39.Роль творчості т.Г. Шевченка у формуванні української національної культури та свідомості

Т.Г. Шевченко – український поет, письменник, художник, графік, громадський діяч, філософ, політик, фольклорист, з точки зору багатьох українців - духовний батько сучасного українського народу, людина, яка присвятила своє життя збереженню і поширенню самобутньої народної мудрості тісно пов'язаній з стародавньою православною християнською козацькою культурою і звичаями України. Важливе місце у його творах займають переосмислення історій зі Святого Писання і їх переспів відповідно до умов України XVII-XIX ст., що робить його твори одним з важливих джерел по народному богослів'ю, устній народній християнській традиції того часу. Шевченко народився у селі Моринці Київської губернії, в закріпаченій селянській родині козацького походження. Рано втративши матір, а потім і батька, він з дитинства зазнав багато горя і знущань. Працюючи і навчаючись у дяків, Шевченко ознайомився з деякими творами української літератури, а відчуваючи великий потяг до малювання, уже тоді робив перші спроби розпочати навчання у маляра. Коли Шевченкові минуло 14 років, його зробили дворовим слугою поміщика П. Енгельгардта в маєтку Вільшані. У 1838 році був викуплений відомими художниками К. Брюлловим та В. Жуковським з кріпацтва. У середині XIX ст. постать Т. Шевченка вийшла на перший план як історичного так і політичного діяча. Маючи величезні задатки громадсько-політичного діяча, про що свідчить вплив Т. Шевченка на кирило-мефодіївців, він зумів реалізувати свій величезний духовний потенціал через свою мистецьку, передусім поетичну творчість. Найвідоміші твори: «Думи мої», «Катерина», «Тополя», «Великий льох», «Наймичка», «Кавказ», «І мертвим, і живим…», «Холодний Яр» та багато ін. На відміну від своїх попередників, зокрема, українських романтиків, які вважали, що Україна уже віджила своє, Т. Шевченко своєю самопожертвою зумів залучити усі скарби народного духу, всю героїку української історії до процесу національного відродження. Уже перша його книжка “Кобзар” (1840) засвідчила воскресіння нації у драматичний період національної історії. Гнітюча дійсність спонукала Т. Шевченка звернутися думкою до минулого України, до історичних тем. І цим самим своєю літературно-художньою творчістю поет повернув українському народу пам´ять його історії, адже жодні наукові дослідження не мали такого впливу, як його історичні поеми, драми, вірші, живописні картини тощо.Т. Шевченко був революційним демократом. Як революціонер він виступав проти самодержавства. Також Шевченко був талановитим художником. Відомі картини: «Казашка Катя», «Марія», портрети відомих особистостей (Максимовича, Куліша), автопортрети.

40. Образотворче мистецтво, музика, театр, архітектура XIX ст. В Україні

Напрямки укр..мист. 19ст.1)романтизм(піднесення ідеалістичних прагень особистості)2)класицизм(гармонія та закони розуму, наслідування антич. мистецтва)3)реалізм(відтворення дійсності взаємовідносин людини та сусп.)Риса:реалістичність, народність, відображення життєвої правди, побутовий, історичний, пейзажний жанри.Виникнення об’єднань худож.-передвижники(1870), Товариство південноукр. Художників(одеса), київське товариство худож.виставок.Центри мист. Освіти- Петербузька академія мистецтв, в Укр.- художні школи(училища) у Харкові,Одесі,Київі. Видатні.художники:Жемчужніков,Соколов,Трутовський,Василевський,Пимоненко,Рєпін.Отже, укр.живопис 19 ст. розвивався в руслієвр.тенденції.(Пимоненко?Ворожея?,Трутовський? На сеновале?, Васильківський?Весенний день Укр.?, Рєпін?Нищий?, ?Осенний букет?).Архітектура-переважає класицизм, пізніше еклектика;-найяскравіші пам’ятки архітектури створювались у великх містах(Київ,Харків,Одеса,Львів);-специфічно укр..рис в архітектурі не було, вона розвивалась в рамках загальнорос. та євр. тенденціях;-архітектураМиленський,Шиллє,Беретті,Захарович Музична К. в Укр. 19ст. розвивалась на основі народної музики.Батьком укр.проф. музики вважають Лисенка.Видатні композитори та співаки Гулак-Артемоський(?Запорожці за Дунаєм?), Міщенський(?Вечорниці?), Сокальський(?Мазепа?),Лисенко(?Тарас Бульба?)Театр-спиралась на укр.літ-ру,досягнення рос.театр.мистецтва. театр в Укр. Був приватний(пересувний). Напрямок- реалізм(в п’єсах життя народу, соц.проблеми,кохання, побут).Видатні драматурги Кропивницький, Старицький. Театр.постановки укр..мовою були заборонені(Емський указ 1876)до 1881, діяла цензура(дозволені лише теми побуту, кохання). І.Карпенко-Карий ?Наймичка?,?Сто тисяч? 1 укр.проф. група була створена у 1882 Кропивницьким (актори С.Маркевич, М.Садовський, М.Занковецька). у 1883 очолив Старицький, музику писав Лисенко. 1864 у Львові створено О.Бачинським ?Руську бесіду?, де працював Старицький. Ставились укр..твори.Отже, поява укр.. драм. мистецтва всупереч заборонам- свідчення зростання нац.. самосвідомості народом, спільність нац. характеру сх. та зах. укр. У 19 ст. сформувались укр. музика та театр. класика.

41.Українська культура у 20-му ст..: соціально-політичні обставини її розвитку, специфічні риси.

XX століття стало для української культури важким випробуванням. Держава, а разом з нею і культура розвивались з перемінними спадами та піднесеннями, перемогами та поразками. Політичні режими економічно, соціально, морально-психологічно сприяли поширенню комплексу культурної неповноцінності української нації або безпосередньо руйнували її культурні структури.

Проте навіть в умовах імперського тоталітарного режиму національні прояви та намагання не залишились марними – українська культура продовжувала свій невпинний рух, та досягла значних успіхів у галузі літератури, образотворчого мистецтва, досягнення вчених є вагомими і оригінальними.

20-ті рр. в Україні стали періодом небувалого національного-культурного піднесення. Це справді яскравий феномен в історії української культури. Його коріння – в нетривалому, але важливому періоді відновлення української державності 1917-1920 рр. Ця доба дала такий сильний імпульс національного розвитку, що його не змогли зупинити ані братовбивча громадянська війна, ані масова еміграція української інтелігенції, ані тиск тоталітарної держави. Це відродження охопило різні сфери життя, і перед усім – освіту, науку, літературу, мистецтво.

Саме в цей час в освітній сфері було ліквідовано неписьменність населення. У 1921р. було прийнято постанову Раднаркому УСРР, у якій підкреслювалося, що все населення віком від 8 до 50 років, яке не вміє читати й писати, зобов‘язане навчатися грамоті російською або рідною мовою за бажанням. Протягом 20-х рр. кількість неписьменних скоротилася з 76% до 46% дорослого населення. Держава надавала певні пільги тим, хто навчався. Університети реорганізовували в інститути народної освіти. Навчання було платним, але діти бідних робітників і селян звільнялись від оплати. У 1925 р. діяло близько 18 тис. шкіл, 145 технікумів, 35 інститутів і 30 робітфаків. Багато зробили для розвитку освіти наркоми (міністри) освіти О.Шумський і М.Скрипник. Відбувається українізація культури.

В цей час відбувається становлення українського кіномистецтва. З 1922р. почалося виробництво художніх фільмів. Переломний етап у розвитку українського радянського кіномистецтва пов‘язаний з творчістю О.Довженка, який в 1926 р. працював кінорежисером на Одеській кіностудії. В історії українського та світового кіномистецтва почесне місце посідають його фільми “Звенигора”, “Арсенал”, “Земля”.

Яскравою художньою особистістю був К.Малевич, творець супрематизму. Він хоч і жив значну частину життя поза Україною, але, українець за походженням, ніколи не поривав зв’язків з нею. Бажаючи виразити “чисте”, незалежне від матерії духовне буття, на його переконання, художник мав відмовитися від земних “орієнтирів” і подивитись на навколишні речі наче з космосу.

Школа монументального українського мистецтва у 20-ті роки була представлена творчістю Михайла Бойчука і його учнів. Вона надихалася формами візантійських ікон, релігійного ренесансу, живописного примітивізму безіменних українських малярів минулих епох.

На розвиток української культури, на громадське життя в Україні суттєво вплинула нова генерація талановитих митців, які одержали назву “шістдесятників”. Це був рух творчої молоді, яка розробляла оригінальну тематику, видавала нові думки, відмінні від офіційних, і стала ядром духовної опозиції в Україні.

Загалом, на мій погляд саме ХХ століття стало періодом найактивнішого виявлення популярних зараз видів мистецтва та науки. Сьогодні українська культура – це безперервний рух національних культурних цінностей. Він відбувається між різними соціумами, суспільними верствами та поколіннями і супроводжується духовним піднесенням або ж духовним зламом, що у своїй суперечності і свідчить про повнокровність життя нації.

Однією з принципових особливостей української культури ХХ століття є визначальна роль політичного чинника. При цьому переважав не еволюційний характер динаміки, а різкі зміни, які чітко розмежовують основні етапи розвитку української культури. Поворотне значення мали Перша світова війна,Лютнева і Жовтнева революції, боротьба за українську державність 1917—1920 рр., створення СРСР, Друга світова війна, криза соціалізму і розпад радянської системи, отримання Україною незалежності. У радянський період, який зайняв більшу частину сторіччя, українська культура пройшла складний шлях, який поєднує досягнення і втрати, духовні злети і трагедії: національне піднесення 20-х років, трагедію у роки сталінської диктатури, хрущовську ｫвідлигуｻ, брежнєвський ｫзастійｻ, горбачовську перебудову. Внаслідок одержавлення всіх сторін життя суспільства, його бюрократизації, централізації влади провідну роль відігравала особа першого керівника комуністичної партії і, відповідно, всієї держави.

У 1991 відбулося не тільки проголошення незалежності України, але й почалися докорінні зміни суспільного ладу.

Говорячи про роль геополітичного чинника у розвитку української культури, необхідно підкреслити, що до середини сторіччя територія України входила до складу різних держав: СРСР, Польщі, Румунії, Чехословаччини. Лише після Другої світової війни сталося об'єднання українських земель. У 1954 р. до складу Української РСР було включено Крим.

43.українізація 20х рр 20 ст та її вплив на розвиток укр нації

Після 1924 р. розпочинається процес українізації. Старий більшовик Микола Олександрович Скрипник був рушієм українізації. Історичні обставини привели до суперечності двох культур — між містом і селом.Місто представляв русифікований пролетаріат — українське ж село ставилось вороже до перебудов суспільного життя.

У цей час було висунуто теорію боротьби двох культур, згідно з якою керівна роль пролетаріату мала виявлятись у витісненні української культури російською пролетарською культурою.

Більшовицький лозунг культурної революції ґрунтувавсь на знищенні і російської, і української культур та створенні єдиної — пролетарської,потім перейменованої в соціалістичну (національної за формою,соціалістичної за змістом). На противагу цьому в Україні сформувався свій культурний центр, культурним процесом керували українці, які були у складі державного радянського апарату. Була вироблена власна культурна політика. Нею стала українізація. В освіті цю політику проводили керівники цієї ланки — Еллан-Блакитний, Гринько, Шумський, які

підтримували і творили нову освіту.

Культурну політику більшовиків цього часу дослідники поділяють на такі періоди: 1917—23 — русифікацію1923—32 — українізації; 1933 — совєтизації.

Коли не можна було подолати народ за допомогою зброї (повстанці — селяни гостро заявили про себе), політика русифікації змінилася українізацією:

звертали увагу на мову, культуру, самобутність. Але це був лише

тактичний хід. Висувався принцип вільної конкуренції культур.

Декретом про українізацію 1 серпня 1923 р. вводились різні курси,

атестація — обов’язкове вивчення мови, збільшено кількість українських шкіл, сталися зрушення у сфері театру і кіно. Це діяльність Леся Курбаса і О. Довженка. Було два культурні центри: Київ і Харків. У Києві —Михайло Грушевський, а також Микола Зеров — видатний літератор,провідник неокласиків, його твір ｫДо джерелｻ; у Харкові — Микола Хвильовий (1893 р. н.), людина пристрасна, творча. Він відстоював духовну незалежність України, вважав, що Україна має рівнятись на психологічну Європу на чолі азійського ренесансу. Він закликав рівняти українську літературу на кращі європейські зразки. У 1926—1928 рр. було створено Вільну академію пролетарської літератури — ВАПЛІТЕ. У Києві

розвивається неокласичний рух у літературі — Микола Зеров, М.

Драй-Хмара, М. Рильський, О. Бургардт, П. Филипович. У цей час

розпочинають активну творчу діяльність П. Тичина, В. Сосюра.

Українізація дала позитивні результати. Якщо у 1928 році питома вага газет українською мовою становила 56 % загальних тиражів, то у 1930 р. — 89 %. Вже у 1924—1925 рр. було виділено 13 національних районів, в тому числі німецькі, болгарські, польські та єврейські. Одним з центрів українізації став Народний комісаріат освіти, який очолювали Григорій Гринько, Олександр Шумський, Микола Скрипник.

При всій гостроті суперечок, які ведуться зараз про оцінку радянського етапу української історії, успіхи у сфері освіти визнаються найбільше. Ліквідація неписьменності у 20-і роки, зростання загальної і професійної культури, прогрес науки обумовлювалися, зокрема, досить стрункою державною системою освіти.