15. Основні риси епохи еллінізму та її школи

Соціальні зміни в епоху еллінізму та Римської імперії позначились і на філософії. її розвиток значною мірою був зумовлений занепадом демократичного рабовласницького полісу. В імперії загальне відчужується від індивіда, не залежить від нього, тому індивід втрачає до нього інтерес. Особа замикається в собі. На передньому плані в філософії опиняються проблеми етики, зокрема щастя і смислу життя. Ця обставина ще раз суттєво змінила предмет давньогрецької філософії. Попри певну увагу філософів до проблем, пов'язаних зі світом та пізнанням, домінуючою проблематикою стає етична, філософія змінює свій статус. Якщо раніше вона мислилась як теоретична наука (вчення про світ), то в цей час вона постає (у стоїків) як життєва мудрість, як навчання мудрого життя. Етичні вчення епохи еллінізму були суто індивідуалістичними. Більше того, мудреці розглядали відхід від політичних та громадських справ як

необхідну передумову доброчесного життя.______________________________________________________________________

Стоїцизм— напрям давньогрецької філософії епохи еллінізму, який, зосереджуючись на етичних проблемах, проповідував незворушність, відстороненість від бід і радощів життя. Засновником стоїцизму був Зенон. представниками були Луцій Сенека та імператор Марк Аврелій. Стоїки закликали мужньо переносити удари долі, не брати нічого близько до серця — ні втрат, ні успіхів. Ідеал мудреця: свобода від пристрастей, від чуттєвих бажань (апатія). Пізнання необхідне тільки для практичного життя. Стоїки піднялись до ідеї самоцінності особи. На їх думку, соціальний стан (цар чи раб), походження (варвар чи грек) важать мало, головне — мудрість людини. Вона єдина по-справжньому поділяє людей на мудреців і дурнів. Ідея стоїків щодо самоцінності особи була згодом сприйнята християнством.

Фізика та етика Епікура. зтика Зпикура требует для себя опорьі в материалистической, независимой от религии и мистики, физике. Такой физикой оказался для него атомистический материализм Демокрита, которьій он принимает с некоторьіми важними изменениями. В письме к Геродоту (38 и ел.) Зпикур принимает как исходнне два недоступних чувствам физических положення: 1) ничто не происходит из несуществующего и ничто не переходит в несуществующее; 2) вселенная всегда бьіла такой, какова она в настоящее время, и всегда будет такой.Чтобн обьяснить движение, Левкипп и Демокрит приняли, наряду с телесньїм бьггием, небьггие, или пустоту. Учение зто принял также и Зпикур: он также утверждает, что вселенная состоит из тел и пространства, т. е. пустотьі. Существование тел удостоверяется ощущениями [см. 44, 39], существование пустота - тем, что без пустоти невозможньїм бьіло би движение. Утверждая неделимость атомов, Зпикур, как и Демокрит, отрицал бесконечную делимость тел. Именно допущенне такой делимости било основой для доводов, вьідвинутнх учеником Парменида, злеатом Зеноном, против существования множества, протав делимости сущего и против движения. Одновременно Зпикур допускает минимальнне, или наименьшие, части атомов и тем самим отличает физическую неделимость атома от математической неделимости его частей.Существенная характеристика атомов - их движение. Атоми вечно движутся через пустоту с одинаковой для всех бистротой. Принцип, или цель, зтики Зпикура не имеет, согласно его собственному заявлению, ничего общего с теорией наслаждения, или гедонизмом, с которьім ее часто смешивали. Зпикур различал при зтом два вида удовольствий: удовольствие покоя и удовольствие движения. Из них основним он считал удовольствие покоя (отсутствие страданий тела).В понятом таким образом удовольствий Зпикур видел критерий поведения человека. Принятие удовольствия за критерий блага вовсе не означает, будто человек должен предаваться любому виду удовольствия. Еще в большей мере Зпикур считал благоразумие величайшим благом, - большим даже, чем сама философия: На зтих положеннях строится у Зпикура его классификация удовольствий. Он делит желания на естественние и вздорние [пустие]. В свою очередь, естественнне делятся натакие, которне естественни и необходими, и на такие, которне, будучи естественннми, не являются в то же время необходимнми. В отдельннх случаях необходимо избегать удовольствий и вибирать или предпочитать страдания.

С.кептицизм.Теорія пізнання та етика. Скептицизм — філософські погляди, які сповідують сумнів у можливості осягнення істини, здійснення ідеалів.

Соціальні зміни в епоху еллінізму та Римської імперії позначились і на філософії. її розвиток значною мірою був зумовлений занепадом демократичного рабовласницького полісу. В імперії загальне відчужується від індивіда, не залежить від нього, тому індивід втрачає до нього інтерес. Особа замикається в собі. На передньому плані в філософії опиняються проблеми етики, зокрема щастя і смислу життя. Ця обставина ще раз суттєво змінила предмет давньогрецької філософії. Попри певну увагу філософів до проблем, пов'язаних зі світом та пізнанням, домінуючою проблематикою стає етична, філософія змінює свій статус. Якщо раніше вона мислилась як теоретична наука (вчення про світ), то в цей час вона постає (у стоїків) як життєва мудрість, як навчання мудрого життя. Етичні вчення епохи еллінізму були суто індивідуалістичними. Більше того, мудреці розглядали відхід від політичних та громадських справ як необхідну передумову доброчесного життя. Представників його характеризувало зневір'я в пізнавальні можливості людини, що було своєрідним проявом занепаду культури. Скептики — Піррон (360—280 до н. е.) та Секст-Емпірик (200—250) — систематизували аргументи проти пізнаванності світу, висунувши на основі цього вимогу «утримуватись від суджень». В етиці вони, вслід за Епікуром, пропонували атараксію — стан незворушності й незатьмареності душі.