4. Пригода в саду

Чом ворони: кар-кар-кар

Чом летять,як на пожар?

І сорока:-скре-ке-ке!-

Прилетіла.-Що таке?

А пригода тут така:

Тут нещастя у шпака.

-Чи він жив? Чи він жив?-

Горобець на сполох бив.

Та не шпак це,а дивак,

Бо й не знав нічого шпак.

Він не чув,як через пліт

На шпаківню виліз кіт.

Тут ураз ворона:-Карр!

Ну й котяра!Ну й штукар!

А сорока:-Скре –ке-ке!

Де це видано таке?

Сивим вусом кіт пряде

І шпака з шпаківні жде.

Горобець летів,спішив:

-Шпаче,шпаче,чи ти жив?

Кепські ,чуєш шпак,діла

Та з шпаківні-як стріла.

Окрутнувсь-та на кота,

Мов шуліка.наліта.

Тут схопилися із гнізд

І синиця,й чорний дрізд.

Ах,ці капосні коти!

Слід шпаку допомогти.

Розігнався з дубу крук

Та кота по тім*ю стук!

-Ми відучим цих котів!-

І з кота аж пух летів…

Спільно друзями садка

Порятовано шпака.

Переказ казки наваний батько

Жили собі три брати і не було в них ні батька, ні матері. А дома теж не було нічого. От вони і надумали піти до когось у наймити. Ідуть, а їм назустріч іде дід, старий-старий, та й питає: — Куди ви йдете? Наймати йдемо.- Хіба у вас свого господарства нема?- Нема, - відповідають. - Якби нам добрий господар попався, ми б чесно у нього працювали, слухалися і як рідного батька шанували. Дід і каже:

- Добре! Коли так, то будьте ви мені сини, а я вам - батько. Слухайтесь мене, то я з вас людей пороблю, навчу, як жити, як з правдою не розминатися. Згодилися брати та й пішли за тим дідом. Ідуть та й ідуть, коли бачать - аж стоїть у вишневому садку хатка чепурна, біленька, квітками обсаджена. Вибігає з хати дівчина, така гарна, що сама як та квіточка. Глянув на неї старший брат та й каже:

- Коли б мені цю дівчину посватати, та щоб були в мене воли та корови! А дід-батько й каже:

- Добре, ходім сватати! Буде тобі дівчина, будуть у тебе воли та корови! Живи щасливо, та тільки за прав-ду не забувай! Пішли вони, висватали ту дівчину, відгуляли весілля. Став старший брат хазяїном і в тій хаті жити зостався.

Ідуть вони далі - вже втрьох. Коли знову стоїть хата, а коло неї млин і ставок. І дівчина гарна щось робить коло хати - така працьовита. Підстарший* брат тільки глянув та й каже:

- Коли б мені ту дівчину за себе взяти! Та ще млин і ставок мені, то я б у млині сидів та й хліб мав би, поки мого й віку.

А дід-батько й каже:

- Добре, синку, так і буде!

Пішли вони в ту хату, посватали ту дівчину, відгуляли весілля. І зостався підстарший брат з молодицею в тій хаті жити.

Тоді й каже дід-батько:

- Ну, синку, тепер живи щасливо, тільки гляди, за правду ніколи не забувай!

Та й пішли собі вже вдвох: дід-батько та найменший син. Ідуть, коли бачать - хатка вбога* стоїть, і дівчина виходить з хатки, та така гарна-гарнесенька, як зірочка ясна, а вбога така, що лата на латі. Найменший брат і каже:

- Коли б мені з цією дівчиною одружитися, то робили б ми, і хліб у нас був би. Не забули б ми і про вбогих людей: самі їли б і людей наділяли.

Дід-батько й каже:

- Добре, синку, так і буде. Гляди ж тільки правди не забувай!

Оженив і цього та й пішов собі по світах.

А три брати живуть.

Старший так забагатів, що вже будинки собі помурував, червінці* складає та тільки про те й думає, як би йому тих червінців найбільше постягати. А щоб убогому чоловікові допомогти, того й не згадує - дуже скупий став!

Підстарший брат теж забагатів. Уже на нього наймити роблять, а сам він тільки лежить, їсть, п’є та накази дає.

Найменший так собі живе: коли що дома є, то й з людьми поділиться, а як нема, то й так перебуде.

Ото пішов дід-батько по світах...

Пішов, ходив собі, а тоді вертається - подивитися, як-то його сини живуть та чи з правдою не розминаються.

Приходить до найстаршого, наче старець* убогий, кланяється:

- Якби ваша ласка подати мені милостині!

А той каже:

- Ге, не такий ти вже старий! Схочеш, то заробиш. Я сам недавно на ноги зіп’явся. Оддай жебракові, то собі нічого не лишиться!

А в нього добра стільки, що страх: будинки муровані, стоги*, стодоли*, комори добра повні, гроші... А милостині не дав!..

Пішов той дід. Відійшов так, може, з верству*, став, оглянувся назад на ту господу та на те добро - так усе добро й запалало.

Пішов він тоді до підстаршого брата. Приходить, а в того і млин, і ставок, і хазяйство гарне. І сам він у млині сидить. От дід уклонився низенько та й каже йому:

- Дай, чоловіче добрий, хоч трошки борошна: я вбогий чоловік, крихти в роті сьогодні не мав.

- Шкода, - каже той, - я ще й собі не намолов. Багато вас тут таких тиняється. Чужих злиднів не наситиш.

Пішов дід. Відійшов трохи, оглянувся - так і охопило той млин полум’ям.

Приходить дід до найменшого брата. А той живе вбого, хатка невелика, зате чистенька.

- Дайте, - каже дід, - хоч шматочок хліба!

А той чоловік йому:

- Ідіть, дідусю, в хату - там вас нагодують і з собою дадуть.

Приходить дід у хату. Жінка як глянула на нього, що він такий обідраний, обшарпаний, пожаліла його. Пішла в комору, винесла штани, сорочку дала йому. Надів він. Та як надівав, вона глянула, аж у нього на грудях така рана велика, така страшна!.. Посадили вони старого за стіл, нагодували, напоїли... А тоді чоловік і питається:

- Скажіть мені, дідусю, з чого це у вас рана така на грудях?

- А це, - каже, - така в мене рана, що від неї мені скоро смерть буде. Тільки мені день і зосталося жити на цьому світі.

- Ото лихо! - скрикнула жінка. - І нема на неї ніяких ліків?

- Є, - відповів дід, - та тільки лихо - ніхто тих ліків не дасть, хоч кожен може.

Тоді чоловік:

- Чому ж не дати? Аби міг! Кажіть які!

- Та такі, - каже дід, - як хазяїн сам візьме підпалить свою хату та все його добро згорить, а тоді взяти попелу та й засипати мені рану, то рана так і загоїться. Та хіба ж є такий чоловік?

Замислився найменший брат. Довго думав, а тоді до жінки:

- А як, жінко, думаєш?

- Та так, - каже жінка, - що ми хату вдруге наживемо, а добрий чоловік як умре, то вже йому другого життя не буде.

- Ну, коли так, - каже чоловік, - то винось дітей з хати.

Повиносили вони дітей, самі повиходили... Глянув чоловік на хату - жалко йому свого добра! А людини ще жалкіше! Взяв та й підпалив. Так ураз вона полум’ям і взялася - де й ділася...

А замість неї враз постала інша хата, така гарна та пишна.

А дід стоїть та тільки всміхається.

- Бачу, - каже, - сину, що з вас трьох тільки ти не розминувся з правдою. Живи ж щасливо!

Тут відразу пізнав чоловік свого названого батька. Кинувся до нього, аж його вже нема.

Білет №8