4. Ліна костенко

ПЕРЕКИНУТІ ШПАКІВНІ

Плаче шпак уранці після зливи,

Де шумлять на греблі явори,

Що шпаківню вітер чорногривий

Перекинув денцем догори.

Борсаються бідні шпаченята,

Як його зарадити біді?

Кліпають із пітьми оченятами:

— Випадемо, татку, що тоді?

Ще якби їм день чи півторадні,

Ще якби їм днів хоча б із п'ять!

Бо вони ще ж зовсім безпорадні, —

Падаючи, ще не полетять.

Як же, хлопці, хатку ви прибили,

Що її порушили вітри?!

Плаче шпак уранці після зливи,

Де шумлять на греблі явори...

Казка І.Франка «Лисичка- кума »

Був собі Вовчик-братик і Лисичка-сестричка. І задумали вони взятися чесно працювати. Винайшли собі нивку поля і змовилися посадити на ній картоплю. Вранці-рано вибралися обоє до роботи — ямки робити та картоплю садити. Дома поснідали, що у них було, а щоб опівдні не бігати додому, взяли відразу з собою обід і полуденок: глечик меду і кошик паляниць. Поклали страву між корчі, а самі взялися до роботи.Копають, копають, та Лисиці швидко наскучила чесна праця. Нібито копає, а сама думає, як би то вихопитися та в корчі медку полизати. Ось у недалекому болоті поміж тростиною загукав Гук на все горло:— Гуп-гуп-гуп!— Зараз, зараз, сватоньку! — скрикнула Лисичка, немовбито її кликано. І вже кинула мотику та й збирається йти.— А куди ти, Лисичко? — питає Вовчик-братик.— Хіба не чуєш, сват Гук мене кличе.— Та чого?— Ми ще з ним учора балакали: бачиш, він мене просить за куму.— Га, коли так, то йди, тільки не барися.— Я хутко повернусь! — мовила Лисичка.— Копай собі свій загонець, я тебе здожену.Побігла Лисичка в корчі, зараз до горщика, попоїла добряче меду, закусила паляницею, все чистенько позав'язувала, облизалася та й іде до Вовчика, спишна водячи хвостом, — звичайно, кума.— А що, вже прийшла? — питає Вовчик.— Та вже, — мовить Лисичка.— А що там народилося?— Хлопчик.— А як же його назвали?— Початочок.— Ото ім'я! Я ще не чув такого, — мовив Вовчик.Лисичка нічого не мовила, але взялася пильно до роботи.Може, так минула година, а може, й дві, — знов Лисичці захотілося медку полизати. І ледве Гук з болота загукав, а вона на весь голос кричить:— Зараз, сватуню, зараз!— А то що, Лисичко? — питає Вовчик.— Та бачиш, там друге дитинятко у свата народилося, ще раз за куму просить.— Ну, що, коли просить, то йди, тільки не барися.— Я хутко, Вовчику! — мовила Лисичка та й шмиг у корч. Зараз до горнятка, наїлася добре меду, паляницею закусила, так що з їх спільного полуденка мало що й залишилося, та й вертається до Вовчика.— О, ти вже тут!— Та вже.— А що ж там народилося?— Та дівчинка.— А як її назвали?— Серединка.— Ото! Я ще й не чував такої назви, — дивувався Вовчик.— У Гуків, Вовчику, все такі незвичайні назви дають. На те вони голосні птахи.Попрацювали вони з годину, і знов Лисичці запах дуже медок. Ледве тільки Гук загукав із тростини, а вона кричить:— Іду, сватоньку, йду!— Ти куди йдеш, Лисичко?— Хіба не чуєш, що сват іще раз за куму просить? — мовила Лисичка.— Що за диво, що він тебе так часто за куму просить? — мовив Вовчик.— Бо мене дуже любить, Вовчику.— Ну, то йди ж, та не барися, треба роботу кінчити.— Я зараз тут буду, Вовчику. Роби, не бійся, я своє зроблю.Побігла Лисичка до корча, виїла решту меду з горщика, схрупала решту паляниць, усе поперевертала та й іде до Вовчика.— А що, вже прийшла?— Та вже.— А що там народилося? — питає Вовчик.— Хлопчик.— А як же його назвали?— Остаточок.— Ну, що ж, нехай здоров росте.Копали так, копали, аж ось уже й полудень. Вовчик давно зголоднів, та все якось соромиться признатися, а далі кинув мотику та й каже:— Ну, на тепер досить. Чи не пора обідати?— Певно, що пора, Вовчику-братику, — мовить Лисичка, а сама нібито копає, пильнує роботи.— А ти ж не голодна?— Та ні, Вовчику, іди ти сам та пообідай, мене там погостили.Пішов Вовчик у корчі, дивиться, ого! Горщик порожній, аж вилизаний від меду, кошик перевернений, і паляниць ані кришки нема! Аж тепер зрозумів, куди це Лисичка-сестричка так часто ходила! Аж тепер йому вияснилося, які-то вона своїм похресникам чудернацькі назви давала!— А, так ти така, погана Лисице! — скрикнув Вовчик. — Хочеш мене роботою і голодом на смерть заморити, а сама всю страву пожерла! Чекай же! Я тебе за те саму розірву і на обід згамкаю!Почула Лисиця Вовчиків крик, побачила, який він біжить злосливий та недобрий, і не чекала довго. Накивала п'ятами до лісу, а в лісі шусть у першу нору, яку надибала під корінням старого дуба. Думала, що сховається зовсім, але Вовчик таки встиг побачити кінчик її хвоста, як Лисичка втягала його до нори. Прибіг та й кричить:— Ага, ти тут? Вилізай мені зараз! Не сховаєшся від мене!Та Лисичка не дурна. Сидить у норі, ані пари з рота.— Не обзиваєшся? Добре! Чекай лише, я тебе досягну.Скочив Вовк, виломив довгу клюку, застромив у нору та шпортає. Думка була вхопити Лисичку за ногу та й витягти на світ білий. І оглянутись не встигла Лисичка, а клюка хап її за ногу. Нора тісна, і Вовк, почувши, що щось зачепив, потяг клюку що є сили. От Лисичка, хоч і як їй мурашки поза плечима бігали, почала реготатися та й кричати:— Ото дурний! Зачепив за дубовий корінь, та й тягне! Думає, що мене за ногу вхопив. Тягни, дурню, тягни!Почувши це, Вовк відпустив Лисиччину ногу та й почав знов шпортати клюкою, поки не зачепив справді за дубовий корінь.— Ай, ай, ай! Моя ніженька! — закричала Лисичка, а дурний Вовк з радості як почав тягти, поки сам не змучився і клюки не зламав. Тоді плюнув і пішов геть, і зарікся з Лисичкою більше не мати ніякої спілки.

Білет №21

1. Іван Якович Франко народився 27 серпня 1856р. у підгірському виселку Нагуєвичі Дрогобицького повіту в родині сільського коваля.

Вчився він у сільській школі, спочатку в Нагуєвичах, а потім у Ясениці Сільній, у Губичах; з 1864 по 1867 рік — у Дрогобицькій школі василіян, а далі у гімназії, яку закінчив 1875р.

Його батько, Яків Іванович, помер, коли І. Франкові було лише близько одинадцяти років. Саме про смерть батька у 1871р. Франко написав свій перший вірш. Вітчим добре поставився до свого пасинка і дав йому змогу продовжувати навчання. Та невдовзі у молодого гімназиста померла і мати (1872 року), яку він дуже любив і присвятив їй свої згадки у вірші «Пісня і праця» (1883р.), у поемі «Гадки на межі» (1881p.).

І після смерті матері Івана Франка вітчим, одружившись вдруге, не змінив свого ставлення до пасинка і допомагав йому продовжувати навчання. 26 липня 1875 року Іван Франко закінчує Дрогобицьку гімназію і одержує атестат зрілості.

Вже з дитячих років «Кобзар» Т. Шевченка став його улюбленою книгою. В гімназії Франко глибоко цікавиться і знайомиться з літературою польською, німецькою, французькою, з латинськими класиками.

Влітку 1874 року І. Франко подорожує вперше самостійно по Підкарпаттю (Лолин, Тур'я, Волосенки і т. д.) і робить фольклорні записи, а восени 1875 року вступає на філософський факультет Львівського університету.

Ще гімназистом він друкує свої перші літературні твори в студентському університетському журналі у Львові «Друг». Вступивши до студентського «Академічного гуртка», Франко став активним працівником і автором його органу «Друг»: вміщує поезії, переклади, друкує першу велику повість «Петрії і Довбущуки», з особливим запалом знайомиться з російською революційно-демократичною літературою, друкує в «Друзі» (1877р.) переклад роману М. Чернишевського «Что делать?», перекладає вірші Пушкіна «Ворон к ворону летит» та «Русалка», що ввійшли в першу збірку поезій «Баляди і росказы» (1876р.).

Доноси галицьких реакціонерів спричинилися до першого арешту І. Франка та членів редакції журналу «Друг». Після звільнення з тюрми (він просидів у тюрмі майже 8 місяців до суду, а засуджений був на 6 тижнів арешту) І. Франко, що був до того «соціалістом по симпатії, як мужик», включається в соціалістичний і робітничий рух Галичини, стає на шлях активної боротьби з австрійською монархією, з носіями соціального і національного гніту в ній.

Разом з М. Павликом І. Франко починає видавати журнал «Громадський друг», у якому друкує свої вірші «Товаришам із тюрми», нарис «Патріотичні пориви», початок повісті «Boa constrictor». Коли ж поліція конфіскувала журнал (після другого номера), назву журналу було змінено на «Дзвін». Тут Франко друкує свій знаменитий програмний вірш «Каменярі» та оповідання «Моя стріча з Олексою». Четвертий — останній номер журналу вийшов під назвою «Молот». В ньому закінчив І. Франко друкування повісті «Boa constrictor», сатиричний вірш «Дума про Наума Безумовича», свою знамениту статтю «Література, її завдання і найважніші ціхи». Він студіює праці К. Маркса і Ф. Енгельса, перекладає розділ «Капіталу» та розділи з «Анти-Дюрінга» для видання їх окремими брошурами, пише передмови до цих брошур.

В кінці 1878 року І. Франко став редактором органу друкарів «Praca» і перетворює його на орган всіх робітників Львова. Він починає видавати «Дрібну бібліотеку», пише для віденського «Слов'янського альманаха» ряд новел, серед них «Муляра» для нової задуманої газети «Нова основа», «Борислав сміється», працює над перекладами «Німеччина» Г. Гейне, «Фауст» Гете, «Каїн» Байрона і т. д., укладає «Катехізис економічного соціалізму...»

У березні 1880 року І. Франко виїжджає в Коломийський повіт. В дорозі письменника вдруге заарештовують у зв'язку з судовим процесом, що його вів австрійський уряд проти селян в Коломиї. Три місяці просидів І. Франко у тюрмі, після чого його було відправлено у супроводі поліцая до Нагуєвичів і ще раз по дорозі посаджено у Дрогобицьку тюрму, що її описав потім І. Франко в оповіданні «На дні».

Повернувшись після таких «мадрівок» до Львова, І. Франко бере участь у робітничій газеті «Praca», пише соціалістичну програму «Чого хоче Галицька робітницька громада». У газеті «Praca» латинськими буквами опублікував І. Франко свій знаменитий вірш «Гімн» («Вічний революціонер»).

У 1881р. І. Франко видає польською мовою брошуру «Про працю. Книжечка для робітників». З цього ж року він починає видання журналу «Світ», у якому від номера до номера друкує повість «Борислав сміється» (повість так і не була закінчена в зв'язку із закриттям журналу), тут же друкує свою відому статтю «Причинки до оцінення поезій Тараса Шевченка».

У журналі «Світ» І. Франко друкує ряд своїх революційних поезій, що ввійшли потім у збірку «З вершин і низин». Після припинення виходу журналу «Світ» І. Франко змушений був заробляти на шматок хліба у «Ділі» та в «Зорі» — народовських органах. B цей період І. Франко публікує в журналі «Зоря» історичну повість «Захар Беркут», велику статтю «Іван Сергійович Тургенєв».

Мріючи про видання власного журналу, письменник двічі виїжджає до Києва (1885, 1886 pp.), щоб отримати від київської «Громади» матеріальну допомогу. Та київські ліберали обіцяні гроші віддали «Зорі», а не Франкові.

В 1886 році в Києві, в колишній колегії Галагана (тепер середня школа № 92) «у позиченому сурдуті» І. Франко обвінчався з курсисткою Ольгою Хорунжинською і повіз молоду дружину до Львова. Викинутий із «Зорі», без всякого заробітку, автор мусить шукати для себе будь-якої роботи. 1887 року Франко стає співробітником прогресивної на той час польської газети «Кур'єр Львовський». Цього ж року виходить збірка «З вершин і низин».

Скрутне матеріальне становище письменника змушує його працювати в народовській «Правді». В травні 1889p. він пориває з «Правдою» і у відкритому листі «Кому за цесаром» виступає проти націоналістичної замкненості «правдян».

В серпні 1889 року в Галичину приїхала група студентів з Pociї. І. Франко вирушив з цією групою у туристську подорож. Австрійська влада побачила в цьому намагання письменника відторгнути Галичину від Австрії і приєднати її до Росії. Заарештований разом з студентами, І. Франко знову просидів у в'язниці десять тижнів і був випущений без суду.

У 1890 році разом з М. Павликом І. Франко видає двотижневик «Народ», що став органом заснованої цього року «Української радикальної партії». Тут письменник друкує такі відомі сатиричні оповідання, як «Свиня», «Як то згода дім будувала». В цьому ж році вийшла збірка оповідань автора «В поті чола» з передмовою М. Драгоманова та автобіографією І. Франка.

І. Франко організував у Львові «Наукову читальню», в якій виступав і сам з питань теорії наукового соціалізму, політекономії, історії революційної боротьби. Боротьбу І. Франко проводить і на науковій ділянці. Він задумав написати докторську дисертацію, обравши собі темою політичну поезію Т. Г. Шевченка.

Львівський університет, в якому керував кафедрою української літератури О. Огоновський, не взяв написану І. Франком дисертацію до захисту. Та своєї мети автор не залишає, він виїжджає в Чернівці, а коли й там нічого певного не накреслюється, перебирається восени 1892 року у Відень, слухає там лекції відомого славіста проф. Ягича і пише свою докторську дисертацію «Варлаам і Йоасаф» — старохристиянський духовний роман і його літературна історія». В червні 1893 року йому присуджено науковий ступінь доктора філософії.

1893 року І. Франко видає друге, доповнене, видання збірки «З вершин і низин».

1894 року, коли помер проф. О. Огоновський, І. Франко пробував посісти кафедру української літератури у Львівському університеті. З великим успіхом прочитав він пробну лекцію, але до кафедри його не було допущено.

На останнє п’ятиріччя ХІХ ст. припадають три поетичних збірки І. Франка: «Зів’яле листя» (1896р.), «Мій Ізмарагд» (1898р.) та «Із днів журби» (1900р.).

В цей період І. Франко починає видавати журнал «Житє і слово» (журнал виходив з 1894 по 1897 рік). В ньому вміщує письменник свої прозові і поетичні та науково-публіцистичні твори, а також переклади. Так, у журналі І. Франко опублікував свої повісті «Основи суспільності» та «Для домашнього вогнища», драматичні твори «Учитель», «Сон князя Святослава» та сатиричні оповідання «Чиста раса», «Опозиція», переклади з сербської епічної поезії, переклад поеми М. Г. Чернишевського «Гімн діві неба» та інші. Журнал «Житє і слово» знайшов широкий відгук у тодішній пресі. На його появу відгукнулось і російське «Этнографическое обозрение». В цей же період галичане тричі висували хлопського сина до австрійського парламенту та галицького сейму (1895, 1897, 1898 pp.). Але кожного разу, внаслідок різних виборчих махінацій, видатного письменника обрано не було.

Свідченням високого авторитету письменника є святкування 25-річного ювілею літературної діяльності І. Франка, влаштоване з ініціативи прогресивної молоді. На відзначення ювілею було видано збірник «Привіт д-ру Івану Франку в 25-літній ювілей літературної його діяльності складають українсько-руські письменники» (Львів, 1898р.) та «Спис творів Івана Франка за перше 25-ліття його літературної діяльності 1874 — 1898», зроблений М. Павликом. У збірнику взяли участь Л. Українка, Карпенко-Карий та інші. На другий день після свята, 31 жовтня 1898 року, у Львові відзначався столітній ювілей І. П. Котляревського. Ювілей розпочався читанням «Великих роковин» І. Франка і був ніби продовженням ювілею його автора.

У ювілейний рік І. Франко видає збірку поезій «Мій Ізмарагд». На цей же час припадає і написання ряду інших великих поетичних творів І. Франка, зокрема поеми «Похорон» (1899р.).

В цей же період, за свідченням В. Бонч-Бруєвича, І. Франко зав'язує листування з російськими соціал-демократами, посилає свої твори для друкування в перекладах на російську мову в журнал «Жизнь», цікавиться нелегальною марксистською літературою та нелегальними на той час творами російських письменників. В той же час відомо, що І. Франко шкодував за молоддю, що віддала своє життя боротьбі з царизмом, а не боротьбі за національне визволення України.

На початку 90-х років виходять збірка поезій «Із днів журби» (1900р.), повість «Перехресні стежки» (1900р.) та інші.

З 1898 року у Львові починає виходити журнал «Літературно-науковий вісник». І. Франко стає одним з найактивніших співробітників журналу, фактично його робочим редактором і друкує тут свої літературознавчі статті «Із секретів поетичної творчості», «Леся Українка» та інші.

На революцію 1905 року в Росії І. Франко відгукується своєю знаменитою поемою «Мойсей», віршами із збірки «Semper tiro» (згадаймо хоч би вірш «Конкістадори»), закликаючи «на все підле й гидке бистрії стріли пускать» («Стріли», 1903р.).

В цей же час І. Франко пише статтю «Нова історія російської літератури», яка являє собою рецензію на книжку О. Брюкнера «Історія російської літератури». Він виступає також з своєю знаменитою статтею «Ідеї» і «ідеали» галицької москвофільської молодіжі», опублікованою в «Літературно-науковому віснику», в якій викриває реакційність галицьких москвофілів.

B 1904 році, влітку, І. Франко викладає історію української літератури на «Наукових курсах» у Львові (вісімнадцятигодинний «Огляд української літератури від найдавніших часів до кінця XIX віку»), цього ж року пише статтю для російського словника Брокгауза і Єфрона «Южнорусская литература». Різке протистояння встановлюється між Франком та українськими націоналістами, особливо Грушевським.

В 1907 році І. Франко знову пробував посісти кафедру у Львівському університеті, але на свою заяву не одержав навіть відповіді.

Моральну підтримку знаходить письменник у громадських колах Наддніпрянської України і Росії. В 1906 році Харківський університет присудив йому почесний ступінь доктора російської словесності, представники Російської Академії наук підносили питання про обрання письменника членом цієї академії. М. М. Коцюбинський виступає в Чернігові з рефератом «Іван Франко», у якому називає письменника людиною могучого голосу і дзвінкого поетичного слова, реалістом у кращому розумінні цього слова.

В 1906 році виходить його збірка поезій «Semper tiro», в 1907 році — повість «Великий шум», в 1910 році — «Нарис історії українсько-руської літератури до 1890p.». І. Франко пише і друкує статті про О. Герцена (1911р.), О. Пушкіна (1914р.), Т. Шевченка і т. д.

В 1913 році розпочались ювілейні святкування сорокаліття літературної діяльності письменника, готувалися до видання ювілейні збірники. Та перша імперіалістична війна обірвала їх видання (збірник «Привіт Іванові Франкові в сорокаліття його письменницької праці 1874 — 1916 pp.» вийшов у Львові 1916p.).

Здоров'я письменника все гіршало. Він виїжджав на лікування в Карпати, був у Києві, в Одесі (1913p.), коли йому ставало легше, знову гарячково брався до роботи. Так, статтю про драму Пушкіна «Борис Годунов» І. Франко написав 1914р., цього ж року написав статтю «Тарас Шевченко» та поеми «Євшан-зілля», «Кончакова слава» і чимало поезій.

За весь час своєї діяльності І. Франко видав сім збірок поезій та цілий ряд поем і величезну кількість перекладів з світової літератури. Чимало його поетичних творів не друкувалися у збірках, а лише у періодичній пресі або ж залишилися в рукописах.

У 1915 році здоров'я письменника різко погіршало. Весною 1916 року хворий письменник переїхав до свого будинку у Львові. Тут він склав заповіт 9 березня 1916 року, в якому всю свою рукописну спадщину і бібліотеку просив передати Науковому Товариству імені Т. Г. Шевченка. 28 травня 1916 року Іван Якович Франко закрив навіки свої світлі стомлені очі. 31 травня 1916 року труна з тілом Франка була тимчасово поставлена в орендованому склепі. Лише через десять літ, 1926 року, останки Франкові були перенесені на вічний спочинок у могилу на Личаківському кладовищі. На могилі письменника був споруджений пам'ятник: висічену на камені фігуру робітника-каменяра.

1964 року перед фронтоном Львівського університету імені Івана Франка поставлено йому пам'ятник.

2.

Народилася письменниця 13 квітня 1906 року в сім'ї письменника і вчительки.

«Я народилася в Полтаві,— писала у своїх спогадах Оксана Дмитрівна. — І'мя Тараса Шевченка з перших кроків було мені відоме і близьке. З малих років знала «Реве та стогне», «Заповіт», «Садок вишневий коло хати», тому що їх завжди співали і дорослі, і діти. До революції мама була вчителькою у дитячому притулку для сиріт «Дім трудолюбців», а потім організатором трудової школи».

Мабуть, Оксана Дмитрівна не могла не писати і не творити, адже поруч з родиною Іваненків мешкав знаменитий автор «Сліпого музиканта» Володимир Короленко. Зростала дівчинка гарним оповідачем і неабияким казкарем: у шість рочків вона засновує й редагує власний журнал «Гриб». Певно, з дитинства почалася й любов до Шевченка, яка згодом перетвориться на справу її життя: над романом «Тарасові шляхи» письменниця працювала понад двадцять років! І, звісно, від матері успадкувала педагогічний хист.

Навчалася в жіночій гімназії, а закінчувала радянську робітничу школу. 1922 року вступила до Полтавського інституту народної освіти і почала працювати вихователькою дитбудинку.

...Під час навчання в Харківському інституті народної освіти на факультеті соціального виховання Оксана Іваненко прочитала рецензію на повість Л. Сейфулліної «Правопорушники». І вмить згадала про доброго знайомого своєї матері Антона Макаренка, який завідував на той час колонією для неповнолітніх правопорушників під Полтавою. Негайно вирішила їхати туди на практику, а після закінчення в 1926 році інституту поїхала туди на роботу, прихопивши ще кількох однокурсників. До речі, у романі «Педагогічна поема» Макаренко вивів дівчину в образі Оксани Варської.

Оксана Іваненко закінчує аспірантуру науково-дослідного інституту педагогіки. Відвідує літературні вечори, знайомиться з письменниками Наталею Забілою, Олександром Копиленком, Іваном Сенченком, приятелює з відомим фізиком Ландау, який всіляко заохочував її до творчості.

Літературна творчість захопила її дуже рано. Перший твір — казка «Квіти» — було надруковано 1917 року в журналі полтавських гімназистів «Слово». Писала вірші та п'єски. Але початком свого творчого шляху Оксана Іваненко вважає 1925 рік, коли в журналі «Червоні квіти» було опубліковано оповідання «До царя». У 1928-31 роках навчалася в аспірантурі Українського науково-дослідного інституту педагогіки і захистила роботу на звання наукового працівника з правом доцента. Після того деякий час працювала в Київській філії цього інституту, одночасно й у видавництві «Молодий більшовик». 1938 року перейшла на творчу роботу. В 1947-1951 роках редагувала дитячий журнал «Барвінок».

Оксана Іваненко написала кілька десятків книжок оповідань, повістей і казок для дітей та юнацтва. Серед них: «Майка та жабка» (1930), «Дитячий садок». (1931), «Черевички» (1933), «Лісові казки» (1934), «Великі очі» (1936), «Джмелик» (1937), «Три бажання» (1940), «Куди літав журавлик» (1947), «Казки» (1958) та ін. Ці твори розкривають людське життя, допомагають пізнати красу рідної природи. У більших її творах — повістях і романах — розповідається про видатних діячів культури, відомих письменників. Сюди належать повісті «Друкар книг небачених» (1947, про І. Федорова), «Богдан Хмельницький» (1954), романи «Тарасові шляхи» (1961, перші дві частини опубліковані 1939, про життя Тараса Шевченка), «Марія» (1973, про Марка Вовчка). Неабиякий інтерес викликає роман про життя і творчість Т. Г. Шевченка, його горьовані шляхи від дитинства до смерті, написаний з любов'ю, знанням і майстерністю. Про те, як письменниця йшла до відтворення образу Великого Кобзаря, вона розповіла в нарисі «Мої Тарасові шляхи», вміщеному в книзі спогадів «Завжди в житті» (1985, відзначена Державною премією УРСР ім. Т. Г. Шевченка, 1986).

Поява книжок Оксани Іваненко «Друкар книжок небачених», «Богдан Хмельницький», збірки «Води з кринички» (оповідання про Андерсена, Заньковецьку і Чехова, Пирогова і Гарібальді), роману «Марія» свідчили про зрослу майстерність письменниці, широту її історичних пошуків і прагнення поставити визначних діячів української історії у контекст світових подій. З особливою любов'ю виписала вона образ письменниці Марка Вовчка — «кроткого пророка и обличителя жестоких людей неситих» (за словами

Т. Г. Шевченка).

О. Д. Іваненко відома і як перекладачка. Вона переклала українською мовою роман А. Моруа «Тургенєв» (1977), збірку оповідей П. Бажова «Малахітова шкатулка» (1979), окремі твори В. Г. Короленка, Л. М. Толстого, казки Г. К. Андерсена, братів Грімм та інших. її твори (роман «Марія» та інші) перекладено іноземними мови.

У 1986 році письменниця відвідала Полтавський педінститут, музеї Панаса Мирного і В. Короленка, виступала перед учнями і вчителями. Ця поїздка в рідну Полтаву освіжила душу письменниці. Оксана Дмитрівна залишила рідні місця в середині 20-х років і приїхала до Полтави, щоб дихнути повітрям свого дитинства і юності. На колишній Різницькій горі (тепер — вул. Василя Верховинця) вона знову побачила незруйновані батьківські будівлі і майже такий, як і був давно колись, краєвид із монастирем, що його малював Шевченко, і Ворсклою...

3. Ганс Крістіан Андерсен народився в Оденсе — місті на данському острові Фюн. Його батько був бідним швецем, мати Ганна Марі Андерсдаттер — прачкою (вона походила з бідної сім'ї, в дитинстві мусила жебракувати, її поховали на кладовищі для бідних).

У Данії існує легенда про королівське походження Андерсена, бо в ранній біографії він писав, що в дитинстві грався з принцом Фрітсом, згодом — королем Фредеріком VII, і у нього не було друзів серед вуличних хлопчаків — лише принц. Дружба Андерсена з принцом Фрітсом, згідно з фантазією Андерсена, тривала і в дорослому віці, до самої смерті Фрітса. За винятком родичів, нібито лише Андерсен був допущений до труни покійного. Причиною цієї фантазії були розповіді батька Ганса Крістіана про те, що він нібито є родичем короля.

У ранньому дитинстві Ганс Крістіан був замкнутим хлопчиком з великими блакитними очима. Він сидів у кутку і займався своєю улюбленою грою —ляльковим театром. Це захоплення він зберіг і в юності.

З дитинства майбутній письменник виявляв схильність до мріяння і письменництва, часто влаштовував імпровізовані домашні спектаклі, що викликали сміх і знущання дітей. У 1816 помер батько Ганса Крістіана і хлопчикові довелося самому заробляти собі на прожиття. Він був підмайстром спершу в ткача, потім у кравця, працював на сигаретній фабриці. У 1819, купивши перші чоботи на зароблені гроші, Ганс Крістіан відправився у Копенгаген. Там він вивчав літературу, данську, німецьку і латинську мови, відвідував уроки у балетній школі.

У літературі дебютував восени 1828 року як автор сповненого казкової містики твору «Прогулянки від Хольмен-каналу до східного мису острова Амагер». Видана на Новий 1829 рік книжечка зустріла велику популярність, і вже в квітні вийшов її другий наклад.

Приєднався до прогресивних романтиків, писав вірші, поеми, п'єси, нариси, романи.

З 1835 друкує казки, яких за 40 років написав 156. У цьому жанрі найповніше виявився художній талант Андерсена. Казки Андерсена тісно пов'язані з фольклором, дуже динамічні, в них багато гумору, фантастика поєднана з реальним життям; багато казок є гострою соціальною сатирою («Нове вбрання короля», «Соловей», «Кожному — своє місце», «Свині», «Слимак і кущ троянди», «Дюймовочка»). Жорстоким грошолюбам у казках протистоять прості бідні люди, що їх Андерсен наділяє найблагороднішими моральними рисами і якостями («Стійкий олов'яний солдатик», «Кресало», «Русалонька», «Дівчинка з сірниками», «Снігова королева»). Казки Андерсена пройняті соціальним оптимізмом і щирою вірою в краще майбутнє людства.

Літом 1872 Андерсен упав з ліжка і сильно побився. Він так і не одужав після цієї травми, але прожив до 4 серпня 1875. Він помер у будинку свого друга банкіра Моріца Мельхіора. Напередодні смерті він замовив музику на свої похорони, формулюючи замовлення словами: «Більшість із тих, хто йтиме за мною, будуть дітьми, тож нехай такт відповідає маленьким крокам».

На час своєї смерті Андерсон уже здобув світову славу³. Він отримував стипендію від данського уряду як «національна гордість». Уже до смерті казкаря розпочалося планування встановлення йому пам'ятника, який зараз стоїть на площі перед ратушею у Копенгагені

казка "БІДА НАВЧИТЬ" Був маленький горобчик і він був дуже дурний. одного разу він грався зі своїм другом горобчиком у одного пана на городі і знайшли там 3 конопляні зернята наш горобчик сказав, що це його зернята а інший що це його і почали битися. потомилися вони битися і сіли перепочити та й забули за що була бійка коли курка їм і каже як ви дурні билися то я і поживилася. горобчик розізлився і полетів а наш горобчик почав просити курку щоб та його розуму навчила але та йому сказала що має своїх курчат вона не має на нього часу. потім наш горобчик полетів до зузулі і мовив ти не маєш дітей навчи мене розуму а вона сказала що їй ніколи що вона може сказати скільки йому ще жити. потім горобчик полетів до гави і та теж йому відмовила сказавши щоб той пішов до сови. сова йому сказала що хто народився без розуму той вже його і не набереться. після чого він зустрів сороку білобоку а та сказала що вона його скорше навчить як красти ніж розуму ну. потім він подумав що ще спитає в грака (грак) той йому сказав що сам шукає той розум і знай ти не може сказав що з бідою і розум прийде та й горобчик і полетів не задумуючись ні про що він грався ціле літо коли і прийшла осінь а там і зима наш горобчик дуже важко пережив зиму. коли прийшла весна він почав постити собі гніздо збираючи пір'їнку до пір'їнки соломинку до соломинки його почали приймати горобці і до осені він уже був дуже заможним горобцем. зиму він пережив добре а на весну у нього вже в гнізді сиділа горобчиха і 4 яйця він був дуже дбайливим татом в всі його питали звідки такий розум а той відповідав біда навчили

казка "кресало"

солдат повертався з війни додому і по дорозі зустрів відьму. а та йому і сказала щоб він спустився через дупло сухого дуба в самий низ там буде три кімнати в тих кімнатах собаки сидітимуть на скринях в 1 кімнаті собака має очі як чайні чашки і він охороняє мідні монети в 2 як млинарські колеса він охороняє срібні монети а в 3 як кругла вежа він охороняє золоті монети. стара відьма дала йому свій синій фартух він мав перенести собаку на фартух а потім брати монети. за те солдат повинен відьмі взяти кресало яке там забула її бабуся коли спускалася ост раз. солдат набрав золотих монет взяв кресало і відїма його витягла коли він питав відьму нащо їй кресало вона йому не сказала і він відрубав їй головую він почав дуже багато жити але потім в нього залишилося 2 монети і і згадав про те кресало в дарив по ній 1 раз з'являвся собака з 1 кімнати вдарив 2 з другої вдарив 3 з третьої і так носили йому гроші коли той захотів після чого ті собаки викрадали дочку царя бо солдат її дуже любив цар наказав відрубати голову солдату але його собаки напали на слуг і на царя і цар видав свою дочку за солдата.

Білет №22

1. Тарас Шевченко народився у сім'ї селянина — кріпака. Восьмирічного Тараса батько віддав у науку до дяка — вчителя, де хлопець за 2 роки вивчив граматику, часослов, псалтир. Шевченко рано залишився сиротою, наймитував. 1832 р. був відданий у навчання до «різних живописних справ цехового майстра» Ширяева в Петербурзі. У 1838 р. його викупили з кріпацтва. Тоді ж Шевченко був зарахований до петербурзької Академії мистецтв, де навчався під проводом К. Брюллова та за повнював прогалини своєї освіти. У період навчання в Петербурзі Тарас Шевченко почав писати свої перші поетичні твори. 1840 року було видано його збірку українських поезій під назвою «Кобзар». Вона містила ліричні вірші, сповнені любові до життя та до людей праці, до рідного краю та до його історії. Прогресивні російські та українські критики вітали вихід «Кобзаря», називали його подією унікального значення в історії української літератури. Як зауважив Ю. Луцький, у ньому українська мова досягла літературної неперевершеності.

У творах на історичну тему поет показав боротьбу українського народу проти соціального і національного поневолення. Антикріпос ницька спрямованість у віршах «Кобзаря» 1840 року ще не завжди виступала на перший план, але в подальших творах (поема «Гайдамаки», цикл «Три літа») вона стала провідною. Критикуючи чинний кріпосницький лад і самодержавство, Тарас Шевченко виявив надзвичайну громадянську сміливість. Коли він у 1843 і 1845 р. відвідав Україну, скрізь його вітали земляки як національного пророка. 1845 р. Шевченко здобув звання художника і повернувся в Україну. Працював у Київській археографічній комісії. 1846 р. вступив до таємної політичної організації — Кирило- Мефодіївського товариства, метою якого було скасування самодержавства, утворення незалежної Української держави та запровадження в ній широкої народної освіти. Тарас Шевченко перейнявся ідеями Кирило-Мефодіївського братства, втілював їх у своїх поезіях. Після розгрому Кирило- Мефодіївського братства в 1847 р. Тараса Шевченка заарештували саме в ту пору, коли він збирався виїхати до Італії для студій з малярства.

Лише в 1857 р. цар Олександр II повернув поету волю. Протягом останніх років життя Тарас Шевченко багато працював. У його творах, як і раніше, звучать не лише ліричні, а й антикріпосницькі, антисамодержавні мотиви. 1860 року було офіційно визнано його успіхи в живописі: йому присвоїли звання академіка. Поховано поета за його заповітом над Дніпром, на Чернечій горі у місті Каневі.

Тарас Шевченко не писав спеціальних педагогічних праць, проте його проза, поетичні твори й живопис мають безперечне виховне зна чення. їм властива глибока народність, гуманізм, любов до батьківщини, викривальний пафос, образність. У своїх творах Тарас Шевченко порушував морально-етичні теми, розмірковував про важливість родинного виховання, освіти й освіченості в житті людини, про роль народних традицій і фольклору в становленні високоморальної особистості.

Проблеми виховання й освіти Тарас Шевченко пов'язував з тяжкою долею поневоленого українського народу. Власне сирітське дитинство залишило глибокий слід у душі поета. Він бачив, що така доля судилася багатьом дітям кріпаків. Особисте життя Шевченка не склалося і його мрія мати власних дітей не здійснилася. Тому тема любові до дітей, страждання за їхню долю звучить в його поезіях і прозових творах як вираз особистого почуття і водночас як соціальний протест. В одному з листів до Б. Залеського (1853) він писав: «...я так любив дітей, що не надивився б на вірний відбиток янгола». А в повісті «Княгиня» зауважував: «нічим не можна так швидко задобрити мого українського земляка, як пригорнути його дитину». Любов до дітей, на переконання Тараса Шевченка, притаманна всім хорошим людям: «пристрасно любить маленьких дітей, а це вірна ознака серця лагідного, незлобивого». Поет любив дитяче товариство, охоче спілкувався з дітьми, читав їм, частував солодощами. У дитячому колі він відпочивав. Навзаєм діти платили йому щирою любов'ю і приязню. Щастя Шевченко ототожнює з сімейним затишком, з образами дітей і матері, доброї, люблячої дружини (повість «Музыкант»).

У творах Тараса Шевченка багато дитячих образів, наділених яскравими психологічними характеристиками. Письменник докладно змальовує умови, в яких відбувається формування особистості, наочно показуючи, як безвідповідальне виховання морально калічить людину (повісті «Варнак», «Музыкант» та ін.).

Виразні образи дітей Тарас Шевченко вивів у своїх живописних роботах: «Циганка — ворожка», «Хлопчик з собакою в лісі», ілюстрації до поеми «Слепая», «Хата вдови на Україні», «Селянська сім'я», «На поселенні», «Діти Рєпніних», ілюстрації до поеми «Невольник», «У Києві», «У Решетилівці», «Селянське подвір'я». На засланні створені малюнки «Кибитка казахів на березі Аральського моря», «Хлопчик — натурник», «Казахський хлопчик дрімає біля груби» та інші, на яких з любов'ю і співчуттям художник зобразив убогих дітей казахів з невинними очима, які ще не збагнули злиденного життя і вод-ночас не уявляють іншого. Своєю творчістю Тарас Шевченко намагався привернути увагу суспільства до їхньої долі.

Тарас Шевченко часто критикував недоліки навчання й виховання в різних навчальних закладах царської Росії. У повісті «Прогулка с удовольствием и не без морали» він підкреслював, що «освіта повинна збагачувати, а не обкрадати серце людське». Засуджуючи тодішню систему освіти, Тарас Шевченко у повісті «Капітанша» писав, що нічого не знає аморальнішого й огиднішого за сільського писаря, який грабує бідного селянина. Писар — ледар і п'яниця — розбещує простодушного трудівника, тому що він святе письмо читає.

Тараса Шевченка заслужено називають народним поетом. Його педагогічна спадщина також адресована народу. В ній роздуми про те, як просвітити український народ, як допомогти йому вибрати кращу долю, як виховати Людину в людині.

2. Ліна Василівна Костенко народилася 19 березня 1930 р. у м. Ржищеві на Київщині. Батьки майбутньої поетеси вчителювали й з ранніх літ прищеплювали дитині високі моральні, етичні та естетичні смаки, подавали літературні, фольклорні та історичні взірці для наслідування. На все життя Ліна перед собою мала приклад батька — Василя Костенка, поліглота-самородка (він знав 12 мов), педагога від Бога, який за потреби міг на найвищому рівні викладати всі предмети у школі.

У 1936 р. родина переїхала до Києва, де Ліна закінчила школу на Куренівці і ще школяркою почала відвідувати літературну студію при журналі «Дніпро», який редагував Андрій Малишко.

Одного страшного дня було заарештовано батька та забрано від сім'ї на цілих десять років. Маленька Ліна тоді ще й не уявляла, що таке бути дочкою «ворога народу», вона просто не могла змиритися в душі, за що і чому її такого доброго, розумного, інтелігентного татка так безцеремонно й брутально принизили, відірвали від неї і матері.

У повоєнні роки Ліна почала відвідувати літературну студію при Спілці письменників України. Вона надовго запам'яталася ровесникам і навіть вже відомим талантам не тільки аристократичною красою, яка свідчила про глибоку духовність допитливого дівчатка-підлітка, а й дивовижно свіжими віршами, оригінальним поглядом на світ і вмінням відтворити побачене несподіваними словами.

У 1946 р. були опубліковані перші вірші Ліни. Дівчина вступила до Київського педагогічного інституту ім. М. Горького (тепер педагогічний університет ім. М. Драгоманова), але залишила його і поїхала навчатися в Московський літературний інститут ім. М. Горького.

Ліна Костенко закінчила інститут у 1956 р., а наступного року вийшла перша книжка її поезій «Проміння землі». Друга збірка «Вітрила» була опублікована в 1958 р., згодом — збірка «Мандрівки серця» (1961 р.).

У 1962 р. збірка «Зоряний інтеграл» була розсипана ідеологічною цензурою і світу не побачила. Ще одна збірка «Княжа гора» була розсипана у 1972 р. Це не було дивним, адже звучання поезій збірки було настільки сміливим для того часу, що не можна навіть уявити, що ці твори могли бути надрукованими.

Поетичному слову Ліни Костенко було оголошено заборону, її твори не виходили окремими виданнями до 1977 року, до появи збірки «Над берегами вічної ріки». Твори й навіть саме ім'я авторки зникли зі сторінок періодики. Поетеса писала «в шухляду». Це тоді були написані й «Берестечко», і «Маруся Чурай», і вірші, що склали книжки «Над берегами вічної ріки» та «Неповторність». У 1963 р. разом із А. Добровольським Ліна Костенко створила сценарій фільму «Перевірте свої годинники».

Поетеса часто звертається до теми дитинства, її поетичні образи для дітей особливі: вони пробуджують почуття прекрасного, прилучають дітей до художнього сприйняття світу. 1987 року Ліна Костенко видала прекрасну (на жаль, єдину) збірку для дітей „Бузиновий цар".

У своїх творах для молодших дітей поетеса змальовує красу рідної природи, допитливу дітвору. Кожне її слово – бадьоре і життєстверджуюче, будить думку, закликає долати труднощі. Її герої — незрадливі, довірливі діти сонця, що спраглими очима відкривають для себе великий світ, сповнений краси і таїни, радіють кожній щасливій миті свого життя

3. Брати Грімм -- Якоб (1785-1863) і Вільгельм (1786-1859) жили в Німеччині. Обидва були професорами Берлінського університету. Вони створили граматику і словник німецької мови. З-під їх пера вийшло багато наукових праць з німецької літератури і мови, без яких не обходяться вчені і в наш час. А все ж славу принесли їм перш всього три невеликі збірки німецьких народних казок, які почали публікувати в 1812 р. Ці казки відомі як «Казки братів Грімм».

Але самі вони їх не складати, а тільки обробляли ті, що записували, обходячи села й невеликі міста, зі слів людей, які пам'ятали і любили казки. «Настав час, - говорили брати Грімм, - рятувати давні перекази і казки, щоб вони не зникли назавжди в неспокійних днями наших, як іскра в колодязі або роса під гарячим сонцем ». Більше двохсот казок зібрали брати Грімм у своїх збірниках, які вони назвали «Дитячі й сімейні казки». І вони справді стали дитячими та сімейними, тому що рідко можна знайти родину, де б дітям не читали казки «Хоробрий кравчик», «Золотий гусак», «Снігуронька», «Попелюшка», «Вовк і семеро козенят», «Вовк та лисиця», «Бременські музиканти» та багато інших. Всі їх не перерахувати. Герої цих казок: ремісники, солдати, селяни -- сміливо вступають у боротьбу з драконами, лютими велетнями, відьмами, злими царями і завжди виявляються більш розумними, спритними та відважними, ніж їх противники. І доля завжди винагороджує просту дівчину, нелюбиму пасербицю або пастуха за те, що вони добрі, чесні і працелюбні.

Героями казок братів Грімм бувають також і звірі, і птахи, і комахи. Але завжди в них висміюють людські вади: лінь, жадібність, заздрість, скупість, боягузтво, чванство, хвастощі ...

Казки братів Грімм сповнені народного гумору, що робить їх особливо привабливими. Десять років збирали і друкували свої казки німецькі вчені. А потім почалася нова життя цих творів: вони вирушили в дорогу по всіх країнах і континентах. Казки переклали на багато мов, у різних країнах їх переводили на свій лад, розігрували в театрах. За прикладом братів Грімм пішли багато вчених і письменники.

Збірки дитячих народних казок стали з'являтися у Швеції та Африці, в Індії та В'єтнамі ... У Росії казки братів Грімм дізналися в середині 19-го ст. У нашій країні їх видавали сотні разів великими тиражами. За казками братів Грімм створені мультфільми. Мільйони дітей з великим інтересом стежать на екрані за пригодами бременських музикантів, хороброго кравчик і згадують мудрих, добрих вчених, які подарували їм радість.

Казка братів Грімм «Пані Метелиця»

Із казки братів Грімм «Пані Метелиця» ми дізналися захоплюючу історію про те, як зло було покаране, а добро, милосердя і працелюбність — щедро нагороджені.

Пасербиця тяжко працювала, а її мачуха все була незадоволена. Одного разу дівчинка випадково упустила в колодязь свій починок. Нерідна мати примусила полізти його діставати, і пасербиця впала у криницю. А прийшла до тями на чудовій зеленій луці. Дівчинка пішла і по дорозі допомогла хлібові, яблуні. Потім побачила хатинку, з вікна якої визирала Стара баба. Хоч вона була й страшна, але звернулася до пасербиці з ласкавим словом, запросила на службу, і та погодилася.

Дівчинка була старанною, працьовитою, тому жилося їй дуже добре. Та через деякий час чомусь її потягло додому. Пані Метелиця щедро трудівницю нагородила і відпустила.

Коли так само хотіла одержати винагороду і рідна дочка мачухи, то в неї нічого не вийшло. Адже росла вона лінивою, байдужою, жорстокою. І, замість золота за хорошу службу, одержала смолу, від якої й до кінця життя не відмилася. Так були покарані дочка і мати за їхнє Зло та ледарство.

Отже, головна думка в цій казці — хвала працелюбності та осуд лінощів і неробства, жорстокого ставлення до близьких людей.

Так, добро завжди перемагає зло. Добро там, де працьовитість і людяність. Потрібно завжди захищати слабких від несправедливості. Цьому і навчає казка.

4.

Тече вода з-під явора

Яром на долину.

Пишається над водою

Червона калина.

Пишається калинонька,

Явор молодіє,

А кругом їх верболози

Й лози зеленіють

Тече вода із-за гаю

Та попід горою.

Хлюпощуться качаточка

Помеж осокою.

А качечка випливає

З качуром за ними,

Ловить ряску, розмовляє

З дітками своїми.

Тече вода край города.

Вода ставом стала.

Прийшло дівча воду брати,

Брало, заспівало.

Вийшли з хати батько й мати

В садок погуляти,

Порадитись, кого б то їм

Своїм зятем звати?

ГРИЦЕВА ШКIЛЬНА НАУКА

1.Розповідається про звичайний ранок Гриця.Вiн, як звичайно, встав рано, поснiдав, поплакав трохи, почухався, взяв прут i, пiдскакуючи, погнав гуси з обори на пасовисько.Батько, йдучи з поля, закликав Гриця додому i там вiддав його в руки матерi, щоб його вмила, вичесала i вбрала. Потiм батько взяв його з собою i, не кажучи нi слова,повів запсувати до школи.Показав де школа і залишив з хлопцями,які стояли біля школи,а сам пішов записувати його.

2.Спочатку хлопці вирішили налякати його : -" Як будеш зле справуватися, то професор всадить тебе в оту яму i будеш мусiв сидiти цiлу нiч".Потім дізнавшись, що він перший раз в школі хлопці вирішили з нього поглузувати і сказав ,що він повиннен з'їсти кусочок крейди.В тiй хвилi увiйшов професор. Усi хлопцi, попирскали до лавок, тiльки Гриць зостався зi сльозами в очах i з губами, забiленими крейдою. Професор грiзно наблизився до нього і запитав хто його обідив.Гриць озирнувся по хатi, але не мiг нiкотрого пiзнати.

3.Почалася наука. Професор говорив щось, показував якiсь дощечки,Гриць нiчого того не розумiв і думав про своє.Коли, нарештi, отямився, хлопцi вже починали читати склади. Вони невтомимо по сто разiв повторяли: "а-ба-ба-га-ла-ма-га".Грицевi,дуже се сподобалося, i вiн почав навипередки кричати: "а баба галамага".Потім професор поміняв букви місцями"баба", але Гриць, не дивлячися на них,крикнув: "галамага".Всi зареготалися.Коли прйшов додому батько сказав: - " Як тут у селi вивчишся, то пiдеш до мiста до бiльшої школи, а вiдтак вийдеш на попа."

4. Минув якраз рiк пiсля того важного дня. Блискучi надiї батька на Грицеву будущину давно розвiялись. Професор просто сказав йому, що Гриць "туман вiсiмнадцятий", що лiпше зробить, коли вiдбере його додому i назад заставить гуси пасти. I справдi, по роцi шкiльної науки Гриць вертав додому якраз такий мудрий, яким був перед роком.

5.Протягом цiлого року Грицевої шкiльної науки їх пас малий сусiдський хлопчик Лучка, що звичайно тiльки й робив на пасовиську, що копав ямки, лiпив паски з болота та пересипався порохом. Про гусей вiн не дбав зовсiм. Коли Гриць появився мiж ними з прутом,коли вони побачил його-зраділи.Тоді він почав розповідати гусам де він був і чого його там навчили.Коли Гусак в однiй хвилi переймив i повторив ту мудрiсть:"а-ба-ба-га-ла-ма-га". "Чому вони його до школи не давали?" - подумав собi Гриць i погнав гуси на толоку.

Білет №23

1. ДНІПРОВА Чайка (літературний псевдонім Василевської Людмили Олексіївни)- українська письменниця і перекладачка. Народилася 1 листопада 1861 р. в с. Карлівка (нині Зелений Яр) Миколаївської області в родині священика. Дитинство й молодість минули на півдні України. Закінчивши Одеську гімназію 1879 р., вона розпочала педагогічну діяльність спочатку як приватна вчителька, працювала у сільських школах Херсонської губернії. Дніпрова Чайка працювала у багатьох жанрах, добре відомі її вірші, п'єси, казки, оповідання, нариси. Основні течії її творчості — тяжка селянська доля, життя інтелігенції, революційні події 1905 р. В 1885 р. в одеському альманасі «Нива» було вперше надрукова­но два вірші Дніпрової Чайки («Вісточка» й «Пісня») та опові­дання «Знахарка», яке за своїм характером близьке до запису з народних уст. Відома Дніпрова Чайка і як дитяча письменниця. Для дітей писала казки, вірші, лібретто дитячих опер («Коза-дереза», «Краплі-мандрівниці», «Пан Коцький», «Весна-красна»). Твори її для дітей виховують у юних читачів ідею перемоги добра над злом. Довгі роки творчі зв'язки єднали Дніпрову Чайку з основоположником української музичної культури М. В. Лисенком. Саме на лібрето Дніпрової Чайки композитор створює свої три ди­тячі опери, які були написані з 1888 по 1892 рр. («Коза-дереза», «Пан Коцький», «Зима і весна»). В 1909 р. письменниця захворіла і виїхала на лікування в Одесу, де й перебувала до 1911 р. Невдовзі Дніпрова Чайка тяжко захворіла. Писати змогла вже тільки протягом 1918—1920 рр.

Талант письменниці високо оцінили І.Франко та М.Коцюбинський.

Померла Дніпрова Чайка 13 березня 1927 в с. Германівці на Київщині. Похована у Киє­ві на Байковому кладовищі.

2. Тама́ра Опана́сівна Коломі́єць (народилася 9 квітня 1935, місто Корсунь, нині Корсунь-Шевченківський Черкаської області) — українська поетеса, перекладач. Член Національної спілки письменників України (від 1956 року).

1957 року закінчила Київський університет. Мати багато працювала, тому вихованням дівчинки займалася бабуся. Тамара Опанасівна належить до покоління, дитинство якого було перерване війною. Ще до війни дівчинка вміла читати. А потім усі підручники замінив «Кобзар» та бабусині козацькі й чумацькі сумовиті пісні, казки, загадки, лічилки, яких вона знала безліч. Перша збірка «Проліски» побачила світ 1956 року, коли Тамара Коломієць ще навчалася в університеті. Із більшими чи меншими перервами звідтоді вийшло 10 книжок лірики, зокрема «Осіння борозна» (1981), «Багаття на межі» (1984) та «Дорога в листопад» (1990). У її творчому доробку— понад ЗО збірок оригінальних казок, віршів, небилиць, лічилок, смішинок, загадок. Найвідоміші її книги: «Починаються дива», «Жмурки», «Пісенька про гнома», «Пісня джерельця», «Дощик-накрапайчик». Тамара Опанасівна досить активно співпрацює з популярним журналом «Пізнайко». Нещодавно «Веселка» перевидала її «Веселе місто Алфавіт».

Відомі твори: «Калачі», «Праля», «Хиталочка-Гойдалочка», «Стоїть новий будинок», «Жмурки», «Нагідка», «Співаночка-весняночка», «Дідів обід», « Звідки взявся коровай», «Найкращий дарунок», «Ялинка в дитсадку».

3. Френк Баум (англ. Lyman Frank Baum, 15 травня 1856 – 6 травня 1919) - американський дитячий письменник, автор серії казок про країну Оз. В Україні казки Баума найбільше відомі завдяки авторизованому перекладу Волкова на російську мову. Найпопулярнішою є перша казка циклу "Чарівник Смагардового міста".

Народився в штаті Нью-Йорк в родині заможного бізнесмена-нафтовика. Отримав домашню початкову освіту, навчався у військової академії, звідки втік додому. Писати й друкуватися (на власному верстаті, подарованому йому батьком) почав рано.

Першими літературними успіхами стали його оповідання про Матінку Гуску (прозові версії традиційних англійських дитячих віршів) і книга цілком авторської абсурдної поезії про Татка Гусака... У 1900-му Баум видав «Дивовижного чарівника Країни Оз». Книга два роки поспіль очолювала список бестселерів.

Чарівник Країни Оз

Повість-казка популярного американського письменника Л. Ф. Баума розповідає про дивовижні пригоди дівчинки Дороті та її щирих друзів — Страшила, Бляшаного Лісоруба, Лева та песика Тото. Разом вони мандрують дорогами чарівної Країни Оз. Чимало випробувань трапляється їм на шляху, але завдяки міцній дружбі, винахідливості та згуртованості наші герої успішно долають усі перепони.

Образи і символи, використовувані Баум і Денслоу були засновані на політичні образи, які були добре відомі в карикатури 1890-х років. Багато події та персонажі книги схожі на реальних політичних особистостей, подій та ідей 1890-х років.

4. Є.Гребінка: «Лебідь і Гуси»

На ставі пишно Лебедь плив,

А Гуси сірії край його поринали.

«Хіба оцей біляк вас з глузду звів? —

Один Гусак загомонів,—

Чого ви, братця, так баньки повитріщали?

Ми попеласті всі, а він один між нас

Своє пиндючить пір'я білеї

Коли б ви тілько захотіли,

Щоб разом, стало бить, вся беседа взялась,

Ми б панича сього якраз перемастили».

І завелась на ставі геркотня,

Гусине діло закипіло:

Таскають, грязь і глей,зо дна

Да мажуть Лебедя, щоб пір'я посіріло.

Обмазали кругом — і трохи галас стих;

А Лебедь плись на дно — і випурнув як сніг.

Марко Вовчок казка «Ведмідь»

В казці Марко Вовчок розповідається про діда в якого була внучка Мелася і внук козак Михайло. Якось ввечері дід пішов у село і залишив їх в дома. В той час коли діти спали до них прийшов ведмідь і розгромив пасіку. Мелася почула що прийшов ведмідь і закрила брата в кімнаті щоб той не вийшов і його ведмідь не з*їв. Михайло як почув що щось не то і закричав що ведмідь аж втік. Коли Мелася відкрила брата то він почав розпитуватися що сталося ,хто в нас був. А вона сказала що хотіла вберегти його від ведмедя і тому закрила. А потім прийшов дідо і вони всьо йому розказали.

Білет №24

1.Народився Борис Дмитрович 9 грудня 1863 р. на хуторі Вільховий Яр на Харківщині в дрібно поміщицькій родині. Навчався в Харківському реальному училищі, але був виключений з 6-го класу і заарештований. Причина – зв'язок юнака з гуртком революційних народників.

Деякий час працює канцеляристом, а згодом складає екстерном іспити на народного вчителя і здобуває посаду в сільській школі на Харківщині. Педагогічній діяльності він віддав 10 років. Школярі користувалися грінченківською «Граматикою української мови» та підручником Бориса і Марії Грінченків «Рідне слово. Українська читанка».

Потім Б.Грінченко переїхав до Чернігова, де працював дрібним службовцем у земстві. Він організовує перше в Україні справді народне видання.

Переїжджає в Київ, багато працює як журналіст, очолює товариство «Просвіта». Б.Грінченко працює над упорядкуванням та редагуванням «Словаря української мови».

Виснажлива важка праця підірвала здоров’я письменника. У 1910 р. Б.Грінченко поїхав на лікування до Італії , де й помер 6 травня.

Літературна спадщина Грінченка відзначається жанровою і тематичною різноманітністю. Він писав вірші, байки, поеми, оповідання, повісті, драматичні твори. Талановитий письменник у них з великою майстерністю відобразив картини побуту жителів українських міст і сіл. Глибоким проникненням у внутрішній світ своїх персонажів позначені дитячі оповідання митця.

Перші поетичні збірки вийшли в Харкові та Києві. Це – «Пісні Василя Чайченка», «Під сільською стріхою», «Нові пісні і думи Василя Чайченка». «Книга казок віршем» здобула велику популярність.

Він був одним з перших прозаїків, які зображували нестерпне становище сільського вчителя в оповіданні «Екзамен»,«Дзвоник».

Майстерно розкриває письменник беззахисність та вразливість людської душі в оповіданні «Каторжна»,

«Украла".

Щирим гуманізмом пройняті оповідання «Ксенія», «Грицько», «Кавуни».

Його ім’я стоїть поряд з іменами М.Коцюбинського, Лесі Українки, І.Франка, В.Самійленка, А.Кримського та інших видатних митців кінця XIX – початку XX ст.

2. Іван Федорович Драч народився 17 жовтня 1936 р. в с Теліжинці Тетіївського району на Київщині.

Після закінчення Тетіївської середньої школи І. Драч викладав російську мову та літературу в семирічці сусіднього села Дзвінячого, був інструктором райкому комсомолу, служив у армії, вступив на перший курс філологічного факультету Київського університету, але навчання не закінчив, був виключений під тиском каральних органів. Влаштувався на роботу в «Літературну Україну». Закінчив дворічні Вищі сценарні курси в Москві, працював сценаристом на кіностудії художніх фільмів ім. О. Довженка, потім у редакції журналу «Вітчизна».

І. Драч опублікував у «Літературній газеті» драму-феєрію «Ніж у сонці», яка відразу привернула увагу критики.

Цікавою видається вже перша збірка поета «Соняшник». Майстерність митця виявляється також в умінні побачити по-новому ті явища і процеси оточуючого нас життя «Етюд про хліб», який в романтично-опоетизованій формі змальовує буденний для селянина процес випікання хліба.

Поема-мозаїка «Чорнобильська мадонна» постала як спокута й прозріння дорогою ціною. Протягом трьох десятиріч літературної діяльності І.Драч видав багато збірок поезій, перекладів, кіноповістей, літературно-критичних розвідок. Збірка І. Драча «Корінь і крона» була відзначена Державною премією України ім. Т. Шевченка.

Згодом поет був обраний до правління Київської організації Спілки письменників України, далі — його головою, а ще згодом — Головою Народного руху України та депутатом Верховної Ради України, керував товариством «Україна», очолював Світовий конгрес українців та Конгрес української інтелігенції, був міністром в уряді В.А. Ющенка, брав активну участь у подіях Помаранчевої революції. Сьогодні І. Драч продовжує активну громадсько-політичну діяльність, є головою багатьох республіканських і міжнародних організацій, організатором і членом кількох рухів.

Поет Іван Драч — постать неординарна в нашій літературі. Адже його творчість — це постійний пошук, постійне новаторство.

3. Астрід Ерікссон народилася 14 листопада 1907 року в південній Швеції, в невеличкому містечку Віммербю провінції Смоланд, у фермерській родині.

Письменниці любила природу — цим почуттям проникнута вся творчість Ліндґрен, від ексцентричних історій про доньку капітана Пеппі Довгапанчоха до повісті про Ронні, доньку розбійника.

Після закінчення школи, у віці 16 років, Астрід Ерікссон почала працювати журналістом у місцевій газеті «Wimmerby Tidningen». Але через два роки, не будучи заміжньою, вона завагітніла від головного редактора. Він запропонував їй одружитися, але вона відмовилася і, залишивши посаду молодшого репортера, переїхала до Стокгольма. Почала вчитися на курсах машинопису та стенографії і водночас працювала. В Стокгольмі Астрід народила сина Ларса.

Значно пізніше Астрід влаштувалася секретаркою в Королівське товариство автомобілістів, шефом якого був Стюре Ліндґрен. Потім вони одружилися. Через три роки Астрід народила дочку Карін.

Астрід Ліндґрен померла у 94-літньому віці 2002 року.

Астрід Ліндґрен створила за своє життя понад 40 повістей і стільки ж так званих «Книжок-малюнків. Твори її можна поділити на дві групи. Одна — повісті з казковим сюжетом, як та ж «Пеппі Довга панчоха», чи «Малий і Карлсон, що живе на даху», чи «Міо, мій Міо», чи «Брати Лев'яче Серце». Друга — реалістичні твори, такі як «Расмус-волоцюга» або три повісті про Калле Блюмквіста.