56. Українська етнографія та історія: м. Грушевський, д. Яворницький, д. Багалій, в. Хвойка, о. Єфименко. Українське сходознавство: а. Кримський.

Визначальною особливістю української етнографії у витоках була спрямованість на пізнання власного народу. Коріння української етнографії сягає глибокої давнини. Чимало відомостей про народне життя, побут, звичаї містяться в давньоруських літописах, українському літописанні XIV—XVII ст., козацьких літописах XVII—XVIII ст., у подорожніх записках іноземних дипломатів, купців, мандрівників, які в різний час відвідували Україну. 1873 р. у Львові засновано Літературного Товариства ім. Шевченка, реорганізованого 1892 р. у Наукове товариство ім. Шевченка (НТШ), яке згуртувало плеяду видатних українських вчених-гуманітаріїв на чолі з Іваном Франком (1856—1916), Михайлом Грушевським (1866—1934) та ін. Отже, на початку XX ст. у Львові зусиллями Івана Франка, Федора Вовка, та ін, за сприяння Михайла Грушевського був створений перший Всеукраїнський етнологічний центр, що здійснював організаційні, науково-дослідницькі та видавничі функції. У 70—80-х роках цінні матеріали і розробки з українського народознавства містять праці Олександра Потебні, Петра Єфименка, Івана Нечуя-Левицького, Івана Рудченка, Олександра Русова, Павла Житецького, Бориса Познанського, Тадея Рильського.Наприкінці XIX перших десятиріччях XX ст. українська етнографія завдяки працям таких учених, як М. Сумцов, Д. Яворницький, І. Франко, Ф. Вовк, В. Гнатюк, В. Шухевич, З. Кузеля, а також М. Грушевський піднялася на вищий науковий щабель.Інститут сходознавства ім. А. Кримського НАН України — науково-дослідний інститут Відділення історії, філософії та права НАН України, провідна українська наукова установа з проблем сходознавства. Інститут сходознавства засновано 22 жовтня 1991 року. Його було названо на честь українського сходознавця Агатангела Кримського

57. Національно-культурне піднесення 20-х років в Україні: українізація освіти, науки, розвиток мистецтва.

Культурному піднесенню в Україні сприяла загальноросійська визвольна боротьба і пожвавлення революційних настроїв на західних землях, що давало надію на швидке розв’язання національних проблем, відкривало можливість справедливішого соціального устрою. Але найважливішими стали нові історичні реалії – хоч і недовга, але власна державність у формі Української Народної Республіки та Західноукраїнської Народної Республіки, а також політика українізації в перші пореволюційні роки в Україні (вже в складі радянської країни). У січні – квітні 1919 року було проголошено основні принципи радянської системи освіти й виховання: загальність, доступність для всіх, безплатність і обов’язковість шкільної освіти. Раднаркомом України було видано декрети про школу, згідно з якими церква відокремлювалась від держави і школа від церкви, скасовувалась плата за навчання в усіх без винятку навчальних закладах, всі приватні школи було передано державі, запроваджено спільне навчання хлопців і дівчат.

58. Література на тлі нових національних і соціальних реалій: літературні течії і гуртки 20-х рр.

У 20-х pp. в Україні радянською владою проводиться політика українізації, що відіграла певну позитивну роль у розвитку культури. У 20-х — на початку 30-х pp. активно розвивається література. Про бурхливий розвиток літератури цієї доби свідчить утворення різноманітних творчих угруповань («Плуг», «Гарт», «Ланка», ВАПЛІТЕ, «Молодняк», «Аспанфут», «Нова генерація» тощо). У цей час молоді українські письменники .відмовляються від традицій класичної літератури та орієнтуються на літературне життя Західної Європи. У літературі 20-х pp. сформувалася яскрава революційно-романтична течія (П. Тичина, В. Сосюра, В. Чумак, В. Еллан). У другій половині 20-х pp. помітне місце займала ВУСПП — спілка, яка ставила за мету об´єднати всіх художників слова, що прагнули до створення єдиної інтернаціональної пролетарської літератури. Група київських неокласиків (М. Зеров, М. Драй-Хмара, П. Филипович, М. Рильський) прагнули засвоїти досвід класичної світової літератури. 20-ті pp. — це час гострих дискусій про шляхи і принципи побудови соціалістичної України та її культури, У контексті дискусій, які велися навколо проблем побудови національної культури, найбільший інтерес становив творчий доробок М. Хвильового. У циклах памфлетів «Камо грядеши» та «Думки проти течії», статті «Україна чи Малоросія» він сформулював культурологічну концепцію, вважаючи, що наша культура повинна орієнтуватися на західноєвропейську, а не на російські традиції з їх новими соціальними і духовними віяннями, новим мистецтвом, новими стилями, творчими методами, різноманітними течіями, угрупованнями.