6. Історія економічного районування

Перші спроби районування території України припадають на період входження її до складу Російської імперії. Відомі схеми районування розроблені О.Радищевим, К.Германом, К.Арсеньєвим, М.Огарьовим, П.Семеновим-Тянь-Шанським, Д.Мен­делєєвим.

У XX ст. районологічна думка розвивалась паралельно: один напрям у рамках радянської школи на державній організаційній основі, а інший — вченими, що працювали за межами України (С.Рудницький, В.Садовський, А.Синявський, К.Дубняк та ін.).

Перша спроба виокремлення економічних районів на загаль­нодержавному рівні була проведена у 1921 р. комісією Держплану Росії під керівництвом І.Г.Олександрова. Відповідно до цієї схеми територія України була поділена на два великі райони: Південний гірничопромисловий з центром у м. Харків та Південно-Західний з центром у м. Києві, що мав сільськогосподарський-напрям розвитку. Спроба вважається невдалою, оскільки уряд України на прийняв цього поділу, внаслідок чого пізніше Держплан СРСР виокремив Україну як єдиний економічний район. У довоєнний період для внутрішньо республіканського планування територію України поділили на частини на основі об'єднання у великі групи адміністративних округів. Але у зв'яз­ку з нестабільністю адміністративно-територіального поділу на той час таке районування було дуже короткочасним.

Схема районування, близька до сучасної, була розроблена після того, як були утворені області України, а також заверши­лось об'єднання території України з її західними землями і Кри­мом, розпочалось науково обґрунтоване розроблення мережі еко­номічних районів. Початок було зроблено в 1952 р. вченими під керівництвом академіка К.Г. Воблого. В основу виділених районів було покладено об'єднання адміністративних областей, які визначалися спільністю економіко-географічного положен­ня, особливостями формування господарства у минулому і сучас­ною його спеціалізацією. Вони виокремили п'ять економічних районів (груп областей): Центральний (Київська, Чернігівська, Житомирська, Вінницька, Кам'янець-Подільська); Південно-Східний (Сталінська, Ворошиловградська, Дніпропетровська, Запорізька); Північно-Східний (Харківська, Полтавська, Сумсь­ка); Південно-Західний (Одеська, Миколаївська, Херсонська, Кіровоградська, Ізмаїльська); Західний (Львівська, Дрогобиць­ка, Станіславська, Тернопільська, Рівненська, Волинська, Чернівецька, Закарпатська).

У зв'язку з переходом управління економікою за територіаль­ним принципом у 1957 році було розроблено схему економічного районування території України, що передбачала виділення 11 економічних адміністративних районів. У 1962 р. економічні адміністративні райони були збільшені, а їх кількість зменшена до 7: 1) Донецький (Донецька і Луганська області); 2) Придніпровський (Дніпропетровська, Запорізька, Кіровоградсь­ка області); 3) Харківський (Харківська, Полтавська, Сумська області); 4) Київський (Київська, Житомирська, Чернігівська, Черкаська області); 5) Подільський (Вінницька, Хмельницька, Тернопільська, Чернівецька області); 6) Львівський (Львівська, Волинська, Рівненська, Івано-Франківська, Закарпатська об­ласті); 7) Чорноморський (Одеська, Миколаївська, Херсонська і Кримська області). Ці райони до 1990 р. залишалися визнаними підрайонами укрупнених економічних районів: Донецько-Придніпровського, Південного, Південно-Західного.

Виокремлення великих економічних районів допомагало Держплану СРСР зосереджувати свою увагу на визначенні най­важливіших великорайонних загальнодержавних завдань у процесі розроблення планів перспективного розвитку і розміщення продуктивних сил як у старих районах, так і особливо в районах нового інтенсивного господарського освоєння на сході країни (ут­ворення великих баз паливної, металургійної, хімічної промис­ловості, а також баз виробництва сільськогосподарської про­дукції: зернових і технічних культур, овочівництва, виноградар­ства, садівництва, ефіроолійних культур, спеціалізованого тва­ринництва та ін.).