65. Становлення та розквіт українського кінематографу/ с. Параджанов, і. Миколайчук, ю. Іллєнко/ в 60-ті рр.. Та його занепад.

Особливу роль у становленні українського кіномистецтва відіграли фільми О.Довженка «Звенигора» (1928), «Арсенал» (1929), «Земля» (1930). Цікаво також те, що Довженко, який знаходився у лавах Армії УНР, тепер знімав фільм Арсенал «з іншого боку». Його творчість піднесла вітчизняний кінематограф до світового рівня. Стилістика, створена Довженком, поклала початок напряму, який визначають як «українське поетичне кіно». 1965-му Британська академія кіно назвала найкращою зарубіжною картиною “Тіні забутих предків” Сергія Параджанова. Фільм завоював світ. Сергій Параджанов, який вчився в Савченка, отримав диплом із рук Довженка і прославив кіностудію його імені. Іва́н Васи́льович Миколайчу́к— український актор, режисер, сценарист. 34 ролі в кіно, 9 сценаріїв, та 2 режисерські роботи. Його називали обличчям і душею українського поетичного кіно, аристократом духу, блискучим самородком. Іван Миколайчук був кінозіркою 60-70 х років. В ті роки майже жоден фільм не обходився без його участі. Він був особливий, народний, справжній, найкращий. Шевченківську премію Іван Миколайчук отримав вже посмертно.

66. Соціалістичний реалізм в українському мистецтві 30-70х рр. образотворче мистецтво андеграунду. Сам термін "реалізм" входить у науковий обіг з 60-х років XIX ст., причому довгий час він розумівся виключно як відображення наявної дійсності і не відрізняв­ся від натуралізму. Лише поступово починає складатися погляд на реалізм (від лат. — речовинний, дійсний) як на такий напрям художньої культури, що являє собою об'єктивне відображення дійсності, пов'язане з соціально-історичним підходом до зображення людських характерів та умов життя. В реалістичних творах людина виступає передусім як суспільна істота, дії якої зумовлені конкрет­ними умовами, тобто соціальне детерміновані. Одне з про­відних завдань реалізму — виявити типовий взаємозв'язок характерів та життєвих обставин.

Твори передвижників 19 ст. було настійно «рекомендовано» взяти за зразок для наслідування. Багато художників стали жертвами політичних репресій, тому що їхні творчі концепції не вписувалися у вузькі рамки державної ідеології. У музеях значно зменшилися експозиції, присвячені західному мистецтву 20 ст. Щоб здійснювати контроль над навчанням, була відновлена Академія мистецтв. Цензура забезпечувала потрібний напрямок розвитку історії мистецтв і критики. Прикладом офіційно ангажованого мистецтва може служити картина Олександра Герасимова (1881–1963) Сталін і Ворошилов у Кремлі. В літературі під соціалістичним реалізмом розглядали напрямок, який виник як антитеза критичному реалізму, тому іноді визначається словосполученням «стверджуючий реалізм». Термін «соціалістичний реалізм» з'явився в радянському друці в 1932 році і був закріплений у «Статуті Союзу радянських письменників СРСР», прийнятому на Першому з'їзді радянських письменників у 1934 році. Там міститься головна формула цього реалізму: «основний метод радянської художньої літератури і літературної критики, жадає від художника правдивого, історично-конкретного зображення дійсності в її революційному розвитку».

У 1957, під час Міжнародного фестивалю молоді і студентів, і в 1959, на першій американській виставці в Москві, було показано нове, невідоме раніше мистецтво. Як результат більшої творчої волі наступив розквіт неофіційного мистецтва, що існувало паралельно з державним замовленням.

Роки перебування у влади Л.І.Брежнєва (1964–1982) були зв'язані з економічним застоєм і продовженням політики державного контролю над мистецтвом. Виставка, улаштована під відкритим небом художниками-нонконформістами в Москві восени 1974, була знесена бульдозерами; після цього деякі найбільші майстри сучасного мистецтва, у т.ч. скульптор Ернст Невідомий (р. 1926), вирішили емігрувати. Чистий плюралізм у мистецтві наступив тільки з приходом до влади М.С.Горбачова (1985–1991). Його спроба оживити соціалізм за допомогою гласності і перебудови принесла волю художньої творчості і пробила залізну завісу. Разом із проведенням реформ, спрямованих на створення вільного ринку, закінчилася епоха державного контролю в сфері мистецтва. Починаючи з персональних виставок Малевіча і Филонова, що проходили в 1988, музеї стали поступово діставати зі своїх запасників твори, які знаходилися під забороною з початку 1930-х років.

Отже, ідея соціалістичного реалізму в мистецтві була зручним для радянського уряду способом впровадження в народні маси доктрини соціалізму. В епоху соціалістичного реалізму мистецтву потрібно було бути виховним і пропагандистським. Під впливом установок цього “художнього методу” у мистецтві відбувалася втрата особистісного, індивідуального в угоду суспільного.