3.Фактори, принципи і критерії економічного районування

Утворення економічних районів є об'єктивним процесом, пе­редумовою якого виступає географічний поділ праці, що прояв­ляється через спеціалізацію певної території (групи країн, однієї країни чи її районів та місцевостей) на виробництві певних видів продукції і послуг на основі розвиненого обміну. Середовище, в якому формується і розвивається район, розуміється як умови районоутворення. Природні умови впливають формування районів опосередковано, а історичні та соціально-економічні — мають вирішальний вплив.

Фактори районоутворення — це рушійні сили, які суттєво впливають на процеси розвитку і функціонування району, його структуру і геопросторові межі.

Процес районоутворення районообразования є складним, оскільки охоплює взаємодію різних за змістом чинників районоутворення, роль і взаємодія змінюються залежно від конкретних умов.

Головні з них:

• Рівень розвитку територіального розподілу праці;

• Характер внутрішніх і зовнішніх зв'язків;

• Рівень розвитку матеріально-технічної оснащеності праці (основні виробничі фонди, транспортна мережа);

• Будівельна база, регіональна технічна політика;

• Наявність необхідних природних умов і ресурсів як матеріальної основи господарської діяльності або рівень освоеності території;

• Наявність трудових ресурсів з певними трудовими навиками, кваліфікацією праці, національними і етнічними особливостями;

• Функціональні типи поселень;

• Рівень урбанізації території;

• Рівень розвитку соціальної інфраструктури, її територіальна локалізація.

• Національні кордони.

Традиційні ці фактори прийнято об'єднувати у такі групи:

- фактори, що відображають розширення природних основ районоутворення; в результаті їх дії відбувається вдосконалення регіонального природокористування;

- фактори, що відображають рівень розвитку і характер розміщення продуктивних сил; вони обумовлюють локалізацію окремих об'єктів на території, яка залежить від розвитку комбінування і концентрації виробництва, зрушень у розміщенні і підвищення рівня кваліфікації трудових ресурсів тощо;

- фактори, що безпосередньо відображають територіальну ор­ганізацію суспільної праці (розвиток територіального поділу і ко­операції праці);

- фактори, що фіксують управління виробництвом і сус­пільством у цілому (проведення державної регіональної політи­ки, розвиток місцевого самоврядування).

Крім цих факторів, що були виділені А.М.Колотіевським, на формування районів впливають сучасні процеси у суспільному розвитку: глобалізація, регіоналізація, міждержавна інтеграція та ін. Глобалізація світової економіки посилила вплив зовнішніх чинників на регіональний розвиток. Так, під впливом глобалізаційних процесів перебуває щонайменше 40% виробництва промислової продукції, 60% світового валового продукту, 70-80% міжнародної торгівлі та світових фінансів. Під впливом, у тому числі цих процесів, район наразі розглядається не тільки як територіальна підсистема національної економіки, а й як са­мостійний суб'єкт власності та економічної діяльності, ринок збуту та певний соціум. Сьогодні регіони є активними суб'єктами процесу регіоналізації та глобалізації.

Під час районування необхідно дотримуватися певних прин­ципів, які випливають із закономірностей районоутворення і вод­ночас є основою методів членування території.

Принципи райо­нування - вихідні положення, правила, якими користуються вчені у процесі обґрунтування мережі районів певної країни.

Найважливішим і найістотнішим є принцип об'єктивної тери­торіальної цілісності. Відповідно до нього економічний район є не статичною однорідною територією, а соціально-економічною єдністю, цілісністю, яка забезпечується сформованістю на території господарського комплексу відповідного рівня, в яко­му розвиваються галузі спеціалізації, базові, допоміжні, супутні, обслуговуючі. Важливі принципи районування, такі як еко­номічний, єдності спеціалізації і комплексності, можна розгля­дати як часткові щодо принципу територіальної цілісності.

Важливим принципом інтегрального районування є принцип тяжіння, сутність якого полягає у необхідності включення в межі району як ядра, так і навколишньої території, яка знахо­диться під його районоформуючим впливом. Це вимагає вивчен­ня всієї сукупності зв'язків: виробничо-природних, соціально-виробничих, виробничих, соціальних, управлінських та ін. Ядра районів є чітко вираженими, в той час як периферійні частини та­кої чіткості не мають.

Принцип перспективності, або конструктивності, визначає ча­сову властивість мереж районування. Відповідно до нього райо­нування має вирішувати проблеми, які можуть виникнути у районі. Районування може реконструювати минуле, передавати стан регіоналізації соціально-економічної диференціації на пев­ну дату близького минулого і прогнозувати майбутні тенденції.

Економічний принцип передбачає наявність у складі економічного району східних по рівню розвитку територій.

Адміністративний принцип – принцип відповідності соціально-економічного районування адміністративно - територіальному пристрою України. Урахування адміністративного принципу районування ство­рює умови для управління територією у майбутньому, а також спрощує процес розробки і реалізації програмних і прогнозних до­кументів. Водночас не завжди доцільно враховувати адміністра­тивні межі при проведенні районування. Сучасний адміністративний поділ не є досконалим, що проявляється у тому, що частини окремих областей тяжіють до центрів поза їх межами. Наприк­лад, східна частина Кіровоградської області тяжіє до Кривого Ро­гу більшою мірою, ніж до обласного центру. Подібні вади сучасно­го адміністративно-територіального поділу покликана усунути адміністративна реформа за допомогою в тому числі районування.

Крім вищезгаданих принципів, часто при проведенні району­вання виходять з принципів:

1) урахування історико-географічних особливостей українських земель, національного і етнічного складу населення;

2) збереження єдності локальних систем розселення;

3) посилення територіальної спеціалізації ви­робництва та можливостей для комплексного економічного і соціального розвитку території;

4) урахування економіко-географічного положення території та його впливу на розміщення підприємств, установ і організацій. Важливо, щоб виділені райо­ни були одномасштабними, тобто величини їх економічних по­тенціалів були між собою близькими (за такими показниками, як обсяг валового внутрішнього продукту, вартість основних фондів, чисельність населення та ін.). Це сприятиме вдоскона­ленню територіального управління.

Критерії районування визначаються, виходячи з принципів, що є необхідними для вибору варіантів районування. К.Мезенцев виділяє найголовніші критерії:

• підвищення рівня сформованості території через розв'язан­ня вузлових проблем району;

• збільшення раціональності використання ресурсного потен­ціалу;

• зростання ефективності економічного розвитку;

• підвищення ефективності соціального розвитку;

• поліпшення екологічної ситуації.

Критерії відображають динаміку соціальних, економічних процесів і явищ, що безпосередньо пов'язані з утворенням районів. Набір критеріїв, за якими проводиться районування, не є сталим. Раніше пріоритет надавався економічним критеріям, а зараз — соціальним і екологічним.

За допомогою обраних дослідником показників районування можна досягти максимального врахування факторів районоутворення. Група показників може уточнювати окремий критерій. Більше інформації несуть показники районування, що є розра­хунковими індексами спеціалізації, концентрації, комплекс­ності та пропорційності людської діяльності порівняно з первинною статистичною інформацією (обсягами валової доданої вар­тості району, промислової і сільськогосподарської продукції та ін.)- Система показників ґрунтовно була розроблена групою дослідників під керівництвом В.А. Поповкіна. Всього при прове­денні районування використовувалося понад 50 показників, що були ранжирувані відповідно до їх ролі у районоутворенні. Ос­новними вимогами до показників визначено їх змістовність і мінімізацію впливу цінового фактора на їх розмір.

Дослідниками виділяється дедуктивний та індуктивний підхо­ди до районування. Дедуктивний підхід (іншими словами — «зго­ри») передбачає поділ території на макрорайони, які в свою чергу поділяються на мезо- і мікрорайони. Його застосування дозволяє виявити основні ядра районоутворення та загальні обриси районів без деталізації меж. Індуктивний підхід передбачає детальний аналіз статистичної інформації, аналіз економічних і соціальних зв'язків та делімітацію кордонів спочатку на найнижчому рівні і лише в кінці — проведення макрорайонування.