17. Фізико-географічна характеристика Європейського Середземномор’я.

Основні риси природи Європейського Середземномор’я пов’язані з її просторовим положенням, високою розчленованістю материкового суходолу й островів з яскраво вираженими проявами карстових явищ та всебічним поширенням карстових форм рельєфу, найбільшою сейсмічністю в Європі, давнім і сучасним вулканізмом, тривалим безвідповідальним природокористуванням.

Яскраво виражений субтропічний тип клімату (середземноморський) обумовив розвиток особливого типу ґрунтів – коричневих – і специфічної середземноморської рослинності – твердолистяних вічнозелених лісів і чагарників, які тепер характеризуються чи не найвищою в Європі освоєністю і зміненістю.

Геологічна будова, і рельєф визначаються розташуванням території в межах Середземноморського геосинклінального поясу. Гірський характер території визначається переважанням елементів альпійської складчастості. Найвищою точкою Європейського Середземномор’я є г. Муласен (3482 м, хребет Сьєрра- Невада).[19, 22]

Кристалічна основа гір лише подекуди перекрита тонким шаром мезозойських і третинних вапняків або флішем. У рельєфі їм відповідають плоскогір’я та лінійно витягнуті хребти (сьєри), які оточують їх на заході та складчасто-брилові гори з численними міжгірними улоговинами на сході [3;150].

Сучасні рельєфотвірні процеси визначаються літологічним складом порід. Окрім широко розповсюдженого карсту, сильне ерозійне розчленування спостерігається в горах, які складені глинистими і флішовими відкладами. Подекуди вони служать основою для зсувів ( Північні Апенніни). Сучасний вулканізм і сильні землетруси перетворюють Європейське Середземномор’я у найбільш активний у сейсмічному відношенні регіон Європи [2].

Значна протяжність із заходу на схід (близько 4000 км) та з півночі на південь (понад 1000 км) зумовлює істотні кліматичні відмінності території. Так, для північної частини Піренейського і Балканського півостровів характерний перехідний тип клімату від помірного до субтропічного – субсередземноморського.

Основні відмінності між регіонами з перехідним субсередземноморським і середземноморським кліматом виявляються в розподілі тепла взимку та в сезонному розподілі атмосферних опадів. При цьому вищі температури зими і літа характерні для субтропічних широт, а навпаки – для помірних.

Максимум опадів у районах середземноморського клімату припадає на зимовий період, а в помірних широтах - на весняно-літній.[5]

Характерною особливістю для усієї території терри є те, що в напрямку на схід континентальність клімату зростає: зменшується кількість опадів, збільшується тривалість посушливого літа, знижуються зимові температури, зростає річна амплітуда середніх температур від 16,6 °С (на узбережжі Атлантики) до 22,5 °С (на схилах гір Егейського узбережжя).

Для більшості території характерні теплі зими з дощами. На всій території - підвищена хмарність, у порівнянні з літом. Літні температури високі – 24, +28 ?С на більшій частині території.

Кількість опадів зростає зі сходу на захід та з півдня на північ. Високе зволоження й відповідні умови гірського рельєфу сприяють розвитку сучасного зледеніння в Піренеях, Андалузьких горах і за деякими даними в Апеннінах. Площа сучасного зледеніння складає 15 км? [3; 155-156].[23]

Води Європейського Середземномор’я належать басейну Атлантичного океану. Гідрологічна мережа розвинена, але не густа. Річкові долини характеризуються поздовжнім ступінчастим профілем русел та малою протяжністю, що пов’язано із значною пересіченістю території.

Довжина найбільшого водотоку є ріка Тахо - 1010 км. Найбільшими річками Піренейського півострова є Дуеро, Гвадалквівір, Гвадіана, вони простягаються більше ніж на 900 км. А довжина великих річок Балкан, як Морави, Маріци або Тібру на Апеннінах сягає лише 500 і 400 км відповідно. Найбільша річка власне Середземноморського стоку – Ебро (928 км).

Більшість річок Середземномор’я характеризується переважно дощовим живленням. Роль льодовиків незначна.[,1 19]

Режим водотоків відзначається значним коливанням рівня води протягом року і відображає особливості клімату. Найвище підняття рівня води спостерігається навесні (повені) та восени (паводки) на півночі і взимку-навесні на півдні території. Після злив бувають катастрофічні повені (1966 рік – Флоренція). Наприкінці літа багато річок сильно міліє або пересихає. Насамперед, це річки, які не отримують живлення з гір та карстових джерел.

У гирлах багатьох річок у результаті винесення матеріалу з гір утворюються дельти, що веде до значного зменшення площі заток. За останні 600 років виноси чотирьох річок, серед яких Альякмон і Вардар, майже повністю заповнили глибоку колись бухту Термаїкос, відрізавши багато портів, у тому числі і м. Пелла (столиця імператора Пилипа Македонського) від моря.

Крім дельт «заповнення заток» є дельти відкритого типу («висунуті»). У середньому на 40 м ? рік висувається багато лопатева дельта р. По і на 22 м ? рік – дельта р. Тальяменто. Майже на 22 км від лінії берега виступає класична дзьобоподібна дельта річки Ебро.[1, 11, 20]

Природні водойми Середземномор’я мають різне походження. В узбережній частині представлені лагунні і лиманні озера. Ланцюги озер такого ж типу виділяються в Кадіській затоці (7 озер), затоках Балканського півострова та в межах дельт. Деякі з лагун характеризуються значною солоністю – до 40‰.

В утворенні озерних улоговин значну роль відіграє тектоніка, вулканізм, карст, іноді дюни. Великими озерами тектонічного походження є Преспа, Шкодер, Охрідське. Вулканічного генезису озера Апеннін: Больсена, Браччано, Віко та багато інших.

Усюди поширені дрібні і неглибокі карстові озера. Каскад із 16 мальовничих озер, розташованих ланцюжком у долині Корани (Динарське нагір’я, Хорватія) на ділянці завдовжки 10 км утворюють Плітвіцькі озера [157-158].

Ґрунтово-рослинний покрив Середземномор’я досить специфічний. Більше зволоження західної частини терри сприяє поширенню вічнозелених лісів із твердолистяних порід і заростей маквісу на коричневих і буро-коричневих ґрунтах.

Дещо суворіші в цьому відношенні східні райони Середземномор’я. Вони зайняті мішаними вічнозеленими широколистяними лісами, низькостовбурними формаціями маквісу та чагарниками типу шибляк Ксерофітна фригана і кам’янисті пустища панують на островах Егейського моря.[15]

Деякі відмінності в ґрунтово-рослинному покриві існують і в межах північних та південних районів терри. На півночі субсередземноморські (теплолюбиві широколистяні) діброви у складі дуба черешчатого, кам’яного, пухнастого з південними елементами (хмелеграб, грецький горіх, каштан, платан,сосна чорна, ясен білий) взаємодіють із угрупуваннями степового і фріганоїдного складу на бурих лісових ґрунтах.

У Європейському Середземномор’ї (типовому) переважає ксерофітна розріджена кущова і чагарникова рослинність, яка разом із залишками вічнозелених твердолистяних лісів із оливкового і рожкового дерева та вторинних лісів на коричневих і вулканічних ґрунтах нині займає до 45% території.[16]

Значне поширення гірського рельєфу сприяє формуванню висотної ярусності. Низькогір’я (до 800 м) на бурих лісових ґрунтах займають діброви із дубів скельного, черешчатого, угорського, австрійського, з домішками клена, липи, граба, місцями з тисом, падубом та каштаном.

На південних схилах до них приєднується хмелеграб, платан, чорна сосна, грецький горіх, липа срібнолистяна, мезійський бук. У середньогір’ї (800-600 м) панують букові ліси, вище яких до висоти 1800 м поширюються ялинники і яличники. У їхньому складі ялиця македонська і грецька, бук, сосна (чорна, румелійська, панцирна). Останні на висоті 2200-2300 м утворюють верхню межу лісу. Ще вище панують субальпійські фриганоїдні ксерофітні зарості дроку і яловцю червоного та червоноплодного.

Загалом, лісистість зостає з півдня (16%) – Мальта) на північний захід (51% - Іспанія), при пересічній лісистості 32% [3].

Тваринний світ Європейського Середземномор’я багатий і різноманітний. Це пояснюється сприятливими природними умовами, які забезпечували сховищами міграційні види тварин, витіснених з постійних місць мешкання різкими змінами клімату (епохи зледеніння і потепління) та інтенсивним антропогенним освоєнням.[18]

Корінними видами тут є козероги або гірські кози, муфлони, лань, дикий лісовий кіт, пардова рись,грецька черепаха, голуба сорока, дикий кріль, турецький гекон. У лісах і кущах зустрічаються істоти африканського походження: геннета і мангуст, сарна, шакал, дикобраз, бурий ведмідь, олень благородній, ласка, лисиця, вовк, їжак, дикий кабан.

Десятками мільйонів голів представлена велика рогата худоба, кози, вівці, свині.

Ізольованість гірськими хребтами на півночі і водами морів на півдні обумовила високий ендемізм Середземномор’я. Здебільшого це дрібні гризуни, такі, як сліпці, колючі миші (о. Кріт), сірі хом’ячки ( Греція) та рептилії (18 видів ящірок роду Lacerta).

Чимало ендеміків і серед птахів: вівсянки, пересмішник, славки, чорний дрізд та інші. На водосховищі Алькантара (Піренейський півострів) знаходиться найбільша у світі колонія яструбів.

У сухих зонах субтропіків, дюнах, і кам’янистих пустищах мешкають численні гризуни, ящірки, змії, черепахи, комахи. На 5тисяч км – від Італійської Рів’єри до північно-західної Іспанії – розтягнулася найбільша у світі колонія мурашок. Вона складається з мільярдів аргентинських мурашок, які були завезені сюди в кінці 80-х років ХХ ст. з Аргентини.

Водойми і водотоки багаті на рибу: осетер, стерлядь, білуга (р. Дунай), короп, сом, форель, щука, окунь та інші [11].

18. Фізико-географічна характеристика Східно-Європейська рівнини і Уральських гір.

Східно-Європейська рівнина (у Росії — Русская равнина), — одна з найбільших рівнин земної кулі, розташована в більшій, східній частині Європи. На півночі омивається водами Білого і Баренцового, а на півдні — Чорного, Азовського і Каспійського морів. На північному заході обмежена Скандинавськими горами, на заході і південному зході — горами Центральної Європи (Судети тощо) і Карпатами, на південному сході — Кавказом, на сході — Уралом і Мугоджарами. У межах Кримського півострова межа рівнини проходить по північному підніжжю Кримських гір.

У геоструктурному відношенні Східно-Європейська рівнина в основному відповідає Східно-Європейській платформі. У її основі залягають сильно дислоковані кристалічні породи докембрію, виступаючі на поверхню в межах Балтійського і Українського щитів. У решті значно більшої частини платформи кристалічні породи приховані під товщею пологозалягаючих осадкових порід, що складають Східноєвропейську плиту. Південна частина рівнини (від Азовського до Каспійського моря) відповідає Скіфський плиті, де під чохлом платформних осадкових утворень залягають породи сильно дислокованого герцинського фундаменту.

Східно-Європейська рівнина поділяється на дві нерівні частини: цокольно-денудаційну рівнину на Балтійському кристалічному щиті і Руську рівнину з пластом ерозійно-денудаційним і акумулятивним рельєфом на Руській і Скіфській плитах. Цокольно-денудаційні низовини і височини на Балтійському щиті з висотою до 300—600 м (Манселька, Суоменселька, Західно-Карельська тощо) включають ділянки масивних горбкуватостів і плоскогірь з висотами більш 1 000 м (масив Хібіни до 1 190 м). Рельєф щита виник в результаті тривалої континентальної денудації і препарування структурних форм, складених відносно міцними породами. Пряму дію на рельєф надали тектонічні рухи новітнього часу, особливо розломи, що обмежують масиви і западини, долини річок і улоговини численних озер. У антропогеновий час територія Балтійського щита служила центром заледеніння, тому тут сильно поширені свіжі форми льодовикового рельєфу.

В межах Східноєвропейської рівнини могутній чохол платформних відкладень залягає майже горизонтально, складаючи акумулятивні і пластово-денудаційні низовини і височини, такі, що в основному відповідають пониженням і підвищенням складчастої підвалини. Місцями складчастий фундамент виступає на поверхню, формуючи цокольно-денудаційні височини і кряжі (Придніпровська і Приазовська височини, Тіманський і Донецький кряжі).

Середня висота Східноєвропейської рівнини близько 170 м. Найменші висоти розташовані на узбережжі Каспійського моря, рівень якого на 27,6 м нижчий рівня Світового океану. Височини піднімаються до 300—350 м над рівнем морів (Подільська височина, до 471 м). Відносні перевищення вододілів над долинами в середньому становлять 20—60 м.

Східноєвропейська рівнина поділяється на три морфологічні зони. У північній частині поширені пластово-денудаційні низовини і височини доантропогенового віку з накладеними на них формами рельєфу льодовикового і водно-льодовикового походження. Льодовиково-акумулятивні форми найбільш виражені на північному заході, в області останнього (валдайського) заледеніння, де протягуються горбисті пасма і височини: Балтійська, Валдайська, Вепсовська, Белозерська, Коношсько-Няндомська. Це область Поозер'я з характерною для неї великою кількістю озер (Чудське, Псковське, Ільмень, Верхнєволжські озера, Біле, Кубенське, Воже тощо)

>Уральские гори – це велика гірська область (заввишки до1900м), поділяє Європу та Азію.Уральские гори витягнуті із півночі на південь понад2000км. Уральськафизико-географическая країна, як будь-яка гірська країна, підрозділяється на гірські області: Північний, Середній й Південний Урал. Урал ділиться п'ять частин: Південний, Середній, Північний,Приполярний і Полярний.

Південний Урал – це широку частина Уралу. Для східних схилів характерна лісостеп з численнимиозерами, західні схили до висоти1200м вкриті лісом, у південній частині – степ. У і серпні тут найбільш ясна й тепла погода. На західному схилі розвинені карстові явища. Район заселений досить плідно, розвинене залізничне і автомобільне повідомлення.

Середній Урал – це найвужча і низька (до1000м) частина Уралу. Район перебуває у зоні хвойних лісів (ялина, сосна, модрина). Середній Урал щільно заселений.Развита транспортна мережу, промисловість, будівництво. Широко розвинений ділової туризм.

Північний Урал – це район ширший і високий, ніж Середній Урал (до1600м). Район розташований у гірської зоні, покритою лісами. Клімат суворішим. Район мало населений. На Північному Уралі розташованийПечоро-Иличский іВишерский (четвертий площею у Європі) заповідники. У лісах багато ягід і грибів, у річках добре ловиться риба.

>Приполярний Урал – це найвищий район Уралу. У центральній частиніПриполярного Уралу розташовані найвищі вершини Уралу – гора Народна (>1894м) і гора Карпінського (>1876м). Район лежать у лісової зони, але кордон лісу перебуває в висоті400-600м. Ліс переважно хвойний, ближчі один до кордонів лісу переважає модрина. КліматПриполярного Уралу ще більше суворий.Населенность району низька, транспортна мережу розвинена слабко.

Полярний Урал – ширина смуги гір зменшується, знижується висота гір. Більшість вершин має висоту до 1000 м, висота перевалів 300-400 м. Значна частка власності району лежать у зоні тундри. Клімат району дуже суворий, літо разом з середини липня незалежності до середини серпня. Район населений дуже слабко.

Уральские гори утворилися в пізньомуПалеозое за доби інтенсивного гороутворення (>Герцинская зморшкуватість). Формування гірської системи Уралу почалося пізньомуДевоне (близько 350 млн. років тому вони) і фактично закінчилося вТриасе (близько 200 млн. років тому я).

Є складовоюУрало-Монгольскогоскладчатогогеосинклинального пояса. У межах Уралу на поверхню виходять деформовані і найчастішеметаморфизованние гірські породи переважнопалеозойского віку.Толщи осадових і вулканічних порід зазвичай сильно зім'яті, порушено розривами, але загалом утворюють меридіональні смуги, що зумовлюють лінійність і зональність структур Уралу. Із заходу Схід виділяються:

-Предуральский крайової прогин зі порівняно пологим заляганням осадових товщ у Західному борту і більше складним східному;

- зона західного схилу Уралу з недостатнім розвитком інтенсивно зім'ятих і порушених насувами осадових товщ нижнього й середнього палеозою;

-Центральноуральское підняття, де серед осадових товщ палеозою і верхньогодокембрия місцями виходять давніші кристалічні породи краю Східно-Європейської платформи;

- системапрогибов-синклинориев східного схилу (найбільшкрупние—Магнитогорский іТагильский), виконаних переважносреднепалеозойскими вулканічними товщами і морськими, нерідко глибоководними опадами, і навітьпроривающими їх глибиннимиизверженними породами (>габброидами,гранитоидами, рідше лужнимиинтрузиями) — т. зв.зеленокаменний пояс Уралу;

-Урало-Тобольскийантиклинорий з виходами більш древніхметаморфических порід і широким розвиткомгранитоидов;

-Восточно-Уральскийсинклинорий, багато в чому аналогічнийТагильско-Магнитогорскому [>5,c. 305].

У підставі перших трьох зон погеофизическим даним впевнено простежується древній,раннедокембрийский, фундамент, складений переважно метаморфічними імагматическими породами і освічений у кількох епохскладчатости. Найдавніші, може бутиархейские, породи виходять поверхню вТараташском виступі на західному схилі Південного Уралу.Доордовикские породи у підмурівкусинклинориев східного схилу Уралу невідомі. Передбачається, що фундаментомпалеозойскихвулканогенних товщсинклинориев служать потужні пластинигипербазитов ігабброидов, місцями виходять на поверхню в масивахПлатиноносного пояса та інших споріднених йому поясів; ці пластини, можливо, єотторженци древнього океанічного ложа Уральськійгеосинклинали. На сході, вУрало-Тобольскоманти-клинории, виходидокембрийских порід досить проблематичні.

>Палеозойские відкладення західного схилу Уралу представлені вапняками,доломитами,песчаниками, утвореними за умов переважно мілководних морів. На схід переривчастої смугою простежуються більш глибоководні опади континентального схилу. Ще на схід, не більше східного схилу Уралу, розріз палеозою (>ордовик, силур) починаєтьсяизмененнимивулканитами базальтового складу іяшмами, порівнянні з породами дна сучасних океанів. Місцями вищої розрізу залягають потужні, також зміненіспилит-натро-липаритовие товщі з родовищамимедноколчеданних руд. Більше молоді відкладення девону й почасти силуру представлені переважноандезито-базальтовими,андезито-дацитовимивулканитами іграувакками, відповідають у розвитку східного схилу Уралу стадії, коли океанічна земна кора змінилася корою перехідного типу.Каменноугольние відкладення (вапняки,грау-вакки, кислі і лужнівулканити), пов'язані з найбільш пізньої, континентальної стадією розвитку східного схилу Уралу. І на цій ж стадії укоренилася і полягала основна масапалеозойских, істотно калієвих, гранітів Уралу, утворилипегматитовие жили із рідкими цінними мінералами.

Упозднекаменноугольно-пермское часосадконакопление на східному схилі Уралу майже припинилося й тут сформувалосяскладчатое гірниче спорудження; на західному схилі тим часом утворивсяПредуральский крайової прогин, заповнений потужної (до 4-5 км) товщею уламкових порід,сносившихся з Уралу,-молассой.Триасовие відкладення збереглися у низцівпадин-грабенов, виникненню яких півночі і сході Уралу передував базальтовий (>трапповий)магматизм. Більше молоді товщі мезозойських ікайнозойских відкладень платформного характеру пологого перекривають складчасті структури по периферії Уралу.

Передбачається, що палеозойська структура Уралузаложилась в пізньому кембрії —ордовике внаслідок розколюванняпозднедокембрийского континенти і розсування його уламків, унаслідок чого утвориласягеосинклинальная западина з корою і опадами океанічного типу у її внутрішньої частини. Згодом розсування змінилося стиском і океанічна западина початку поступово закриватися і «заростати» знову що формується континентальної корою; відповідно змінювався характермагматизма і накопичення опадів. Сучасна структура Уралу носить сліди найсильнішого стискування, який супроводжувався сильним поперечним скороченнямгеосинклинальной западини й утворенням положистих лускатихнадвигов —шарьяжей.

Урал — ціла система гірських хребтів, витягнутих паралельно до іншому вмеридиональном напрямі. Зазвичай, таких паралельних хребтів два-три, та де-не-де у результаті розширення гірської системи кількість їх зростає чотирьох і більше. Приміром,орографически дуже складний Південний Урал між 550 і 54° з.ш., де налічується щонайменше шість хребтів. Між хребтами лежать великі зниження, зайняті долинами річок.

>Орография Уралу міцно пов'язана з його тектонічної структурою. Найчастіше хребти іували присвяченіантиклинальним зонам, а зниження — досинклинальним. Рідше зустрічається звернений рельєф, пов'язані з наявністю всинклинальних зонах тих сталіших до руйнації гірських порід, ніж у розташованих поручантиклинальних зонах. Такий характер має, наприклад,Зилаирское плато, чиЮжноуральское плоскогір'я, не більшеЗилаирскогосинклинория.

>Пониженние ділянки змінюються на Уралі піднесеними — свого роду гірськими вузлами, у яких гори досягають як своїх максимальних висот, а й найбільшої ширини. Чудово, такі вузли збігаються з місцями, у яких простягання Уральській гірської системи змінюється. Головні їх —Приполярний,Среднеуральский іЮжноуральский. УПриполярном вузлі, лежачому під 65° з.ш., Урал збочує з південно-західного напрями на південь. Тут піднімається найвища вершина Уральських гір — гора Народна (1894 м).Среднеуральский вузол розташований близько 60° з.ш., там, де простягання Уралу змінюється з південного на південно-східне. Серед вершин цього вузла виділяється гораКонжаковский Камінь (1569 м).Южноуральский вузол перебуває між 550 і 540 з.ш. Тут напрям хребтів Уралу стає замість південно-західного південним, та якщо з вершин привертають увагуИремель (1582 м) іЯмантау (1640 м) [>3,c.590].

Спільна риса рельєфу Уралу єасимметричность його західного й східного схилів. Західний схил положистий, перетворюється на Російську рівнину більш поступово, ніж східний, крутоопускающийся убік Західно-Сибірської рівнини. Асиметрія Уралу обумовленатектоникой, історією його геологічного розвитку.

З асиметрією пов'язана іншаорографическая особливість Уралу — усунення головного вододільного хребта,отделяющего річки Російської рівнини від річок Західного Сибіру, Схід, ближчі один до Західно-Сибірської рівнині. Цей хребет у різних частинах Уралу носить різні назви:Уралтау на Південному Уралі,ПоясовийКамінь на Північному Уралі. Заодно він майже скрізь не найвищий; найбільші вершини, зазвичай, лежать на Захід його. Такагидрографическая асиметрія Уралу є результатом підвищеної «агресивності» річок західного схилу, викликаної різкішим і швидким протиЗауральем підняттямПредуралья внеогене.

Навіть якби побіжному погляді на гідрографічний малюнок Уралу впадає правді в очі наявність в більшості річок західного схилу різких, колінчастих поворотів. У верхів'ях ріки течуть вмеридиональном напрямі, слідуючи подовжніммежгорнимпонижениям. Потім вони круто повертають захід,перепиливая часто високі хребти, після чого знову течуть умеридиональном напрямі або ж зберігають старе широтне. Такі різкі повороти добре виражені у Печори,Щугора,Илича, Білої,Аи,Сакмари і багатьох інших. Встановлено, що річкиперепиливают хребти у місцях зниження осей складок. З іншого боку чимало їх, очевидно, старше гірських хребтів, і врізування їх протікало разом з підняттям гір.

Невелика абсолютна висота визначає на Уралі пануваннянизкогорних ісреднегорних геоморфологічних ландшафтів. Вершини в багатьох хребтів плоскі, в окремих гіркуполовидние з більш-менш м'якими обрисами схилів. На Північному іПолярном Уралі поблизу верхньої межі лісу й до вищі їхні, де енергійно проявляється морозне вивітрювання, поширені кам'яні моря (>куркуми). Для тих самих місць дуже характернінагорние тераси, що у результатісолифлюкционних процесів і морозного вивітрювання

Альпійські форми рельєфу в Уральських горах виключно рідкісні. Вони відомі лише найбільш піднесених частинах Полярного іПриполярного Уралу. Із цією ж гірськими масивами пов'язана переважна більшість сучасних льодовичків Уралу.

«>Леднички» не випадкове вираз стосовно льодовикам Уралу. У порівняні з льодовиками Альп і Кавказу уральські виглядають карликами. Усі вони належать до типукарових ікарово-долинних і розташовано нижче кліматичної сніговий кордону. Загальна кількість льодовиків на Уралі — 122, а уся площа зледеніння становить лише як 25 км2. Найбільше в полярноюводораздельной частини Уралу між 670—680 з.ш. Тут знайденокарово-долинние льодовики до 1,5—2,2 км довжини. Другий льодовиковий район перебуває вПриполярном Уралі між 640 і 65° з.ш.

Більшість льодовиків зосереджена більшувлажненном західному схилі Уралу. Примітно, що це уральські льодовики лежать у карах східної, південно-східної і північно-східній експозицій. Пояснюється це тим, що вони навіяні, т. е. утворилися внаслідок відкладенняметелевого снігу в вітрової тіні гірських схилів.

Не відрізнялося великий інтенсивністю на Уралі давнячетвертичное обледеніння.Достоверние сліди його простежуються на південь не далі 61° з.ш. Досить добре тут виражені такі льодовикові форми рельєфу, як кари, цирки і висячі долини. Разом про те привертає мою увагу відсутність баранячих лобів і збереглисяледниково-аккумулятивних форм:друмлинов,озов іконечно-моренних валів. Останнє викликає думку, що льодовиковий покрив на Уралі був малопотужним і скрізь активним; значні площі, очевидно, були задіяні малорухомим фірном і льодом [>6,c.260].

Чудовій особливістю рельєфу Уралу є древні поверхні вирівнювання. Вони мусили вперше докладно вивчені У. А.Варсанофьевой в 1932 р. на Північному Уралі і пізніше іншими на Середньому і Південному Уралі. Різні дослідники на різних роботах Уралу налічують від однієї сьомої вирівняних поверхонь. Ці древні поверхні вирівнювання служать переконливим доказом нерівномірного у часі підняття Уралу. Найвища їх відповідає найбільш древньому циклупенепленизации, падаючому на нижній мезозой, наймолодша, нижня поверхню має третинний вік.

І.П. Герасимов заперечує наявність на Уралі різновікових поверхонь вирівнювання. На його думку, тут існують лише однієї поверхню вирівнювання, сформована протягомюри-палеогена і даліподвергшаяся деформації внаслідок новітніх тектонічних рухів іерозионного розмиву.

Важко погодитися, що протягом такої тривалої часу, якюра-палеоген, був лише одне, нічим не порушений циклденудации. Але І.П. Герасимов, безсумнівно, прав, підкреслюючи великій ролі у формуванні сучасного рельєфу Уралунеотектонических рухів. Після кіммерійськоїскладчатости, не що торкнулася глибокопалеозойские структури, Урал протягом крейди і палеогену існував яксильнопенепленизированной країни, по околиць якій було при цьому мілководні моря. Сучасний гірський образ Урал придбав тільки внаслідок тектонічних рухів, які відбувалися нанеогене ічетвертичном періоді. Там, де їх досягали великого розмаху, тепер піднімаються найвищі гори, чи тектонічна діяльність виявлялася слабко, лежатьмалоизмененние древніпенеплени.

Широко поширені Уралі карстові форми рельєфу. Вони притаманні західного схилу іПредуралья, декарстуютсяпалеозойские вапняки, гіпси і солі. Про інтенсивність прояви карсту тут можна судити з цей приклад: для Пермській області на детально обстежених 1000 км2 описано 15 тис. карстових воронок. Найбільшою на Уралі є печераСумган (Південний Урал) довжиною 8 км, великий популярністю користуєтьсяКунгурская крижана печера з численними гротами і підземними озерами. Інші великі печери —Дивья у районіПолюдова кряжу іКапова правому березі річки Білої.

>Уральские гори –– це скарбниця різноманітних з корисними копалинами. У Уральських горах представлено 48 видів з корисними копалинами.

>Уралтаускийантиклинорий утворює осьову, найвищий частина гірського споруди Уралу. Він складний породамидоордовикского комплексу (нижнього структурного ярусу):гнейсами,амфиболитами, кварцитами, метаморфічними сланцями та інших. Уантиклинорий розвинені сильно стислі лінійні складки, перекинуті захід чи схід, що даєантиклинориювеерообразное будова. Уздовж східного схилуантиклинория проходить Головний Уральський глибинний розлам, якого приурочені численніинтрузииультраосновних порід. З ними пов'язаний великий комплекс з корисними копалинами: родовища нікелю, кобальту, хрому, платини, уральських самоцвітів. З товщеюрифейских відкладень пов'язані родовища заліза.

У рельєфіантиклинорий представлений вузькиммеридионально витягнутим хребтом. На півдні вона називаєтьсяУралтау, північніше — Уральський хребет, ще —Поясовий Камінь, Дослідницький тощо. буд. Цей осьової хребет має дві вигину на схід — у районі Уфимськогогорста іБольшеземельского (>Усинского) зводу, т. е. там, де огинає жорсткі брили Російської плити.

>Магнитогорско-Тагильский (>Зеленокаменний)синклинорий протягується вздовж усього Уралу до узбережжяБайдарацкой губи. Він складнийосадочно-вулканогенним комплексомордовика-нижнего карбону. Тут поширенідиабази,диабаз-порфири,туфи, різноманітні яшми (зелені,мясо-красние та інших.), великі кисліинтрузивние тіла (>трахити,липарити), де-не-де дужеметаморфизованние вапняки (мармури). Уприразломних зонах, обмежуютьсинклинорий, зустрічаютьсяинтрузииультраосновних порід. Усі породи сильнорассланцовани. Часто породи піддавалисягидротермальному зміни. Це —медноколчеданная смуга, де є сотні родовищ міді. До контакту гранітів з вапняками нижнього карбону приурочені родовища залізних руд. Єроссипное золото і уральські самоцвіти (дорогоцінні і напівкоштовне каміння).

У рельєфі дана зона представлена короткими хребтами й окремими масивами заввишки до 1000—1200 метрів і вище, розташованими серед великих знижень, якими прокладено долини річок.

>Урало-Тобольский, чиВосточно-Уральский,антиклинорий простежується вздовж усьогоскладчатого споруди, але у склад Уральській гірської країни входить лише його південна частина, оскільки північніше НижньогоТагила воно ховається під покровоммезокайнозойского чохла Західно-Сибірської плити. Він складнийсланцевими івулканогенними товщами палеозою ірифея, пронизанийинтрузиямигранитоидов переважноверхнепалеозойского віку. Інколиинтрузии мають величезні розміри. З ними пов'язані родовища заліза високої якості та золота. Але тут простежуються короткі ланцюжкаультраосновнихинтрузий. Широко поширені уральські самоцвіти.

У рельєфіантиклинорий представленийувалистой смугою східних передгір'їв іЗауральскимпенепленом.Аятскийсинклинорий входить до складу Уралу лише своїм західним крилом крайньому півдні регіону. На північ від і на схід він перекритиймезокайнозойскимосадочним чохлом.Сиклинорий складний сильно роздробленими іперемятими відкладеннями, палеозою,прорваннимимагматическими породами різного складу, виступаючими з-під покриву палеогенових відкладень. Тут розвинені вузькіграбенообразние западини, заповненітриасовими інижнеюрскими відкладеннямитуринской і челябінській серій. З останньою пов'язані родовища вугілля. У рельєфіАятскийсинклинорий представлений як частинуЗауральского плато. Отже,морфотектонические зони Уралу відрізняються одна від друга геологічною будовою, рельєфом і набором з корисними копалинами, томуприродно-зональная структура Уралу чудово читається як на геологічної карті, а й у картах з корисними копалинами ігипсометрической.

У рельєфі Уралу чітко виділяються дві смуги передгір'їв (західних і східних) і розташована з-поміж них система гірських хребтів, витягнутих паралельно один одномусубмеридиональном напрямі відповіднопростиранию тектонічних зон. Таких хребтів то, можливо два-три, та де-не-де кількість їх зростає, до шести-восьми.Хребти від'єднані одне від друга великимипонижениями, вздовж яких йдуть річки. Зазвичай, хребти відповідаютьантиклинальним складкам, складеним більш древніми і міцними породами, а зниження —синклинальними [>7,c.178].

3 Клімат, внутрішні води

Величезна протяжність Уралу із півночі на південь проявляється у зональної зміні типів його клімату від тундрового північ від до степового Півдні. Контрасти між північчю і півднем різкіше всього виявляються влітку. Середня температура повітря на липні північ від Уралу 60 — 8°, але в півдні близько 22°. Взимку ці відмінності згладжуються, й відповідна середня температура січня однаково низька як у півночі (–20°), і Півдні (–15, –16°).

Невелика висота гірського пояса при незначною його ширині неспроможна обумовити формування на Уралі свого особливого клімату. Тут у кількаизмененном вигляді повторюється клімат сусідніх рівнин. Але типи клімату на Уралі хіба що зміщуються на південь. Наприклад,горно-тундровий клімат і далі панує тут не широті, де в суміжних рівнинних районах звичайний вже клімат тайги;горно-таежний кліматраспространен на широті лісостепового клімату рівнин тощо. буд.

Урал витягнуть впоперек напрями панівних західних вітрів. У зв'язку з цим його західний схил частіше зустрічає циклони і від зволожений, ніж східний; загалом то здобуває опадів на 100—150 мм більше східного. Так, річна сума опадів наКи-зеле (260 м вище над рівнем моря) — 688 мм, Уфі (>173м) — 585 мм; на східному ж схилі в Свердловську (281 м) вона дорівнює 438 мм, в Челябінську (228 м) — 361 мм. Дуже наочно розбіжності у кількості атмосферних опадів між західним і східним схилами простежуються взимку. Коли західному схилі уральська тайга потопає у снігових кучугурах, то, на східному схилі снігу всю зиму мало. Так, середня максимальна потужність снігового покрову лінієюУсть-Щугор —Саранпауль (північніше 64° з.ш.) така: вприуральской частини Печорської низовини — близько 90 відсотків див, у західного підніжжя Уралу — 120—130 див, вприводораздельной частини західного схилу Уралу — більш 150 див, на східному схилі — близько 60 див.

Найбільше опадів — до 1000 мм, а, по деякими даними — до 1400 мм на рік — випадає на західному схиліПриполярного, Полярного і північній частині Південного Уралу. На півночі і півдні Уральських гір їх кількість зменшується, що пов'язано, як і Російської рівнині, з ослабленнямциклонической діяльності.

>Пересеченний гірський рельєф обумовлює виняткова розмаїтість місцевихклиматов. Гори неоднаковою висоти, схили різною експозиції,межгорние долини і улоговини — всіх ним притаманний своя особлива клімат. Взимку й у перехідні сезони року холодний повітря скочується схилами гір в улоговини, що й застоюється, у результаті виникає дуже поширене серед стосів явище температурної інверсії. У Іванівському руднику (856 м абсолютна висота) взимку температура вище чи така сама, як й у Златоусті, розташованому на 400 м нижче Іванівського рудника [>8,c.290].

Кліматичні особливості часом визначають ясно виражену інверсію рослинності. На Середньому Уралішироколиственние породи (>остролистний клен, ільм, липа) зустрічаються переважно у середині гірських схилів і уникаютьморозоопасние нижні частини гірських схилів і улоговин. Урал має розвиненою річковий мережею, що належить до басейнах Каспійського, Карського і Баренцова морів.

Розмір річкового стоку на Уралі значно більше, ніж поруч лежачих Російської іЗападно-сибирской рівнинах. Вона збільшується під час руху з південного сходу на північний захід Уралу і зажадав від підніж до вершин гір.Максимума річковий стік сягає у найбільшувлажненной, західній частині Полярного іПриполярного Уралу. Тут середній річний модуль стоку місцями перевищує 40л/сек на 1 км2 площі. Значна частка власності Гірничого Уралу, розташована між 600 і 68° з.ш., має модуль стоку більше 25л/сек. Різко знижується модуль стоку в південно-східному Зауралля, де він становить всього 1—3л/сек.

Відповідно до розподілом стоку річкова мережу на західному схилі Уралу краще розвинена імноговоднее, ніж східному. Найбільшводоносни річки басейну Печори і північні притоки Ками, найменшводоносна ріка Урал. По обчисленням А. Про.Кеммериха, обсяг середньорічного стоку із території Уралу дорівнює 153,8 км3 (9,3л/сек із першого км2 площі), їх 95,5 км3 (62%) посідає басейн Печори і Ками.

Важлива особливість більшості річок Уралу — порівняно невеличка мінливість річного стоку. Ставлення річних витрат води найбільш багатоводного року до витрат води самогомаловодного року зазвичай коштує від 1,5 до 3. Виняток становлять лісостепові і степові річки Південного Уралу, де цей показник значно зростає.

Багато річки Уралу страждають від забруднення відходами промислового виробництва, тому питання охорони і очищення річкових вод тут особливо актуальні.

>Озер на Уралі порівняно замало, й площі їх невеликі. Найбільше озероАргази (басейн річкиМиасс) має площа 101 км2. По генезисуозера групуються в тектонічні, льодовикові, карстові,суффозионние.Ледниковие озера присвячені гірському поясуПриполярного і Полярного Уралу,озерасуффозионно-просадочного походження поширені влесостепном і степовому Зауралля. Деякі тектонічні озера, згодом розроблені льодовиками, мають значні глибини (таке найглибше озеро Уралу ВеликеЩучье — 136 м) [>10,c.305].

На Уралі відомо кілька тисяч ставків – водоймищ, зокрема 200 заводських ставків.

4. Грунт, рослинний і тваринний світ, екологічні проблеми

Ґрунти і рослинність Уралу виявляють особливу,горноширотную зональність (відтундр північ від до степів Півдні), відрізнятиметься відзональности на рівнинах тим, щопочвенно-растительние зони зміщено тут на південь. У передгір'ях помітно позначається бар'єрна роль Уралу. Так було в результаті бар'єрного чинника на Південному Уралі (передгір'я, нижні частини схилів гір) замість звичайних степових іюжнолесостепних ландшафтів сформувалися лісові ісеверолесостепние ландшафти (Ф. А.Максютов).

Крайній північ Уралу від підніж до вершин покритий гірськимитундрами. Але вони дуже швидко (північніше 67° з.ш.) переходить до висотний ландшафтний пояс, заміщаючи у підніжгорно-таежними лісами.

Ліси — найпоширеніший на Уралі тип рослинності. Суцільний зеленої стіною тягнуться вони захребту від полярного кола до 52°с.ш., перериваючись на високих вершинах гірськимитундрами, але в півдні — у підніж — степами.

Ліси ці різноманітні за складом: хвойні,широколиственние імелколиственние.Уральские хвойні лісу мають цілком сибірський образ: крім сибірської їли (>Piceaobovata) і сосни (>Pinussilvestris) у яких зустрічається сибірська ялиця (>Abiessibirica), модрина Сукачова (>Larixsucaczewii) і кедр (>Pinussibirica). Для поширення сибірських хвойних порід Урал технічно нескладне серйозного перешкоди, усі вони перевалюють через хребет, і західні кордони їх ареалу відбувається за Російської рівнині.

Найбільше хвойні лісу поширені у північній частини Уралу, північніше 58° з.ш. Щоправда, вони трапляються й дещо південніше, але роль тут різко зменшується, оскільки зростають площімелколиственних і широколистяних лісів. Найменш вимогливої до клімату іпочвам хвойною породою є модрина Сукачова. Вона найдалі порід йде північ, досягаючи 68° з.ш., разом із сосною найдалі поширюється на південь, лише трохи не сягаючи широтного відрізка річки Уралу.

Попри те що, що ареал модрини настільки великий, вона займає великих площ, і майже утворює чистих насаджень. Головна роль хвойних лісах Уралу належитьелово-пихтовим насадженням. Третина лісової області Уралу займає сосна, насадження якої з додатком модрини Сукачова тяжіють східного схилу гірської країни.

Широколисті лісу помітну роль грають тільки західному схилі Південного Уралу. Вони займають приблизно 4—5 % площі лісового Уралу — дуб, липа,остролистний клен, ільм (>Ulmusscabra). Усі вони, крім липи, не заходять Схід далі Уралу. Але збіг східного кордону їх поширення з Уралом — явище випадкове.Продвижению у Сибір цих порід перешкоджають теж не надто зруйнованіУральские гори, а сибірський континентальний клімат.

>Мелколиственние лісу розсіяні з усього Уралу, а навіть більше у його південній частині. Походження їх двояке — первинне і вторинне. Береза — один із найбільш поширених порід на Уралі.

Під лісами розвиненігорно-подзолистие грунту різного рівнязаболоченности. На півдні області хвойних лісів, там, де їх набуваютьюжнотаежний образ, типовігорно-подзолистие грунту поступаються місце гірськимдерново-подзолистим. Ще південніше під змішаними,широколиственними імелколиственними лісами Південного Уралу поширені сірі лісові грунту.

Чим більше на південь, тим все вище і вище в гори піднімається лісової пояс Уралу. Верхня кордон його за півдні Полярного Уралу лежить висоті 200 – 300 м, на Північному Уралі — в розквіті 450 – 600 м, на Середньому Уралі вона піднімається до 600 – 800 м, але в Південному Уралі — до 1100 – 1200 м.

Між гірсько-лісовим поясом і безлісними гірськимитундрами тягнеться неширокий перехідний пояс, який П.Л.Горчаковский називаєподгольцовим. У цьому вся поясі зарості чагарників і скривлених низькорослих лісів чергуються з полянами вологих лук на темнихгорно-лугових грунтах.Заходящие сюди береза звивиста (>Betulatortuosa), кедр, ялиця та ялина місцями утворюютьстланиковую форму. Південніше 57° з.ш. спочатку на передгірних рівнинах, та був і схилах гір лісової пояс витісняєтьсялесостепью і степом на чорноземних грунтах. Крайній південь Уралу подібно його крайньому півночібезлесен. Гірськічерноземние степу, місцями перериваючись гірськоїлесостепью, покривають тут весь хребет, зокрема й йогопенепленизированную осьову частина. Крімгорно-подзолистих грунтів в осьової частини Північного та почасти Середнього Уралу поширені своєріднігорнолесние кислінеоподзоленние грунту. Їх характерна кисле реакція, ненасиченість підставами, досить висока зміст гумусу і поступове зменшення його з глибиною [11,c.5-50].

>Фауна Уралу складається із трьох основних комплексів: тундрового, лісового господарства та степового. Після рослинністю північні тварини у своєму поширенні поУральскому гірському поясу просуваються далеко на південь. Варто сказати, що у Південному Уралі ще недавно жив північний олень, аОренбургскую область досі іноді заходить з гірської Башкирії буре ведмідь.

До типовим тундровим тваринам,заселяющим Полярний Урал, ставляться північний олень, песець, копитнийлемминг (>Dуcrоstonyxtorquatus), полівкаМиддендорфа (>Microtusmiddendorfi), куріпки (біла —Lagopuslagopus,тундряная — L.mutus); влітку багато водоплавної птахи (качки, гуси).

Лісовий комплекс тварин найкраще зберігся на Північному Уралі, де зараз його представленийтаежними видами: буре ведмідь, соболь, росомаха, видра (>Lutralutra), рись, білка, бурундук, червонаполевка (>Clethrionomysrutilus); з птахів — рябчик і глухар.

Поширення степових тварин обмежена Південним Уралом. Як і рівнинах, в степах Уралу багато гризунів: ховрашки (малий —Citelluspigmaeus і рудуватий — З.major), великий тушканчик (>Allactagajaculus), бабак, степовапищуха (>Ochotonapusilla), звичайний хом'як (>Cricetuscricetus), звичайна полівка (>Microtusarvalis) та інших. З хижаків звичні вовк, лисиця корсак, степовій тхір.Разнообразни у казахському степу птахи: степовій орел (>Aquilanipa-lensis), степовій лунь (>Circusmacrourus), коршак (>Milvuskorschun), дрохва,стрепет, сокіл-балабан (>Falcocherruy), сіра куріпка (>Реrdixperdix),журавль-красавка (>Anthropoidesvirgo), рогатий жайворонок (>Otocorusalpestris), чорний жайворонок (>Melanocoryphayeltoniensis).

З 76 видів ссавців, відомих Уралі, 35 видів належать до промислових [>12,c.96].

Уральський район включає у собі 5 областей:Пермская, Свердловська,Челябинская, Оренбурзька,Курганская, один автономний округ –Коми-Пермятский і ще дві республіки -Башкортостан і Удмуртія.

>Кузница Росії - одне із найбільш багатих на природні ресурси і індустріально розвинених регіонів країни. Тут розташовані такі промислові центри, як Нижній Тагіл, Єкатеринбург, Челябінськ,Магнитогорск,Орск, Перм, Уфа,Ижевск та інших. Вони лідирують за загальним викиду шкідливих речовин у довкілля.Попавшие у повітря тверді і рідкі частки осідають грунті, забруднюючи території міст, лісу й до ріллі. Довкола підприємств видобувної промисловості, чорної та кольоровою металургії зміст важких металів у ґрунтах перевищує ГДК у 50-2000 раз. Чимало біля регіону видобувають корисні копалини, працюють хімічні і нафтохімічні виробництва. Це призводить до забруднення довкілля нафтою, фенолами, аміаком, бензолом, оксидами сірки, вуглецю, азоту NO та т.п.

Недостатньо очищені промислові і побутові стоки погіршили якість води у регіоні. Найсильніше забруднені річки Свердловській області. Навколо багатьох центрів виявлено також забруднення підземних вод, зокрема що використовуються питного водопостачання.

Особливу небезпеку становлятьвосточноуральский радіоактивний слід (>Челябинская область), створений у результаті промислових скидання й аварійного викиду радіоактивні речовини в басейні озераКарачай і річкиТечи в1949-1957гг. У містіКарабаш Челябінській області, де міститься комбінат, виділено зона екологічного лиха площею 30 км. У цьому зоні забрудненню довкілля досягло межі: загальна захворюваність тут значно вище середні показники Росією.

Відвали порожній породи, шлаки і зола ТЕЦ, відходи металургійних підприємств розляглися на десятках тисяч гектарів. Часто токсичні відходи потрапляють на міські смітники або зберігаються на підприємствах, в занедбаних кар'єрах.

Удмуртії дісталася “у спадок” проблема збереження і знищення хімічної зброї. Тут є понад 25 відсотків% всіх запасів хімічних отруйних речовин РФ.