5.Історія української культури у творах вітчизняних та зарубіжних мислителів.

На жаль ІУК і досі залишається недостатньо дослідженою в науковому плані, хоча перші спроби написати її припадають ще на середину 19 ст. Наприкінці 19 поч. 20ст. У своїх творах ІУК описували такі мислителі: П. Куліш, М.Костомаров, М. Грушевський, І. Нечуй-Левицький, М. Драгоманов, І. Огієнко.

Пантелеймон Куліш вважав вивчення і збереження національних традицій, розвиток укр. мови та культури, утвердження національної свідомості,поповнення духовного арсеналу нації культурними здобутками світової цивілізації. Він усвідомлював, що без розбудови нац. культури неможливо виробити й елементарні форми державності. Найбільшим творчим успіхом він вважав двотомну збірку фольклорно-історичних і етнографічних матеріалів «Записки о Южной Руси».У його праці також укр.буквар і читанка «Граматка»,переклад на укр.мову частини Біблії та значна кількість наукових праць.Культурологічна діяльність П.Куліша дістала високу оцінку нащадків.(І.Франка,М.Зерова,М.Хвильового).

Жив і творив М.Костомаров у тяжкий для укр. культури час 60-70рр.ХІХст.-період цькування укр. слова і друку. Він невтомно працював на ниві рос культури,але найбільшою його любов’ю були укр.слово, думка, пісня. Свідченням цього є його твори: «Дві руських народності», «Историческое значение южнорусского народного песенного творчества», «История казачества в памятниках южнорусского песенного творчества». Слід відзначити культурологічну спадщину Івана Франка,йому належать філософське опрацювання цілісної концепції ІУК.У його наук. дослідженнях перед читачем постає широка панорама укр. культури від найдавніших часів до поч.ХХст.Михайло Грушевський є автором понад 2 тис. праць, одна з яких є десятитомна «Історія України-Руси»,яка і нині залишається одним із найглибших досліджень історії укр. народу. Він приділяв увагу культ. процесам ,які відіграють визначальну роль в історичній долі народу, бо від розвитку рівня культури залежить вибір народом шляху на перехрестях історії. Також йому належать такі праці: «Культурно-національний рух на У. в XVI-XVII ст.», «Ілюстрована історія У.», «Укр. народ в прошлом и настоящем», «Історія укр.літ.» та ін.

Іван Огієнко теж присвятив більшість своїх праць проблемам нац.культури: «Наша літературна мова», «Історія укр. друкарства», «Дохристиянські вірування укр.народу», «Укр. церква», «Візантія й Україна».

6.Етногенез в історичній ретроспективі.

Носієм культури є певна людська спільнота – етнос.

Представники етносу мають типовий зовнішній вигляд і статуру, спільні психологічні особливості та світосприйняття, єдині традиції і звичаї, релігійні обряди та вірування, проживають на спільній території та використовують спільну мову.

Етнос може бути представлений трьома рівнями ієрархії: субетнос (мікроетнос) – етнос – суперетнос (макроетнос).

Етнос - історичне явище. На різних етапах свого існування він представлений історичними формами соціальної спільності людей, основними з яких є рід, плем'я, народність, нація.

Соціальні спільності, на відміну від раси, яка є продуктом біологічного розвитку і об'єднує людей із спільними біологічними рисами (колір шкіри, волосся, риси обличчя, статура), є результатом соціальної взаємодії.

Рід і плем'я - це форми соціальних спільностей, що притаманні первісній культурі, в їх основі лежать кровні зв'язки.

Рід - це спільність людей, які зв'язані узами кровного родства, основний виробничий осередок первісно-суспільного ладу. Це найдавніша спільність людей. У міру вдосконалення знарядь праці, опанування природою, розширення сфер трудової діяльності виникає об'єднання родів у фратрії (братства), а союз фратрій складав плем'я.

Плем 'я – форма спільності людей, властива первісній культурі, в основі якої лежать родові відносини. Саме родові відносини визначали розрізненість племен на територіях. Плем'я об'єднувало два або кілька родів, мало свою мову, культуру, звичаї, обряди, територію. З розвитком виробничих і соціальних відносин відбувається укрупнення племен, утворюються союзи племен. Кровно-родинні зв'язки поступово перестають бути основою етнічних спільностей, сильнішими стають соціальні зв'язки. Розпад первісно-суспільного ладу, витіснення родових відносин товарними призводить до розпаду племен і об'єднання їх у народності.

Народність – не просто об'єднання племен, а якісно нова суспільна організація людей. Вона базується на територіальних і економічних зв'язках. Народності властиві єдина мова, культура, територія, свідомість етнічної належності. Народність передує утворенню нації.

Нація – історична спільність людей, притаманна капіталізму, яка утворюється шляхом об'єднання різних народностей. Атрибутами нації вважають: самоназву, мову, самосвідомість, територію, економіку, ментальність, національний характер, культуру, релігію, спільну історію (долю), державність. Нація створює більш високу власну культуру з чіткими цінностями, системами норм, правил поведінки тощо, створює самостійну державу. Нації властиві ті ознаки, які забезпечують і історично зумовлюють цільність народу, його економічні і культурні інтереси, його комунікативність і здатність до розвитку.

Складний процес еволюції етносу, його історико-культурного розвитку отримав назву "етногенезу".

Етнос – "живий організм", який живе і розвивається не в ізоляції, а у складній взаємодії з іншими етносами. Етнічні спільноти приречені на постійне спілкування і взаємний вплив. Взаємодія етносів, що веде до зміни суті етносу, отримала назву "етнічного процесу".

Сучасні етнічні процеси дуже неоднозначні. Ще до 70-х рр. XX ст. панувала думка про те, що в міру розвитку індустріального суспільства вирівнюються в світі мовні і релігійні відмінності, зникають етнічні кордони. Але яскраво виражена тенденція уніфікації способу життя народів не призвела до вирівнювання відмінностей в одязі, їжі, житлі. Осередком збереження етнонаціональної своєрідності стала духовна культура, менталітет, національна самоїдентифікація. А з 70-х років XX ст. розгорнулося в багатьох районах планети етнічне відродження.

Етнос, як історико-культурний феномен, формується під безпосереднім впливом культур народів, з якими історично контактує, території проживання (природи), географічного середовища, що відбивається у методах і способах життєдіяльності, особливостях господарської діяльності, обрядових нормах, правилах і звичках, мові. Так поступово формуються риси характеру, менталітет, матеріальна і духовна культура етносу Отже, проблема етносу, його самовизначення та формування етнокультури постає як ціла низка тісно пов'язаних проблем:

походження етносу і його міграція, його генетичні витоки, расові ознаки, склад;

характер і наслідки взаємодії етносу і природи, географічного середовища;

особливості матеріальної культури, господарювання, одягу, житла;

особливості світосприйняття, характеру, ментальності, вірувань, обрядів, традицій;

мова, її еволюція та виникнення самоназви;

особливості взаємодії у надрах етносу людини і людини, її оточення (сім'ї, роду, племені, нації), людини і держави, людини і культури (духовності);

особливості взаємодії етносу з іншими етносами, націями, людством і космосом.