гірських льодовиків, талих льодовикових вод. Льодовики на сьогодні займають близько 11 % суходолу. Понад 98 % сучасного зледеніння припадає на покривні льодовики Антарктиди, Ґренландії, полярних островів і тільки близько 2 % — на гірські льодовики. Потужність, покривних льодовиків сягає 2—3 км і більше. У горах льодовики займають плоскі вершини, зниження на схилах і міжгірні долини. Матеріал, що переноситься льодовиком у вигляді несортованого суглинку, піску з валунами, називають мореною. Він відкладається на краях льодовика, а потім водними потоками, що починаються від краю льодовиків, виноситься до підніжжя гір.

Під час епохи максимального четвертинного зледеніння площа льодовиків на рівнинах була втричі більшою, ніж зараз, а гірські льодовики в субполярних і помірних широтах опускалися до підніжжя гір.

Центрами й областями льодовикового зносу під час четвертинних зледенінь були Скандинавські гори, височини Кольського півострова, Полярний Урал, північ Скелястих гір, а також півострів Лабрадор тощо. Тут зустрічаються відполіровані льодовиком виступи твердих кристалічних порід у вигляді пагорбів, що називають баранячими робами та кучерявими скелями. Південніше, на відстані 1000—2000 км від центрів зледенінь, розташовуються області льодовикових наносів у вигляді хаотичних пасм, що збереглися дотепер. Талі води, розмиваючи моренні відклади, винесли дрібні піщані і мулисті частинки, сформувавши зандрові рівнини.

Руйнівна і творча робота вітру найбільше виражена в пустелях. Форми рельєфу, створені вітром, називаються еоловими. У кам'янистих пустелях вітер не тільки видуває дрібні частки, а ще й обточує ними скелі, надаючи їм екзотичних форм, а в кінцевому результаті руйнує їх і вирівнює поверхню. У піщаних пустелях вітер утворює бархани — пагорби серпоподібно! форми. На узбережжях морів і річок денний бриз утворює піщані пагорби — дюни, які часто заростають сосновими лісами і вересом.

Значні зміни земної поверхні спричинює робота підземних вод, які розчиняють деякі гірські породи і формують карстовий тип рельєфу (печери, провалля та ін.). До форм біогенного походження належать болота та купини. Прикладом антропогенних форм рельєфу є кар'єри, терикони шахт, дамби тощо.