5.3. Страхові посередники

Страховий посередник — одна із трьох головних дійових осіб на страховому ринку поряд зі страхувальником і страховиком.

Страхова індустрія використовує різні типи посередників та їх ко­мбінації. Посередницькі функції можуть виконувати: персонал страхо­вих компаній, агенти, брокери, банки, туристичні агентства, відділен­ня зв'язку, агентства нерухомості, автосалони тощо.

Закон України «Про страхування» дає таке визначення посередни­ків: «Страховики можуть здійснювати страхову діяльність через стра­хових посередників (страхових агентів і страхових брокерів).

Страхові агенти — громадяни або юридичні особи, які діють від імені та за дорученням страховика та виконують частину його страхової діяльності (укладання договорів страхування, одержання страхових платежів, виконання робіт, пов'язаних з виплатами страхових сум і страхового відшкодування). Страхові агенти є представниками стра­ховика і діють в його інтересах за комісійну винагороду на підставі договору із страховиком.

Страхові брокери — громадяни або юридичні особи, які зареєстро­вані у встановленому порядку як суб'єкти підприємницької діяльності та здійснюють посередницьку діяльність на страховому ринку від сво­го імені на підставі доручень страхувальника або страховика.

Посередницька діяльність страхових агентів і страхових брокерів на користь іноземних страховиків на території України не допускаєть­ся, якщо інше не передбачено міжнародними договорами України».

Діяльність страхових агентів і страхових брокерів багато в чому має спільні риси, але юридичний статус таких осіб різний. Страховий агент є уповноваженим страховика і діє згідно з агентською угодою на визначеній території. Страховий брокер, навпаки, є уповноваженим страхувальника або страхової компанії, що бажає перестрахувати ри­зики за взятими на себе зобов'язаннями. Клієнт доручає брокерові здійснювати всі необхідні дії, пов'язані з управлінням своїми догово­рами страхування (перестрахування) і розміщенням їх у страховій ко­мпанії на вибір брокера. Незалежність брокера від страховика або пе-рестраховика (тобто від другої сторони угоди) — ключова відмінність брокера від агента. Саме незалежність брокера є гарантом того, що він, обираючи страхову компанію для свого клієнта, керується виклю­чно інтересами останнього.

У різних країнах світу співвідношення між кількістю агентів та брокерів, що діють на страховому ринку, помітно різні. На одних рин­ках переважають агенти, на інших — брокери. Наприклад, нідерландсь­кий страховий ринок називають «брокерським», У Франції 42 % стра­хових продуктів зі страхування життя продається через банки. Брокери Великої Британії забезпечують 70 % страхування, відмінного від стра­хування життя, та 44 % страхування життя. У Німеччині 50 % ризиків у промисловості страхується за посередництвом кептивних брокерів, а 65 % страхування життя та автомобільного транспорту провадять страхові агенти. Має значення те, як історично розвивався страховий ринок у тій чи іншій країні, особливості законодавчої системи, націо­нальні традиції та деякі інші фактори.

Види діяльності, що їх здійснюють страхові агенти та страхові брокери, згідно з Міжнародною стандартною галузевою класифіка­цією всіх видів економічної діяльності належать до розділу «Фінан­сове посередництво». Нині існує третій переглянутий варіант цієї кла­сифікації, який підготовлено Департаментом міжнародних та соціаль­них питань статистичного управління Організації Об'єднаних Націй в 1990 році.

У міжнародній практиці використовують узагальнене визначення діяльності страхових брокерів та страхових агентів.

120

Діяльність страхових брокерів визначена як професійна діяльність осіб, які, діючи з повною свободою вибору підприємства, зводять ра­зом, з метою страхування або перестрахування, осіб, що мають потре­бу в страхуванні або перестрахуванні, тоді як страхові або перестрахо­ві підприємства виконують підготовчу роботу для укладання договорів страхування або перестрахування і, де це доречно, надають допомогу в застосовуванні і виконанні таких договорів, зокрема в разі виникнення вимог страхового відшкодування.

Діяльність страхових агентів визначена як професійна діяльність осіб, що мають інструкцію з одного чи більшої кількості контрактів або уповноважені діяти від імені та за дорученням (або лише за дору­ченням) одного чи більше страхових підприємств з надання, пропону­вання і виконання підготовчої роботи для укладання або з укладання договорів страхування чи з надання допомоги в застосовуванні та ви­конанні таких договорів, зокрема при виникненні вимог страхового відшкодування.

Страхові агенти. Страхових агентів поділяють на кілька типів. Найпоширенішим у нашій країні є тип страхових агентів—фізичних осіб, що працюють у тій чи іншій страховій компанії.

Роль агентів виконують також транспортні підприємства при здій­сненні обов'язкового особистого страхування від нещасних випадків на транспорті. Вони збирають страхові внески під час продажу паса­жирам проїзних квитків, а потім перераховують їх до страхових ком­паній.

З розвитком нових видів страхування в нашій країні роль агентів починають виконувати банки та поштові відділення з продажу полісів обов'язкового страхування цивільної відповідальності власників тран­спортних засобів та інших видів страхування. З огляду на зарубіжний досвід можна передбачити, що найближчим часом банки будуть залу­чені й до продажу полісів зі страхування життя.

На практиці можна спостерігати розвиток відносин страхова ком­панія — страховий агент від простих форм до складніших. Уже згаду­валися страхові агенти—фізичні особи (іноді їх називають «прямими агентами»), що працюють у штаті конкретної страхової компанії. У зарубіжних страхових компаніях більш прогресивну та гнучку струк­туру являють собою страхові агенти—фізичні особи, які працюють на умовах контракту з однією («мономандатні страхові агенти») або кіль­кома («багатомандатні страхові агенти») страховими компаніями. Такі агенти мають постійні зв'язки зі своїми клієнтами.

Альтернативну мережу продажу страхових продуктів становить сукупність юридичних осіб, що відіграють роль страхових агентів кон­кретного страховика. Ними є банки, нотаріальні контори, туристичні агентства, відділення зв'язку тощо, які поряд з послугами зі своєї ос­новної діяльності пропонують клієнтам укласти договори з того чи іншого виду страхування. Взаємовідносини між страховою компанією

121

та страховими агентами—юридичними особами регулюються укла­данням генеральних угод про співробітництво та щорічними протоко­лами до них або контрактами працівників цих юридичних осіб, які є агентами за сумісництвом.

Система генеральних страхових агентств характеризує вищий сту­пінь відносин між страховою компанією та страховим агентом. У наш час така система переважає на зарубіжних страхових ринках. Генеральні агенти — це фізичні особи, що уповноважені одним або кількома страховиками, яких вони представляють у тому чи іншому територіально-адміністративному регіоні. Робота такого агента конт­ролюється інспектором і працівниками страхової компанії, яка його уповноважила. Юридичне відносини між генеральним страховим аге­нтом та страховою компанією оформлені договором про призначення на посаду. Таким договором обумовлено вид страхування, в якому агент уповноважений працювати, максимальний ліміт ризику, що його він може прийняти, територіальні обмеження, зобов'язання зі здійс­нення та управління контрактами, виплату страхових сум і страхових відшкодувань, розмір комісійної винагороди. Кожному генеральному агентству, котре починає свою роботу, страхова компанія відкриває фінансування на організацію справи (оренда приміщення, оплата праці спеціалістів, рекламні заходи і т. ін.).

Генеральний страховий агент наймає на роботу страхових агентів, яким виділяється зона обслуговування — територія (конкретні населе­ні пункти), де вони мають організувати продаж страхових полісів. З часом, коли вже досягнуто відповідного рівня розвитку страхування на визначеній території, страховий агент має право залучати субагентів як помічників, вступати з ними у трудові відносини і передавати час­тину функцій з укладання нових та обслуговування раніше укладених договорів. Іноді обов'язки субагентів можуть обмежуватися лише реп­резентативними функціями. Наприклад, вивчати ринок та орієнтувати агентів з питань конкретного виду страхування, які можуть становити інтерес для працівників того чи іншого підприємства або жителів не­великого населеного пункту. Субагенти залучають також глядачів на концерти чи спортивні змагання, які організовують із рекламною ме­тою страхові компанії. Проте такі працівники не мають прямих відно­син зі страховою компанією.

Безперечними перевагами системи генеральних страхових агентств є їх гнучкість та мобільність.

Страхові агенти всіх типів реалізують готовий страховий продукт. Отже, вони не мають впливу на його якість і не можуть бути об'єктив­ними щодо оцінки останньої.

Діяльність страхових агентів оплачується у вигляді комісійної ви­нагороди або комісії, розмір якої обумовлюється агентською угодою і, як правило, виражається у відсотках від страхової премії, сплаченої страхувальником за конкретним договором страхування.

122

Регулювання посередницької діяльності агентів у багатьох країнах здійснюють контрольно-ревізійні служби страхових компаній. Згідно з чинним законодавством Великої Британії лише посередники, що ма­ють титул «брокера» або діють у рамках Акта «Про Фінансові Послу­ги», зобов'язані мати власну ліцензію, а на «агентів компаній» і «призначених представників» свою ліцензію на право здійснення стра­хових операцій поширює компанія, з якою в них існують відповідні агентські угоди. Згідно з Положенням про порядок провадження ді­яльності страховими посередниками, яке затверджене постановою Ка­бінету міністрів України від 18 грудня 1996 року за № 1523, неналеж­ний контроль страховика за діяльністю його страхових агентів кваліфікується як порушення страхового законодавства.

Страхові брокери. Страхові брокери, як і страхові агенти, поділя­ються на кілька типів. Брокерами можуть бути як фізичні, так і юри­дичні особи у вигляді брокерської контори з найманим персоналом. Великі корпорації можуть мати свого так званого «кептивного брокера».

Найвідоміші в усьому світі брокери, акредитовані розміщувати страхові ризики в Ллойді, — це так звані брокери Ллойда. Процедура розміщення ризиків у Ллойді не є унікальною, але вона найстаріша. У загальних рисах її можна уявити за такою схемою. Брокер готує сліп, який являє собою кілька аркушів паперу формату А4. На цьому сліпі він розміщує всю необхідну інформацію щодо конкретного страху­вання під такими рубриками:

найменування Страхувальника/Перестрахувальника;

предмет(інтерес) страхування/перестрахування;

тип (наприклад, факультативне перестрахування);

клас(страхові ризики);

ліміт відповідальності (страхова сума/франшиза);

дата та період;

премія (ставка або сума);

загальні умови та винятки;

спеціальні умови (гарантії);

брокераж;

андеррайтингова інформація.

Щоб отримати ціну для конкретного ризику, який брокер бажає роз­містити в Ллойді, він показує сліп та андеррайтингову інформацію так званому андеррайтеру-лідеру. Після докладного вивчення всієї інфор­мації, що пов'язана з конкретним ризиком, призначається ціна. Якщо клієнт брокера погоджується на таку ціну, лідер формально приймає ризик і ставить свій штамп на сліпі та зазначає частку(відсоток) ризи­ку, яку він бере на себе. Частина ризику, що залишилась, розміщується серед інших андеррайтерів.

Діяльність брокера тісно пов'язана з «життєвим циклом» страхово­го полісу^ Безперечно, що перша стадія — це знайти клієнта. Кожний страховий брокер має свою власну стратегію пошуку клієнта.

123

Далі брокерові необхідно добре зрозуміти потреби клієнта з метою їх найкращого задоволення. Якщо страховий брокер не знає свого клі­єнта та його бізнесу, він не може ефективно виконувати свої зо­бов'язання щодо нього. Послуги, які брокер надає своєму клієнтові, можна об'єднати під назвою «найкраща порада». На цій стадії брокер відіграє роль консультанта з ризик-менеджменту і розробляє спеціаль­ну програму з управління ризиком клієнта. Така програма може вклю­чати в себе самострахування, а також заходи щодо «поліпшення» ри­зику. До них можна віднести, наприклад, установлення додаткових пристроїв пожежогасіння або систем охорони.

Наступною стадією є пропонування брокером ризику на страхово­му ринку і початок переговорів про укладання договору страхування. Переговори проводяться згідно з правилом «попиту та пропозиції» і тривають до моменту, коли сторонами буде остаточно досягнуто умов договору. Такі переговори можуть мати навіть кілька раундів. Роль брокера полягає в тому, щоб під час проведення переговорів представ­ляти інтереси клієнта та досягнути остаточної угоди. Коли ризик є по­вністю розміщеним, брокер надсилає формальне повідомлення як сво­єму клієнтові, так і андеррайтеру.

У разі можливості висунення вимоги страхового відшкодування страхувальник повідомляє про страховий випадок не лише страховика, а й брокера. Допомога клієнтові в підготовці необхідних документів для висунення вимоги є дуже важливою послугою брокера, а коли клі­єнт не обізнаний з тонкощами проведення формальних процедур — конче необхідною. Великі брокери мають вплив на ринку і можуть йо­го використати, наприклад для здійснення задовільного страхового відшкодування.

Коли «життєвий цикл» страхового полісу наближається до кінця, страховий брокер звертається до свого клієнта з пропозицією поновити дію договору на новий термін, і цикл починається спочатку.

Страховий брокер має певну кількість клієнтів, яких він представ­ляє на ринку. Брокер постійно вивчає ситуацію на ринку, де ставки і розміри страхового покриття коливаються, а з розвитком страхової ін­дустрії з'являються нові страхові продукти. Окрім знань ринкової ін­формації, брокеру потрібні, наприклад, відомості про зміни в законо­давстві, що можуть мати вплив на бізнес клієнта. Великі брокери витрачають значні кошти на дослідження та прогнози. Вони не чека­ють запитань від свого клієнта, а намагаються попередити їх. Персо­нальна увага брокера не залишається непоміченою. Клієнт цілком до­віряє йому, а в умовах конкуренції це вельми важливо.

Слід також зазначити, що брокер має усвідомлювати свою відпові­дальність перед ринком. Вона полягає в тому, щоб не знижувати ціни до неекономічного рівня. Фінансова стабільність страховиків важлива як для брокера, так і для його клієнта.

Суттєвим моментом є визначення розміру комісійної винагороди, що її отримує брокер за свою роботу. Така винагорода іноді назива-

124

ється брокеражем і відраховується з премії, що належить страховій компанії, в якій брокер розмістив ризик клієнта. Розмір винагороди регулюється ринком.

У Нідерландах, наприклад, заборонено зменшувати розмір комісії (визначається у відсотках від премії або страхової суми) нижче рівня, який установлено шляхом консультацій між страховиками й асоціа­цією страхових брокерів. Страховикам не дозволяється також сплачу­вати посередникам винагороду в будь-якій іншій формі, а посередни­кам — отримувати будь-які винагороди від клієнта.

Регулювання діяльності страхових брокерів. Беручи до уваги те, що в багатьох випадках лише страхові посередники вступають у без­посередній контакт зі споживачами страхових продуктів, необхідно регулювати й контролювати їхню діяльність. Насамперед регулювання має стосуватися діяльності страхових брокерів (як уже зазначалося, відповідальність за діяльність страхових агентів покладається на стра­хові компанії).

Діяльність страхових брокерів настільки складна та різноманітна, що в багатьох країнах світу до осіб, які мають намір здійснювати таку діяльність, ставляться досить жорсткі вимоги. У більшості країн зако­нодавство, що регулює діяльність страхових посередників, передбачає порядок їх реєстрації, вимоги до рівня професійної підготовки та на­дання інформації, а також необхідність фінансових гарантій покриття відповідальності, що виникає при посередницькій діяльності.

У Рекомендаціях Європейської Комісії про страхових посередників від 18 грудня 1991 року передбачається обов'язкова реєстрація посе­редників у галузі страхування, яка має бути умовою допуску страхово­го посередника до діяльності та її провадження.

Реєстрація вирішує принаймні два завдання: по-перше, вона дозво­ляє контрольно-ревізійним службам і клієнтам перевірити ділові зв'яз­ки посередників і, можливо, згрупувати їх за чіткими категоріями. По-друге, що ще важливіше, перевірити, наскільки посередник відповідає визначеним критеріям. Сам факт реєстрації посередника визначає наяв­ність попереднього етапу отримування дозволу і попередню перевірку кваліфікації. Усе залежить від критеріїв, яким має відповідати страхо­вий посередник, та від того, наскільки важко пройти реєстрацію. У цьому розумінні реєстрація, що здійснюється без висунення вимог до страхового посередника, — вельми небезпечна річ. Адже вона хоча й дозволяє вести статистичний облік, проте формує в клієнта хибне по­чуття захищеності: дає підстави вважати, що посередник володіє ква­ліфікацією, якої в нього фактично немає, оскільки реєстрація — суто формальний акт.

За визначенням Рекомендацій, професійна компетентність страхо­вих посередників становить суттєвий елемент захисту страховиків та страхувальників, і тому необхідні заходи, спрямовані на отримання страховими посередниками загальних, комерційних та професійних

125

навичок і знань. Зміст кваліфікаційних вимог у різних країнах неодна­ковий. Міжнародне бюро страховиків та перестраховиків (об'єднання національних професійних асоціацій страхових посередників Євро­пейського Союзу) у своїй резолюції від 7 жовтня 1992 року пропонує встановити програму навчання мінімальним обсягом 300 годин за пе­ріод, що становить 18 місяців, з обов'язковим складанням іспитів піс­ля курсу навчання.

У тому разі, коли посередники незадовільно виконують свої обов'язки і, відповідно, їхні клієнти зазнають фінансових втрат, ос­танні мають отримати компенсацію. Надання таких фінансових гаран­тій вимагається насамперед від брокерів. Загалом вважається, що страхові компанії несуть повну фінансову відповідальність за дії (професійні) своїх агентів. При цьому постає ряд проблем, коли йдеть­ся про агентів, які працюють на кілька компаній. Щодо страхових брокерів існують деякі види гарантій покриття їхньої професійної від­повідальності. Найпоширенішим, а в багатьох країнах обов'язковим, є страхування професійної відповідальності страхових брокерів. Існує також вид гарантії у формі банківського депозиту. В Україні досі не існує механізму надання фінансових гарантій з боку страхових посе­редників.

Уже згадувані Рекомендації Європейської комісії містять пропози­ції щодо інформації про будь-які економічні чи юридичні зв'язки страхового брокера зі страховою компанією та про будь-яку участь у діяльності такої компанії, що могла б обмежити його свободу у виборі страхової компанії для свого клієнта. Така інформація дає змогу ви­значати ступінь незалежності страхового брокера. Міжнародне бюро страховиків та перестраховиків запропонувало брокерам додержувати встановленого рівня співвідношень між часткою участі в капіталі бро­кера, яка належить конкретній страховій компанії, та рівнем премій або брокеражу за операціями з цією компанією за попередній рік.

З розвитком та поглибленням відносин на страховому ринку України роль страхових посередників зростатиме, що піде на користь як страхувальникам, так і страховикам. При цьому забезпечуватиметь­ся постійне поліпшення якості страхових продуктів за рахунок налаго­дження тісніших взаємостосунків страхових посередників і страху­вальників.

126